Раніше в крамничці бажань, де тижнями пропадав Ватанукі Кіміхіро, завжди було гамірно. Той гамір створювали дві чарівні дівчинки, що прислуговували місцевій господарці Юко. Однак сьогодні в будинку нема ні господарки, ні її помічниць, ні навіть духа “Мокони”, схожого на дрібного довірливого кролика.
Юко офіційно загинула, а Ватанукі вперше наодинці напився.
Шізука Доумекі так і знайшов його, пониклого і п’яного, напівлежачого в улюбленому кріслі хазяйки. Ватанукі навіть натягнув на себе її кімоно, зав’язав його так-сяк на поясі. І тепер з-під лацканів того халата виднілися розстібнута та розхристана біла сорочка та голе тіло. Рожева, мов дівчача, ареола визирала з-під тканини стирчливим соском, і Доумекі ледве стримався, щоб все це не прокоментувати.
А ще краще прим’яти пальцем.
Підібравши з підлоги розряджений телефон Ватанукі, хлопець прослідкував за його оголеною стопою, якою наликаний товариш прокотив по підлозі порожню пляшку і зітхнув:
— Ти напився.
Та клята пляшка, покрита розчепіреними білястими дрібними пальчиками стопи, далі продовжувала ковзати по підлозі з гулким скляним шурхотом. Туди-сюди, туди-сюди… Сам же Ватанукі криво усміхнувся зауваженню, наче почув дотепний жарт.
— А ти, звісно, прийшов, — видав він, змірюючи Доумекі розфокусованим поглядом, і провів рукою по оголених грудях, наче він жінка, і там зараз було на що дивитися.
Зрештою — було. Доумекі хоч собі не буде про це брехати.
— Не здивований? — поцікавився, схиляючись та обхоплюючи пальцями його щиколотку, припіднімаючи ногу, щоб забрати ту бісову пляшку.
— Я чекав, — усміхнувся Ватанукі, спираючись на ноги та намагаючись підвестись. — Ти завжди приходиш, навіть якщо не кликати. Тож це було правильне рішення.
Втримати рівновагу він все ж не зміг. Його коліна підкосилися, мосласте тіло повело і Доумекі довелося його зловити, щоб не впав і не розбив свою зачумлену голову.
Мабуть, це було вперше, коли Шізука, торкався його не тому, що так склалися обставини та є потреба вижити, а тому що відверто бажав притулити до себе.
Однак, Доумекі був не з тих, хто готовий відкривати душу п’яному в гівно об’єктові закоханості. Це було надто брудним ходом.
Шізука був не готовий аж так, тільки не з Кіміхіро. Втримавшись, щоб не прибрати з його очей волосся, Доумекі зітхнув.
— Останнім часом ти надто багато п’єш, друже.
— Останнім часом, ти надто часто потрапляєш на очі, Шізука Доумекі, — як відрізав Кіміхіро і голосно зітхнув, уклавши важку голову на плече Шізуки. — Уяви, що це може в рівних частинах, як дратувати, так і викликати потребу тебе бачити. А я не звик спостерігати твою фізіономію надто часто. Краще вже Юко…
Він вкотре зітхнув, втираючись носом у скам’янілу шию друга, дихаючи десь в ключицю гарячим повітрям і мало не пускаючи слину.
— Мені її бракує, Доу… ме…кі…
Удар нижче пояса? Нічого дивного, мабуть. Шізука звик. Зрештою, Ватанукі ніколи не слідкував за своїм язиком і чужими почуттями. Хоче обійме, хоче пошле, перед очима лиш однокласниці та світле майбутнє. Нащо йому якийсь там Доумекі Шізука?
— Якщо хочеш, ми спробуємо повернути Юко разом, — запропонував він, все ще відчуваючи гаряче дихання крізь тонку тканину сорочки, обіймаючи-підтримуючи хлопця, та не даючи впасти ні собі, ні йому.
Звичайно, та фраза була поза будь-яким сенсом. Бо мертві не повертаються. Однак у ту мить Ватанукі раптом звів голову, заглядаючи в очі, весь просяяв та вхопився за ту пропозицію, як за єдину соломинку. Йому в запропонованому, мабуть, ввижався вихід з ситуації, Доумекі ж вбачав лиш нагоду ще раз побути з ним наодинці.
* * *
Був час, коли Шізука Доумекі міг з упевненістю сказати, що ніколи не стикався з паранормальним. Зрештою, він жив у храмі. І навіть якби хоч який злий дух захотів пробратися та налякати його, він би не зміг пройти через енергетику святого місця. Прикрість, чи ні, але та сила струменіла не тільки довкола, але і зі самого Доумекі також. Часом йому здавалося, що він бачить її потоки. Легкими мерехтливими іскорками вони огортали невидимі перешкоди й тоді можна було припускати, що можливо там якийсь злий дух. Або просто витвір уяви. Все ж, частіше Доумекі просто відчував, що поряд щось коїться не гаразд.
