Два монстри; створіння, переповнені негативними почуттями, дві грози мультивсесвіту сидять у Водоспаді одного з геноцидних вимірів. Що вони тут забули — ніхто не знав, навіть вони самі. Просто в якийсь момент зустрілися тут крізь ехо-квітів і почали частенько вбивати свій час в компанії один одного.
До того ж тут завжди було тихо, ніхто не міг їх потурбувати… Лише порох монстрів літав у і без того брудному повітрі.
Між двома союзниками повисла тиша, та її появі ніхто не був проти. Постійно, день за днем вони слухали крики розпачу і болю, благань і страху, але зараз вони сиділи в цілковитій тиші. Найкращий час для занурення у свої думки. І їх навіть не напружувала присутність один одного поруч, це вже було як факт — виявиться тут один, незабаром і другий з’явиться у полі зору. Їм подобалося проводити час разом і без зайвих слів.
— Доторкнися, — ехом пролунав незвичайний деформований голос.
— Що? — скелет… ні, мабуть, правильніше буде назвати його істотою з негативу, повернувся до сидячого поруч. Він не зрозумів.
Шелест синьої трави. Шум водоспадів. Звуки крапаючої зі стелі води. Це місце воістину чудове.
— Доторкнися до мене. Обійми, притисни до себе. Що тут може бути незрозумілим? — він дивиться вдалечінь, не зводить очей зі струмків, що мирно протікають там, поки співрозмовник свердлить його поглядом.
— Тобі буде боляче. Навіщо мені це робити?
— Мені все одно, я хочу це відчути. Адже ти любиш завдавати біль, то чому зараз кажеш «ні»? — з кожним його словом голос стає все тихішим і холоднішим, а погляд порожніє.
Рука піднімається і тягнеться до Руйнівника.
Дотик. Дотик, що обпалює. Еррор починає тремтіти, тіло покривається глюками, очі перекриті написом «error». Йому боляче, але… він чомусь усміхається. Нічого не бачачи, він усміхається, відчуваючи печіння у руці, яку стискає Кошмар.
— Це… боляче… — його голос спотворюється як тільки можна: підіймається на октаву вище і відразу падає нестерпно низько, в ньому навіть чутно звук білого шуму, що часто видає телевізор при втраті зв’язку. Був би тут хтось замість Найта — вже давно б скривився, закривши вуха долонями, бажаючи забратися з цього місця якнайдалі і якнайшвидше, але у Кошмара й думки про це не було, він лише сидів і заворожено дивився на обличчя союзника. Той звучить щасливо, і легка усмішка з’являється на його обличчі. Чому?
Якщо так подумати, Найтмеру ніколи не вдавалося бачити усмішку Глюка. Ні… Він бачив її під час битв, але це була не усмішка — це був злий, що проїдає душу оскал, лише здалеку нагадуючий щось подібне до усмішки. Але зараз Еррор радісно та щиро посміхався — такого Кошмар ніколи не бачив.
Негативна долонь забирається з чужої руки, переміщаючись на місце, де знаходиться хребет, торкаючись його крізь одяг.
Еррор вигинається у спині, видаючи нерозбірливі звуки. Зажмурені очі ще більше вкриваються глюками і повторюваними написами: «error», «помилка» — такі самі, як і його ім’я.
Боляче. Дуже боляче. Але він продовжує усміхатися.
— Ти мазохіст, Оші, ма-зо-хіст, — Найтмер продовжує спостерігати за цією незвичайною картиною. Незабаром він прибирає свою руку зі спини скелета.
— А ти садист, бо перестав! — невдоволено випалив Глюк, глянувши на співрозмовника.
— Чому тобі це подобається? Ти ніколи не любив дотики.
На запитання скелет відповідати не поспішав, лише знову відводячи погляд до невеликих струмків і клумб синіх квітів вдалині. Через декілька секунд безмовності він поклав свою голову на плече співрозмовника і продовжив:
— Я їх і не люблю. Але коли це робиш ти, ця дурна, неконтрольована фобія для мене не має значення. Нехай я збожеволію, але я завжди проситиму тебе доторкнутися до мене, і нехай цей дотик буде до болю обпалюючим — мені все одно.
— Так, ти точно мазохіст… — безцільно розглядаючи Еррора, повторював Кошмар. Від першого повівало шоколадом, це було не дивно з його любов’ю до цієї солодощі.
Несподівано Руйнівник змінив своє становище, прибираючи череп з плеча Найтмера, лягаючи йому на коліна та заглядаючи в одне-єдине виблискуюче смарагдове око.
Він знову посміхнувся:
— Знаєш, а мені більше подобаються наші посиденьки, коли ми балакаємо або ти мене торкаєшся. Так хоча б не нудно.
— А раніше вони здавались тобі нудними?
— Ну… Я б звичайно так не сказав, але сьогодні якось цікавіше, ніж просто тихо сидіти і вирячитися на ті набридлі квіти, готові повторювати за тобою будь-яке слово. Мене це навіть напружує іноді, — повертаючись до раніше згаданих рослин, поділився думками Еррор, — дивні вони якісь, проте досить гарні.
— Може так воно ї є… — одне із щупалець Кошмара з’явився з його спини і потягся до невеликої клумби з так званими «Квітами, що говорять». Він зірвав звідти три найбільших, що розпустилися раніше всіх інших, а потім простяг скелету, який лежав на його колінах. — Але якщо ти вважаєш їх гарними, чому б не прийняти це?
Той на секунду втратив мову, поглядаючи то на Найта, то на квіти перед його обличчям. Не поспішаючи, Глючний взяв букет до рук.
— Дякую. Напевно… — він почав розглядати рослинки, а одна з квіток, до пелюсток якої він мимохіть доторкнувся, повторила його слова. Це підхопили й решта двох.
«Дякую. Напевно…»
«Напевно…»
«Дякую…»
За кілька секунд Водоспаддя сповнилося подібними словами. З кожною виданою квіткою звуком вони все більше спотворювалися, лунаючи далі по печері. Невдовзі ті слова стали настільки незрозумілими, що затихли. Взяли та затихли.
— І все-таки вони дивні… — знову пирхнув собі під ніс Еррор, не збираючись залишати свою думку.
— Гаразд. Ти в будь-якому випадку маєш рацію, вони просто не зможуть повторити твій прекрасний голос, — останні слова він прошепотів, поклавши руку на череп Помилки, спостерігаючи за тим, як той здригається, починаючи мимоволі посміхатися.
«Голос…»
«Прекрасний голос…»
«Прекрасний…»
— Так. Напевно так і є, — ніби не почувши досить вдалого компліменту, Еррор відкинув квіти кудись убік, склавши руки за головою: — Доторкнешся? — і знову ця хитра, але щира усмішка.
Нічого не відповівши, Кошмар нахилився до лиця Глюка і поцілував його в губи. Щоки обох спалахнули яскравим полум’ям. Очі Еррора вже ніби всоте заповнилися злощасними повідомленнями про якусь помилку і перезавантаження, що заважають розглянути обличчя, яке, можливо, більше ніколи вже не буде настільки близько.
І все-таки обпалює. Боляче, але до безумства приємно.
Дуже стара робота, ще трошки і їй виповниться два роки, а я тільки зараз публікую її українською. Насправді, це багато для мене значить, можна сказати — починаю усе з чистого папірця, бо раніше ніколи не писав рідною солов’їною Х).
Дякую вам за увагу!!