Коли ранок настирливо заберенькав у зачинені вікна легким дощиком, Лай тільки продирала очі, щурячись у ліжку від тм’яних сонячних променів. Ця місцина їй була до вподоби, але світле нутро навіть такої чутливої і емпатійної істоти усе одно потерпало від внутрішнього суму. Добро не було для неї протиприродним, але проявляти його, коли тебе роздирали на шматки внутрішні сумніви, було важко. Ранки були болючими, дні — марними, а ночі химерно безістотними. Відколи вона тут, її журба тільки посилилася, й не відступала ні на крок.
Розкинувшись на ліжку, вона дивилася у стелю, мляво пригадуючи усе, що могло відбуватися вчора. Пустка. Нічого видатного. Нічого, що могло б утриматися в пам’яті довше кількох мимолітних секунд. Погляд порожній, бродить по предметах без цікавості. За вікном, надворі — світлі кольори, але вони не ваблять.
Дерев’яна хатина самотня хатина в гущавині лісу — її пристанище, ззовні мила, мініатюрна і комфортна, зсередини була такою ж сірою, як і усі помешкання, в яких вона коли-небудь жила. Здається, вона ніколи не знайде собі місця. Ніколи не відчує того, що називають “домівкою”. Боротьба з собою, нескінченна втеча від реальності і втома від циклічності й одноманітності ніколи не скінчатся — скільки б ти не змінював місця, людей, оточення. Не змінюєшся тільки ти. Не змінюється і Лай.
Насилу піднявшись, вона усе одно змушує себе зустріти цей день. Що б там не було, його доведеться прожити. В минулі рази, коли вона днями спала, усе закінчувалося так само сумно. Можливо, вона сьогодні вийде надвір. Можливо, там буде трохи інший пейзаж, ніж завжди. Можливо, вона ляже спати з трохи менш гидотним відчуттям, наче її вивертає від самого життя… Можливо… Болять руки. Болить спина. Вона не рухається годинами, днями! Очі ледве бачать. Шкіра зсохла, пальці затерпли. Колись красиве волосся випадає з кожним днем, зоставляючи місячні пасма на підлозі хвилястими стежками.
Прокинувшись, доводиться повозитись з кухонним приладдям, знайти відносно чистий одяг. Сніданок відбувається як завжди, але Лай таки вирішує перетворити його на ритуал — трохи специфічний ритуал. Молиться. Сама й не знає, кому саме. В бога не вірить, язичницькі вірування для неї застаріли. Простір мозку, що повинен бути заповнений думками, забитий неясною тривогою. Їжа як завжди не смакує. Вона її поглинає просто щоб забити шулунок і мати ресурс пережити цей день. Просто тому що так розпорядилася природа — їсти.
Настає найбільш важливий момент, і слідом за ним найважче рішення — чи вийти надвір, чи провести черговий день під замком, в повній ізоляції. Природа ззовні — ті веселі промінчики й зелено-золота травиця манять, але там лячно. Там є щось, що чавить її зсередини, як тільки вона ступа за поріг. Наміритись піти туди — означає наразити себе на небезпеку. В черговий раз розчаруватися в собі, шматуючи цілісність свого его власними примхами та забобонами. «Мені нічого втрачати.» — раптом усвідомлює вона. Чого вона боїться? Там є світ. Позаду неї, в її минулому — теж якийсь світ, де майнують люди, події, спогади, бажання, амбіції та помилки. Усі розтоптані. Від них немає користі. Спогади скоро розтануть і вона забудеться тут, як чистий лист. Люди не будуть горювати за нею, а вона не довідається про їх смерть, тому що є не може повернутись до зовнішнього світу. Шлях назад відрізаний. В попередній раз вона боялася навіть ступити за двері. Побачити те, що вони окреслюють як “природа”. На цей раз усе буде інакше.
Дощ посилився. Його краплі-солдати вибивають торжественний марш. Відчуття, наче вона йде на гільйотину. Ешафот попереду, але не підіймай очей на нього, гаразд? Лай поривом розкриває двері.
***
Протяжний скрип металу об прадавнє дерево продирає до кісток.
На хвильку всередині застигає здавлений крик чистого жаху, як при контакті з чимось всепоглинаючим… Їдким. А це лише сонце.
Лай падає на чистий ґрунт. Голий чорнозем вітає її брудом. Звичайним брудом, паростками й вусиками всюдисюшних рослинок, вологістю, дрібними камінцями й шайкою крихітних кольорових жучків. Він вітає Життям.
