[4]
В кабінеті висіло мовчання. Дже Вун ще не повернулася зі свого завдання. Сон Мун сидів за столом, втупивши погляд у відкриту книгу перед собою. Він не читав. Слова не засідали в голові і зв’язок з суттю написаного не пов’язувався в закутках його свідомості.
Йому важко ходити навіть рівною дорогою — не виходило з голови Сон Муна.
На сторінці відбулися зміни. Поверх вже написаного тексту почали вимальовуватися інші склади.
- Пак Хо Суна.
Прочитав брюнет, після чого закрив книгу й пішов на вихід. Принаймні цього разу він збирався віднестися до свого завдання серйозно. Йому й досі, частково, було байдуже на цих людей, але йому не було байдуже на того, хто виховав його, і не було байдуже на ту, яку він кохав.
Дорогою до місця, де мала б бути Хо Суна, Сон Мун думав, що спонукало цю дівчину до подібних бажань. На вході до причалу він зупинився, відчуваючи наближення тієї інформації ”нізвідки„
Пак Хо Суна, двадцять сім років. Журналістка. Не одружена. З рідних залишилася мати і старша сестра. З ними вона не спілкувалася майже десять років, та вже точно не це стало бажанням накласти на себе руки.
- Можна присісти?
Хо Суна швидко витерла обличчя руками і глянула на Сон Муна.
- Тут? Тобто поруч зі мною?
- Я залишу достатньо відстані між нами, не хвилюйтеся.
- Так..авжеж, сідайте.
- Дякую. Зараз тільки дев’ята ранку, а ви, схоже, вже чимось засмучені.
Сон Мун сів на дерев’яному містку, обійнявши руками свої коліна.
- У смутку немає відведених робочих годин.
- Ви праві. Смуток може працювати і понаднормово.
- Так. А вас що привело сюди о цій годині?
Вона втягнула повітря, сіла зручніше і обернулась до брюнета, не ховаючи червоних від сліз очей.
- Мабуть те саме, що й вас.
- Дуже сподіваюся, що хоч трохи, але все-таки причина інша, і вам не дзвонили з лікарні годиною раніше.
- Розповісте, чому телефонували?
- У нас плановий медичний огляд для роботи. Я звісно підозрювала, що зі мною щось не так, але не думала, що все настільки погано. Гліобластома. Четверта стадія. У кращому випадку я маю три-чотири місяці, але й вони будуть мені пеклом.
- Мені шкода..
Сон Мун не розумів, йому дійсно шкода чи за нього цю фразу транслювало виховання і крихти співчуття, але точно зрозумів, що стало їй причиною для думок про смерть.
- Що збираєтеся робити?
- Не знаю..
Вона бреше — промайнуло в думках брюнета.
- Що вже тут вдієш?
- Лікарі не просили прийти на консультацію? Гадаю у них є схема лікування, яка принаймні трохи полегшить біль.
- Просили, але я думаю, що це зайва витрата часу і коштів. Я всеодно помру, тільки тепер це питання часу, і не обов’язково, що причиною стане гліобластома.
- Маєте на думці щось утнути?
- Це якось надто грубо і гучно.
- Так, ви маєте рацію, і це не моя справа. — Зосередив погляд на спокійних коливаннях води, на якій виблискували промені ранкового сонця. - Чисто теоретично, якби я опинився на вашому місці, то більш ніж впевнений, я б теж подумав про самогубство і досить довго вважав би, що це єдиний вихід. Особливо наполегливо думав би про це в моменти, коли біль нестерпний. Та потім я б зателефонував до рідних, гадаю вони у вас теж є. Я б хотів провести з ними ще трохи часу, поділитися своєю проблемою і болем. Цю проблему, звичайно ж, вирішити неможливо, але покращити собі час, який ще є — можна. Я б хотів провести цей час серед тих, кого люблю, навіть якщо інколи у нас виникали непорозуміння і це ставало причиною для сварок. Вони рідні і все б зрозуміли, за таких обставин вже точно. Може ви спитаєте, чи не буде це виглядати жалюгідно, та я думаю, що не буде.
Сон Мун піднявся і глянув на жінку.
- Вибір за вами, пані. Мої слова нічого не важать і я сам безліч разів помилявся і робив не так, як міг до того сказати, тому в жодному разі не маю права засуджувати чи повчати. Закінчити життя завжди можна, але моментами за нього варто поборотися. Бажаю вам сил і сподіваюсь, лікарі вигадають, як зменшити біль.
