— Я ненавиджу дні народження, — дим насичує Сергієві легені, як і кисень (навіть природніше).
Вони разом сидять на холодній, укритій мохом зі всіх боків, каменюці. Пересушене, вітром і не одним сезоном, листя вкриває її обірваним шаром поруч із поодинокими гілками.
— А я люблю, — Слава сидить, підібравши коліна, трохи вище. Впирається п’ятами в постелену під себе кофтину та зацікавлено дивиться на друга. — У мене їх два, — показує вказівним і середніми пальцями, усміхаючись.
Сергій думає, згадує, скорочує. Вони знайомі не так давно, місяці зо п’ять, але не доводилося святкувати Славчиного дня народження ні разу.
— Чому так? — питає замість цього. Гасить недопалок (той сичить об вологий мох) і пхає долоню до кишені, напоготові додати нові дати до календаря.
— А дійсно, чого так, Сергію? — він спирається гострим підборіддям в коліна, готовий слухати.
— Просто у мене ніколи не було нормального.
— І в мене теж, — хлопчина випростовується, починає хитати ногами в повітрі, раз за разом цілячи п’ятами в холодну скелю. — Бо на них ніколи ніхто не приходив. Але від цього я чекаю їх ще більше.
Його усмішка чудова, навіть тендітна, мрійлива. Погляд зібраний кудись у даль, на пагорби, що видніються між химерних рук дубів. На годиннику о пів на сьому вечора, а птахи зніжено цвіркочуть над головами. Сергію хочеться підштовхнути Славу до відповіді, проте він лише зіскочує з каменю та кличе повертатися додому.
Врешті, Сергій і сам дізнається. А збираючи речі в пакет, сподівається, що Славі подобаються неочікуваності, сюрпризи.
Відправляє усім повідомлення о пів на сьому, лише ранок. Усміхається в екран, пригадуючи радісне лице Слави. З ним і справді життя стало трохи різноманітніше, цікавіше. Взяти бодай незліченну кількість людей, що з’явилися після знайомства з хлопчиною — всі ті, хто відгукується в чаті; всі ті, хто прийде.
— Бо на них ніколи ніхто не приходив, — повторює Сергій, видихаючи гарячий пар, як сигаретний дим. Повільно розчленовує слова, склади та глухі звуки.
Ранок морозний, як це буває посеред зими. Зовсім не личить такому теплому й сонячному Славі, думає між цим, розтираючи долоні одна об іншу. Пакет із невеличким тортиком скочується до ліктя, врізається у шкіру крізь пальто та сорочку. Це небагато, та це те, що він може дати станом на зараз. Це՛ і купка людей, що сонно й понуро чекають його біля брами кладовища.
— Ти як? — запитує Аля.
Сергій не відповідає. Лише дивиться, як рум’янець скупчується на її засмаглій шкірі, холод пробирається до бурштинових очей, глибинний спокій врізається в занепокоєний голос.
Зараз хоче подякувати їй, що колись, наче доля, звела його зі Славою. Але це ні місце, ні час. Тому, всього лиш підчіплює целофанові ручки, звішує на пальці та дістає запальничку з кишені.
— Ти ж принесла свічки?