І це “не гаразд” вічно відбувалася довкола його товариша.
Високий, емоційний, і вічно споглядаючи на все крізь скло товстих окулярів, Кіміхіро Ватанукі беззаперечно приваблював погляд.
Іноді він зривався з місця та біг, не розбираючи дороги, з криком : “Відстаньте”. Однак, варто було Доумекі наблизитися до нього, як простір довкола Кіміхіро наповнювався спокоєм. Тоді хлопчина зітхав із полегшенням і дивися на Доумекі так, наче він його єдиний у цілому світі рятівник. Хоча, останнє було лише уявою Шізуки, у яку просто хотілося вірити.
Те що, Ватанукі бачив і збирав довкола себе всю нечисть, не було відкриттям. Швидше ще однією підставою бути поряд нього, ловити той повний прикрості погляд, спостерігати за виваженими та скупими рухами, та непомітно дарувати спокій своєю присутністю, у ті миті, коли другові зовсім не спокійно.
Однак, на жаль… на дуже превеликий жаль, Ватанукі не помічав, що привиди довкола нього зникають лише за наявності поряд Доумекі. Що послуги і допомога його друга давно вийшли за межі раціональних, та й сам погляд, давно не є дружнім. Навпаки, там сум, печаль, і майже щеняча залежність.
— Можна я бігтиму поряд тебе?
— Та я навіть не помітив, що біжимо разом, — лунає у відповідь.
— Можна я постою біля тебе.
— Тебе довкола і так надто багато.
“Можна я поцілую тебе?”
Звичайно, що те питання залишається без відповіді, бо ніколи не буде озвучене.
* * *
— Доумекі, як гадаєш, якщо я відкрию цей портал, він приведе мене до Юко? — у цю мить Ватанукі Кіміхіро гриз кінчик олівця і прискіпливо вглядався в креслення магічного кола. Шізука Доумекі знав чому так. Бо упертому Ватанукі все було не так: і фігури недостатньо гострі, і магічні знаки на їх вершинах недостатньо каліграфічні. Цей хлопець дійсно боявся помилитися. Переймався, що тією спробою відкрити портал щось однозначно зробить не так. Дарма витратить час, а з тим і втратить можливість повернути ту жінку до світу живих. Зрештою, якщо подумати, він навіть був не здатен сказати, що “та жінка”: померла, загинула, перестала існувати, жити, знаходитися на цій паралелі життя. В очах Доумекі Шізуки — це був такий собі спосіб заперечення очевидного. Але ж коли це Ватанукі визнавав у своїх діях щось аж настільки очевидне і приземлене?
— Хтозна, — Шізука нарешті відповів, підвівши на хлопця погляд.
Блукав обличчям друга, його насупленими чорнястими бровами, лінією носа, що кидав легку тінь на чітко окреслені уста. Решту обличчя прикривали скельця окулярів в тонкій металевій оправі. Крізь них очі Ватанукі нагадували блюдця з мультика про Красуню та Чудовисько, такі ж великі та карикатурно мультяшні.
Зрештою, за ним спостерігати значно цікавіше, ніж вишукувати інформацію в старих фоліантах, бо наступної миті Ватанукі несвідомо обхоплює тими вогкими устами олівець, посмоктує і, сам того не помічаючи, породжує цими дурними звичками не менш дурні думки в голові Доумекі. Бо той олівець радше вихопити та замінити на щось інше, більш природне та чутливо вибагливе.
Ватункі супиться ще більше, важко зітхає та падає обличчям на те креслення, заплющує очі на мить, а потім знову стріляє поглядом у свого товариша.
— Їй богу, я не розумію, як вона могла все от так кинути. Дівчат, Мокону, крамницю з цілою купою артефактів. Це просто якось дико і ненормально, — фиркає він, знову підпираючи обличчя кулаком. — Бісить.
На ту репліку Доумекі міг би сказати, що люди не обирають, коли гинути. Та й зрештою, з того світу живими не повертаються. Хіба у вигляді полтергейстів та злих духів. Та хіба Ватанукі буде слухати?
Губи товариша раптом витягуються трубочкою довкола того олівця, мало не засмоктують його на пів довжини, щоки злегка втягуються. Від того нехитрого дійства шкіру Доумекі вмить узяло сиротами, так наче він не споглядав тут, у теплі, дурні звички, а стояв на холоді спустивши штани. Ті дрібні пухирці можна було відчути на дотик вище зап’ястків, якщо ковзнути пальцями під манжети рукавів. А разом з ними і не потрібне тепло глибоко у тілі.
