Великі, намальовані фарбою веселки, квіти, зірочки та всілякі яскраві зображення, що тільки міг вигадати дитячий мозок, красіли на чотирьох стінах чималої кімнати, яку прозвали тутешні мешканці — переважно саме діти — «кімната відбору».
Ця кімната була найбарвнішою і доглянутою у всьому периметрі затхлої будівлі.
Діти не любили, навіть ненавиділи сюди повертатися, усвідомлюючи, що сьогодні знову можуть втратити когось із своїх. Але в той самий час наймолодших це місце тішило наявністю іграшок і різноманітністю розваг.
Ласкаво просимо до «Липневого Саду» — місця, що служить нічим іншим, як дитячим будинком для знайдених на вулицях або забраних із неблагополучних сімей дітей.
Усі бачили в цьому місці райдужний куточок, у якому рятують молоді життя і дають їм максимально комфортні умови для мешкання. Але як шкода, що весь комфорт тут закінчується кімнатою відбору: лише вона маячить перед поглядами всіх майбутніх батьків, і ніхто з них не знає, що коїться за дубовими дверима, які ведуть у коридор маєтку та кімнати дітей.
Ось і 10:00. Діти давно поснідали, прибрали свої ліжка та особисті речі. Їх виводять у кімнату відбору, і ось — зараз почнеться аукціон. Це справжній відбір, у якому вони знову втратять когось.
Для них, дітей, від яких колись відмовився цей світ, це справді якийсь аукціон. Вони живуть тут у жахливих умовах, як якісь звірятка, а щодня до їхнього «дому» приходять десятки дорослих. Дивляться на них, придивляються й в найгіршому випадку — забирають. Ніхто з підлітків старших за тринадцять, що мешкали тут, не любив кімнату відбору, але ні в кого тут ніколи не було вибору, і засвоювалося це досить швидко.
Цей день був таким самим, як і всі. Сірим, незважаючи на райдужні стіни кімнати відбору і малюків, що веселяться тут, які ще не встигли пізнати всі тонкощі цього притулку. Як завжди сюди приходять «майбутні батьки», розмовляють з багатьма з них, а до підлітків, що давно виросли, вже ніхто не підходить, та й ті не сильно палають бажанням йти у чиюсь родину.
Така компанія тут і справді є. Єдина, песимістична та страшенно проблемна для працівників дитячого будинку. Вона складалася з п’яти хлопців, а колись і шести: Найтмера, Еррора, Даста, Кіллера та Кроса. Колись з ними був Хоррор, який потрапив під роздачу у відборі. Він був старшим з них — хлопець сімнадцяти років. Ще б рік, і він би пішов з цього проклятого місця за своєю волею, але він надто сподобався якійсь дивній родині. Може, своїм подряпаним виглядом, а може й зайвою відстороненістю. Хлопець у віці десятиліття втратив свою сім’ю в автокатастрофі. Вже після цього його знайшли на вулиці з пошкодженням черепної коробки, яке, припускають, також було отримане у зіткненні. Не просто фізична, а й ментальна травма, що залишилася в такому ранньому усвідомленому віці, — обидві залишили свій слід. Ніхто з його новопридбаних друзів не знав, чи зустрінуть вони його ще колись. Принаймні вони хотіли сподіватися на це.
Тепер старшим у компанії залишався Еррор — хлопчик, який потрапив сюди після Хоррора. Він був молодший на півроку з віком шістнадцяти років. З шестиріччя — викрадений невідомим нікому угрупуванням криміналів. Еррор ніколи не розповідав до кінця, ким саме були ті люди, але діяли точно не з кращими намірами. На рахунку десятирічного хлопчика невдовзі були десятки вбивств. Він буквально виріс маріонеткою, якою хлопці «згори» могли користуватися заради своєї ж розваги та вигоди. І лише в одинадцять років, коли угруповання, яке використовувало його, піймали, йому не знайшли місця краще, ніж улюблений усіма «Липневий Сад».
