Вона прокинулася. Холод кам’яної темниці вперше за довгий час пробирав до кісток. Герміона вже й забула, як прохолода може обпалювати шкіру. Вона так довго не пам’ятала, як це — бути живою людиною. Це було чимось новим — чимось давно забутим. Мабуть, цього разу вона занадто довго пробула у відключці.
Перестаралася.
Вона лежала на боці, але чітко пам’ятала, що засинала лежачи на спині. Ниючий біль у ребрах і правому стегні повільно повертав її до свідомості. Тіло незвично пульсувало, від чого навіть дихати було складно. Герміона дозволила собі на хвилину заплющити очі, нібито це допомогло б протверезити запалену свідомість. Вона задумалася про те, чи варті були ті короткі миті всіх цих неприємних відчуттів? Дехто сказав би, що точно ні.
«Ну давай же…»
Їй хотілося заплакати, але Герміона навчилася стримувати такі пориви в собі. Хоча, справедливості заради, варто зазначити, що це з нею сталося вперше за дуже багато місяців. У якийсь момент Ґрейнджер навіть припустила, що просто не може більше плакати, але ось у ній прокинулося щось ще дуже давно забуте. Лівою рукою вона намацала мокру пляму на матраці. Герміоні не знадобилося розплющувати очі, щоб зрозуміти, що це кров.
Вона сповзла з матраца і знову розплющила очі. Звикла до мороку, очі боляче защипало від тьмяного світла запалених настінних смолоскипів.
— От же… — прошипіла Герміона.
Дуже давно вона вивчила молитви, щоб засинати було не так страшно. Тоді їй здавалося, що вони дійсно рятують. Одного разу Рон її застав за читанням молитов… Але що було далі? Він посміявся з неї чи попросив, щоб Герміона і його навчила їх?
Сухі губи, без участі мозку, нашіптували молитви. Їх Герміона пам’ятала, але вони більше не викликали якихось емоцій.
Раптово мертва тиша змінилася шурхотом важких кроків. Серце несамовито заколотилося, але Герміона навіть не ворухнулася. Їй не було, куди бігти чи ховатися. Це обов’язково мало статися. Схоже, сни трохи дурно впливали на неї. Вони обоє це встигли помітити, але висловлювався на цей рахунок лише він.
Були часи, коли Герміона намагалася протистояти йому, продовжувала боротися, хоча знала, що шансів немає. Чи то за інерцією, чи то за старою звичкою, вона давала йому відсіч, з викликом дивилася в нелюдські очі та раз по раз вставала з колін, тільки б не виявити свою слабкість. Тепер же здавалося, що з тих часів минула ціла вічність.
Все давно перевернулося з ніг на голову. Не було більше непотрібних пручань, невдалих спроб вбити одне одного… Залишилися тільки розмови, обопільни жарти з дрібкою пасивної агресії, сарказму та іронії. На цьому і трималося їх спільне існування.
Звуки чужих кроків ставали чіткішими. Герміоні залишалося почати в голові зворотний відлік. Вона з особливою ніжністю й акуратністю розправила складки на пошарпаній старій спідниці темно-червоного кольору, готучись до нового побачення. Коли металеві двері скрипнули, Ґрейнджер прикусила нижню губу так сильно, щоб відчути на язиці звичний солонувато-металевий присмак. Цей занадто гунучний і неприємний звук досі її сильно дратував.
Вона відчувала його сповна. Знала, як свої п’ять пальців, усі його емоції та почуття. Безпомилково визначала його настрій і читала думки, якщо було занадто нудно. Колись це можна було б прийняти, як справжній дар, як немислиму можливість, але для Герміони це перетворилося на тортури. Нині ж вона це сприймала як розвагу.
Маленьку радість приносило тільки те, що такої переваги над нею в її сусіда не було, але було дещо інше.
Мерзенний запах смерті вдарив у ніс, коли відстань між ними зникла. Герміона сиділа на підлозі з опущеною головою, наче дитина, що провинилася. Їй зовсім не хотілося дивитися на непроханого, але звичного гостя. У його присутності Ґрейнджер починало нудити і вона починала дихати ротом, нібито це рятувало. Його це потішало кожного разу.
— Скажи мені, — його нелюдський голос давно перестав її лякати, але Герміона інстинктивно скривилася, — що ти цього разу бачила уві сні?
Він не міг її читати, не бачив її думок, не володів її болем, але зв’язок їхній все одно був двостороннім. Про це Герміону ніхто тоді не попередив.
— Я кликала його, — буденно відповіла Ґрейнджер. — Мені не вдається довго говорити з ним. Мені не вистачає сил на те, щоб контролювати його сон. Це дивно.
