бульбашкові сни з веселковою мазаниною розбиваються з гучним «бух» у двері. чоніну здається, що йому то все примарилось. він повертається на інший бік, натягнувши ковдру на голову, бо все ще бухи у двері не припиняються. і телефон почав дзвонити. хлопець відчайдушно стогне й хаотично плямкає рукою по всіх місцях де він міг його лишити, але все ж доводиться скочуватися на підлогу й діставати телефон з-під ліжка.
— відчини двері, — це все що він чує в слухавці роздратованим голосом чанбіна. і згодом повертаються усі спогади вчорашніх днів. на годиннику було за шосту годину й чонін панічно усвідомлює, що він запізнився.
— добрий ранок! — привітався чанбін із сяючими п’ятками чоніна.
— я все проспав! — визгнув хлопець, стягуючи кофту з голови.
— шоста ранку, що ти проспав? — буркнув чанбін, потягуючи каву зі стаканчику.
— ми на шість домовилися зустрітися, — пролепетав хлопець, вилітаючи з квартири. щоправда потім довелося пригальмувати, повернутися назад і забрати чанбіна із собою. — чого ти взагалі так пізно приїхав? — обурився чонін, зачинивши двері авто.
— пізно? — здивувався чоловік, — ми вчора на цей час домовились.
— так? — кутики губ чоніна нервово сіпнулись.
— так.
— ну, я знову вляпався, — хлопець нервово зітхнув і скрутися калачиком на сидінні, плекаючи ідею задобрити джисона їжею з макдональдса.
ранок джисона почавя ще з ночі. змучений болями в руці й нозі, хлопець усе ніяк не міг заснути, а лише безцільно крутився в ліжку стискаючи зуби й час від часу дивився на кількість годин, які йому лишилися до підйому. і їх ставало все менше. втім, коли врешті-решті вдалося побачити зачин сну, сусідський когут як назло загорланив гучніше звичного, від чого сердце бідного хлопця закалатало, ніби його душу відібрали до продажу на базарі.
джисон знову сумно дивиться на четверту годину на будильнику й ловить себе на думці, що якщо він ще раз спробує заснути, то він проспить усе, тому він й човгає в сторону душу змивати із себе залишки сну і втомлений сморід. на мить він навіть забуває все, що трапилось учора, поки не шугається гіпсу на нозі, бо ступати якось незвично й боляче. і приймати душ, тримаючи його однією року загалом не зручно, але джисон був вперто впевнений, що мочити цю штуку не можна. та й душ ніяк не додав свіжої енергії, натомість хотілося лише їсти та спати.
зазвичай, вони з бабою разом збирають садовину до великого ящика і їдуть на базар продавати, але раз доля видала йому помічника, навіть в такий травмуючий спосіб, то гріх не скористатись і відновити сили багатогодинним втиканням в одну точку на стіні та монотонним возінням ложки стінками чашки (от-от і вона лусне, їй богу), поки зі двору не стане чути хрипле шипіння: «джисон».
— ви не обмінялися номерами? — здивовано питає чанбін поруч. у тлі порожніх вулиць його голос звучав гучніше звичайного.
— та тихіше ти! — шикнув на нього чонін, — я взагалі не пам’ятаю, що вчора було.
чанбін здивовано скрився, але продовжив спостерігати за діями хлопця, притримуючи пакунки з їжею, яку чонін майже двічі перевернув.
спочатку у вікні з’явилася голова. потім голова зникла і відкрилися двері. джисон із милицями під руками швидко дострибав до калітки й дістав ключ на ниточці з труби.
— наступного разу так само зробиш, добре? — джисон скривився від раптового пориву ранкового вітерцю і пробурмотів запрошення до хати.
— я тобі, ну цейво, — зам’явся чонін, простягаючи пакет, — сніданок із маку приніс. і каву. ти ж це, мені їжу вчора дав. а це, — чонін показав на чоловіка позаду, — це брат моєї сестри, тобто чоловік. ну він мене підвіз і доніс. що ми взагалі збираємося сьогодні робити? я старий одяг узяв, тікі він у машині. — чонін примружує очі й затягується холодною кавою з трубочки, — то що робитимемо?
— пам’ятаєш ту малину, яку ми вчора в кропиві збирали? — хлопець кивнув, згадуючи весь вчорашній біль від опіків кропиви, — треба її продати й малинник почистити бо ти ще раз у кропиву не полізеш. і я не полізу.
— я можу вас підвезти, — уперше каже чанбін, чим і лякає джисона. він уже й забув, що в хаті їх троє, — це разова акція, — хмикнув чоловік, — скільки вам часу потрібно?
— дай джисону поїсти нормально, га, будь людиною, — свариться чонін, поки джисон похапцем дожовує свою булку.
— можеш узяти банки, кулькѝ й поставити в ящик, — з набитим ротом бубонить хлопець, — так буде швидше.
чонін кивнув головою і пішов виконувати прохання. усі баночки з комоду хлопець обережно перетягнув до пластикового ящика. тепер він зрозумів навіщо їх продавали в атб. одо того ж, на пічці стояли ще декілька з ростками і з кущиками але запитати, що то таке, чонін не наважився, бо джисон щось дожовував.
— знизу ящик брудний? — чанбін з осторогою покосився на шматок пластянки.
— нє, я протираю. але якщо так хвилюєтесь, то там пакети бмв валяються, — джисон ткнув пальцем у куток, — можна в них поставить.
— в них? — нервово гикнув чонін.
— ну так. всі банки, що ми вчора назбирали — ми продаємо. а собі, коли захочеш, можеш піти вибрати. доскладай решту ящиків, будь ласка, — хлопець поглядом показав на порожні ящики поруч, — зможеш продати один, то вважай у тебе буде успішний кейс із продажів, — усі, окрім чоніна гигикнули.