Бо бісові втягнуті щоки Ватанукі збуджували не гірше ніж відбірне порно.
Дурень. Рука Шізуки потяглися до хлопця мимоволі. Доумекі вихопив того олівця з його пальців, якомога далі від його рота та роздратовано відклав на стіл.
— Ей, ти чого?
— Просто не гризи, — знайшовся з відповіддю він, старанно відводячи очі у бік розкритої книги. — Зуби знищиш.
Ватанукі фиркнув, вишкірився і знов підхопив того олівця. Кілька раз перевернув його вертольотом у пальцях, а потім знов повів тим бісовим кінчиком по вогких губах, стрільнув в Доумекі поглядом чорних, мов провалля, очей. Здається, безсовісно дражнив тим поглядом крізь скельця окулярів.
— Ти як божевільна мамця, До-До, — зрештою Ватанукі підхопив те креслення та знову у нього втупився, щось вкотре поправляючи. — Міг хоча б для ввічливості сказати, що все пройде пучком.
Пройде, ага, пучками, пальцями…
Від того, на дівочковий манер скорочення, добряче приправленого образою, у Шізуки на мить перехопило подих.
— Я не До-до.
— Пф-ф, — пирхнувши, Ватанукі обернувся до нього спиною та поглянув у вікно. Демонстративно потягнувся, а Доумекі знов та вкотре, як одержимий вихоплював поглядом підсвічені сонцем рожеві, мов ягоди вуха, і тонкі зап’ястя, що висковзнули з-під рукавів в ту мить, як Кіміхіро здійняв руки.
— А якщо вона не зрозуміє, що я відкрив портал і що він веде до виходу? — раптом, зовсім тихо пробурмотів він, охопивши тонкими пальцями голову… Якщо цього не достатньо? Якщо вона, як і я тоді під гортензіями, просто не розуміє, що застрягла між світом мертвих та живих? До-до… у тебе все ще є та біла стрічка?
— Стрічка? — Доумекі насилу відлип від споглядання тих тонких зап’ястків та опустив погляд до власних долонь.
— Та, якою ти мене витяг з потойбічного світу… — Ватанукі не обертався, а Доумекі на мить прикрив повіки. Згадуючи і стрічку, і гортензії, і той жах, який вперше відчув тоді. З неба лило, і одяг рвав дуже холодний вітер. Вогкий ґрунт добряче проминався під пальцями. Слухняно, масними, схожими на тісто, грудками згортався у бік, в той час, як Доумекі намагався навпомацки віднайти поглинутого заживо друга. Все що тоді розгледів, і що продовж довгих годин прокручував у голові, так це корені, чи щось схоже на корені та гілки, які затягнули Ватанукі під землю.
Багно тоді забивалося під нігті, панікою полонило кожну думку і кожну клітину тіла. А ще там були прокляття і молитви…
Багато, просто без ліку різних обіцянок, подумки даних всім і кожному, тільки б Ватанукі віднайти.
— Агов, Доумекі? — Кіміхіро нахилився надто близько та з прискіпливістю дослідника-натураліста заглянув у потьмянілі очі друга, насупився:
— Ти ж не викинув ту стрічку?
“Як я міг її викинути, якщо нею я повернув тебе назад?”
У цю мить, коли Ватанукі настільки близько, головне не сказати нічого зайвого та зберегти відносно відморожене обличчя. Здатися байдужим довбнем, який не зовсім здатен на емпатію.
Або просто здатися.
Доумекі надміру повільно відхиляється та підводиться зі стільця. Підхоплює свою сумку та старається більше не затримувати на другові погляд. Не дивитися в очі та не дивитися на його уста..
— Піду я.
— До завтра, — розгублено кидає в спину Ватанукі.
Погляд в останнє ковзає його профілем, шпортається за кінчик носа, обрис окулярів, тонкого волосся, яке упало на очі, ховаючи їх колір під тонкими, рваними, наче пір’я пасмами.
Здається, Ватанукі мугикнув у спину ще щось. Та за зачиненими дверима вже не розібрати. Постоявши деякий час у коридорі, Шізука прислухався до незвичної тиші та зітхнув.
Боягуз.
