Рішення прийти сюди було скоріше імпульсивне та майже не обдумане. Санджі нетерпляче біг сходами наверх, ігноруючи колючий біль під ребрами та пульсацію у скронях. Він не зупинився, аж поки не виліз по вузькій ржавій драбині та опинився на відкритому просторі даху. Перше, що зробив — швидко озирнувся навколо перевірити наявність людей. Нікого. Пощастило. Не хотілося, а ні дурнуватих, непотрібних розмов, а ні свідків. Тоді потягнувся до кишень, у яких не знайшлося жодної сигарети. Якщо він досі шукав причини, то ось ще одна.
Санджі рішуче підійшов до краю даху. Хотілося заглушити шум у голові та забутися. Серце шалено билося. Рука знову опинилася в кишені, але сигарети від цього не з’явилися.
На дах хтось зайшов. Санджі напружився. Роздратовано зціпив зуби та повернув голову аби зустрітися поглядом з незнайомцем. Серце болісно стиснулося. Незнайомцем виявився його хлопець.
— Що ти тут, в біса, робиш? — грубо крикнув йому Санджі, навіть не вітаючись. Саме його він зараз хотів бачити найменше.
— Я… — Ейс не знайшов, що відповісти.
Він залишився стояти позаду, не наважуючись щось додати чи підійти ближче. Санджі роздратовано мовчав.
— Тобі краще піти, — нарешті озвався Ейс.
Санджі вперто стояв, не зрушивши з місця. Ейс сердито вилаявся та підійшов до нього сам.
— Це тебе не стосується! — розгнівався хлопець.
Санджі ще міг чекати подібну фразу у свій бік від батька чи когось іншого з сім’ї, від керівництва на роботі, але геть точно не від свого коханого.
— Не тобі вирішувати, що мені робити! — крикнув він.
Вони пильно дивилися один одному в очі, наче це було змагання і перший хто відведе погляд — програє.
— Як ти дізнався? — врешті втомлено запитав Ейс.
— Дізнався що? — не зрозумів Санджі.
На обличчі Ейса відобразився цілий спектр емоцій: спантеличення, полегшення, розчарування, знову спантеличення і врешті злість.
Тоді Санджі й зрозумів.
— Ейсе, що ти тут робиш? — вже стурбовано перепитав він.
— А ти? — той строго склав руки.
Санджі дивився на Ейса та не міг повірити. Він здавався життєрадісним і точно не виглядав як людина, що спроможна на подібний вчинок.
— Не розумію, — Санджі відвів погляд. Він не знайшов у собі сил озвучити свої думки, — ти ж боїшся висоти.
— Так, — погодився Ейс, — а у тебе зараз повинна бути важлива зустріч, — він грізно тикнув пальцем на стрілки на наручному годиннику.
— Я не пішов, — тяжко відповів Санджі, опускаючись на розігрітий бетон.
— Щось сталося? — уважно запитав Ейс, сідаючи поряд.
Санджі не відповів. Поклав голову собі на зігнуті коліна.
— Санджі.
— Я не знаю, — Санджі зарився руками у своє волосся, — я не знаю, — повторив він.
Ейс знічено зітхнув.
— Хочеш поговорити про це? — запитав невпевнено.
Він не тиснув чи наполягав, просто мовчки чекав коли Санджі буде готовий говорити. Насправді йому важко даються подібні розмови, але те, як він старався, було навіть милим.
— Я не знаю як, — Санджі відповів тихо.
Ейс явно вагався.
— Я думав, що у тебе все гаразд, — зізнався він.
— Не зовсім.
Санджі потер очі. Речі, які раніше приносили задоволення більше не тішили, майбутнє обіцяло лише страх, біль та страждання, все хороше в його житті закінчилося так і не почавшись, а головне — він не помітив як почувається найдорожча йому людина.
— Просто я все роблю не так! — врешті сказав він.
— Це неправда.
— Таке враження, наче іншим людям все завжди вдається набагато легше, — продовжив Санджі, — а я як не стараюся, повний невдаха!
Ейс заперечно похитав головою.
— А ти взагалі ідеальний!
— Скажеш же таке! — віджартувався Ейс.
Санджі ображено штурхнув його у бік.
— Це правда!
— Ні! — не здавався Ейс.
— А ще тебе всі люблять! — вирвалося у Санджі.
Ейс замовчав. Заховав погляд десь серед міста.
— Тебе важко не любити, — додав Санджі стишивши голос.
Ейс скромно засміявся. Тепле проміння вечірнього сонця вдало маскувало його сором’язливий рум’янець. Вже смерканок? Санджі вперше від того як прийшов на дах поглянув на небо. Сонце й справді повільно опускалося за горизонт й забарвлювало все навколо помаранчевою фарбою.
Вечірню ідилію порушив звук вхідного повідомлення. Санджі підніс екран та здивувався, побачивши там повідомлення від Ейса, що сидів поруч та явно нічого не друкував.
— Дорогий Санджі, — почав читати вголос, — Коли ти це читаєш, мене вже…
— Не читай! — викрикнув Ейс, майже видираючи телефон з рук Санджі.
— Серйозно? — запитав Санджі не вражено.
— Це повідомлення з таймером, — пояснив він та винувато відвів очі.
— “… без мене вам буде краще”, — зачитав Санджі. — Я тебе приб’ю. — додав він вбивчим голосом.
Ейс сидів похнюпившись, не маючи сил хоч щось сказати. Санджі відверто злився та хіба міг робити це довго? Все ж таки, він сам був нічим не ліпший. Неймовірно наскільки ж вони все-таки схожі! Раніше він навіть не задумувався над цим.
— Тобі справді не страшно сидіти так близько до краю? — перевів тему. — Не вірю!
— Трохи страшно, — присоромлено зізнався Ейс.
Він вдивлявся кудись у далечінь будинків, міцно огортаючи себе руками. Сонце плуталося у його волоссі та світилося у його темних очах.
— Це нормально боятися, — сказав Санджі.
Не був впевнений: казав це Ейсові чи ж більше собі, та це були слушні слова.
— Давай, — він потягнувся у пошуках руки хлопця, щоб сховати її у своїй, — підемо кудись якомога далі звідси.
Ейс повернув на Санджі свої досі винуваті очі. Стиснув чужу руку у відповідь. На обличчі Санджі з’явилася м’яка усмішка. Тепер життя не здавалося таким жахливим, як годину тому.
— Куди хочеш піти? — запитав Санджі.
— Байдуже.
Вони неспішно спустилися сходами.
— Давай тепер хоча б намагатися говорити, коли нам погано, — запропонував Санджі, відчиняючи двері під’їзду.
— Домовилися, — всміхнувся Ейс, виходячи з будинку. Сонце знову торкнулося його очей, сповнюючи їх мріями, надією та щирою жагою до життя.
Санджі всміхнувся й притягнув Ейса ближче до себе. Міцно обійняв.
— З нами все буде добре, — пообіцяв він.