5.
Чарлі спустився вниз. Йшов помалу, притримуючись за стіни. Виглядав він, м’яко кажучи, кепсько. Бейлі сказала, що Чарлі схожий на зомбі, який помер кілька разів, а кожна з тих смертей була гіршою за попередню. Батлер лише мовчки обійняв сестру, сподіваючись, що це хоч трохи покращить її настрій і прибере занепокоєння з обличчя. Хлопець знав, що Бейлі не прийняла Зою, і не сильно сподівався, що коли-небудь прийме, проте він був вдячний, що вона не розпочинала сварок і не зачіпала Астор за кожної зручної нагоди.
Чарлі і Зоя поїхали з лісів Пенсільванії о сьомій ранку. День видався сонячним. Зоя мовчала, дивлячись у вікно. Чарлі відчував напругу, яка йшла від дівчини, і почував себе винним.
- Може поговоримо?
- Про що?
- Про те, чому ти така напружена і мовчазна.
- Здається я досі під враженням від останніх подій.
- А якщо чесно?
Чарлі на кілька хвилин перевів погляд на Зою, а потім повернув на дорогу.
- Якщо чесно..це через Бейлі.
- Вона тобі щось сказала?
- Багато чого сказала..але це неважливо. Я можу хоч зі шкіри вилізти, а вона досі буде думати, що я щось планую, граюсь тобою, буде й далі казати, що я така сама, як інші. Боюсь, що твоя сестра почне налаштовувати тебе проти мене, і ми розійдемося, бо думка сестри буде тобі важливішою.
- Бейлі просто не звикла до тебе, як і ти до неї. Це нормально, що вона придивляється, часом сумнівається і вивчає. Насправді Бейлі добра, але не звикла показувати це чужим. Вона хоче, аби я був щасливим, і якщо моє щастя – ти, то Бейлі це прийме і не стане заважати чи казати про тебе щось погане. Навіть зараз Бейлі не каже про тебе поганого. Це моє життя, і я в змозі самостійно приймати рішення з ким мені бути і які стосунки продовжувати.
- Ти правий, я чужа. Навіть якщо одружимося – я так і лишусь чужою.
- Одружимося?
- Так, Чарлі. Люди люблять думати про такі речі.
- Зоє, ти забагато думаєш про мою сестру і те, що вона каже. Якби вона збиралася налаштовувати мене проти тебе, то я зараз наврядчи б їхав з тобою до Техасу. Я б лежав і лікував рану.
- Можливо ти правий. Я більше не хочу про це розмовляти.
- Тоді як ми вирішимо проблему, якщо не будемо її озвучувати?
- Навіщо тобі це вирішувати?
- Бо я не хочу, аби ти сумувала. Я не людина, але мені важливо, щоб моя кохана була в хорошому настрої.
- Дякую. Мені трохи краще, і я буду щаслива та усміхнена, коли ми знайдемо мого тата.
- Розповіси щось про батька?
- Я знаю дуже мало. Мама розповідала, що колись він вже бачився зі мною. Тоді мені було чотири роки. Тато хотів забрати мене і маму до себе, але вона відмовилася, бо боялась піти від чоловіка. Потім мама щороку надсилала батькові мої фото і якісь речі.
- Тоді тобі не варто хвилюватися через зустріч з ним. Впевнений, що Томас буде радий побачити тебе і обов’язково прийме.
- Напевно. Я не хочу марно сподіватися. Ще мама казала, що у тата були проблеми з якимось чоловіком. Нібито суперечки через землю, чи то була проблема з бізнесом…але я переживаю через це. Може той чоловік заподіяв щось батькові чи його сім’ї?
- Я сумніваюся, що він так просто здався і дозволив зашкодити собі чи своїм дітям.
- Може і в мене є якась сила?
- Так чи ні, але й без суперсили ти прекрасна і чудова дівчина.
- Але якщо я перестану бути людиною, ти всеодно любитимеш мене?
- Авжеж. Я люблю тебе і буду любити будь-якою.
- Я теж тебе люблю. Давай займемося тим, що полюбляють робити люди.
- Чим?
- Придумаємо імена для дітей.
- Ти вже відтепер думаєш про дітей?
- Ще б пак. Кого більше тобі б хотілося?
- Я б хотів близнюків. Аби вони росли разом і піклувалися одне про одного. А ти б кого хотіла?
- По-моєму близнюки це надто складно. Я б хотіла сина.
- Думаю з вихованням близнюків впоратися не так вже й складно, якщо ти не сам. Хлопчик теж чудово, особливо якщо буде схожим на тебе.
- Тоді пізніше треба народити дівчинку, яка буде схожою на тебе. Я б назвала сина Ліам, або ж Пауль. А доньку..Трейсі, або Ізабелла.
- Досить мило.