Власне, на щось інше він просто не здатен. Дійсно боїться. Переживає, що будь-яке зайве слово розкриє перед Ватанукі найпотаємніший секрет: Шізука Доумекі одержимий та божевільний ним, остаточно залежний. Настільки помішаний, що готовий поклонятися цьому хлопцю, як божеству, немов останній набожний фанатик. Ладен карати себе за кожну вульгарну думку щодо нього, та самостійно готувати знаряддя для справжніх тортур. Власноруч сплести багатохвостий шкіряний батіг, і з нагоди кожної з недостойних ідей, закарбованих у свідомості щодо Ватанукі, повісити на кінчики хвостів сталеві дзвіночки. Щоб згодом хлестати себе ними по спині, залишаючи там розсічені криваві рани. Щоб дзвіночки натужно вибухали звуками від кожного того удару, як частина того вкрай фанатичного нагадування.
У тій дурній уяві, яку перед своїми очима вимальовує його хвора свідомість, вкрай бракує справжніх відчуттів: волосся між пальцями, шкіри під долонями та заполоханого дихання в уста. Шепоту, дотиків і поцілунків. Усмішок та згоди.
Мрії… Яким не здійснитися.
***
Звичайно, Доумекі не викинув ту стрічку. Він навіть сховав її до кишені своєї куртки, щойно повернувся додому. Думав, віддасть Кіміхіро, як тільки той знову попросить. Однак Ватанукі не попросив. Він узагалі більше не виходив на зв’язок ні цього дня, ні наступного. Не з’являвся ні перед очі, ні на пари. Навіть нікого про відсутність не попередив. І це було не стільки дивно, скільки погано. Бо від Кіміхіро Ватанукі у принципі не варто чекати чогось хорошого. Доумекі засвоїв це твердження як неоспорювану аксіому, факт. Бо там де був Ватанукі, завжди траплялося щось паранормальне. Здавалося, негаразди просто ходять за ним слідом, немов він така собі валер’янка для потойбічних котів.
Вкотре не додзвонившись, Доумекі рушив до нього додому та довгенько простояв під зачиненими дверима, прислухаючись до звуків довкола.
Пішов тільки тоді, як одна з сусідок Кіміхіро окликнула його і сказала, що Ватанукі вийшов з дому ще минулого вечора, що був схвильований та розсіяний. Поспішав. Що казав про саме ту ніч для саме того діла.
Жінка ховала усмішку, та натякала про чудову пору молодості. Доумекі ж холов зсередини, розуміючи, що Ватанукі швидше за все спробував самостійно відкрити портал та віднайти в потойбіччі Юко.
В пам’яті виринали ті страшні години під гортензіями, коли Доумекі доводилося безперервно молитися, стискаючи дурну стрічку у руках, та сподіватися, що друг здогадається за неї вхопитись у тому іншому, посмертному вимірі.
Згадалися жахи боротьби з примарними павуками і загроза його сліпоти. Згадалося, як цей хлопчина міг на рівному місці вивалитися з вікна та страждати від нерозділеного кохання до тієї, що дотиком дарувала негаразди…
Ворота на територію маєтку Юко були відчинені. Ще кілька днів тому доглянутий сад, який милував очі своєю лаконічністю, тепер нагадував моторошні підходи до царства мертвих. Прохолодний вітер зривав з дерев листя так, наче тільки на цьому квадратному у кільканадцять метрів дворі, вирувала пізня осінь. Двері крамнички були прочинені та тихо поскрипували на раптом поржавілих петлях.
Всередині ж було тихо і тьмяно. Запилено. Підлога жалібно застогнала під ногами і той звук був настільки оглушливим, що волосся стало дибки. Ні тобі дзижчання мухи, ні тіней двох помічниць, які тут жили, ні навіть духа “Мокони”.
Виглядало так, наче в приміщення не заходили роками і від того тривогою ще дужче стискало груди, змушувало прислухатися до всього підряд.
І тоді він почув, легке мугикання, яке немов шурхотом вітру долинало з глибин будинку.
Доумекі йшов на те примарне, нереальне наспівування. Шар пилу карбував у собі його сліди, фіксуючи повільне та вперте просування до цілі. З кожних прочинених дверей, здавалося, дмухало вітром. Заляпані вікна вихоплювали обриси живого хлопця, деформуючи їх до невпізнання.
Звук привів до центральної зали, де Юко, заледве прикриваючись своїм кімоно, любила попивати саке з пляшки, напівлежачи в широкому кріслі. Тепер же в порожньому приміщенні на підлозі було розграфлене магічне коло. Точніше, було те, що від того кола лишилося. По центру випаленої, наче тавро, піктограми стояла маленька, схожа на циліндр лампадка. Дрібний примарний вогник неяскраво мерехтів в ній та тихо наспівував. Видавав те саме дивне мугикання, на звук якого Доумекі сюди прийшов.
