[3]
- Як все пройшло? Давай, прокидайся вже.
Дже Вун сиділа в кріслі, поклавши ногу на ногу, з цікавістю дивлячись на непритомного Сон Муна.
- Чорт..так буде кожного разу? У мене голова тріщить.
Хлопець помалу сів на диван, приклавши пальці до скронь.
- Тенґу любить гратися, тому, мабуть, частенько. Впорався зі своїм завданням?
- Чомусь сумнівів навіть не виникло. Впорався. Проте той хлопчина всеодно б не помер.
- Перша людина завжди така. Це, свого роду, перевірка на твої можливості.
- Правда? Я от думаю, що вже можна не старатися переконувати їх.
- Все-таки варто спробувати. Розумієш, життя може здаватися повною лажею, але в ньому таки є щось хороше, навіть якщо ти помічаєш це хороше не одразу.
- Вже пізно про це думати, хіба ні?
- Нам може й пізно, але тим людям, котрі задумалися про самогубство і потрапили до нашого списку, ще можна допомогти.
- Ти б передумала, якби за якийсь час до прийняття рішення з тобою хтось поговорив і спробував переконати не кидатися під той потяг?
- Так, я б його змінила. Лише після першого року тут я зрозуміла, що все можна змінити і вирішити, можна прийняти інше рішення і піти іншим шляхом. Лише опинившись тут я зрозуміла, що життя було не таким жахливим і я не була такою самотньою, як собі думала. Так, мені бракувало уваги, часом я залишалася сам на сам з усім, що не давало мені спокійно заснути вночі, але поза цим у мене був брат і мама, які намагалися покращити моє життя. А ще я розумію, що своєю тупістю і безпорадністю зруйнувала інші життя. Тепер я боюсь отримувати імена зі списку Тенґу, бо мене не покидає думка, що там може бути той, кого я люблю. Ще гірше те, що на подібне рішення їх могла наштовхнути саме моя смерть.
- Дже Вун, якби тобі випав шанс прожити своє життя ще раз, ти б погодилась?
- Так, чорт забирай, я б без жодних вагань погодилася прожити все це ще раз і я б нізащо в світі не задумалася про смерть, тим паче таким способом.
Дівчина встала з крісла і підійшла до свого столу, беручи до рук дві пляшки пива.
- Але в цьому місці ти чітко усвідомлюєш, що другого шансу не отримаєш. Мабуть це і є справжнім покаранням, бо кожна нова розмова з людиною, котра на межі, дає тобі розуміти, що насправді вона хоче жити, але не знає як, бо надто сильно заплуталася. З цим ти починаєш розуміти, що теж хочеш жити, але тобі більше немає місця серед живих і все, що лишається, це просто спостерігати і жалкувати про свій вчинок.
Дже Вун вклала пляшку до рук Сон Муна і сіла поруч.
- Але хіба ми не в праві самостійно обирати, чого більше хочемо?
- Авжеж в праві, проте ніхто не відміняє того факту, що це рішення може бути хибним, ба навіть фатальним. Що на рахунок тебе? — Дже Вун зробила довгий ковток, після чого глянула на Сон Муна. - Ти б погодився прожити своє життя ще раз?
- Я не знаю. Поки не відчув бажання повернутися назад.
- Серйозно? У тебе там нікого не лишилося?
- Лишилися. — Сон Мун трохи відпив. - Дівчина і дідусь.
- У тебе була дівчина? Очманіти. Я ще більше дивуюсь, чому ти на це пішов.
- Так. Вона чудова і надто хороша для того, аби пов’язувати життя з такою нікчемою, як я.
- Це вона тобі сама сказала?
- Ні. Со Юн ніколи не казала чогось подібного. — Ще один ковток, і далі хлопець перевів погляд на Дже Вун. - Ти б хотіла лишатися поруч з хлопцем, який не може влаштуватися на нормальну роботу і не може нормально заробляти?
