Розділ 1 - Морський подарунок

Східне море Пандори заворожувало своєю красою: не забруднена світла гладь, де без особливих зусиль можна було розглянути морських мешканців, які так відрізнялися від земних. Для людини, яка фанатує вивченням незвичайної природи цієї планети, подібне було наче раєм. Зараз чоловік середніх років на своєму катері міг повністю поринути у свої дослідження і на якийсь час забути про те, що незабаром його знову змусять брати участь у ненависному йому полюванні на прекрасних морських створінь заради людської забаганки.

Ієн Гарвін - він до мозку кісток польовий дослідник, що з радістю ризикує своїм життям там, де інші боялися б навіть доторкнутися пальцем. І зараз його справжньою пристрастю стали океани та моря Пандори, знайомився з племенами, що жили на рифах, вивчав їхню культуру, хай і віддалено. Наві ставилися до нього з побоюванням, що й не дивно, а їхню довіру було складно отримати просто так. Але навіть не дивлячись на такі труднощі чоловік отримував задоволення від своїх досліджень.

Зараз він перебував на палубі свого дослідницького лабораторного судна, стояв з біноклем і спостерігав за тим, як невелика зграя скімвінгів прямувала у бік рифів після полювання. Зовні вони трохи нагадували вченому рибу меч, але тільки за рахунок своєї витягнутої мордочки та фіолетово-сірого забарвлення шкіри. Це велика та граціозна тварина, яка не легко піддається прирученню для морських Наві, але від цього скімвінги не стають менш цікавими.

Декількі з них вистрибнули з води і трохи пролетіли над спокійною гладдю, розмахуючи своїми великими плавцями і набираючи немалу швидкість. Декілька мальків спробували повторити за дорослими особами такий трюк, але не довго їм вдалося втриматися над водою. Що викликало на обличчі чоловіка легку посмішку.

Зненацька його погляд через бінокль зачепився за скелі, на які щось викинуло. Придивившись, Ієн здивувався тому, що там було тіло людини.

- І як тебе сюди тільки занесло, - здивовано мовив дослідник, прибираючи бінокль убік.

Ті, хто прибув на Пандору, вважали за краще не відходити далеко від своїх баз чи лабораторій, а якщо й доводилося кудись далеко виїжджати, як йому на приклад, то вони завжди про це попереджали керівництво і ті ставили їм термін появи на базі, а також могли змусити тримати із ними зв’язок через рації. Але Ієн не міг пригадати, щоб ходили чутки про те, що хтось у них зник.

Чоловік із палуби зайшов на місток, де зняв свою маску і став за штурвал. Його катер обережно наблизився до рифу настільки близько, щоб не пошкодити його боки. А потім, знову одягнувши маску і надівши на бік невеликий кисневий балон, чоловік вийшов із приміщення і підійшовши до борту, подивився на тіло. Це виявилася молода на вигляд дівчина, не старше двадцяти трьох років. На ній був зовсім звичайний одяг: джинсові шорти та темно-рожева футболка. Але найпримітніше для дослідника було те, що тіло лежало без кисневої маски, і ніде близько та не плавала, як і кисневий балон.

Ієну було важко уявити, як ця дівчина могла тут опинитися, але кидати труп у відкритому морі було блюзнірством. Тому, доклавши невеликих зусиль, чоловік переліз зі свого катера на риф і, підійшовши до тіла, почав обв’язувати його торс мотузкою, щоб перетягнути. Для цього Гарвіну довелося покласти руку під груди дівчини і трохи підняти її, і яке було його здивування, коли він відчув, що її грудна клітка рухається, ніби вона дихала.

Чоловік завмер, здається, навіть затримав подих, щоб зрозуміти, чи правда та дихає, чи йому просто здається. Адже труп ще якийсь час може випускати залишки повітря, але це був не той випадок. Ієн перевернув дівчину на бік і приклав свою руку до її носа та губ. Його очі округлилися від подиву, адже він відчував на своїх пальцях її тепле дихання. Обсмикнувши руку, той схопився за голову, не розуміючи, як таке можливо. Адже для людей повітря Пандори було смертельним, і ось перед ним, як виявилося, живий екземпляр, який руйнує одне з важливих правил виживання на цій планеті.

Гарвін спробував швидко взяти себе до рук. Адже не можна було надовго залишатися на відкритому просторі – вони легко могли стати здобиччю. Цього разу чоловік взяв дівчину на руки і важко, але все ж таки переніс на борт свого катера. Заніс її до трюму, яка служила лабораторією та спальнею одночасно, поклав на своє ліжко. Він не роздягав дівчину, побоявся, що вона може не правильно його зрозуміти. Лише обтер ноги та руки рушником, після чого вкрив ковдрою і просто вирішив чекати коли та прийде до тями. Адже раз вона дихала, тобто води в легенях не було, та й видимих якихось пошкоджень він теж не знайшов.