Присівши навпроти лампадки, хлопець довгий час розглядав її, перш ніж простягнув руку, наважившись торкнутися.
— Не чіпай, — голос Юко долинув звідусіль неочікувано, так наче вона стояла поряд, чи навіть за спиною, дихала у потилицю.
— Хіба ви не мертві?
— Хіба ти не спиш? — тихо засміялася вона. Той звук пронизав шкіру та кістки, змушуючи проступати сироти на шкірі. — Ші…зу…ко… Доу… ме… кі-і. Чи краще тебе назвати До-до?
Її постать раптом матеріалізувалася на тому місці де стояв ліхтарик. Звичні, ідеально гладкі чорні локони спадали додолу, до самих стегон, червона тканина кімоно прикривала її тіло і злегка колихалася, так немов для Юко тут був окремий вітер та атмосфера. Інша реальність.
На її білому, наче крейда, обличчі застигла крива посмішка. Очі мружилися з тією знайомою прискіпливістю, якої Доумекі ніколи не досягти.
— Я готова виконати твоє бажання, До-До, — та усмішка стала страшною. — Натомість ти віддаси мені символ свого страху…
— Я не розумію… — він спробував підвестися та відійти, однак долоні Юко ковзнули по його грудях, пальці заповзли в кишеню, і тонка смужка білого атласу, що була схована там, наче зрадлива змія, заповзла на її зап’ястя… Жінка усміхалася, зводячи кисті разом. Стрічка самостійно сплела їх докупи, зв’язавшись міцним вузлом. Ті руки насилу звелись угору і кімоно на жіночому тілі розчахнулося… От тільки варто було на мить прикрити повіки від того видива, як воно зникло. Розтануло, залишивши на місці хазяйки крамнички бажань, її послідовника — Ватанукі.
Серце пропустило удар. Бо як і на Юко, те кімоно тепер не прикривало нічого. Груди хлопця важко здіймалися і від кожного того подиху на тілі проступали тонкі ребра. Кадик стрибнув на мить у гору від гучного ковтка, а ніжна шкіра на животі злегка тремтіла.
Шізука був певен, він їв той образ очима. Починаючи від зв’язаних зап’ястків, високо зведених над головою, продовжуючи лінією скроні, вилиць, ключиць і десь гублячись у складках кімоно, що стидливо і не повністю прикривало скуті білизною стегна та білі від браку сонця ноги.
Боги, як же хотілось прослідкувати той поглядом означений шлях язиком.
— Доумекі? — тихо озвався Ватанукі, висмикуючи з тих думок, — я тут, портал намагався активувати. Юко десь тут, але все ще десь там, — зітхнув він та звів очі угору, на свої стягнуті разом зап’ястки. — З’язала мене і сказала виконувати усі твої бажання. То які вони?
Тепер Ватанукі поглядав прямо у вічі, і так наївно, що власного язика хотілося прикусити, щоб не сказати того, що дійсно бажав. Бо там все ще про доторкнутися… пальцями, а ще краще устами, вималювати поцілунками доріжку від підборіддя до пупця, прикусити шкіру нижче. Багато, багато раз цілувати вилиці, допоки їх стегна виконуватимуть первісний танець… Все, щоб Ватанукі провалився у свою хіть, стогнав від задоволення та благав не зупинятися. Просив брати так, як це буває тільки між хлопцями…
— Постій тихо, — коротко, майже холодно відповів Доумекі, не пропускаючи й краплі бажання у ту відповідь. Бо все має бути не тут і не так. Не на силу і не спонтанно.
Стіни довкола раптом затремтіли від грудного сміху.
— Доумекі, ти серйозно? — у самих вухах задзвенів голос примарної Юко. — Перебираєш моїми дарунками?
Вона раптом опинилася за спиною Ватанукі, провела тонкими довгими, наче павучі, пальцями від його зв’язаних зап’ястків, вниз, вздовж випростаних рук. Зачепила кінчиками кігтів лацкани червоного, як мак кімоно, та розчахнула той халат ще більше.
— Дивись, як мило Ватанукі тремтить, — ті слова вона видихала Кіміхіро на вухо, наче отруту. Зняла з нього окуляри та усміхнулася, притулився до його обличчя щокою. — Чарівний… та бажаний.
Та навіть так, пошепки, Шізука чув кожне з її слів. Вони вростали всередину на хороший, давно готовий до звершень ґрунт. Та попри те… хлопець у її руках зіщулився та присоромлено зашарівся, закліпав очима… Дивився на Доумекі блискучими, наще в щеняти очима, та мружився, кепсько бачачи без своїх окулярів.
— Хіба не кортить його обійняти? — продовжувала Юко та пестила спійманого Ватанукі все відвертіше, погладжуючи тіло, соски, заповзаючи пальцями йому у білизну.