Перед очима замиготіли образи, які вона так старанно викликала уві сні. Це стало чимось новим — чимось іншим. Герміона давно вже забула, яка сила жила в ній, бо перебуваючи під землею, магія не особливо потрібна була. Якби комусь було діло до того, чого вона бажала і чого потребувала відтоді, як опинилася в’язнем, Ґрейнджер відповіла б просто і не думаючи.
Вона жадала смерті.
— Сподіваєшся на те, що він відповість тобі? — він усміхнувся й опустився на коліна, намагаючись зазирнути в очі своєї співрозмовниці.
— Я давно вже ні на що не сподіваюся, Томе, — Герміона підняла голову, зустрічаючись із ним поглядом. — Вважай, що знайшла для себе нову розвагу. Усе краще, ніж ти мені вкотре розповідатимеш про те, що в тебе забрали.
— Нестерпне дівчисько.
Герміона коротко реготнула, нібито чула це вперше. Це сусідство не викликало в ній жодних емоцій чи почуттів. Воно стало вимушеним і з роками рутинним.
Герміона Ґрейнджер і Том Редл.
Вони ділили на двох одне існування. Одну підземну в’язницю. Один неприродний колір очей. Одну душу. І дуже багато таємниць.
— Я відчуваю, що йому погано через те, що я приходжу. Його мучать ці сни, не дають спокою.
— Тільки не кажи, що тобі шкода.
Вони чудово знали, що такі дріб’язкові почуття, як жаль чи каяття, давно стерлися з їхньої пам’яті. Можливо, що Редлу вони ніколи й не були знайомі, але Герміона колись точно керувалася цією стороною своєї душі. Адже вона була ґрифіндоркою, а отже, не могла бути поганою людиною… Чи могла? Стільки всього залишилося в туманному і дуже далекому минулому — у минулому житті.
— На Слизерині були хороші люди? — раптово запитала Ґрейнджер, не порушуючи зорового контакту.
— Мені звідки знати. Думаю, що були. Скрізь є хороші й погані люди.
Складно було тепер сказати, скільки минуло часу до того, як вони вперше сіли один навпроти одного і просто почали розмовляти. Герміона невиразно пам’ятала, як це сталося і хто перестав чинити опір першим. Можливо, це їй набридло боротися і руки нарешті опустилися, а може, це був Том. Зараз мало значення тільки те, що підземелля за підсумком зламало обох.
Вони могли говорити про мистецтво; міркувати про те, хто і коли помилився під час війни; сперечалися, чи варто було Гітлеру колись ставати політиком. Як не дивно, але в останньому питанні ці двоє дотримувалися однієї й тієї самої думки. Що довше вони перебували під землею, то пересічнішим ставало їхнє сусідство. Вони, здається, пережили всі стадії взаємин між людьми.
— Ну так. Але мені пощастило відхопити в сусіди найзлішого з них.
— Я до цього точно не прагнув. Хоча вважаю, що твої смаки досить… прості. Ти вирішила задовольнятися найкращим.
Герміона закотила очі й стомлено видихнула. Чого вже точно вона не могла знати про нещадне чудовисько Волдеморта, так це те, що він, вочевидь, страждав на нарцисизм. Якби її сповістили про це раніше, вона б переглянула свій план.
— Ну так, точно. Розумію твою матір, Томе. Вона, мабуть, розуміла, що жити з найкращим — це справа виснажлива.
— Мене не зачіпають згадки моєї мертвої матінки, Герміоно.
Вони перестали кривитися від імен одне одного дуже давно. Здавалося, що їх узагалі одне в одному більше нічого не турбувало. Та й складно було б ненавидіти того, з ким пов’язаний по руках і ногах настільки інтимними подробицями. Можливо, хтось інакше собі уявляв подібне ув’язнення, але на ділі все було набагато прозаїчніше.
Люди не такі складні істоти, як здається. Вони керуються простими істинами та часто поділяють усе навколо себе на чорне і біле. Меншість лише здатна бачити інші відтінки.
Але коли трапляється так, що двоє людей опиняються під замком, то доводиться рано чи пізно йти на якийсь компроміс. Герміона і Том усвідомлювали, що ніхто їх не випустить за два дні чи три місяці. Вони були досить розумними, щоб практично одразу дійти єдиного і вірного висновку — за них усе вирішили. Їх обіграли ті, кого вони наївно приймали за пішаків.
Тому не було нічого дивного, що взаємна ненависть перетворилася на байдужість із присмаком найменшого інтересу. Роки йшли і цей інтерес зростав, а вони й намагалися якось цьому протистояти. Так вороги перетворилися на друзів із замашками вбивць.
Треба була можливість і поки ні Герміона, ні Том її не мали.
— Твій холод мене заспокоює, — Редл простягнув руку, торкаючись її долоні.
— А твоє тепло мене дратує, — відповіла Ґрейнджер, але руку не відсмикнула. — Воно таке… неправильне. Воно чужорідне, не для цього місця.
