щось про дтп

 

середина літа відчувалася відчутним жахом на тілі джисона. до часу, коли починає достигати городина й до сезону «їдь на базар продавати ягоди» додаються ще й закрутки. а до закруток піди купи кришки, перець горошком і особливий лавровий лист, який баба купувала тільки в мéтро в гóроді.

 

якщо й лаврушка це півбіди, то справжнє випробування це спекота надворі зранку, і як падає температура до вечора. холодно потім жарко, потім знову холодно — тягай свою кофту весь день, якщо бігаєш по справах — ретельно складеному списку баби з усіма важливими пунктами. в кав’ярні холодно, у маршрутці жарко і взагалі джисон уже витратив останні виручені кошти на холодний латте з трьома сиропами, тому ніяких маршруток, додому він їде на скейті.

прохолодний вітер розтріпав його скуйовджене волосся, яке абияк стирчало з-під кепки. надворі вечоріло. стрілка годинників змінила положення на дев’яту, а на розумних годинниках одні цифри замінилися на інші. і це було сумно й доволі трагічно, особливо, коли завтра зранку треба вставати о п’ятій, а ти грізно розсікаєш вулицями чергового нічного кварталу, щоб скоротити дорогу. хоч і до хати їхати ще ого-го. з іншого боку, зараз майже нікого немає на вулицях, що дозволяє сильніше розігнатись і може не зовсім по дорозі. зрештою, перила теж певною мірою дві прямі з яких зручно летіти під колеса байка.

 

ну, цей день і так був невдалий.

— блять! — голосно чути поруч. звісно, що «блять», а як по-іншому? винуватець усього цього приколу підбігає, до джисона й починає тормошити хлопця за плече, — гей… гей, чуваче, ти живий. блять, будь ласка, будь живим, — чонін тягнеться пальцями перевірити пульс і джисон щось мимрить собі під носа. скоріш за все, скаржиться на те, що пальці холодні.

— хух, живий, — хлопець полегшено видихає і сідає поруч. а що далі то? подзвонити в поліцію? так собі. подзвонити у швидку, щоб вони подзвонили в поліцію? теж, так собі. просто звалити? ну так, кожен же день трупи валяються містом без причини. і по найближчих камерах не подивляться як він тут з’явився. а сподіватись, що хлопець раптово вскочить і побіжить у справах було марним, хоча десь всередині безнадійна надія все ж була. можна ще друзям подзвонити, може вони щось порадять, а можна дивитись як поруч проїжджає патрульна машина й зовсім-зовсім поруч зупиняється.

***

сестра чоніна здивованим поглядом окинула його несподівану появу у дверях власної квартири о десятій ранку, але врешті-решт впустила це нещастя на кухню і сунула йому до рук чашку кави. чонін завжди приходив із вузликом проблем за спиною, а вона не збиралась їх розплутувати сонною, тому й сама сіла із чашкою кави навпроти.

— що? — коли половина горнятка стало напівпорожніми ліна нахмурилась і прискіпливо прищурила очі.

— що «що»? — чонін відсьорбнув ще ковток, ніби він взагалі тут ні до чого.

— навіщо прийшов? сумував?

 

— так? — невпевнено буркнув хлопець, але під прискіпливим поглядом сестри виклав усе як на духу: — на мене напевно, ну скоріш за все, завели кримінальну справу, — ліна вмить давиться кавою, а потім і взагалі відставляє чашку в сторону.

— як?

— я, ймовірно на великій швидкості збив людину на тротуарі, — чонін нервово прикушує губу й повільно спостерігає за реакцією сестри.

— мені варто питати як ти опинився на тротуарі?

— ні?

за напруженою тишою вони й не почули як на кухню причовгав чоловік ліни і з просоння не зрозумів, що то за чоловік у них сидить, але згодом роздивився в тій особі чоніна й у ту саму мить пожалкував, що має нейронні зв’язки, які складаються в «чонін», бо чонін ніколи добра не несе.

— добрий ранок, — прохрипів чанбін, цілуючи дружину в маківку.

— у тебе є ідеї як зменшити кримінальну відповідальність за нанесення тяжких тілесних у разі дтп? — запитала ліна, протягуючи свою каву чоловікові.

— сонечко… — змучено протягнув чанбін, — які дтп, ранок надворі, — він скуйовдив власне волосся і сів поруч.

— я не казав про тяжкі тілесні, — надуто буркнув чонін.

— добре, він мертвий? — різко запитала ліна.

— та чого одразу мертвий? чому в тебе завжди фінальні сценарії?

— ти не приходиш коли все добре. і знаєш мені дуже неприємно, що мене так використовують, але зараз, я, очевидно, шукатиму тобі адвоката, бо ти хоч і придурок, але я з тобою в дитинстві міняла тобі підгузки не для того, аби ти сидів у в’язниці.