— Ох, Юко, припиніть, це… надто відверто, — сконфужено лепетав в її руках Кіміхіро.
Доумекі ж хотів так само. І навіть більше, однак, те що відбувалося зараз, було надто ірреальним. Так, наче перед ним зовсім не Юко і ніякий не Ватанукі, а чергові породження потойбічних світів.
Це було логічним поясненням.
Погляд упав на лампадку, що так і стояла у центрі приміщення.
— Ну ж бо, чого тобі кортить? — лунало з чужих уст, пульсувало довкола і жило вже у його власній голові.
Йому, насправді хочеться по дорослому…
— Торкнутися… — відповів Доумекі, — Ватанукі… по справжньому.
Цілунком.
Десь у парку, та хоча б біля тих червоних гортензій, та хоча б під поривистим вітром, чи дощем. Пов’язати їх руки вже не білою, а червоною стрічкою. Назавжди, як ниткою долі. Торкнутись уст скупим цілунком, а потім чекати нової близькості, тримаючись за руки. Не гнати й не спішити поперед логічного розвитку їх стосунків.
А десь через рік… а може два…
А може…
Він з силою поцілив носаком черевика у лампадку, що так і стояла по центру магічного кола. Від того удару скляні боки наче вибухнули, розлетілися на друзки. Здавалося, все тієї ж миті зупинилося на долі секунди. Зависло в повітрі скельцями та примарними вогнями, пасмами волосся, подихами, тканинами… Зафіксувалося, щоб з наступним подихом все довкола завирувало і вуха заклало від надривного божевільно-болючого виску. Юко вхопилася за Ватанукі пальцями, втискала їх у його плечі до крові, в той час, як її кисті видозмінювалися і ставали схожими на кігтисті пташині лапи. Волосся звивалося зміями, заплескало навкруги батогами, рвучись та розсіюючись довкола згустками пітьми.
Примарний вогник, що ще миті тому тьмяно блискотів у тій лампадці, тепер розгорівся полум’яними барвами та сіяв довкола по стінах мерехтливі тіні та бліки.
Ватанукі заволав, марно намагаючись видерти зі свого тіла ті кігтисті пальці, конаючи від того, як потвора, у яку перетворювалася жінка, в агонії дробила і ламала його плечі. Примара ж агонізувала, горіла і звивалася, тримаючи та скалічуючи хлопця до самого свого кінця, допоки її тіло не перетворилося в дрібні червонясті крихти розпеченого попелу.
Все це тривало миті, долі секунди, яких достатньо щоб просто зафіксувати очима цей жах. Однак, навіть його не второпати.
Всього нещасна мить, від удару носаком по лампадці…
Доумекі підхопив скривавленого друга, притис до себе, глохнучи від його болісних криків. Стрічка, яка все ще сплутувала його зап’ястки потемніла від крові і не піддавалася тремтячим від німого жаху пальцям Шізуки.
— Будь ласка, тримайся, все буде гаразд, — тихо промовляв він, намагаючись міцно перев’язати ті плечі, і відчуваючи що просто не встигає допомогти. Бо ні чорта там не було гаразд. Ватанукі пробивало дрібним тремтінням, зуби міцно сціпились від болю. Кров струменіла і паморочила голову своїм відверто живим гарячим запахом…
В очі потрапляли багряні розливи довкола, почервоніла стрічка, все менш тремтливі, і все більш холодні пальці. У вухах шуміло від все ближчої непритомності. Серце калатало. І перед очима усе важчими барвами проступав власний жах.
Мабуть, якби вони були десь в кіно, то зараз би тишу розрізала вкрай сумна та жорстока музика. Повільний ритм важких барабанів вбивався б в голову раз по раз, наче то і не ритм, а десяток гострих цвяхів.
Плечі Доумекі затремтіли, з горла почулося тихе, майже тваринне скиглення. Він міцно притис до себе завмерлого Ватанукі та заплакав.
Стис кулаками те кімоно на його спині, ткнувся носом в застиглу жилку на шиї.
Боги… навіщо він тільки запропонував йому спробувати воскресити Юко… навіщо підбив і допомагав. Навіщо тільки розбив ту лампадку…
— Боже, До-до, виглядаєш як божевільний у припадку, — процідив Ватанукі, пройшовши повз, та розчахнув важкі штори. Оглянув залу, потрощену лампадку, випалені символи на підлозі та жорстоко усміхнувся. — Ти що злякався?