Інші — Найтмер, його брат Дрім, Кіллер, Даст і Крос — теж потрапили сюди не від кращого життя. У кожного своя темна історія, але, мабуть, якщо почати розповідати про всіх окремо, ви почнете засинати, адже таких довгих і нудних історій бачив мало хто. Нині всіх їх поєднує лише одне: вони вихованці дитбудинку, липневі діти; діти, колись виховані вулицею, а тепер зреченні всіма і нікому не потрібні.
Як би там не було… Цієї секунди частина дітей зібралася в пишному і того ж часу до неможливості дутому холі відбору. Двері притулку були відчинені для бездітних сімей, а підлітки знову сподіваються на те, що залишаться тут на один день довше і не потраплять до жодної, на вигляд, цілком благополучної сім’ї.
П’ятеро підлітків чотирнадцяти-шістнадцяти років стояли далі за всіх. У кімнаті біля непримітного живого куточка вони намагалися уникати поглядів будь-яких дорослих.
— Ти впевнений, що ми залишимося тут надовго? Я бачив не один притулок, і цей найгірший з усіх, де я тільки був… — невпевнено промовив хлопець із сірим волоссям.
— Кілле, краще тут з нами, ніж з якимись чужими дорослими. Ми вийдемо звідси через якісь два-три роки, — роздратовано відповів йому смаглявий хлопець із довгим синім волоссям, зібраним у низький, неохайний хвіст.
Кіллер та Еррор. Обох можна було легко сплутати через наявність незвичайних шрамів під очима. Вони були не ідеальними, але схожими. Лінії, проведені від очей до підборіддя. Обидва не пам’ятали, як отримали їх, але часто замислювалися про свою спорідненість, якщо мають настільки схожу деталь зовнішності.
— Ти вийдеш раніше за всіх на рік так точно, а порівнюючи з Найтом — взагалі на два з хвостиком! Проміжки у часі надто великі, та й як ми взагалі один одного потім знайдемо? У нас на весь корпус один телефон на дроті, і то в кімнаті виховательок, — випалив хлопець у каптурі, безнадійно натягуючи його на очі ще сильніше.
— Даст має рацію, нам одне одного не знайти. Нас все одно розкине по світу, навіть якщо ми вийдемо в нього самостійно, а не з кимось у сім’ї, — так само невпевнено промимрив хлопчина, закутаний у чорно-білий одяг, з дивним шрамом на щоці у вигляді горизонтального прочерку.
І лише один із них п’ятьох продовжував мовчати. Спираючись об стіну, він продовжував пиляти поглядом підлогу. Головний із них — Найтмер — намагався скласти всі думки в купу і видати хоч щось більш обдумане, ніж його друзі.
— Досить обговорювати це день за днем… Те саме ви лепетали і за Хоррора. Намагалися ж вигадати засіб зв’язку, і? Зараз він чорт знає де, тому вистачить говорити про одне й те саме! — рикнув на всіх чотирьох Кошмар. Хлопець низький, блідий, при цьому одягнений у абсолютно все чорне, напевно, стягнувши з кожного кута дитбудинку все темне, що тільки було.
Даст, Крос і Кіллер відразу замовкли, не бажаючи більше чути криків, коли Еррор закотив очі і з невдоволенням цикнув.
— Ой, наче ти знаєш, що нам робити. Ну, пропонуй свої варіанти! — зверхньо глянув на молодшого Помилка.
— Ні, не знаю. Але й ви розумом не блищите, а всі ці розмови про те, що буде після виходу кожного з нас, мене стомлюють, — монотонно продовжував хлопець, підходячи до співрозмовника і заглядаючи в його гетерохромні очі.
— Найт… — з побоюванням і пошепки втрутився Крос, тим самим переключивши на себе запал двох друзів, не даючи їм навіть почати суперечку. — На тебе пані Клара дивиться…
— Клара?.. — настрій хлопця одразу змінився. Колишньої злості й сліду не залишилося — натомість панували лише страх і розгубленість.