- Ось це справді несподіваний подарунок з моря, - мовив не голосно той потираючи свою потилицю.

Він сів на стілець, який стояв недалеко від ліжка і почав чекати.

***************

 

Дівчина прийшла до тями наступного дня. І на щастя, коли вона розплющила блакитні очі, в кімнаті нікого, крім неї, не було. Голова страшенно боліла, а перед очима стрибали різнобарвні зайчики. Вона спробувала прийняти сидяче положення, але голова здавалася настільки важкою, що дівчина відразу ж впустила її назад на м’яку подушку. Спогади несподіваною хвилею накрили дівчину, змушуючи згадати не найприємніші останні моменти перед непритомністю:

Вона була за кермом червоного форда і їхала нічною трасою у бік будинку. Яскраві ліхтарі освітлювали дорого разом з її фарами, але це не дуже допомагало розглянути те, що відбувалося попереду, адже сильна злива дуже заважала огляду. Тому дівчина намагалася не їхати швидко, адже переживала, що якщо потрібно буде заходити в поворот, то машину на слизькій дорозі може занести.

- Я вже не можу, - промимрила втомлено, а потім позіхнула.

Сьогоднішній день на роботі здавався їй найважчим із усіх, що були. І тепер страшенно хотілося спати, але дівчина старанно стежила за дорогою, намагалася відігнати від себе це липке бажання прикрити очі хоча б на п’ять хвилин. Але в якийсь момент піддалася цій небезпечній спокусі.

Розплющила вона очі через те, що до вух долетів звук сигналу іншого автомобіля. Її машина виїхала на зустрічну смугу і лоба в лоба зіткнулася з іншою. І останнє що залишилося в пам’яті: жахливий біль у грудях, ніби щось проткнуло її наскрізь.

Руки дівчини невільно ковзнули по грудях і опустилися до живота. Вона не відчула якогось болю, або бинтів, які могли закривати собою рану зі швами. Тільки зараз вона зважилася подивитися навколо себе і усвідомила, що на лікарняну палату це приміщення зовсім не схоже.

Цього разу дівчина все ж таки змусила себе прийняти сидяче положення, взялася за голову і заплющивши очі, спробувала зосередитися не на головному болю, а на тому, що її оточувало. Ця кімната більше була схожа на лабораторію, ніж на спальню. Два величезних стола стояли посередині приміщення і займали майже весь простір, на них стояли різні скляні пляшечки з різними рідинами, мікроскопи, незрозуміла для дівчини сенсорна панель та різні папери, які ніби хтось спеціально розкидав. Так само знаходилися у стіни шафи з книгами, між якими також стояли вже банки побільше і в них були водорості якісь, та забальзамовані частини якихось тварин.

По спині пронеслисяя холодні мурашки. Її мозок створив асоціацію цього місця з житлом якогось маніяка, який катує своїх жертв, а потім використовує їхні тіла в якихось жахливих експериментах.

Поставивши ноги на підлогу, дівчина відчула легку прохолоду від нього і усвідомила, що була без взуття, та й підлога якось дивно хиталася, але вона скинула це на свій головний біль і те, що вона все ще не відійшла від аварії. Підвівшись на ноги, обережно підійшла до одного зі столів і почала розглядати розкидані на ньому папери. Це були малюнки тварин та якісь записи про них. Дівчина нахилилася трохи ближче до них, бо створіння не були схожі на те, що вона звикла бачити в океанаріумі, та й вони здавались їй знайомими. Напружуючи свій хворобливий мозок, вона почала ритися у своїх спогадах, намагаючись зрозуміти де і коли могла бачити подібні малюнки. Дозволила собі взяти кілька паперів у руки, почала перебирати і ось натрапила на малюнок істоти: постать схожа на людську, але передпліччя та гомілки ширші і нагадують ласти, а за спиною був великий плоский хвіст, наче додатковий плавець. «Не може бути, - промайнуло в думках дівчини. - Це ж малюнок Наві». Її погляд впав на інші малюнки, і на подив блакитноокою вона згадувала в цих намальованих істотах морських мешканців свого улюбленого фільму. І читаючи записи поруч із малюнками, дівчина усвідомлювала, що це були дослідницькі нотатки, які ніби були записані на повному серйозі.

- О, ви нарешті прийшли до тями, - почувся радісний чоловічий голос звідкись збоку.

Дівчина сіпнулася від несподіванки, зачепила рукою якусь колбу і та з дзвінким звуком ударилася об іншу, але не впала. Її погляд швидко знайшов чоловіка, який сходами спустився до неї в каюту.