— зачекай, — чанбін заспокійливо накрив руку дружини своєю, — із самого початку розповідай що трапилось.

щедро відпив охолонувшої кави й зібравшись із думками, чонін знову почав свою розповідь із самого початку.

— і після ти цього хлопця не бачив? — запитав чанбін.

— після чого, це було вночі, — наїжачився чонін.

— заспокойся, — холодним тоном сказала ліна, — ми намагаємось допомогти.

— дякую, — буркнув хлопець.

— ти знаєш куди його повезли?

— у друге травматичне.

— щось дорогоюі говорили? переломи? струс? давай згадуй.

— та напевно. я на 120 гнав.

— ідіот. збирайся. спробуємо зловити його там.

чанбін підвівся і повторив усю свою ранкову рутину у зворотньому порядку: пошарпав у кімнату й сів на ліжко натягувати шкарпетки.

— будеш винний, — підсумувала ліна. та й чонін і сам розуміє, що буде. бо якщо вдасться домовитись із цим хлопцем, то суми договору й усіх супроводжуючих штрафів у нього немає. — сидітимеш із ліксі й мінні місяць, — хлопець знедолено зітхнув. ну сидітиме, а що поробиш.

дорогою до травмпункту обидва мовчали. чанбін слідкував за дорогою, а чонін мирно дрімав на пасажирському сидінні. а взагалі вони не знали про що одне з одним розмовляти, того й були раді, що все склалось ось так.

— приїхали, — чанбін для годиться поштовхав чоніна в плече, аби той повільно випав із машини і стряхнув із себе всю пилюку, яку встиг зібрати, — о котрій це сталось?

— що?

— пригода твоя о котрій годині була? зосередся, будь ласка, і скажи все що пам’ятаєш.

— ммм, — чонін звів брови, загадуючи всі події вчорашнього дня, — дев’ята десь. місце — біля політеху зі зворотнього боку, там де пуноппан купити можна.

— він був у свідомості?

— реагував. йому не сподобалися мої холодні пальці, — чонін розвів руками, мовляв, це вся інформація.

— добре, це спрощує усю кількість брехні, яку почують медсестри сьогодні, — чанбін заблокував двері авто й попрямував у сторону воріт, — і ще, — чоловік різко розвернувся, — зроби обличчя приємнішим, ніби ми, справді, його родичі, які приїхали потурбуватися про стан братика.

на що чонін лише сильніше скривився. що придумав чанбін лише примарно римувалось у його голові. він знав, що чоловік працював якимсь там бізнесменом і язик у нього був підвішаним, бо в нього якось виходило заробляти багато грошей і розширяти бізнес, аби заробити ще більше грошей. це викликало повагу й роздратованість одночасно, бо навдміну від чанбін, усі спроби чоніна стати крутим перетворювалось у суцільне божевілля, яке й розплутував чанбін.

— добрий день, — чоловік широко усміхнувся, — ми шукаємо хлопця, приблизно двадцяти років. він мав поступити до вас приблизно о десятій вечора, приблизно в тяжкому стані.

— молодий чоловіче, — літня жіночка, поправила свої окуляри, — а що у вас не приблизно. прізвище назвіть і ким йому приходитесь.

— справа в тому, що прізвища ми його не знаємо, але ми дуже турбуємось про його стан здоров’я. можливо, ви могли б допомогти.

— якщо ви йому ніхто, то йдіть звідси, конфіденційну інформацію, я навіть приблизно, — жіночка фиркнула, — поширювати не буду.

— розумієте, — голос чанбіна став писклявішим, ніж був, — мій брат трохи дурне дитя і мені б не хотілось, щоб він зламав собі життя, тільки розпочавши жити.

— я щиро співчуваю, що у вас такі дурні близькі, але й собі життя не псуватиму.

— послухайте, — чоловік непомітно провів руку під папку й так само непомітно її забрав, — він знає, що він винний і готов нести покарання, але було б гарно, якби він ще й вибачився перед тим хлопцем. зрештою, це не його провина, що моєму брату колись видали права.

медсестра знову окинула обох чоловіків і загадково подивилася що ж там під папкою.

— виписали вашого хлопця. сьогодні зранку.

— а він, — невпевнено почав чонін, — він живий?

— хлопче, а ти як думаєш? з двома переломами, напевно, житиме.

— а можна про нього дізнатися про нього трішки більше інформації. адресу, наприклад, — чанбін усміхнувся ще ширше, ніж до того.

— молодий чоловіче, я ж не довідкове бюро, — відповіла медсестра, флегматично розглядаючи папку перед собою.

— ну може він щось казав. куди йтиме, — чоловік так само зацікавився папкою, як і минулого разу й на диво це спрацювало. синя паста на невеликому клаптику папері яскраво переливалася під ранковим сонцем.