Ніхто ніколи не міг викликати подібних емоцій у Найтмера. Він завжди був стриманим у плані страху, а якщо й відбувалися стресові ситуації, на обличчі можна було побачити одну байдужість чи роздратування, але не страх. Ніхто не міг викликати в нього такої розгубленості, крім…
Пані Клара — директор цього притулку. Звучить її ім’я, і більшість підлітків вже готові ховатися. Сувора жінка, яка ненавидить шум і гам, а водночас, наче, і весь дитячий будинок; пані, що час від часу відвідує дітей і допомагає батькам заповнити документи про усиновлення.
Найтмер обертається, кидаючи погляд на даму в суворому костюмі із не менш суворим поглядом. Поруч із нею стоять двоє дорослих і м’яко посміхаються, дивлячись на Кошмара.
Інші троє підлітків невпевнено глянули на друга, а Еррор, що стояв практично впритул, співчутливо поплескав його по плечу, що робив дуже рідко. Найтмер навіть не чекав якогось жесту рукою чи кивання, як прохання підійти до дорослих, по одному погляду директорки все було зрозуміло. Кошмар мовчки розвернувся і попрямував у бік парочки, що дожидалася на нього.
Тепер залишалося лише чекати. Чекати на вирок відбору. І йшла хвилина діалогу… дві, три… на четверту Найтмера повели за дубові двері, змушуючи покинути райдужну кімнату і втекти з поля зору друзів. Четвірці тих, хто зосталися без лідера, залишалося лише мовчки переглядатися між собою і думати, наскільки все погано.
Час не переставав іти, а водночас і безжально тягтися. Через десять хвилин Найтмер повернувся до кімнати відбору. Директриса вирушила до свого кабінету, а пара, що стояла поряд з нею, покинула будівлю. Як тільки Кошмар підійшов ближче, друзі кинулися розпитувати його: що з ним було і про що вони там говорили…
— Вони обрали мене… — збито від стресу дихаючи, промовив хлопчина. Здавалося, він вже готовий був дати неприродну для нього слабкість сльозам.
— Що?! — усі четверо вигукнули в один голос.
— Ти повинен був бути з ними грубим! — вирвався з натовпу Крос.
— Я і був грубим! Але вони ніби тільки зраділи цьому… Сказали, що за мною заїдуть завтра… Це моя остання ніч тут, — він затулив обличчя руками.
— Ох, Найте… — Даст скинув з голови каптур і обійняв друга. Вперше за довгий час він обійняв когось, як і, швидше за все, сам Кошмар. — Ми знайдемо тебе, або ти знайдеш нас, але ми ще зустрінемося. Це все не назавжди!
— Чорт, ти б знав, який ти зараз слабак… — прошипів Найтмер, навіть незрозуміло — собі чи Дасту.
Але але той на це посміхнувся і нічого не відповів. Друг не відштовхував його, і це тішило.
Крос та Еррор переглянулися. Обидва не те що були засмучені… вони були страшенно злі. Злі на те, що в них вже не вперше забирають друга, з яким було дано присягу закінчити це пекло разом. І немов у кіно, вони змогли зрозуміти один одного завдяки одному лише погляду і навіть одночасно кивнути.
— Ми втечемо, — різко і, здається, все ще гордовито вимовив Еррор.
— Якщо ти не підеш з нами, ми підемо з тобою, — доповнив ідею Крос.
— Ви з дуба впали? — ошелешено вигукнув Кіллер, який раніше не брав участі в «витрішках»1 Помилки та Хреста, аж ніяк не задоволений таким планом. — Я розумію, що ми всі колись дахом поїдемо, але зараз не найкращий час, хлопці!
— Але ми не можемо втратити Найта. Він нас зібрав і знаходиться тут найдовше з усіх. Ми просто так відпустили Хоррора, але кидати нашого лідера я не дозволю! — знову вирвався із загального плану Крос, намагаючись довести, що все ще можна змінити.