- Ох, вибачте, я не хотів вас налякати, - винно мовив той, поправляючи свої окуляри. - Напевно, мені варто представитися? - він зупинився біля сходів і не поспішав долати відстань між ним та врятованою гостею. - Мене звуть Ієн Гарвін. Я морський біолог і зараз ви знаходитесь на моєму катері.

Почувши ім’я чоловіка, у дівчини лише сильніше заболіла голова. Їй почало здаватися, що все це було якимсь жартом. Адже його ім’я та прізвище були добре їй знайомі з фільму, а також коміксів. Та й зовні він був схожий на персонажа, який у фільмі викликав у неї змішані емоції.

- Чи можу я дізнатися ваше ім’я? - вирішив обережно цікавитися вчений.

- Аллія, - мовила дівчина осиплим голосом, а потім поспішно додала: - Вибачте, а ви не скажете де ми?

- Ми знаходимося у відкритому океані, - відповів учений і уважно стежив за обличчям співрозмовниці.

Він переживав, що там могла втратити частину пам’яті, адже варіант із повною втратою вже не підходить, бо та назвала своє ім’я, хай і без прізвища. А це в будь-якому разі ускладнило йому завдання дізнатися хто вона і звідки.

- Вибачте за уточнення, можливо моє питання прозвучить безглуздо, але… ми на Пандорі? - Аллія дивилася на чоловіка з якоюсь надією, але Іен не зміг зрозуміти яку саме відповідь вона від нього чекала, тому просто ствердно кивнув.

Дівчина поклала папери назад на стіл і взялася однією рукою за голову, відвела погляд від чоловіка. «Ні! Цього не може бути! Я, напевно, сплю! Або в кому впала після аварії!» - судомно кричала та у себе в голові. «Мені потрібно переконатися… Я маю бути повністю впевнена в тому, що опинилася на Пандорі… Ні. Що опинилася у фільмі» - вона намагалася взяти контроль над своїми емоціями, що виходило важко.

- Ви погано почуваєтеся? – стурбувався чоловік, бачачи реакцію дівчини.

Він дозволив собі підійти до неї ближче, і Алія не відсторонилася від нього. Лише подивилася на того поглядом загнаного в куток кролика, який не знав, куди йому подітися і що робити. Вченому стало шкода дівчину, адже він подумав, що з нею справді трапилося щось жахливе, і, можливо, його несподівана гостя і справді не все пам’ятає через стрес.

- Думаю, для початку вам слід поїсти, - Ієн обережно взяв дівчина за плечі і повів у бік сходів, що вели на верх. - Ви добу пролежали непритомні тут, тому легкий суп точно піде лише на користь.

Він трохи посміхнувся співрозмовниці, сподіваючись, що це хоч трохи її заспокоїть. І, мабуть, це спрацювало, бо та тяжко зітхнула і страх зник з її обличчя, змінившись на втому.

- Так, ви праві…

Не почала сперечатися з ним. Піднявшись сходами на верхню палубу, яка одразу переходила в закритий капітанський місток, Аллія отримала остаточне підтвердження того, що явно була вже не на Землі. Вигляд з вікон відкривався на гарне бірюзове море і закруглені скелі, які чимось навіть нагадували затверділі кістки величезної істоти, а деякі скелі і зовсім ширяли в повітрі над океаном. У небі так само виднівся силует величезної планети разом із сонцем, подібне вона бачила лише на фанатських картинах в інтернеті, але наживо від такого виду перехоплювало подих.

- Неймовірно, - захоплено зірвалося з її губ.

Чоловік трохи посміявся з такої реакції, але подоброму.

- Так, - простягнув той задоволено. - Я теж був під таким самим враженням, коли вперше опинився тут.

Він глянув на вид із вікон, а потім повів дівчину до столу. На містку одразу була невеличка кухня, якщо її можна було так назвати. Адже крім столу та стільців, там був тільки холодильник та умивальник, більше нічого.

- Судячи з вашої реакції, ви не пам’ятаєте, як тут опинилися? - дозволив собі припустити вчений, допомагаючи дівчині сісти за стіл.

- На жаль, ні, - зізналася та, поправляючи темне пасмо волосся за вушко. - Поняття не маю про те, як опинилася на Пандорі і особливо на вашому катері.

- Але пам’ятаєте назву планети, що вже не погано, - кивнув якимось своїм думкам чоловік, а потім підійшов до холодильника і почав звідти діставати їжу. - На жаль я не знаю як ви опинилися у відкритому океані, тому що знайшов вас на рифах непритомною, і якщо чесно, прийняв вас за не жильця.

Ієн ніяково посміявся. Аллія ж уперлася ліктями об стіл і взялася за віскі, почала їх масажувати вказівними та середніми пальцями, старанно намагалася згадати щось ще.

- Я й сама б так подумала, побачивши тіло на рифах, - сумно посміхнулася та.

