[2]
- А так і має бути, чи десь там щось пішло не за планом Тенґу? — Дже Вун стояла над Сон Муном склавши руки в боки. - Але у нього завжди все за планом. Чи то я щось не так розумію?
Сон Мун розплющив очі і різко сів на диван, відсунувшись назад.
- Хто ти така? Де я?
- Здається ми тепер партнери. Я Дже Вун. А ми в так званому офісі Тенґу. Тебе як звати?
- Сон Мун..Ти сказала, що в офісі?
- Так. Думаю він все тобі пояснив, але одразу в щось подібне важко повірити.
- Чекай…останній раз я був в якомусь незрозумілому місці і там був цей незрозумілий чоловік.
- Схоже ми починаємо всі однаковісінько. Зараз ти в місці, де маєш відбути своє покарання. Тенґу казав, що я гальмую і з мого списку живими залишилися тільки двоє..ну, я зробила все, що могла. Мабуть тебе тому сюди й відправили.
- У тебе теж є список?
- Є. Твій вже на столі. З’явився кілька хвилин тому, як і ти сам.
Хлопець дивився на Дже Вун, слухаючи її відповіді, а потім встав зі свого місця і підійшов до столу.
- Що ж..принаймні тут у мене є робота. Що з моїм голосом? — Сон Мун прокашляв, але нічого не змінилося.
- Він тобі не розповів? Тут ми виглядаємо інакше. Тобто ми бачимо одне одного так, як виглядаємо насправді, але люди бачитимуть нас інакше. З голосом той самий прикол.
- Здається щось таке казав.
Брюнет взяв до рук список. Поки що там було одне ім’я.
- Тенґу говорив про шістьох людей.
- Вони завжди з’являються по черзі. Перші ті, чий рівень бажання скоїти самогубство найвищий.
- Розберусь з усім по ходу діла. Ти давно тут?
- Давненько, десь четвертий рік, але я розумію, що тут немає сенсу рахувати час. А як ти сюди потрапив?
- Тенґу відправив.
- Я про інше питала. До речі, дзеркало є в шухляді твого столу. Я знаю, що ти хочеш його знайти.
- Так, дякую. — Сон Мун взяв дзеркальце, дивлячись на своє відображення. Тепер він був брюнетом з привабливою зовнішністю, навіть міг сказати, що зовнішність була модельною. - Я й до цього не скаржився на своє обличчя, але тепер..це щось з чимось. Цей хлопець був красенем. Може потрапити сюди не так вже й погано? — Поклав річ назад і підвів погляд на Дже Вун. - Моє життя було повним лайном, тому я вирішив припиняти той невдалий експеримент і думав, що спокійно потраплю до пекла, але з’явився Тенґу і було все схоже на те, що він мене прокляв.
- Він нас ненавидить, принаймні на це воно все схоже.
- Може й так. А ти як сюди потрапила?
- Кинулась під потяг. Було до біса боляче, але спочатку мені здалося, що нічого не відбулося і я просто впала..чи вдарилася сильніше звичайного. Тенґу стояв на пероні серед переляканого натовпу. Тримав руки в кишенях свого пальто і з усмішкою дивився на мене. Тільки тут я зрозуміла, чому він тоді посміхався. Цей біс з самого початку знає, що на нас чекатиме в цьому місці.
Дже Вун підійшла до столу Сон Муна.
- Він потягнув мене до своєї обителі. Ти вже точно знаєш те кам’яне місце. Мені все ще було боляче, бо мій хребет буквально роздробило. Лише трохи згодом я змогла стати на ноги і біль частково вщух. Тенґу розповів, що мій вчинок матиме наслідки і, на жаль, занапастила я не лише своє життя, але й зруйнувала життя машиніста. Того чоловіка засудили. Біс дав мені список і тепер я тут, працюю задля свого місця в пеклі.
- За увесь цей час ти жалкувала про скоєне?