— Кілле… Зрозумій, нам треба щось зробити… Я теж не маю наміру втрачати Найта, — Даст нарешті відійшов від хлопця, розвертаючись до Кіллера. Але потім він замислився. Знов вдягаючи на голову каптур, перекинув погляд на Кроса та Еррора, спитавши: — Хлопці, у вас хоч план є?
— Є. — самовпевнено посміхнувся Помилка.
***
— Знаєте, я все ще не так впевнений у правильності та надійності вашого плану… — бурчав Кіллер, не те щоб сподіваючись відмовити друзів, скоріш просто продовжуючи сповіщати про небезпеку всіх їхніх майбутніх дій. — Ніхто ніколи не тікав з притулку. Спроби були, і навіть Найт це підтвердить, але всіх так чи інакше ловили.
Вони давно сиділи у спільній кімнаті на чотирьох чоловік. Кожен на своєму ліжку.
— Ти можеш залишитися — ніхто не примушує, — без будь-якого жалю чи осуду говорив Еррор.
— Досить так говорити, ми підемо всі разом! — вигукнув Крос.
Цей безглуздий діалог тривав більше півгодини, і, якщо Еррору він приносив якесь нелюдне задоволення, Кроса та інших це виводило з кожним словом дедалі більше.
— Хлопці, як ви? Скоро починаємо? — спитав Даст, виходячи з коридору і зупиняючись у дверях.
Ще одна проблема. Даст живе у кімнаті, окремій від своїх друзів. Мало того, що чотири хлопця мають втекти з одного приміщення, так ще й завдання Даста — провернути все максимально тихо, тому що живе він у кімнаті з трьома підлітками, які не повинні знати про його звільнення.
— Так точно, — відповів Найтмер. — Відбій за двадцять хвилин, я дістав те, що нам допоможе… — Кошмар підвівся зі свого ліжка, паралельно закликаючи інших до себе. Підійшов до загального комоду наприкінці кімнати, вже після відкриваючи нижню скриньку. Багато що з речей полетіло геть, а погляду постало все, заховане під ними раніше.
— Коли ти встиг дістати це все? — вигукнув Кіллер, після чого отримав по потилиці від Еррора — у знак бути тихіше.
Погляду хлопців постали дві заточки із пластикових ручок та шпильки для волосся.
— Не кричи, телепню, — прогарчав молодший. — Пластикові ручки я змусив принести мені молодших дітей, коли вони ходили малювати, а шпильки було досить легко стягнути з кімнати відбору, коли ми виходили туди після обіду. Вахтерка залишила їх на столі, — продовжував Кошмар, дістаючи все зібране приладдя. — Дасте, це тобі, — він простяг одну заточку і шпильку хлопцю в каптурі. — Ще одна пара нам.
— З чого ти так певен, що Даст зможе відчинити двері так само, як і Еррор? — знову подав голос Кіллер.
— Батьки Даста були замішані у криміналі і, якщо ти не пам’ятаєш, часто брали його з собою, він сам розповідав. Тому його й кинули сюди, позбавивши його предків батьківських прав, — сфокусовано торохтів ватажок, повертаючи складений одяг на місце.
— Точнісінько…
Іноді здається, що Найтмер знає біографію кожного тут вздовж і впоперек. Він, лише чотирнадцятирічний хлопець, за десяток років життя у притулку зміг вивчити весь «Липневий Сад» і відібрати найкращих підлітків, при цьому з досить кримінальним минулим. Нехай і наймолодший, але найрозумніший. Напевно, саме тому компанія «Поганців»2 настільки сильно тримається за нього і готова навіть на втечу.
— Відбій за п’ятнадцять хвилин. Після того, як у коридорі гасне світло, ми чекаємо ще п’ять хвилин, щоб виховательки встигли закрити свою кімнату зсередини, а там діємо і зустрічаємося в кімнаті відбору. Пам’ятаємо, що саме в ній шлях до головного виходу та входу, — спокійно повторював перший пункт плану Найтмер. Обличчя неповторне, максимально серйозне, так і дає віру в надійність завдання.