Доумекі сковтнув слину, жадібно розглядаючи його, від кінчиків начищених черевиків і до наглухо застібнутої сорочки. Спіткнувся поглядом об чітко вималюваний кадик над комірцем, а потім вилупився в усміхнене обличчя та прискіпливий погляд з-під окулярів.
У власних руках же, раптом опинився пластиковий шарнірний манекен, загорнутий в кляте червоне кімоно.
— Що це зараз в біса було ? — власний голос скотився в хрип. Надривне щось, народжене з горя, розпачу, радості і злості.
— Дія магічного кола, — знизав плечима Ватанукі. — Я подумав, що перш ніж братися за прикликання душі Юко, треба погратися з чимось простішим.
Від тих слів Шізуку пересмикнуло.
— Тобто зі мною… — Уточнив він, не зводячи з Кіміхіро погляду, і відчуваючи як у середині зароджується щось біснувато скажене.
Ватанукі промовчав, підійшов ближче та присів поряд, поволі розтис заціпенілі пальці Шізуки, звільняючи ростову ляльку від його міцних рук.
— Тобто з нижчим духом, тебе тут не мало бути, Доумекі. — Ватанукі нарешті забрав в нього той манекен і уважно поглянув в обличчя друга. — Слухай, серйозно, після усіх тих пригод, що ми разом пройшли, ти все ще віриш, що я настільки наївний? По твоєму, я все ще не бачу небезпеки та не можу підготувати все сам? — поцікавився він, але навіть не дочекався відповіді. — Згадай же. Усі ті халепи з нами траплялися, бо хтось був не здатен сказати нам про небезпеку напере…
Договорити він не встиг, бо Доумекі раптом обхопив його у свої тремтячі обійми та міцно притулив до себе. Втискав у себе так сильно, наскільки це було можливо, потім різко скинув голову та впився в Ватанукі цілунком. Пестив його уста жадібно та нервово, ні на мить не даючи хлопцю вдихнути. Бо от тільки тепер, цієї миті йому стало абсолютно байдуже що друг подумає та як відреагує, пошле чи навпаки, пригорне. Стало важливим більше не чути ні того крику, ні бачити тієї агонії, не відчувати того розпачу, коли допомогти у принципі не здатен.
Ватанукі не відбивався, ні: він якось раптом весь розм’як. Спочатку намагався докликатися до друга через той жадібний цілунок, потім просто ковтав повітря, коли траплялась нагода, або не ковтав і дихав видихами Шізуки. Відповідав.
Голова Доумекі паморочилася від тієї раптової взаємності, перед очима тьмарилося. Пальці заповзли під одежі та під ними непомітно й стрімко розстібалися ґудзики…
Доумекі навіть не одразу зрозумів, що роздягає не він, а роздягають його.
Що вкладає на єдине в кімнаті крісло не він, а його.
Що домінує в тому святі хтивості та бажання не він, а…
— Ватанукі, ти паразитичний покидьок… все спланував…
— Треба було реагувати на олівець в моєму роті, коли була можливість, — відрізав Кіміхіро, болісно кусаючи його за губу, а потім десь під підборіддям. — А ти, як монах, про зуби …
— Те що я вихований в монастирі, не робить з мене монаха…
— Це робить з тебе мого коханця не на головних ролях, — вишкірився Ватанукі. — Тільки не розказуй, що в тебе зараз розрив шаблона і ти думав, що я скромний, — Кіміхіро нарешті переміг чужу сорочку і жбурнув її кудись за спину.
— Хнн… — видихнув Шізука, відчуваючи, як долоні хлопця, ковзнули його оголеним тілом, та вчепилися в пояс штанів. Нігті Ватанукі дряпали шкіру на животі й від тої його нетерплячої наполегливості всередині Доумекі все переверталось та вибухало від гострого збудження.
В штанах стало надто тісно і розстібнута ширінка в цю мить стала найкращим рішенням.
Відкопуючись від штанів, які вже й так, напів спустив з нього Кіміхіро, Доумекі спробував взятися за одяг Ватанукі, і раптом був відправлений поштовхом назад у крісло. Ватанукі дивився на нього згори вниз, жадібно і пильно, мало не облизуючись і капаючи слиною, важко та збуджено дихаючи. Обводив поглядом кожний вигин та рельєф бажаного тіла і все більше дратував своїм глухо застібнутим одягом.
— Роздягнись, — видихнув Доумекі.
— О ні, До-До, — раптом усміхнувся Ватанукі й потягнувся пальцями до його волосся, стиснув в кулаки тонкі темні прядки, притягуючи лицем до свого паху. — Спочатку мої фантазії, потім твої.