«Вийти назовні. Я зробила це! Я зробила… я…»
«Я існую і я втрутилася в зовнішній світ. Я опинилася поза домом.» — Сама ця думка лякала, трощила на щебинки ті залишки її мужності, що давали поштовх її діям ще секунду тому. Вона зціпеніла, забилася у параноїдальному страху, як дикий звір, що ніколи навіть не бачив людину, і якого загнали в клітку. Тільки це не було кліткою. Тільки чимось дуже просторим, занадто приємним щоб відступити, занадто невідомим, щоб йти далі без страху. Новим.
Більшість скаже, що це ненормально — боятися природи. Що це дико і негуманно до самого себе — не виходити на вулицю тижнями. Це захисна реакція перед світом, який тобі не пасує. Це бажання зостатися собою навіть коли тебе намагаються силоміць змінити. Тоді, те нове видається чимось абсолютно незайманим і приємним самотній, відторгненій душі, перед зціленням якої відступають усі інші; з різних причин.
Лай скрутилася в позу ембріона — боялася навіть поворохнутися, вдихнути занадто глибоко, або дуже голосно. Куце волосся ласкав вітер, шкіру насичували крапельки сирого живлющого дощу. Тріскотіло гілля, мелодійним трезвоном перешіптувалося листя. Пахло озоном, свіжіть напувала легені дурманними пахощами. «Якщо я виживу, я запам’ятаю це навічно.»
Попереду промайнуло щось яскраво-жовте. Метелик-лимонниця. Крихітний, тендітний. Він помахував ніжними дюймовими крильцями, всівшись на якійсь парості й наче закликав до себе. Лай здригнулась. Ледве опанувала себе.
Маленьке створіння здійнялося над рослиною і закружляло в поривчастому танці, фокусуючи на собі усю увагу Лай. Їй важко було ступити далі, важко підвестися й почати діяти. «Хатина.» — ледве не забулася вона в омуті. «Ні.» — відповіла підсвідомість. — «Зараз або ніколи.»
Метелик, ледь відчувши, як її невпевненість здає позиції, здійнявся вгору й майнув серед дерев золотавою блискавкою. Вона здійснялася на ноги й побігла. Прудко, наскільки, наскільки могла.
***
Серце гупало у вухах, але кожен слабкий, кволий рух м’язів наповнювався невідомою силою. Тому що рух — це життя! Тому що вона ніколи не пробувала це! Тому що не знала, що могла просто так слідувати незліченим, безсенсовним на перший погляд цілям…
Яскрава комашка себто мала власну волю — слухалася її, мала якийсь зв’язок і, й давала можливість слідувати за собою, не віддаляючись від заслаблої, загубленої Лай занадто далеко. Кілька разів вона таки послизнулася на вологій рослинності, подряпалася, ледь не скрутила собі в’язи від небувалого для неї напруження, але рухалася далі!
Вперед-вперед-вперед!
І тут їй перехопило подих! На межі горизонту — де небо стикалося з землею, височіли лискучі сталеві скали: гладенькі, як кристали селеніту. Вони впивалися в зеніт і розштовхували своїми верхівками пучки кудлатих пухнастих хмарок.
Метелик привів її до високого розлеглого гірського гаю! Він закінчувався урвищем, за яким можна було розгледіти лише біле море туману, що сповивало неймовірно масивні бескиди. Від побаченого шкірою бігли натовпи мурашок.
Тільки відшукавши поглядом свого нового знайомого, Лай трохи повернулась думками на землю, і в неї ледь не пішла обертом голова. Вона впала від захвиту, в черговий раз подряпавши і без того забиті коліна. Відчуття нагадували найсправжнісінький екстаз, зроду не віданий нею! Це й близько не можна було порівняти до короткоплинних людських насолод. Щось більше й могутніше! Але водночас з тим таке страшне… Така маленька й беззахисна Лай проти такого великого світу… на такій висоті. Тут недовго й розбитися.
Метелик знову нагадав про себе, стріпнувши крильцями. От нахаба! Всівся на найближчій до провалля квітці! І не дістати його ніяк!
— Може… підлетиш ближче? — Власний голос помандрував луною вдалечінь, розтроюючись у різних тембрах.
«Ближче… ближче… ближче…» — майже наказово вторило ехо.
Крильця лимонного метелика зажевріли, як полум’я сірника, а потім опали й… заникли.
— Стій, почекай!
«Чекай… чекай..»
Але було запізно. Лай і забути встигла про свій страх висоти, а від того пустилася вперед — рятувати свого нового друга! На межі урвища вона вже не побачила його… тільки два напів-прозорих жовтих скельця у вигляді крил сплуталися у траві! Самої комахи наче й не існувало ніколи на білому світі… З сумішшю шоку, туги й жалю до невинної істоти вона простягнула руки до того, що від неї залишилося… На очах забриніли дзеркалеві ґудзики сліз, але схлипів не було чутно у маренні.
У трансі, напів-свідомості, де усе трохи втратило свій сенс на тлі того, що сталося, Лай поглянула крізь скельця.