Арсен стискає ремінець годинника, перед тим, як той падає на підлогу — холодну й бетоновану. Тепер він йому не потрібен. Кількатисячне клак-клок нічим не різниться від цокання туфель Сніжани (чи яке там ім’я делікатно виведене на лейбі валізи?). Воістинну дивна жінка, що прилетіла до летовища на тонкій шпильці.
Вона човгає туди-сюди, перебираючи пальцями по мертвому екрану мобільного, шукаючи допомоги.
Груди її сухо риплять під корсетом вечірньої сукні, що робить жінку схожою на Ґрейс Келлі на врученні Оскару для “The Country Girl” в 1955 (саме вона й привернула увагу Арсена вдосталь, аби дізнатися ім’я)(і хай лише опосередковано). Проте цей атлас нагадував радше, запорошені чарівним пилком, крила метелика, які за прозорістю ховали листя капусти. З-під пальців Едіт Гед могло з’явитися лише диво лаґуни — всипане шліфованими малахітами дно під скибочками лаймів.
До того ж, на шиї Сніжани немає жодної прикраси, що могла би привернути увагу до розчервонілих, від тривожного тертя, ключиць. Ні єдиної родимки чи росинки поту — шию жінки прикрашає лише живе дихання.
Рахуючи її кроки, Арсен розпізнає відчайдушні секунди до наближення ураганів. Дерева злісно прогинаються аж до злітної смуги. Вони мали би от-от підчинитися інерції та вирівнятися, злетіти. Натомість ряд громіздко тріс. З таким же звуком Арсен трощить лід для ледве спотілої пляшки горілки, коли дружини ще немає вдома (і не буде найближчі три години).
Стовбури виважено приземляються, котяться по залишкам транспорту, трупам людей (уніформа Austrian Airlines нічим не відрізнялася від калюж крові, розмитих полум’ям і дощем), уламках будинків. Щодо останніх, то їх немає в радіусі десяти-дванадцяти кілометрів, а отже вітер дужчає, стихія насувається. Вогонь нервово метушиться, ховається від проливня в заправних станціях і багажних відсіках приватних літаків — провокує все нові вибухи та хвилі.
Вказівник «3 платформа» ляцкає об панорамне скло, що з нього звикли виглядати родичів і коханих. Щойно тріщина розповзається по його відображенню, сягає шиї, відриваючи голову, Арсен розпускає краватку (темно-синя шовкова тканина, що матеріалізує в собі силу людської руки в кожному стібку, ще й чудово пасує до цієї білої сорочки) — подарунок живої пару-трійку годин тому коханки.
Сніжану вже не тримають ноги. Вона приземляється на сідниці, тріпочучи волоссям кольору елітного солоду. За губами збирається втомлений схлип, що стане фінальним акордом цієї історії. Майже комедії, якщо брати до уваги їх надію на імовірне спасіння, наче вони Адам і Єва, а небеса — прохідні воротами в блаженний Новий світ.
Електролінія заіскрилася востаннє, на виднокраї майорить кілька високих смерчів — блендер пилу, безвільних уламків і приреченого поцілунку Алабами. Останнє смішить Арсена особливо сильно (аж до стиснутих зубів за підібраними в усмішку устами). Цей цілунок, ця смерть будуть легкими та прощальними. Більше немає жодного безпечного місця.