Багато разів вони обговорювали те заклинання, що зв’язало їх. Намагалися розібратися, де було допущено помилку, як це обернулося проти них, але відповідей на деякі запитання так і не знайшлося.
Наприклад, Герміона не розуміла, чому її кров охолола, а серцю необов’язково потрібно було працювати, щоб вона залишалася живою. Колись вона прагнула вбити Волдеморта, але набула якоїсь збоченої подоби безсмертя. Вона не знала й того, чому Том залишився схожим на живу людину, хоча за всіма магічними законами мав би стати таким самим, як вона сама. Зате вони чудово розуміли, як синхронізувалися їхні душі і що тепер один одного вбити не можна.
Їх залишили на межі. І поки Редл робив усе, щоб якомога далі відійти від цієї межі, Герміона продовжувала балансувати. Навіщось вона підтримувала в собі незручну людяність. Продовжувала дихати, прислухалася до серця, лягала спати… Том відмовився від цього і намагався довести, що так простіше.
— А якби ми вибралися звідси? — Герміона з викликом подивилася на нього. — Що б тоді було?
— Я перестав у це вірити.
— Давай на хвилину уявимо, що це сталося.
— Невже ти думаєш, що він відшукає тебе?
— Я вже сказала тобі, що давно ні на що не сподіваюся. Просто потрібно про щось поговорити.
— Не знаю, Герміоно. Найбільше на світі я б хотів убити тебе. Я б стратив тебе на очах у всіх і твоя смерть була б болісною.
Вона встала на ноги, але не тому що її образило почуте. Нічого нового Том не сказав. Просто від тепла його рук почало нудити сильніше, ніж від всюдисущого запаху смерті. Якась частина Герміони іноді раділа з того, що Редл, з’єднавши свої крестражі, перестав бути схожим на змію. Людська постать була явно приємнішою, але його тепло… Чомусь воно щоразу нагадувало про те, хто саме сидів перед нею.
Принаймні пам’ятала, що багатьох близьких і коханих людей не стало через нього. Та й тут вони опинилися через те, що Лорд Волдеморт був моральним виродком, убивцею і диктатором. Його треба було зупинити. Тільки ось одних далеких спогадів було дуже мало.
Відійшовши на кілька кроків назад, Герміона вперлася спиною в кам’яну вологу стіну. Продовжуючи дивитися в очі Редлу, вона з’їхала вниз і видихнула. Могла й зовсім не дихати, але це було справою принципу. Спочатку Ґрейнджер виправдовувалася тим, що не хоче себе втрачати, що їй важливо залишатися людиною, але згодом ця правда вже не влаштовувала. Справа була в іншому, але зізнаватися в тому було важко.
Герміона продовжувала триматися за те земне існування, про яке забувала з кожним днем. Знала, що одного разу і зовсім усе зітреться з пам’яті й нічого не залишиться, крім цих кам’яних стін і сусіда з червоними очима, такими схожими на її власні.
— Думаю, що моя страта здивувала б усіх, — нарешті відповіла Герміона. — Але не тому що вона була б феєричною чи неймовірно болісною, а тому що нас побачили б живими. Ми б зруйнували спокійне життя мільйонів.
Том усміхнувся краєчком губ, нібито факт такої яскравої появи на публіці насправді приносив йому задоволення. Раніше Герміона любила копатися в його голові, порівнюючи істину з емоціями, які він демонстрував. Це допомогло їй зрозуміти того, з ким вона опинилася під замком. Редл став для неї відкритою книгою, а тому тепер Ґрейнджер рідко копирсалася в його черепній коробочці.
Вона відвернулася і заплющила очі. За мить Том сів поруч, переплітаючи їхні руки. Він теж заплющив очі. Герміона стиснула її міцніше, затягуючи співкамерника у свій спогад.
У їхній спогад.
Дурневі було зрозуміло, що на це місце накладено чари. Занадто могутні і темні. Скільки б Герміона не бігла, все одно опинялася в тих самих коридорах. Ноги боліли і сил не вистачало, щоб продовжувати бігти. Ґрейнджер укотре опинилася біля камери з металевими дверима, але зайти всередину не наважувалася. В неї на вустах залишилося одне ім’я, яке вона повторювала декілька годин поспіль. Воно завдавало такого болю, але Герміона боялася, що варто тільки замовчати, як воно зникне з пам’яті назавжди.
Перед очима знову спалахнув яскравий вибух магічних променів. Усередині боляче кольнуло, десь під ребрами, біля самого серця. Герміона інстинктивно схопилася правою рукою за груди, щоб угамувати незрозумілий біль. По щоках укотре скотилися гарячі сльози. Здавалося, що вони справді обпалювали.