***
чоннін вкотре кривить обличчя, коли його нога переступає вивіску «житній ринок». хлопець ніколи не думав, що опиниться в такій ситації, хоча завжди вважав, що в нього за спиною багатий життєвий досвід. хоча все що він мав за спиною — порожній рюкзак зі змінним одягом (він забув лишити його в хаті джисона).
о такій ранній годині, простір навколо вже був забитий людьми. і невгамовними покупцями й озлобленими продавцями.
— придивися до цін, — говорить джисон, розчищаючи дорогу до якогось невідомого місця. чонін знову скиглить, бо за цей ранок він уже зробив багато незрозумілих речей і досі не зрозумів навіщо.
— ми прийшли, — джисон показує на прилавок поруч, — диви: ставимо середню ціну з усього плюс націнку гривень десять, бо будуть торгуватися, якщо проситимуть збити ціну нижче, то погоджуйся тільки якщо візьмуть більше п’яти банок. чим швидше ми це все продамо, тим швидше підемо додому. зрозумів?
прослухав лекцію з активних продажів від джисона, чонін лиш набрав більше повітря і заголосив: «купуйте малину», на що його наставник прикрив від сорому очі, але пишався, що це все треба робити не самому.
— скіки? — огрядний чулувіц, невизначеного віку, але з визначено пивним пузом. скептично оглянув баночки і витер шмарклю з носа.
— сємсят півлітрова, сто двадцять літрова, — чонін із переляку втратив дар мови.
— а шо, моя хорошая, знижка буде. я б за пійсят узяв, — чулувік грайливо облизнувся, але його слюна краплинками над губою ніякого шарму ситуації не додавала й чулувік був героїчно посланий джисоном йти далі.
— він подумав, що я дівчина?! — визгнув чонін, коли вони лишилися вдвох.
— ну в тебе довге волосся, — буркнув інший хлопець, розвівши руки.
— у тебе теж, — рявкнув чонін.
— значить він подумав, що ми подружки, яка різниця? — шикнув джисон.
час пройшов швидко, але для джисона тягнувся, як труси без резинки. радість нічогонеробства перетворилось у змучливе очікування і біль у кінцівках, бо пігулки все ще не діяли.
— я все, — видихнув чонін, — трясучи останньою порожньою банкою, — йдемо?
— хочеш хот-дог? — запитав джисон, натягнувши кепку на самий ніс, аби точно ніс не попекло.
— та давай, — погодився чонін, — тут далеко йти, бо я не хочу таскатись із банками.
— на вихід. там зліва лавочка. бо зараз сонце шкварити буде, я нічого не хочу робити й ти теж нічого не будеш. а хот-доги тут завжди смачні були, мені завжди мама купувала, коли я малим був. тільки засунь кудись гроші, бо я все погублю.
чонін приснув, але все, що просили він зробив. на диво, народу не зникало, але й не ставало більше. тепер чонін вів усіх їх двох на вихід.
хотдог виявився жирним і капустним. з кожним новим укусом, частина кетчупо-майонезної капусти падала біля чиїхось кросівок.
— бери кефір, — джисон простягнув пляшку. хоч чонін спочатку відмовлявся, бо кефір звучить по-чонінськи не солідно, але цю какафонію смаку хотілося запити чимось простим.
— ти замурзався, — чонін показав на своїй щоці сліди і джисон так само почав витирати чисту щоку, — ні на протилежній. можна я? — джисон невпевнено кивнув і чонін серветкою витер залишки кетчупа.
чонін схиляє голову на вікно маршутки, як у всіх тих романтично-драматичний історіях, де головна героїня починає нове життя, вказуючи наступну зупинку — блендер. кожна нова ділянка дороги, ніби складалась із суцільних дір, тому романтичне схиляння перетворилося на складеного в три рази чоніна на невеличкому кріслі. джисон, як тільки вони зайшли, сказав, що їм на кінцеву й це майже далеко.
— мені здається в мене температура, — скиглить чонін, варто зайти до будинку.
— дай лоба, — джисон долонею доторкнувся до хлопцевого чола, — немає.
— тоді чого мені так погано.
— я можу наговорити багато грубих речей, які пійдуть під відповідь, але ти не хочеш їх чути, — джисон кректючи сів на стілець, — перевдягайся і пішли малинник чистити.
— я пити хочу.
— о, треба тобі ще показати, де криниця. і як вона працює, — біля натхненного джисона, ніби загорілась ідеєю лампочка, — тоді перевдягайся і бери відра.
чонін думає, що тут і качалки не треба. кількість його фізичного ліміту перевалилася за понад, а це пройшла лише половина дня. джисон знабридливо нагадав, що ввечорі треба нарвати малину напродаж, а отже, цей замкнутий день переслідуватиме його ще дванадцять днів, або тринадцять, якщо джисон програміст. господи, він зовсім нічого не знав про хлопця, втім, він був занадто плюшевим, як для маньяка-вбивці.
— а ти нічого наверх не брав? — питання збило чоніна з пантелику.
— га?
— ти до кінця дня в майці бігатимеш? ти ж згориш.
— я спф помазався, — видихнув чонін, відпиваючи склянку прохолодної води.
— я на сто відсотків впевнений, що від нього не буде толку. давай я тобі сорочку дам.
— та ми це вчора проходили, вони всі малі мені в плечах. все зі мною буде добре. розповідай що робити.
з чоніном і, справді, все було добре до глибокого вечора, коли плечі не почали свербіти й пекти.
«а я казав», — швидко відповідає джисон, — «помасти сметаною, має стати легше».
ну хоч номерами вони обмінялись.