- Так. Думки про таке майбутнє завжди тішать. Чарлі..ти ж не проти, якщо не будемо одразу розповідати татові про те, що ми разом?
- Проти..? Та ні. Можеш сказати пізніше.
- Чудово. Сам розумієш, не хочу надто багато зайвої інформації на перший раз. Йому треба звикнути до моєї появи, а вже потім до всього іншого.
- Так..зайвої інформації. — Чарлі увімкнув радіо. - Коли приїдемо в Техас, з якого місця почнемо пошуки?
- Розпитаю у місцевих. Якщо слова мами правда – батька знатимуть чимало людей. Може навіть вдасться дізнатися адресу.
- Було б добре.
Чарлі оминув кілька автівок, набираючи швидкість.
- Милий, це виглядає не дуже безпечно. Ми так потрапимо в аварію.
- Не потрапимо.
- У монстрів особлива уважність і вміння уникати аварійних ситуацій?
- Не знаю, як у монстрів, але у мене саме так.
- Чарлі, милий, не ображайся.
Зоя мило посміхнулася, повернувшись до хлопця.
- Жодних образ. Ти вмієш водити?
- Ти чудовий. Вмію, а що?
- Тоді скоро поміняємося місцями. Я трохи погано себе почуваю, в грудях досі болить, а залишки отрути затуманюють розум.
- Добре, авжеж, головне не втрать свідомість прямо за кермом. Розмови тебе якось відволічуть чи мені краще помовчати?
- Можеш говорити.
- Ти б хотів переїхати до Техасу?
- Таких думок у мене не було. Ти хочеш жити в Техасі?
- Звісно. Хочу жити поруч з батьком. Можливо навіть зможу стати частиною сімейного бізнесу, стану своєю, збудую власну сім’ю і полюблю Техас.
- Що ж, якщо ти так хочеш і від цього будеш щасливою, то я не проти переїхати до Техасу і бути поруч з тобою в моменти втілення цих планів.
- Мені пощастило зустріти саме тебе.
Батлер і Астор їхали цілий день. Близько одинадцятої вечора Зоя сіла за кермо, а Чарлі зайняв місце на передньому пасажирському сидінні, притуляючи голову до вікна. Кілька годин пара їхала в цілковитому мовчанні, а ще через годину Чарлі задрімав. Батлера мучила гарячка, обличчям струменів піт. Йому боліла голова, і слабкість швидко розповсюджувалася тілом. Хлопець не хотів турбувати Зою своїм станом, і сподівався, що за коротку мить сну йому стане краще.
О третій Зоя зупинила авто на заправці. Глянула на Чарлі, заглушивши двигун.
- Я трохи зголодніла. Піду візьму чогось.
- Гаразд. Я почекаю тебе на вулиці. — Чарлі втомлено підвів голову і відчинив дверцята авто.
Зоя вийшла на вулицю, зупинилася перед Чарлі.
- Тобі чогось хочеться?
- Ні, я не голодний.
- Тоді я швидко візьму собі хот-дог і чогось випити. Ми майже на місці, потерпи ще трохи, добре?
- Так, звісно. Я в порядку. Сяду за кермо, а ти відпочинеш.
- Вирішено. — Астор посміхнулася і пішла до цілодобового магазину.
Телефон Чарлі нагадав про себе короткими вібраціями. Дзвонила Бейлі.
- Чому ти не спиш?
- Не можу заснути. Як там ваша поїздка?
- Щось трапилося? Поїздка..добре. Ми майже на місці. Сподіваюсь вдень знайдемо Томаса і все повернеться на свої місця.
- Трапилося. Ти ж поїхав з нею бозна-куди, але добре, я не буду говорити про це знову. Ти нормально себе почуваєш? І не кажи, що всі ці години ти був за кермом.
- Бейлі, я розумію твої переживання, але все правда добре. Нормально, ніби того поранення і не було. Ми помінялися десь об одинадцятій, за цей час я трохи по дрімав.
- Ну гаразд, тоді можна хвилюватися трохи менше. Чар, якщо її батько, і сім’я загалом, виявиться небезпечним оточенням – одразу повертайся назад, будь ласка. Я знаю, що ти кохаєш Зою, але скажу це ще раз – ви різні, і її рідний батько може виявитися небезпечною людиною, чи не людиною.
- Вона казала, що її батько не зовсім людина. Якщо буде небезпечно – я повернуся додому.
- Дякую. Ти все, що я маю.
- Я люблю тебе, Бейлі. Спробуй заснути і трохи розслабитися. Я зателефоную вранці.
- Я теж тебе люблю, Чар. Чекатиму.
По завершенні розмови Чарлі пройняло відчуття суму. Хлопець заховав телефон до кишені і притулився спиною до авто. Думав, що справа в отруті. А може відчуття виникло через те, що він збрехав Бейлі про своє самопочуття. «А може» було багато, але Чарлі й близько не здогадувався, що відповідь дізнається зовсім скоро.