— місяць сидітимеш із дітьми, — буркнув чанбін, відкриваючи двері автомобіля.

— я вже ліні пообіцяв.

— то ти обіцяв ліні, а це мені. гроші треба?

— не треба, — чонін прикрив очі й рота, аби ніхто не почув його тяжкий стогін.

— я висаджу тебе біля метро, далі сам доберешся?

— та з огляду на адресу, мене б на вокзал завести, — хлопець стис листок і сунув у кишеню штанів.

дивлячись на таємну «с.» чонін до останнього сподівався, що йому треба буде їхати не в село. водій маршрутки висадив його десь посеред поля і гугл мапи на його самсунгу казали повертати наліво. але все ліво було всіяне колосками пшеницями, хоч між ними й була чітка стежина. якщо його перемеле трактор то нічого гіршого й не станеться подумав він і потупцяв стежиною, але чонін ще не знав, що найгірше ще буде попереду. неоднозначні погляди й таємні перешіптування до біса лякали. хоч хлопець вмів виділятись і любив увагу, зараз вона вона сильно напружувала.

дійшовши до потрібного будинку, чонін вільно видихнув. маленька зелена хвіртка була відчинена, але шо робити із цією інформацією він і гадки не мав. як взагалі ходять у гості одне до одного в селі?

— ти чий будеш? — запитала молода жінка, яка з’явилася нізвідки.

— я? — хлопець зовсім розгубився, щоб відповісти.

— до джисона прийшов?

— ага, — швидко випалив той.

— джисоне! — щосили гукнула пані.

— що?! — вмить фіранки на вікні зарухались і з’явилося здивоване обличчя у вікні.

— тут до тебе! — пояснила вона і зникла так само несподівано як і з’явилась. як і здивоване обличчя у вікні. чонін подумав уже, що все, усе пропало. не кричати йому під вікнами цілий день. так і знову до поліції недалеко. але двері будинку відкрились і хлопець джисон вийшов на ґанок.

— хвіртка відкрита, заходь до хати, — чонін миттю вскочив і зробив усе що просили, — чого прийшов? — джисон пафосно сперся на двері, зойкнув від болю і просто якось зручно сперся на милиці. вигляд у нього був змучений, та й роздерта щока додавала ще більше печалі. але якщо загіпсовану ногу він приховав за широкими штанами, то рука яскраво майоріла поверх усієї втоми.

— слухай, — почав чонін, — я знаю, що я винен, я наробив багато помилок того вечора, зрештою всі їх роблять. і я готовий відповідати. але, можливо, ти міг допомогти мені якось, а я допоможу тобі?

— що ти маєш на увазі? — джисон нахмурився.

— якщо я відшкодую всі твої витрати на лікування і реабілітацію, ти міг би забрати заяву? будь ласка.

— ти намагаєшся мене підкупити? — джисон підозріло зіщурив очі.

— ні! — визгнув чонін, — тобто так. я подумав, що, можливо, тобі треба допомога, бо…

— бо що? виглядаю занадто бідно?

— ні-ні, я не це мав на увазі.

— до твого відома я за сьогоднішній ранок втратив понад тисячу на лікування. і це все дрібниці, порівняно з тим скільки я не заробив. і знаєш, що образливо, що вся малина, яку я мусив продати згниє до вечері, кози весь ранок кричать, а я навіть не можу почистити моркву від бур’яну через тебе. як ти думаєш скільки всього я втрачу через два тижні, бо ці музейні експонати, — джисон покрутив загіпсованою рукою перед обличчям чоніна, — треба носити мінімум два тижні. але це навіть не означає, що кістка зростеться. коли мені щасливо бігти кропити картоплю. га?

— я… — хлопець розгубився, — я не знав, що ти із села…

— а якщо б знав, то поїхав збивати лише містян? — не заспокоювався джисон.

— ні, я не те мав на увазі. я не хотів тобі псувати життя, справді. я нікому не хотів. я насправді можу допомогти, якщо хочеш.

— ага, дякую, — в’їдливо гмикнув джисон.

— ні, справді. не через заяву, а просто так. я відчуваю мотлохом себе все більше.

— я ніколи не повірю, що такі люди, як ти хоч трішки розбираються в господарстві.

— такі як я це які? — чонін зачесав волосся назад. слова хлопця взагалі-то були образливі, — ти думаєш я не здатний прополоти грядки й зібрати яйця?

— ні? закладаймося, що ти і два тижні не витримаєш у селі, — джисон потягнув здорову руку.

— а закладаймося, — чонін впевнено їй потис, — коли починаємо?