— Схоплено! — в унісон промовили всі четверо, кивнувши молодшому.
— Хех… — Кошмар уперше останнім часом змінився в обличчі, залишивши серйозність і натягнувши на губи легеньку посмішку. — Поганці?
— ПОГАНЦІ! — знову в один голос закричали хлопчаки.
Усі почали сміятися. Чи то від щастя, чи то від якоїсь абсурдності і незручності подібної ситуації.
Все ще зелені уми ніколи не могли придумати нормальний, підходящий їхній «банді» девіз, тому варто було тільки вимовити їхню назву, як інші підхоплювали, доводячи, що вони і є ті самі поганці.
А ще вони так само залишались дітьми діти. Без нормального дитинства раніше, майже дорослі, але глибоко в душі все ж таки діти. Вони не хочуть потопати в жорстокості, не хочуть знову відчувати те, через що пройшли колись, або що переживають зараз. Вони бажають відволіктися від серйозних розмов хоча б на секунду і в один голос прокричати щось своє, відчувши радість від того, що мають один одного поряд.
— Дасте, йди до себе. І пам’ятай: п’ять хвилин після відбою та діяти.
Хлопець з капюшоном кивнув, ховаючи у внутрішні кишені кофти заточку та шпильку, а потім ховаючись за дверима кімнати. Інші повернулися на свої ліжка, як і до цього.
Тепер залишалося лише чекати. Чекати, доки доглядачки закричать: «Комендантська година!», вимкнуть світло абсолютно скрізь і зачинять двері на ключі. Тут якраз і потрібна шпилька — щоб відчинити двері їхньої кімнати, а там, може, й вхідну. Хоча тоді вже варто діяти за ситуацією.
П’ятнадцять хвилин пройшли досить швидко. Напевно, ще ніколи хлопці так не чекали відбою, як цього дня. Вони навіть встигли переглянути та перезібрати свої «рюкзаки», зроблені на скору руку, в яких був мінімум їх речей, хоча зараз вміст цих невеликих мішків на плечі здавався не таким вже й важливим.
Пішла хвилина. Дві. Три. Чотири. П’ять…
— Уперед!
Як тільки Найтмер промовив це, всі підірвалися з місць.
— Мені шпильку, — видав Еррор, через секунду ловлячи шпильку, що прилетіла до нього в руки.
Помилка присів біля дверей, залишивши друзів позаду. Кілька секунд — і чути переможне клацання замку. Навіть у темряві він міг упоратися на відмінно, інакше власна гординя просто не дала б спати ночами з усвідомленням того, що він не зміг щось зробити. Глюк вже подумки потиснув собі руку, шпилька була захована в кишеню, а двері без скрипу відчинені, через що всі четверо встигли з полегшенням видихнути.
Далі все було просто. У хлопців залишається лише один шлях — довжелезний коридор, що з одного боку виходить на сходовий проліт і веде на другий поверх, де і знаходиться кімната Даста, в той час, як інший кінець коридору — це замкнені двері, що ведуть до їдальні, через яку хлопцям слідує пройти, щоб дістатися до потрібної кімнати відбору.
Ця ніч буде важкою та стресовою лише для п’ятьох дітей. Дітей, які завжди ненавиділи цей притулок. «Липневий сад» був для них лише одним – лише вироком.
Вони всього лише хочуть позбутися цього тавра. І не думають, що буде з ними в майбутньому. Тільки хочуть вибратися з цього пекла.
— Гра почалася, хлопці.
Ось і я із черговим текстиком до вас завітав :).
«Липневий Сад», насправді, неймовірно важливий для мене, як автора, твір. Наразі він має 9 розділів, написаних іншою мовою, які я збираюсь поступово перекладати на рідну українську і дуже сподіваюся, що знайду своїх читачів 🤲
Дякую вам за увагу!