- Так, іноді. Мені шкода, що життя машиніста полетіло шкереберть, а ще мені шкода маму, і брата. Я знаю, що вони сильні і вже давно змогли змиритися з ситуацією і звикли до моєї смерті, але спочатку було так нестерпно чути мамині крики. Після розмов з людиною, яка мала вкоротити собі віку, я йшла до свого будинку і вже з вулиці чула, як кричала моя мама. Вона благала повернути їй доньку, а Дже Ук просто мовчки стояв біля неї, дивлячись геть порожнім поглядом. Я шкодую, що не можу забрати їхніх спогадів і принаймні трохи позбавити від того болю, який їм завдала. — Дівчина відвернулася і по плескала в долоні, а потім знову глянула на хлопця. - А ти? Вже почав жалкувати про те, що зробив?
- Про це дійсно можна шкодувати..
На мить хлопець задумався про Со Юн і дідуся, але якомога швидше постарався відігнати подібні думки.
- Ні. Не шкодую. Так буде краще.
- Всі спочатку так кажуть. — Брюнетка посміхнулася. - Гаразд, пора працювати. Варто постаратися, інакше Тенґу втрутиться і тоді буде важко.
- Він приходить сюди?
- Ні. Зазвичай затягує назад до кам’яниці.
- Не хотів би я туди повертатися. — Відвів погляд на ім’я в своєму списку. - Як мені знайти цю людину і як дізнатися бодай ще щось, окрім як імені?
- Просто йди. Підсвідомість сама приведе тебе до потрібного місця і вже там ти отримаєш всю необхідну інформацію.
- Ти не підеш зі мною?
- Поки що ні.
В руці Дже Вун з’явився аркуш.
- Ще свій не завершила. До речі, придумай собі інше ім’я і пам’ятай, що Сон Муна більше нема.
- Придумаю і пам’ятаю. Скільки душ він тобі дав?
- Спочатку шість, а потім ще шість, тепер ось знову шість.
- Тобто він надурив, що по завершенні списку мене чекає пекло.
- Ні, Тенґу сказав правду. У кожного з нас різна кількість списків ”по шість„. Побачимось пізніше, і щасти з першим екземпляром.
Дже Вун глянула на ім’я в своєму списку і стиснула аркуш в долоні, який після подібних дій просто зник, ніби його й зовсім не було. Потім дівчина пішла на вихід з приміщення, яке до цього назвала офісом. Місце справді було схожим на офіс, але тут був тільки він і ця дівчина. Далі Сон Мун склав аркуш з ім’ям до кишені блакитної сорочки, яка з’явилася так само нізвідки, як і нове обличчя, а після цих дій пішов на вихід.
Вулиці були такими, як і до його смерті. Навіть температура повітря трималась на тому ж рівні. Люди так само ходили вулицями, з головою занурившись у свої справи. Машини так само їздили дорогою, світлофори змінювалися, життя тривало далі і смерть однієї людини, здавалося, нічого не змінювала. Може так воно й було, але точно не для всіх.
Першим підопічним Сон Муна став хлопець-підліток. Хлопчина жив з батьком, а мама пішла з сім’ї ще тоді, коли йому було вісім років. Він мав кількох друзів, схоже вже визначився з майбутньою професією і навіть коледж обрав. Стосунки з батьком були натягнутими, але не такими вже й кепськими, що могло б стати причиною для самогубства. Сон Мун був спантеличеним від інформації, яка просто з повітря пройшла в його свідомість, але це швидко минуло, коли він побачив хлопця на мості. Руки юнака міцно стискали перила, вітер перекидав пасма волосся і розкидав розстібнуту сорочку з комплекту шкільної форми, а сам він дивився вниз, і той погляд втратив будь-яку надію чи життєву іскру.
- Збираєшся стрибнути прямо зараз, коли тут ходить так багато людей?
Сон Мун зупинився за кілька кроків від хлопця, обернувся до перил і поклав на них свої руки, дивлячись на спокійні коливання води.
- Що за..? Ні..не збираюся, а якби й так, то що вам з того?
Юнак кинув погляд на хлопця поруч, міцніше стиснувши перила.
- Мені геть нічого, просто думаю, що вода там досі дуже холодна. Знаєш, що ти відчуватимеш, коли стрибнеш вниз?
