Вони йдуть вздовж штреки. Літнє повітря лоскоче її шию; вона вдоволено мружиться, підставляючись під подихи вітру, які прослизають під футболку і приємно остуджують розпалене тіло.
— Завтра у мене коротша зміна, — каже Ріхтер.
Проса не бачить його обличчя. Він, як завжди, попереду. Ніколи не повертається, коли говорить до неї. Дозволяє помилуватись чорнявими кучерями, які розсипаються від руху? Дає змогу надивитись на гострі лікті, на розлогу лінію плечей? Вона не знає, але її все влаштовує. Її очі хочуть побачити все і навіть трохи більше.
— Та-а? А чому?
— День народження. Начальниця побачила дату в бланку.
Вона спиняється. Сумка, яку тримала в руці, гуцає об її коліно. Ріхтер робить пару кроків, але, помітивши, що позаду зник стукіт невеличких шпильок, гальмує.
— Що?
— Ну що “що”? У тебе, бляха, день народження. Треба відсвяткувати. Хіба ні?
— Я нікого не чекаю. Навіть не починай.
Проса не тільки починає, а ще й продовжує. Нічого путнього не виходить. Ріхтер відмовчується, не бажаючи говорити. Діставати відповідь з нього — один біс, що щипцями викручувати кліщі з кудлатого собаки.
Що ж. Завтра йому доведеться почекати.
Вона, розумниця, все продумала. Вона так горда собою, що аж зводить зуби.
У шафі темно; вішалки труть лопатки, ніс чухається від запаху порошку. Весь одяг такий чистий, що доторкнись і заскрипить під пальцями. Їй трішки страшно забруднити його сорочки, тому вона намагається даремно не рухатись. Через щілинку у прочинених дверцятах видно все необхідне: осяяна вечірнім сонцем вітальня, диван з пухкими подушками, розкладний мініатюрний стіл. Проса кусає губи, притискає до себе пиріг із встромленими свічками, і чекає.
Йому сподобається. Звісно, йому сподобається, бо вона цілий день вдавала дурну і не видала сюрприз! Він точно не очікуватиме. Він, напевне, так здивується, що точно не відсахнеться від поцілунку.
Дзеленькотять ключі. У Проси відбирає подих. Невже?
Ріхтер ввалюється у вітальню. Сорочка розстібнута на три верхні ґудзики, відкриваючи бліді ключиці, пальці розбираються зі шкіряним ремнем. Роздягається, аби узяти домашній одяг з шафи. Правда ж? Правда?
Ні.
Він навіть не роззутий. Вслід за ним — тихий смішок. У тісний огляд, доступній Просі, попадає миловидна дівчина, яка не сильно й старша за Ріхтера. Вона б’є його по руках, сміючись, і розв’язує проблему. Ремінь глухо падає на підлогу, а за ним — серце.
Великі пальці зісковзують і грузнуть у м’якоті пирога. Її руки дрижать; голова зразу стає важкою, наче вмить наповнюється кип’ячем. Ніс пощипує. Дівчина щось говорить і Ріхтер обертається на її голос. Слідкує за словами. Не відводить погляду. Проса зажмурюється. Чому він не може дивитись так на неї? Пульс у скронях глушить неквапні звуки вологих поцілунків. Cолодкий посмак дражнить до нудоти. Ядучий сором дусить її, як і запах свіжого одягу.
Як же сильно вона помилялась.
Ріхтер — не хронічний одинак. Навіть не бовдур, що заплутався у тенетах життя. Йому не треба її дурнуватих пирогів, йому не кортить слухати її сміх, його губи печуть від поцілунків зовсім іншої дівчини. Проса із своїми сюрпризами тут зайва.
— Ти сьогодні нікого не чекаєш? — питає пошепки дівчина. Її тон змовницький.
— Нікого.
Він, як завжди, попереду.