Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Машини поліції, не соромлячись яскравого червоно-синього світла, паркувалися біля низького будиночку. Це був той самий будинок, на кшталт тих, де декілька родин могли арендувати місце для відпочинку на природі. Зазвичай подібні місця наповнені радощами та сміхом, просте сьогодні - це місце жахливої трагедії. Озброєна поліція увірвалася до середини без попередження. Не минуло і пʼяти хвилин, як на порозі зʼявилася дівчина, яку вели, тримаючи попід руки, у бік швидкої. Лікарі старанно оглянули її, бажаючи впевнитися, що жодних ушкоджень на тілі потерпілої немає, і навіть намагалися поговорити з нею, але вона мовчала, невідривно втупившись у вхідні двері будинку, з яких вже почали виносити вкриті чорною тканиною тіла.
Останніми, хто прибув на місце події, були журналісти. Зголоднілі за свіжими сенсаціями, вони наче стервʼятники, оточили дівчину. Вони осипали її найрізноманітнішими запитаннями, коли на допомогу їй прийшов один з лікарів. Чоловік мав досить серйозний вираз обличчя, а його блакитні очі осудливо дивилися за натовп журналістів крізь скельця прямокутних окулярів у тонкій оправі. Під білим халатом ховався досить дорогого крою костюм, що підкреслював широкі плечі і міцну статуру. Ввічливим, але наполегливим, жестом він відвів навʼязливих папараці в бік.
Йому вистачило декількох переконливих слів, аби утихомирити надмірну цікавість преси. Він повернувся до дівчини повільним кроком, і сів поряд на кушетку, готовий піти щойно вона попросить.
-Вони не стануть знову турбувати вас,-заспокійливо, і навіть трохи лагідно мовив він.
-Дякую… вам…-переривчасто відказала дівчина.
-Мене звати Кертіс Джонс.-простягнув руку.-Я психіатр. Розповісте мені, що сталося..?
Дівчина невпевнено потисла простягнуту долоню, але так нічого і не відповіла.
-Ви можете мені довіряти,-знову заговорив чоловік.-Мені здається… там сталося дещо жахливе. Я розумію, це важко. Ви маєте з кимось поділитися.
-Це вони вас попрохали..?-кивнула в бік людей з камерами і мікрофонами.
-Ні,-подарував тій добру посмішку.-Вислуховувати подібні історії - частина моєї роботи.
-Скажіть, я… попаду в дурку..?
-Нізащо! Що ви таке кажете? Вам ще далеко до того, аби бути моєю пацієнткою.
-Мене звати Міра,-нарешті назвалася дівчина.-Я арендувала цей дім разом з хлопцем, і ще однією родиною… так дешевше, розумієте? Це мав бути наш перший спільний відпочинок. Ми всі вже готувалися йти спати, коли на першому поверсі щось грюкнуло… Мій хлопець був у душі, а пара… Схоже, чоловік пішов до передпокою, аби перевірити. І тоді я почула перший крик… Спочатку це був крик несподіванки, а потім…-і без того ледве чутний голос зірвався, коли дівчина похилила голову, і сховала обличчя долонями.
Двоє сиділи мовчки досить довго. Лікар - давав пацієнтці зібратися духом, а Міра - стримувала сльози. Рука чоловіка дбайливо торкнулася тремтячого плеча.
-Продовжуйте, прошу вас… Ви маєте подолати власні сумніви…
-Обіцяєте, що дослухаєте до кінця?
-Обіцяю,-повільно кивнув.
-Судячи зі звуків, нещасний намагався відбиватися, але… цей монстр… застав його зненацька. Чоловік більше не кричав. Було чутно лише глухі удари. Мабуть, грабіжник мав сокиру… Наступною його жертвою стала жінка. Звуки стривожили її, і вона пішла за чоловіком. Їй навіть не дозволили скрикнути. Я чула, як лезо сокири розітнуло її плоть. Але цього було мало… Злочинець продовжував калічити її, кістки хрускотіли, наче у мʼясорубці. Джим, він… був останнім… Я не знаю як, але він не чув, що відбувається. Убивця знайшов його у ванній, і, чесно кажучи, я так і не зрозуміла, що саме він з ним зробив. Я не змогла розчути бодай щось. А потім розпочалося найстрашніше… На другий поверх піднялися. Я встигла сховатися, просто накрилася ковдрою. Коли до спальні зайшли, я навіть не дихала… Ці важкі кроки, наче удари молотом по ковадлу… Вбивця вже наблизився до ліжка, але внизу почувся шурхіт. Судячи з усього, комусь пощастило вижити. Ще декілька секунд він нависав наді мною, я не бачила його, але відчувала цю тваринну спрагу крові, що панувала над ним.
-Тобто, він цілеспрямовано шукав нових жертв? Він жадав убивати? Те, що відбувалося, не було випадковістю чи необхідністю?
-Ні, він… не знав, що я там… Він ходив, і дивився, чи є хоч бодай хтось. Зрештою, я знову залишилася сама. Чула, я він добивав… чула хрипи і благання… чула, як тягав трупи… І чула, як ця сволота потім руки мила. Іще декілька разів він зайшов до спальні. Він досі не помічав мене, але відчував, що забрав іще не всі душі. Мені просто пощастило. Не маю жодного уявлення, що саме змусило його піти, але він таки пішов. Я почекала ще трохи, потім вилізла з укриття, і викликала поліцію. Ось… Це все, що трапилося…
-Я дуже вдячний вам за сміливість,-із посмішкою мовив психіатр.-І я радий, що ви змогли розповісти мені це. Я передам дані нашої розмови черговому фельдшерові. Не кожній людині доводилося пройти подібне… Я бажаю вам не втратити себе…
-Скажіть… вони ж спіймають цього душогуба..?
-Ну звісно! Його покарають, і посадять у вʼязницю у найкоротший термін.
Погляд чоловіка впав на годинник, і той схаменувся.
-Прошу вибачення, але час нашої розмови добіг кінця. Я… Іще раз дякую, що поділилися зі мною. Поліція вже зателефонувала вашим родичам, вони скоро приїдуть. На все добре!
Доктор Джонс востаннє посміхнувся дівчині, і покрокував до машини слідчого. Він ще довго посміхався. Адже ця дівчина все ж не бачила його обличчя.