- Мені байдуже. Навіть якщо буде боляче і страшно…
- Ти не вмієш плавати, еге ж?
- Для того, аби завершити це нікчемне існування навички плавання мені й не треба.
- Для завершення життя мають бути дуже вагомі причини. А ще я знаю, що у людей з подібними думками зазвичай є бажання з кимось поговорити.
- На який біс вам здалися мої проблеми і чому ви взагалі прийшли і розмовляєте тут зі мною?
- Я просто повз проходив. Не знаю, якщо чесно, але раптом таки хочеш поговорити. В потойбічному житті такого шансу може й не випасти.
- Не вірю, що воно взагалі є.
- Думаю таки є. В потойбічному житті тобі доведеться відповісти за те, що в цьому ти вирішив себе вбити. Покарання буде жорстоким, навіть якщо спочатку видасться дурницею.
- Ви якийсь сектант?
- Я? — Сон Мун всміхнувся. - Я звичайний офісний працівник. Як тебе звуть?
- Нам Чоль.
- Нам Чоль, чудово.
Сон Мун вже й до цього знав ім’я хлопця, але вирішив, що дізнатися від нього самого буде першим кроком до встановлення довіри.
- Ми розійшлися. — Заговорив Нам Чоль. - Зустрічалися ще з моменту, як нам виповнилося по тринадцять. Вона завжди розуміла мене з півслова, знаходила потрібні слова в складних ситуаціях, була поруч. Тоді я думав, що це назавжди. Я думав, що ми будемо разом все життя. Потім так склалося і їй довелося поїхати до своєї мами на кілька тижнів. Я хвилювався, бо переліт займав близько чотирнадцяти годин, та все пройшло добре і після приземлення вона зателефонувала, сказала, що вже на місці і все в порядку, а потім сказала, що любить мене, і те її ”я люблю тебе„ тоді я почув востаннє. Принаймні вона востаннє сказала це щиро.
- Що було потім? — Спокійно мовив Сон Мун, дивлячись на хлопця.
- Дзвінків та повідомлень стало значно менше, але я й не вважав це проблемою, бо вони з мамою давненько не бачилися і, ясна річ, їм був потрібен час вдвох, без гаджетів. Та після повернення краще не стало. Вона віддалилася від мене і схоже таке становище її цілком влаштовувало. Але я не хотів так і тому раз за разом намагався поговорити та дізнатися причину. Постійно чув, що вона просто втомилася, просто зайнята, просто справ багато, просто не в настрої…потім вона просто кинула мене і повернулась до своєї мами, де на неї чекав крутий американець. Навіть кількох тижнів з нашого розставання не минуло. Здається вона мені зрадила і після цього зрозуміла, що з ним їй буде краще.
Нам Чоль замовк і підвів на Сон Муна заплаканий погляд. Брюнет зрозумів, що має щось сказати і не зіпсувати ситуацію, але так само розумів, що немає жодних здогадок на відповідь.
- Перше кохання не завжди вдале і за будь-якого розвитку подій воно залишить по собі слід. На жаль твоє перше кохання залишило болючий слід, проте це нормально і такий варіант не має стати показником того, що це кохання ще й останнє. Ти гарний хлопець, а ще впевнений, що ти розумний і вже знаєш, чого хочеш від життя. Я правий?
- Схоже, що так.
- Не дозволь їм зловтішатися і казати, що ти невдаха, який спромігся тільки на те, аби стрибнути в цю холодну воду. Рано чи пізно вона зрозуміє, що скоїла помилку, бо знатиме, що більше ніхто не буде любити її так само сильно і щиро, як любив ти. — Сон Мун зробив крок до хлопця, протягнувши йому руку. - Життя завжди несправедливе, але в ньому є й ті, хто щиро любитиме тебе в будь-якому стані та за будь-яких обставин. Якщо ти помреш тут і сьогодні, то другого шансу вже не буде. Ти не підеш до коледжу, не знайдеш нових друзів, не зустрінеш ту, яка змусить твоє серце шалено метушитися між грудей, а ще трохи згодом ти не зможеш одружитися і стати батьком. Ти готовий відмовитися від всього цього тільки тому, що та дівчина віддала перевагу тимчасовому захопленню, а не щирому коханню?