Чоловік поставив перед нею тарілку із супом, у якому дівчина розглянула лише картоплю, цибулю та моркву. Але скаржитися такому мізерному раціону не стала, все ж таки живіт потроху починав нити від голоду.

- Дякую, - вона відразу ж почала їсти.

Вчений сів навпроти неї за стіл, подумки порадувався тому, що у дівчини все ж був апетит. Адже це означало, що вона швидко піде на поправку.

- Коли я вас знайшов, мене збентежив ще один момент, - Аллія підвела погляд на співрозмовника, показуючи тим самим, що уважно слухає його. – Ви були без маски.

Блакитні очі дівчини округлилися від подиву, адже це звучало шалено.

- Кхм… Але це неможливо. Повітря на Пандорі не призначене для людей, - якось невпевнено заперечила та, але у відповідь отримала схвальний кивок.

- Так і є. Тому я був упевнений, що ви не вижили, але коли спробував перемістити вас на катер, то виявив, що ви цілком спокійно можете дихати. Неймовірно! - не зміг стримати свого захоплення вчений, а його сірі очі одразу натхненно спалахнули. - Ви перша, кого я зустрічаю з таким незвичайним талантом!

Таке захоплення чоловіка трохи лякало Аллію, але при цьому вона могла його зрозуміти. Адже неможливо звичайній людині на цій планеті спокійно дихати. Ні, спробувати зробити вдих звичайно можна, але це закінчитися моторошною агонією, а після смертю. Та й навряд чи людині з таким талантом просто так дадуть спокій. І мабуть переживання дівчини відбилися на її обличчі, так як Ієн відразу підніс руку до рота і прокашлявшись, спробував утихомирити своє захоплення.

- Скажу одразу, я нікому не повідомляв про вас, - спокійніше повідомив вчений. - Тому, якщо ви переживаєте, що я передам вас комусь, то не варто.

- Це… заспокоює, - невпевнено відповіла дівчина і відвела погляд убік, ніби розмірковуючи, як все-таки їй варто на таке реагувати. - Але… Хіба ви не є частиною якоїсь дослідницької групи? Чи не будуть вони ставити питання про те, звідки я взялася?

Аллія пам’ятала, що доктор Ієн повинен був кілька разів брати участь у так званому полюванні на тулкунів, щоб дістати з них амрита, який якимось чином примудрявся припиняти людське старіння. Але таке варварство не приносило чоловікові задоволення, адже його змушували в цьому брати участь, а інакше його дослідження відразу ж прикриють якщо він відмовиться.

На запитання дівчини вчений трохи задумався, поправив свої окуляри, і після недовго мовчання запропонував:

- Я можу назвати вас своєю донькою, яка займалася дослідженнями на іншій базі та вирішила приєднатися до мене.

- А якщо вони захочуть це перевірити? - здивувалася Аллія. - І чому саме донька?

- Не захочуть. Я про це подбаю, - впевнено відповів той. - А донька… бо це не так сильно викличе підозри.

Погляд дівчини ковзнув по обличчю чоловіка, і в цей момент вона згадала, що Ієн не особливо любив спілкуватися з іншими людьми, а більшу частину часу проводив у морі наодинці з собою та своїми дослідженнями. А отже, про його особисте життя ніхто не знав, адже він ні з ким про це не ділився. Та й навряд чи комусь взагалі стане цікаво дізнаватися, коли і хто народив від нього дитину, тим більше, що їхня різниця у віці не викликала б підозри. Ієну було п’ятдесят три роки, а їй двадцять три - ідеальна різниця, щоб приховати правду. Та й колір очей з волоссям був трохи схожий: у Аллії блакитні очі і темно каштанове волосся, а у нього сірі і темне волосся з сивиною на скронях і потилиці.

- Добре. Я не проти, - трохи подумавши, відповіла та. - До того ж, думаю у нас схожі інтереси, що ще сильніше переконає оточуючих, що ми родичі.

Її губи зігнулися в легкій усмішці, а ось вираз обличчя чоловіка змінився на легкий подив.

– Вам цікаво вивчати морську фауну Пандори?

- І жителів рифів, чи правильніше їх все ж таки буде назвати жителями Меткайїна?

- Неймовірно! - знову чоловіка охопило захоплення, яке він не міг стримати. - Означає що ви і справді морський біолог! Тоді нам точно буде що обговорити, навіть якщо ви частково втратили пам’ять.

Вчений усміхався немов мале дитя, що змусило дівчину трохи посміятися. Зараз поряд із цим фанатом своєї роботи їй явно було безпечніше, ніж деінде. Адже у фільмі він був показаний непоганою людиною, хоча деякі його вчинки і не подобалися їй, але, здається, він щиро хотів їй допомогти. Принаймні Аллія на це сподівалася.