***

– Пане кошовий, дозвольте мені вашу шаблю нагострити.

Назар ненавидів, коли Іван до нього так звертався. Занадто відсторонено – ні долі насмішки, ні краплі тепла. Бо їм ставати до бою. Отже всі почуття поховати треба було глибоко в серці, аби голова залишилася холодною. Але Іван усе ще був його характерником. І лише Назарові він дозволяв дивитися на себе за роботою.

Лише Назар міг слухати, як Іван шепотів заговори. Вони ледь гучніші були за шелест вітру. Лише Назар міг дивитися, як навколо Іванової голови вихрився дим чорними рогами. І коли Іван стріляв у нього очима – не міг втриматися від хитрої посмішки – лише Назар помічав, як у зіницях його палав вогонь.

***

Іван ішов за тінями до намету. Назар не бачив його – лише помітив, як хитнулася завіса. Він відчував Іванову присутність, його погляд.

– Виходь, – сказав Назар тихо.

Іван вийшов. І лише Назарови дозволено було спостерігати, як його стан зіткався з повітря.

– Прийшов побажати вам доброї ночі, пане.

Поки ще не прийшли інші козаки, з якими вони ділили намет. Іван зі своїми крадійськими звичками любив урвати момент. На один поцілунок. На один сміливий доторк. А потім знову, наче нічого між ними не було.

***

Уночі Іван стеріг табір. Виходив із тіла, і образ його майже не відрізнити було від справжнього. Хіба що очі в нього білі були, пусті. І ледь помітно вогонь тріпотів за спиною, мов крила. Назар не дихав навіть, коли в темряві спостерігав, як дух проходив крізь намет. Підморгнув Назарові на прощання – вранці побачаться. Чи Назар уже його бачив. Його тіло, що рівно дихало поруч.

***

У мирний час Іван любив бігати вовком по лісу. Казав, голову провітрював. Кожен раз він звав Назара із собою. І той ішов, як знаходив час. Кидав Іванові власну шаблю, дивився, як у повітрі вовча шкура ставала одним із його тілом. Вовчара не чекав – одразу зривався з місця. Це сигнал був для Назара бігти слідом. Поки не запече в легенях. Поки не підведуть його ноги. Поки він не впаде у високу траву, і його Вовчара не прийде на допомогу.

Вовк тикав Назарові мокрим носом у щоки, лизав обличчя гарячим язиком. Той сміявся, видбивався жартівливо, поки знов діставав шаблю, аби кинути Вовчарі під лапи. Гострі вовчі зуби хапали його за руки. Якщо й дряпали, то ненавмисне.

Назар обхопив Вовчару руками, перевернув його на спину через лезо, й у Назарових обіймах він обернувся знов Іваном. Людське обличчя зустріло Назара поцілунком.

***

Назар слухав Іванове серце і шепіт трав над головою. Майже засинав, мов під колискову. Вітер гнав далеко всі його турботи.

– Назаре, – покликав його Іван. Назар мугикнув у відповідь. – Сонце сідає – треба йти, поки нас не почнуть шукати. Незручно буде, якщо знайдуть отак.

Майже голих, розніжених після пестощів. Назар підвівся. Не хотів, страшенно не хотів, але Іван мав рацію. На таке закрити очі вже не вдасться. Та спершу вони спустилися до річки. Обмилися від землі й поту. Іван спустився долонями по Назарових плечах – знову крав кожну мить поруч. Назар схопив його за руки, поцілував зап’ястя.

– Треба йти, – зітхнув він. Іван кивнув.

Останній поцілунок вони ділили недалеко від січі. І розходилися. Іван розчинявся у темряві – це було єдине, чого Назар не міг побачити, як би не хотів. Лише відвернувся на хвилю, й Івана вже було.

***

Вечір закінчували в товаристві побратимів. Начебто разом, а все одно окремо. Коли розходилися, рука Івана трохи довше затримувалася на Назаровому плечі. А потім він ішов до себе в хижу.

Серед ночі Іван пробирався до Назара в покої. Як – Назар не знав. Іванів хрест із відмичками він сам носив на грудях.

– Залиш мені лише одну цю таємницю, – відповів Іван, коли Назар його про це спитав.

Назар відчував його обійми крізь сон. На ранок Івана ніколи не було поруч. Лиш суха квітка сон-трави завжди залишалася на подушці.