Зоя купила їжу і повернулась до хлопця. Чарлі сів за кермо. Вони майже не розмовляли, а потім дівчина заснула. Машина Батлер зупинилася біля чергової заправки в Техасі о восьмій ранку. Хлопець зателефонував Бейлі, сказавши, що вони на місці і все гаразд.
Зоя і Чарлі пішли до магазину з першою спробою дізнатися щось про Томаса Пейджа.
Продавець довго дивився на Астор, слухаючи кілька деталей про батька, які їй були відомими. Спочатку знизав плечима, а за мить ойкнув і пожвавився.
- Чув про такого. Наскільки знаю, будинок його за містом, ближче до кордону. Томас людина відома в наших краях, але попри це він рідко з’являється на люди. Кажуть, що зайнятий своїм бізнесом, про синів своїх турбується. Вони вже чоловіки дорослі, але живуть з батьком. Ще люди кажуть, що з сім’єю Пейджа, і ним самим, щось не так. Ніби то вони не люди, ну ви розумієте, шо саме я маю на увазі. Так от кажуть, шо ховаються вони там, аби ненароком не показати свої сили і не потрапити до рук влади.
- Ви самі з Томом знайомі?
Чарлі байдуже оглядав магазин, стоячи біля Зої, навпроти рудого продавця.
- Не-а. Я людина проста, не хочу проблем, а хто його знає, ким Пейдж є насправді. Пов’яжуть же, якщо він з тих..чудовиськ.
- Це неважливо. Знаєте його адресу?
Зоя помітно нервувала, стискаючи в долоні телефон.
- Ні-а. Можете їхати за місто, це буде години чотири трасою, а там мало будинків, так і знайдете. Але я б не їхав, якби стояв по ваш бік.
- Дякую. Я вже сама вирішу, їхати чи ні. Ходімо. Я не хочу марнувати тут свій час.
Астор кинула різкий погляд на Чарлі і вийшла на вулицю.
- Шо це з нею?
- Просто нервує. На все добре, і дякую за інформацію.
- А..ясно, ясно. І вам того ж.
Чарлі покинув магазин.
- Ти його чув?
- Чув.
- У мене є брати. — Зоя засміялась. - А решту дурниці. Тато точно хороший.
- А якщо він буде не надто доброзичливим?
- Вчора ти казав інакше.
- Так, але думати про обидва варіанти розвитку подій не заборонено.
- Це мій тато, Чарлі. Він не буде поганим по відношенню до мене.
- Якщо щось піде не так, ти повернешся додому разом зі мною?
- Все піде так. Ти даремно хвилюєшся. Проте якщо ти все-таки маєш рацію і батько буде не таким хорошим і привітним, буде загрозою, то так, я повернуся з тобою назад.
- Я не хочу, аби хтось з них тобі зашкодив.
- Не зашкодять. Ти ж поруч.
Зоя знову заснула. Чарлі вимкнув радіо і решту дороги провів у тиші, наодинці зі своїми думками.
До обіду Батлер під’їхав до кордону, лишивши місто позаду. Як і казав чоловік з магазину — будинків тут було дуже мало. На вулицях порожньо. За кілька кілометрів перед ними показався великий, значно більший за всі попередні, будинок, з високою огорожею. Територія навколо цього будинку ще здалеку була досить великою. Зоя зацікавлено дивилась через відчинене вікно, посміхаючись.
- Думаю це точно тут. Тато ж бізнесмен. Ясна річ, що не буде жити в якійсь з тих бідних хатин.
- Може йому подобається жити спокійно і по мінімуму.
- Це неможливо. Зупини авто тут.
- Гаразд, зараз.
Чарлі з’їхав з вузької дороги на узбіччя, зупинившись рівно навпроти будинку.
- Якщо Томас вдома, то вже точно помітив нас.
- Отже скоро вийде на вулицю.
- Хвилюєшся?
- Трохи..
Пара вийшла на вулицю. Чарлі обійшов авто і зупинився поруч з дівчиною. Зоя взяла Батлера за руку і повільно видихнула.
- Я не збираюся відступати. Я хочу побачити його і свою справжню сім’ю.
- До втілення твоєї мрії лишилось кілька кроків.
- Пройди їх зі мною і не відпускай мою руку. Ти ж захистиш, якщо щось піде не так?
- Я піду з тобою і не дозволю комусь образити тебе.
Зоя усміхнулася, ще раз повільно видихнула, а потім, не відпускаючи руку Чарлі, пішла до воріт. Натиснула на дзвінок, за якусь мить після цього почувши, як двері будинку відчинилися, а ще за мить відчинилися і ворота, показуючи Чарлі і Зої власника будинку — Томаса Пейджа.