- Я.. — Нам Чоль перевів погляд на руку Сон Муна. Дивився він з ваганнями. - Ти впевнений, що всі почуття зникнуть і я зможу забути її?
- Я знаю напевне, що з часом все змінюється, а отже і твої почуття почнуть слабшати. Ти не зможеш забути цю дівчину остаточно. Все не буде виглядати так, ніби в тебе амнезія. Проте згодом вона і все, що має до неї відношення, перетвориться на просто спогад, який буде виринати з глибин твоєї пам’яті і викликати легку посмішку. Так само вщухне образа і гнів, які ти зараз відчуваєш. Дай собі часу і дозволь комусь бути поруч. Не відштовхуй батька та друзів. Тобі може здаватися, що сил більш ніж достатньо, аби впоратися з усім самотужки, але врешті-решт самотність, і звичка ховати все в собі, знову приведе тебе на міст і ти знову будеш дивитися на холодні і темні води цього місця.
- Батька..?
- Я припустив, що батько в тебе таки є.
Нам Чоль ще якусь мить стояв і дивився на руку Сон Муна, а потім вхопився за неї і став навпроти хлопця.
- Я подумаю над всім, що почув тут. Треба більше часу, аби переосмислити всю ситуацію і прийняти рішення, але вже не на таких емоціях.
Юнак відпустив руку і обійняв Сон Муна.
- Чуваче, я не знаю хто ти і як тут опинився саме в цей час, але дякую.
- Пусте, тільки постарайся більше не повертатися до подібних думок. Ще краще буде, якщо ти зараз підеш додому і поговориш зі своїм батьком. Навіть якщо відчуєш бажання плакати, то плач. Він все зрозуміє і не лишить тебе самого.
Нам Чоль відсторонився і на кілька секунд Сон Муну здалося, що він усміхнувся. Потім юнак кивнув і ще раз мовив: - Дякую. Після цього він пішов, а точніше побіг, лишаючи брюнета позаду.
- Життя завжди несправедливе, але в ньому є й ті, хто щиро любитиме тебе в будь-якому стані та за будь-яких обставин. Якщо ти помреш тут і сьогодні, то другого шансу вже не буде. Серйозно?
Тенґу засміявся, стоячи позаду Сон Муна.
- Дже Вун казала, що ти на землю не приходиш.
- Я й не приходив.
Чоловік клацнув пальцями і все сталося так само, як і в квартирі. Моста, перехожих, машин — нічого не було. Знову та сама холодна і відштовхуюча кам’яниця.
- Гаразд. Я впорався зі своїм завданням?
Сон Мун обернувся до Тенґу.
- Впорався. Проте це було найлегшим з твоїх завдань. Сьогодні Нам Чоль всеодно б не помер. Він вагався, коли дивився вниз і сміливості в ньому не достатньо для того, аби накласти на себе руки.
- Отже я витратив час даремно.
- Чому ж? Можливо він згадає твої слова в момент, коли задумається про самогубство ще раз.
- Можна отримати друге ім’я? Я хочу покінчити з цим якомога швидше.
- Я б так не поспішав, але важливіше — я б не зменшував оберти і так само наполегливо працював би і з рештою людей, імена яких будуть попереду. Бачу, що ти починаєш сприймати мої слова не серйозно. Починаєш думати, що всі інші будуть такими ж, як Нам Чоль.
- Рано чи пізно вони всеодно помруть, тому я не бачу сенсу докладати зусиль і переконувати їх відмовитися від задуманого.
- Я залюбки подивлюсь, як ти заговориш, коли отримаєш останнє ім’я. — Тенґу посміхнувся. - Тобі б самому не завадило подумати над всім тим, що сказав хлопцеві. Та ти все зрозумієш трохи згодом, я певен.
Провідник клацнув пальцями, повертаючи Сон Муна до його покарання.