— після сніданку, я зараз гепнуся, якщо не поїм. ти голодний? — джисон ще раз огледів хлопця з ніг до голови. стоїть звичайний. у рамках стандартного звичайного. через просторий одяг тяжко було розгледіти м’язи чи кістки, чи якою бувають будови люди у яких немає м’язів чи кісток. з моменту їхньої зустрічі чонін нервово вп’явся в ручку сумки, яку досі не відпускав, так що його нігті посиніли, а те, як глисти вовтузились у його мозгу, опрацьовуючи інформацію було видно через нахмурені брови. джисон схилив голову, очікуючи відповідь і через хвилину було чути щось на кшталт млявого «так?».

— ходімо, тільки двері хлопни, — чонін, ніби зачарований, повторив усе, що попросив джисон. все — це дві дії: закрити двері і пройти трохи далі вітальні, на кухню.

— ти каву будеш? є тільки розчинна. ще десь баба купувала собі маккохве, але я гадки не маю де воно.

— та я люблю розчинну. чи я не схожий на такого?

— а сам як думаєш? — фиркнув джисон, — ти дивуєшся в’язаній серветці на стільці. ну чи твоє обличчя дивується, а ти просто стоїш поруч.

— вона виглядає як річ, яка могла дорого коштувати, — спробував захистити себе чонін.

— о господи, просто сядь, це просто стілець. не думай, що я такий відсталий, що не розумію, що зумери намагається наново винайти речі, які вже сто років як винайшли до них. і перепродати за купу грошів.

— ти теж зумер.

— і що? мені продавати серветки своєї баби за три тисячі. а хоча стій, не сідай. допоможи залити каву кип’ятком, я щось переоцінив можливості лівої руки.

чонін скинув свою сумку й підійшов до стільниці. десь у думках тривожно з’явилось, що варто було б роззутись, але розмов за це не було, отже він правильно розносить бруд по килимах. джисон кумедно відстрибнув на декілька сантиметрів і протягнув хлопцеві чайник.

— тільки не дивуйся, що в нас є плита, чайник. це може здатися мітом, але в нас туалет у хаті й навіть є інтернет. пароль від вай-фая скажу пізніше.

— я не дивуюсь. я, справді, ніколи не був у селі. на стіл ставити? — чонін підняв обидві чашки.

— ага. ще тарілки захопи, будь ласка. салат можеш прямо з миски їсти, мені не огидно. але під бутери візьми тарілку, мене дратують крихти повсюди. а щодо серветок за три тисячі, так я б міг так робити, але кожен на своєму місці. і це не моє.

— я не хотів тебе образити, якщо ти про це, — буркнув чонін.

— та забий, — хрюкнув джисон, відпиваючи каву, — я сподіваюсь ти не естет, бо я все різав лівою рукою і воно все криве.

— здається нормальним, — чонін підняв шматень хліба, на якому лежав напів зрублений, напів відірваний шматок ковбаси, — а це домашня?

— ага, а хліб прямісенько з печі, — в’їдливо відповів джисон, — не мели дурниць, у нас магазин на початку вулиці, там і купив. треба наступного разу все нарізне взяти. чи ти хотів домашнього? — хлопець грайливо повів бровами.

— напевно? якщо сприймати мою каторгу як відпочинок, то я повинен мати якусь культурну складову.

— так упереджено, — джисон надув губи, — а, до речі, а як тебе звати?

— я — чонін, — представився перший.

— я — джисон, — представився другий.

— я не хотів тебе збивати, — випалив чонін.

— оу, — джисон здивувався від несподіваного речення, — було б дивно, якщо ти хотів, беручи до уваги, що ми незнайомі, у тебе немає сторінніх мотивів і ми навіть не в дорамі. але все-таки цікаво, що ти робив на тротуарі? дорога ж поруч.

чонін трішки вдавився булкою.

— об’їжджав затор, — тепер черга давитися булкою була джисона, — на перехресті, біля зупинки скопичились усі, а я не хотів чекати. до того ж хотілося дізнатись як воно порушувати пдр.

— і як?

— дізнався, — чонін сумно всміхнувся.

 

— тобі пощастило, що ти мене збив у неділю, — джисон загадково повів бровами, але чонін взагалі не зрозумів до чого це сказано, — у понеділок базар не працює, того тебе сьогодні буду менше ганяти, — але від цієї новини хлопець лише перекривився, — не хвилюйся, ці два тижні пройдуть швидко, але за рівень складності я не ручаюсь.

***

чонін був ладен виплюнути свої легені, бо боліло все. додому він добрався з годину тому, але все на що вистачило сил — це впасти на підлогу і скиглити. а треба хоча б сходити в душ, бо мандри пшеничними полями лишають велику кількість пилу. і завалитися спати, бо джисон попередив, що завтра треба працювати на харді із самого ранку, тобто з п’ятої години. і ще знайти якийсь непотріб, який не шкода виваляти в землі, бо весь вільний одяг джисона був замалим. від думок про власну немічність чоніна відволік дзвінок телефону.

— чанбіне, а підвези мене завтра, будь ласка.