Хлопець трохи схилив голову, а потім неспішно пішов до тротуару. Він не був впевнений, що його слова хоч якось на неї вплинуть, але й не мав впевненості, що варто було переконувати.
” - Вона всеодно помре, як і сказала. Тож в цьому випадку вина не на мені. „
Сон Мун зупинився на іншому боці дороги від телестудії, де працювала Со Юн.
” - Мені не можна тут бути. Я не маю тут бути.„
Та й чому він мав би тут бути і чому прийшов на це місце?
” - Просто йди. Підсвідомість сама приведе тебе до потрібного місця і вже там ти отримаєш всю необхідну інформацію. ” — В голові досить гучно пролунали слова Дже Вун.
”- Тенґу так швидко дав нове ім’я? Чи вже прийшов час покарання за те, що вчора я не відмовив того чоловіка від пострілу собі в скроню?„. Думок було багато, а папірця з ім’ям під рукою не виявилося.
Брюнет сів на лавку, не відводячи погляду від телестудії. На парковці авто Со Юн не було, але їй нічого не заважало приїхати на роботу на таксі. Може вона взагалі взяла вихідні і займається переїздом дідуся. Та просто здогадуватися хлопець не хотів. Він сидів на тому місці цілий день. Сонце повільно сідало, працівники виходили з приміщення, прощались біля своїх автомобілів, усміхалися і їхали додому. Серед них Со Юн не було.
- Може справді взяла вихідний? — Вголос мовив Сон Мун. - Чорт..
- Це моє місце для ниття, зазвичай нових облич я тут не помічаю. — Промовила Со Юн, ставши з краю лавки. Дівчина схудла, втратила щонайменше кілограмів п’ять, це було видно по її змарнілому обличчю, впадинам замість милих щічок, і синцями під очима. Темний одяг був вільним, а волосся зібране в хвостик, на обличчя спадало кілька пасом, а в руках вона тримала свій шоппер, прикриваючи ним коліна. - Насправді жартую, це не моя приватна власність. — Нарешті вона сіла на іншому краю лавки. - На когось чекаєте?
- Я..ні, ні…просто сів тут. А ви? Тобто я хотів спитати, чи ви тут працюєте.
- Працюю, саме закінчила.
Со Юн поклала шоппер на коліна, спершись на спинку лавки.
- Давно на цій роботі?
- Дайте подумати..шостий рік.
- Подобається? — А в голові ” - Серйозно? Сон Мун, ти придурок„.
- Не скаржусь. Тільки хотіла б мати більше вільного часу, тоді я була б уважнішою і могла б дещо змінити.
- Вас щось турбує? — ” - Авжеж її щось турбує, дурню, причина в тобі„.
- Так, гадаю, що турбує дуже сильно. — Со Юн подивилися на хлопця, її очі блищали, але точно не від радощів.
- Незнайомцям легше відкритися і розповісти про те, що бентежить.
- Так, адже вони не знають всієї правди і ти можеш приховати, що насправді багато в чому помилилась і твоя помилка коштувала комусь життя.
- Ви не схожі на ту, хто міг би комусь зашкодити.
- Зовнішність оманлива, еге ж?
- Можливо, але точно не у всіх випадках.
- Ви здаєтеся мені знайомим, але не пригадую, аби ми зустрічалися раніше. Як вас звуть?
- Сон..Сон Дже Ук.
Ім’я брата Дже Вун — єдине, що спало на думку.
- Я Ен Со Юн.
Вона трохи обернулась і протягнула свою схудлу, тендітну руку для рукостискання. Сон Мун завмер, повільно протягнув руку, намагаючись приховати наростаючий тремор. Поручкались. Со Юн повернула руку на свій шоппер на колінах, а погляд знову втупився в телестудію.
- Колись це місце стало початком чогось хорошого. Людина, яку я тут зустріла ввечері — зробила мене щасливою. Але тепер я починаю думати, що це місце стало причиною втрати мого щастя. Заплутано, я знаю.
- Думаєте, що справа в місці?
- Напевно мені легше звинувачувати місце.
- Ви добре себе почуваєте?
- Так, наскільки це можливо за таких обставин. Я вже піду, обіцяла пану Чону зайти сьогодні після роботи.
Брюнетка піднялася з місця, слабко посміхнувшись.
- На все добре, Дже Ук.
- Сподіваюсь ще побачимось, Со Юн.
Дівчина нічого не відповіла, але та слабка посмішк
а лишилась на її втомленому лиці, і пішла в бік будинку дідуся Сон Муна.