Ґрейнджер присіла, відчуваючи, як спідниця сукні почала важчати через те, що вбирала в себе воду.
«Тільки не забути… Тільки не забути… Не забути…»
— Нерозумно було бігти, — з-за спини почувся його мерзенний голос. Він знову нахдогнав її. — Ми тут замкнені.
Вона підскочила, п’ятячись повільно назад.
— Можеш не хоробритися більше, погана бруднокровка. Паскудна орденівська хвойда. Я мав здогадатися, що ти прийдеш мститися.
— Не підходь до мене! — викрикнула вона.
У неї не залишилося чарівної палички, але магія повільно ворушилася під шкірою. Герміона почала згадувати всі свої тренування з Гаррі, Роном і Олівером. Вона могла б атакувати і без палички, але чи буде це настільки ефективно? Обнадіювало лише те, що і в руках супротивника палички Герміона не бачила. Що б там не трапилося в Мелфой-Менорі, їх сюди закинуло без паличок.
Але куди? Чому так сталося? Що вона зробила не так?
Тремтіння пробило по тілу і вона впала. Не розуміючи, що з нею, Герміона спробувала піднятися, але нічого не вийшло. Через рване дихання холоділо в грудях. М’язи не бажали підкорятися й рухатися. Кістки нібито перекрутилися й застигли під шкірою в неприродному положенні. Думки обрушилися на неї градом, але Ґрейнджер не розуміла, за яку варто було хапатися. Щось у ній кричало про порятунок і благало встати на ноги, але якась частина нібито почала повільно здаватися.
Чоловік з очима кольору крові підійшов впритул до неї. Ось він нарешті й наздогнав її. Герміона відчула дотик теплих рук до своєї спини.
«Чому він такий теплий?»
Ця думка виявилася найгучнішою.
— Боїшся, бруднокровко? Ми тут тільки вдвох. Ні твого дружка Поттера… Нікого. Здається, я маю право вимагати реванш.
Герміона раптово закричала. Голос тремтів, але вона кричала своє ім’я так голосно, як тільки могла — звуки відбивалися від стін і розносилися по всьому підземеллю. Нехай хоч хтось її почує.
— Кричи… Можеш голосніше, якщо зможеш, — його рука перемістилася до підборіддя. — Подивися на мене!
Перед очима затанцювали чорні цятки, варто було їй поглянути на Лорда Волдеморта. Нова хвиля шаленого болю накрила з головою. І знову сльози обпалювали щоки… Гарячі, тягучі й липкі… Чужий доторк відчувався як маленька смерть. Там, де Том Реддл торкнувся її, під шкірою розпалилася пожежа. Це мало її вбити, але чомусь Герміона відчула в собі бажання торкнутися свого ворога у відповідь.
— Твої очі… — Редл змастив сльози з лівої щоки великим пальцем. — Що ти накоїла?
Герміона рвонулася сильніше, щоб вирватися з ворожої хватки. Вона встигла помітити кров на пальцях Редла, після чого провалилася в безпроглядну темряву.
— У той момент я не розумів: ненавидіти тебе ще сильніше чи захоплюватися, — сказав Том, коли Герміона відпустила його руку. — Мені було п’ятнадцять, коли я вперше почув про таку магію. Не дарма вона під забороною.
Ґрейнджер глянула на матрац, де кілька годин тому з’явилася нова кривава пляма. Вона хоч і не плакала усвідомлено, але уві сні часом грішила таким.
— Коли я погодилася на це лайно, мені пообіцяли наприкінці смерть.
— Тебе обдурили.
— Справді? Дякую, що прояснив цей момент.
— За інших обставин ми могли б стати чудовою командою, Герміоно Грейнджер.
— Ми нею і стали, Томе Редле, — вона єхидно посміхнулася. — Радій, що потрапив до мене в капкан, а не до якогось дурня.
— Усе, що в тобі є хорошого, це від мене, — він встав і подав дівчині руку. — Ти була зарозумілою і жахливою, поки водилася з Поттером, слідуючи його ідеалам. Не дивно, що Капелюх тебе визначив на Ґриффіндор.
— Наслідуючи його ідеали, я й підчепила собі нехилий такий шматок твоєї душі.
Вона вийшла з камери, залишаючи Редла наодинці. Підземелля було невеликим, але прогулятися коридорами можна було. Герміона кинулася до того, де горіли смолоскипи. Світло скоріше відштовхувало її, ніж приваблювало, але це залишалося єдиним розмаїттям під землею.
А ще приглушений жовтий тепер нагадував їй про сни, в яких вона по п’ятах слідувала за Драко. В його світі було багато світла.
І вона, Герміона Ґрейнджер, мала намір вкрасти все те світло. Вона занурить той світ у темряву, бо дехто мав обов’язково дізнатися, що таке справжній біль.