- Хіба гроші настільки важливі? Якщо б я кохала цього хлопця, то мені було б всеодно на те, де він працює і скільки заробляє.
- Я цілковитий невдаха, Дже Вун, і гадаю саме в цьому була проблема..моя проблема.
- Ти сумнівався в собі і думав, чому вона лишається поруч?
- Саме так.
- Як ви познайомилися?
- Тоді я працював кур’єром. Со Юн замовила обід для себе і своїх колег. Я приїхав на телестудію і побачив її. Вона надто прекрасна, в ній ідеально абсолютно все. Обличчя, голос, погляд, рухи.. посмішка. На мить я навіть забув, чому приїхав туди і через це не віддав замовлення одразу. Тоді побачив її посмішку вперше. Со Юн посміхнулася і сказала, що залюбки б продовжила отак стояти і дивитися, але вона дуже голодна і дуже зайнята. Я віддав їй пакети і вибачився, а вона знову посміхнулася і подякувала. Чомусь ввечері по роботі я повернувся до телестудії і сів на лавці навпроти приміщення. Мабуть було дивно туди приходити, але ця дівчина врізалась мені в пам’ять і я хотів побачити її ще раз. Со Юн довго не було. Потім хтось сів поруч і я почув її голос. Вона сказала, що це її місце для ниття, але вона не проти поділитися. Так приходити на те місце стало звичкою. А потім Со Юн була не проти, аби я проводив її додому. Місяць після знайомства я запропонував їй зустрічатися, хоча сам не розумів, чому роблю це. Мені було двадцять, а Со Юн дев’ятнадцять. Я нічого не міг їй дати, але вона нічого й не просила. Я вперше так сильно закохався. Ця дивовижна дівчина така особлива. Схожа на улюблену пісню, без якої день здається якимось порожнім. Схожа на Місяць, без якого ночі непроглядно темні і страхітливі. Я познайомив Со Юн з дідусем через кілька місяців після того, як ми почали зустрічатися. Він називав нас Юн-Мун.
Хлопець замовк і знову зробив кілька малих ковтків.
- Ця дівчина рятувала мені життя. Без неї я б вже давно потрапив сюди.
- Сон Муне, та ти по вуха закоханий. Хіба Со Юн не була вагомою причиною для того, аби жити далі?
- Була, п’ять років я тримався якраз через неї і через дідуся.
- Чому цього разу не спрацювало?
- Я не хотів і далі бути для них тягарем.
- Або ти просто не хотів бути тягарем сам собі.
- Краще вже померти, ніж далі жити невдахою.
- Краще спробувати щось змінити і жити далі, ніж все закінчити і потрапити в це місце, а там залишити тих, хто любить тебе.
- Не забувай, що ти зробила те саме, що і я.
- І я вже про це шкодую.
- Здається там список з новим ім’ям. — Сон Мун залишив пляшку на підлозі і пішов до столу.
- Ти можеш тікати скільки завгодно, але вже розумієш, що від себе не втечеш і не виправиш своєї помилки.
Хлопець йшов майже порожньою вулицею, і лише здалеку чулися розмови з п’яницьких посиденьок невеличких компаній у вечір п’ятниці.
Наступним підопічним Сон Муна став сорокарічний чоловік, який кількома тижнями раніше втратив доньку. Дівчинка поверталася зі школи і за кілька кварталів від дому її збила вантажівка. Дитина померла на місці, водія затримали і на даний момент тривав судовий процес, який обіцяв бути довгим і виснажливим. Жінка пішла від нього наступного ж дня після похорону. Чоловік лишився сам на сам з болем від втрати єдиної доньки, тому вирішив, що вкоротити собі віку буде кращим з усіх можливих варіантів.
- Чому Тенґу вирішив, що цей бідолаха мене послухається і захоче жити далі?