— Я все ще вірю, що ти добрий, — видихнув Шізука, втикаючись носом у його напняту ширінку, і не довго думаючи розкрив рота та стиснув зуби на обтягнутому тканиною члені. Дихав гарячим повітрям туди та змочував слиною. Долонями стис його стегна, відчуваючи гарячковість шкіри крізь тонкі брюки.
В нагороду, над його головою почувся здавлений видих, а волосся смикнули сильніше, втискаючи пальці в голову, наче лещата. Було незвично і незручно розстібати ту блискавку зубами, змагатися з тканиною боксерів та намарне смикати ґудзик зубами. Виявилося, його не так вже й легко розстібнути, та й відгризти не виходило. Ватанукі пробрався пальцями під губи Доумекі та зробив те діло сам, дозволивши члену нарешті вивалитися назовні, вдарити ним по носу та зухвало пхнути у рота. Шізука не став сперечатися. Власне, він і не збирався.
Прикрив очі і просто погладив язиком гарячу солонувату голівку, обвів довкола неї кінчиком, полоскотав вуздечку… відчував все більшу напругу між власних уст. Різкий поштовх вглиб рота став несподіваним та оглушливим. Ватанукі застогнав, раптом ослаблюючи хватку на волоссі Доумекі, погладив скроні й злегка штовхнувся ще раз, чи то запрошуючи до активності, чи то до неї підбурюючи. Хлопця не треба було двічі просити, він просто міцніше вхопився за стегна Кіміхіро і заковзав устами по всій його довжині. Здавлено дихав, коли ставало можливості, та відчував все важчий тиск у середині горла, коли Ватанукі зривався на рух…
***
В голові Кіміхіро Ватанукі паморочилося від бажання. Він давно знав, що Доумекі поряд не тільки тому, що хоче дружити. Проте, він не уявляв на скільки те бажання глибоке. Чекав і спостерігав, роздумуючи над тим, а чи варто взагалі починати, торкатися і тим більше дозволити щодо себе відвертощі? Сумнівався, бо ж : а раптом йому просто здалося те затаєне другом бажання? Може все прозаїчніше і Доумекі просто ввічливий та правильний, надміру уважний… Від тих думок було боляче, а від логічних пояснень — сумно. Бо ті безкорисні вчинки, що раз по раз супроводжувались важким і мовчазним поглядом Доумекі, породжували у середині Кіміхіро такий шквал залежності, що її годі було втримати.
Тепер же, коли Доумекі сидів перед ним та без будь-яких “але” дарував насолоду, відкидалися усі сумніви та застереження.
Хлопець довів його до того єдино прийнятного фіналу, і продовжував пестити під час чуттєвого вибуху. Не сумнівався і не приховував ні своїх цілей, ні бажань. Сам був збуджений і терпляче себе не торкався. Це раптом здалося не правильним.
— Роздягни мене, — попросив його Ватанукі, якось враз зм’якнувши. Доумекі підвів голову, впіймав його поплилий погляд та поволі, надто сексуально провів язиком по вогких припухших устах.
— Охоче, — м’яко усміхнувся він. Піднявшись, як є, голим та збудженим він порівнявся з Кіміхіро очима та обережно доторкнувся долонею розпашілої від збудження щоки, провів кінчиками пальців по вилиці, щелепі, шиї… ковзнув пучками під комірець, погладжуючи шию під ним. Розстібав ґудзики на сорочці та штани методично, не відводячи погляду. Не розривав того зорового контакту, поки не зняв з Ватанукі усе. Лиш тоді поцілував ніжно та щиро, нарешті маючи змогу доторкнутися до його тіла не через тканину.
Вони кохалися повільно. До знемоги пестили та вивчали один одного. Дотиками пальців та устами, тілом до тіла. До неможливості обережно та вдумливо. В сплетіннях тіл, спільний жар та демонстративні зволікання тільки підігрівали бажання, унеможливлювали згодом сам факт їх роз’єднання, відстороненості та недомовок. І не важливо як, чи стоячи, на колінах, чи щиколотками на чужих плечах, беручи глибоко до рота, чи навпаки, занурюючись у тілесний жар. Дихання стало єдиним, а думки продовженням один одного, перескакуючи з однієї голови в іншу, наче там був справжній телепатичний контакт. Їм було добре разом.
Попереду їх ще чекатимуть серйозні розмови, непорозуміння, та консенсуси. Попереду їх ще чекають багато пригод, покраяних їх переживаннями, надіями та сподіваннями, коханням та платонічною любов’ю, можливо навіть образами.
Але все це не важливо зараз, коли в обіймах той, кого бажаєш тримати, коли тобі щиро віддається той, кого боїшся відпускати, коли погляди гарячіші за дотики, а слова загубилися між рухами та подихами.
Коли просто разом.