Сон Мун похитав головою й потягнувся до дверного дзвінка, але натиснути не встиг, звук пострілу змусив хлопця заціпеніти на місці. Після того, як брюнет усвідомив, що сталося, а на це пішло не більше шістдесяти секунд, він вийняв з кишені свій список з іменем чоловіка. Аркуш був порожнім, ніби до цього на ньому не було виведено жодного складу.
- Я ж казав, що його нічого не врятує.
І допоки через звук пострілу хтось з сусідів не викликав копів — Сон Мун пішов подалі від будинку.
” - Зроби все, аби цих шестеро людей не вкоротили собі віку та не опинилися на твоєму місці, і раджу тобі постаратися, бо за халтуру я змінюватиму список і тоді ти зрозумієш, які жахливі наслідки можуть мати рішення, котрі ти так легковажно ухвалив.„
- Що він мав на увазі під ”змінювати список„? Він просто змінить на якусь незнайому мені людину, як той хлопець і цей чоловік, чи може..? Ні, не хочу про це думати, і чому взагалі мене хвилює те, що сталося чи станеться? Хвилюватися, це справа живих, а я більше до них не належу.
Ноги привели Сон Муна до давно знайомого району. Хлопець зупинився перед двоповерховим будинком і підвів погляд на вікна вгорі. На другому поверсі дідусь винаймав житло. Так було ще з часів дитинства Сон Муна. Вони жили там вдвох, аж допоки хлопець не переїхав в інше місце, поблизу коледжу і тимчасових робіт.
Світло не горіло, мабуть, дідуся вдома не було — подумав Сон Мун з деяким полегшенням. Він хотів б дізнатися, чи все гаразд, але не наважувався зустрітися з людиною, яку підвів і змусив страждати.
- Ви когось шукаєте, юначе?
Від голосу за своєю спиною Сон Мун завмер. Він чув свого дідуся, був впевнений, що саме він стоїть позаду.
- Я.. — Брюнет повільно обернувся, зустрічаючись з рідним обличчям. Дідусь був інакшим, змарнілим, обличчя бліде. Може справа була у вуличних ліхтарях, за їхнього освітлення все здавалося іншим, але тепер хлопець знав точно, що справа геть не в них. Його щоки запали, а волосся, здавалося, стало ще сивішим. Погляду Сон Мун чітко не розгледів, але вже знав напевне, що й він втратив свою іскру. - Я просто..повз проходив. А тут зупинився..подих перевести.
- Цей червневий вечір надто палючий, як на таку годину.
- Так, повністю з вами згоден. Ви..десь тут живете?
- Он там, на другому поверсі.
- Мабуть складно підійматися цими сходами.
- В моєму віці складно навіть рівною дорогою ходити, синку. — Чоловік слабко посміхнувся. - Я скоро залишу це місце.
- В сенсі?
Сон Муна кинуло в жар, спиною заструменів піт, а в голові промайнула думка, що Тенґу змінить список і наступним ім’ям в ньому може стати саме дідусь.
- Дівчина мого онука на днях забере мене звідси. Житиму ближче до парку, у неї там квартира. Я спочатку відмовився, бо знаю, що хворий пенсіонер то зайва морока і проблема, але вона одразу відказала, що ми сім’я і вона не хоче залишати мене тут на самоті.
- Дідусю, що ви таке кажете? Куди там морока, ви ще чудово виглядаєте і геть не схожі на хворого і проблемного пенсіонера.
- Дідусю? Не думав, що почую це ще раз.
Сон Мун сховав руки за спину, заломлюючи пальці.
- Вибачте. Я якось не подумав і сказав.
- Тобі нема за що вибачатися, синку. Що ж, піду я. Для мене вже надто пізно, пора повертатися додому.
- Авжеж, бережіть себе, і нехай вам добре живеться на новому місці.
- І ти бережи себе, синку. Дякую.
Чоловік кивнув і повільно пішов до сходів. Сон Мун розвернувся, більше не маючи сил стримувати сльози, які починали душити, перекриваючи дихання, і різким кроком пішов подалі від будинку, в якому виріс.