[1]
”Людині ʙᴧᴀᴄᴛиʙᴏ ᴨᴩᴀᴦнуᴛи дᴏ ᴛᴏᴦᴏ, щᴏ ᴋᴩᴀщᴇ. Бᴧᴀᴦᴏ, нᴀдᴀʙᴀᴛи ᴨᴇᴩᴇʙᴀᴦу ɜᴧу ʙін нᴇ ʍᴏжᴇ, і нᴇ ʍᴏжᴇ буᴛи ʙᴏᴩᴏᴦᴏʍ ᴄᴀʍᴏʍу ᴄᴏбі. Ꭹ ᴄиᴛуᴀції Оʙідія ʙᴄᴇ ʙідбуʙᴀєᴛьᴄя нᴀʙᴨᴀᴋи: ᴧюдинᴀ ᴏбиᴩᴀє нᴀйᴦіᴩɯᴇ, ᴨᴏᴦᴀнᴇ, ɯᴋᴏдиᴛь ᴄᴏбі. Людинᴀ ɜнᴀє, щᴏ є бᴧᴀᴦᴏ, ᴀᴧᴇ нᴇ ᴄᴧідує йᴏʍу.„
” - Ви провалили співбесіду. Дякуємо за ваш час.„
” - Дякуємо, що витратили на нашу компанію свій час та зусилля, але рада обрала іншого кандидата. На все добре!„
- Варто було сподіватися на щось інше?
Сон Мун вимкнув телефон, поклавши його на стіл вниз екраном. Руки тихо лягли на кругом відкриті зошити разом з книгами, а за мить і голова вмостилась на складених руках.
- Я хочу все це закінчити.
І закінчив би давно, але щоразу бракувало духу. Рано чи пізно те, що було точкою опори і важелем, який не давав рухнути вниз — перестає діяти і зупиняти. Залишаєшся ти і твоє жагуче бажання покінчити з усім цим, звільнитися, забутися, більше не мати потреби хвилюватися про завтрашній день чи те, що тобі робити через кілька років, аби не стати гіршим за когось, жити достойно і так, як мріяла твоя внутрішня дитина. Дитина всередині Сон Муна давно замовкла. Він підвів її, ба навіть вбив. Більше не чув наївних думок і перестав вірити в кращий день.
Сон Муна виховав дідусь, і цей чоловік залишився єдиною рідною душею у всьому світі. Через сімдесяти семи річного чоловіка хлопець посміхався і в похмурі дні, і тоді, коли боліло найбільше. Кожного разу, коли думки про самогубство ставали найгучнішими — хлопець згадував обличчя дідуся, яке завжди зупиняло від подальших дій. Та цього червневого вечора сталося інакше.
- Ви ще не лягали спати?
- Ні, синку, але саме збирався це робити. Я радий, що ти зателефонував.
- Вам краще лягати скоріше і більше дбати про своє здоров’я. Я збирався зателефонувати раніше, але часу майже не було. Вибачте.
- Тобі не потрібно вибачатися, синку. Я знаю, як старанно ти вчишся і як так само старанно намагаєшся знайти достойну роботу. До речі, як успіхи з співбесідами, про які ти розповідав мені на початку тижня?
- З співбесідами…
Сон Мун сів рівно, заплющивши очі.
- Все добре. Чекаю на відповіді. Обіцяли дати мені місце вже з наступного тижня.
- Справді? Я радий це чути. Сон Муне..я знаю, що тобі дуже важко, але не зупиняйся, будь ласка. Один поганий день ще не означає, що таким поганим буде й решта життя. Пам’ятаєш, як ти завжди хотів грати в баскетбол і добитися успіху в цьому напрямку? Може варто спробувати знову?
- Травма ліктя й надалі буде мені заважати, та й баскетбол всього на всього дурнувата дитяча мрія, дідусю. Потрібно дивитися на речі тверезо і не сподіватися на диво.
- Чому б іноді не побути дитиною і знову, хоч на мить, не почати вірити в диво?
- Звідки у вас стільки оптимізму після всього, що довелося пережити?
- Мабуть звідти він і з’явився. Було багато поганих моментів, але поруч зі мною лишався мій любий онучок. Я не міг впасти у відчай і опустити руки, бо цим я б підвів тебе.
- Я б хотів зробити ваше життя кращим і без проблемним.
- Тобі нічого не треба робити.
Сон Мун на мить затих, розплющив очі.
- Вже пізно. Будемо прощатися. Не забудьте про ліки і сніданок.
- І ти також не засиджуйся допізна.
- Вже збираюсь лягати. Добраніч, дідусю.
- Добраніч, Сон Мун. Я люблю тебе.
- Я теж вас люблю.
А далі хлопець дивився на контакт Со Юн. Було вже за десяту, зазвичай о цій порі дівчина ще не спала і сама телефонувала чи писала Сон Муну.
- Привіт, Со Юн.
- Привіт, коханий. У тебе щось важливе і термінове?
- Ні..нічого такого, просто захотілось почути тебе.
- Це дуже мило, але зараз я зайнята.
- О такій годині?
- Так, термінові папери з студії. Ти ж знаєш, моя робота не постійна, як і всі забаганки режисера.
- Я пам’ятаю.
- Чудово. Тоді поговоримо завтра, добре?
- Авжеж. Со Юн, я люблю тебе і вибач.
- І я тебе люблю. Не розумію, за що ти вибачаєшся, але маєш мені все розповісти завтра. Все, мені пора.
Со Юн завершила дзвінок. Хлопець поклав телефон на книгу і встав з-за столу.
- Краще було закінчити ці стосунки, а не говорити, що люблю. Може тоді вона б зненавиділа мене і почала нормальне життя з тим, хто дійсно буде її вартий.
Сон Мун хотів зателефонувати Со Юн ще раз. Мав бажання розповісти, що співбесіди знову провалено, але водночас не хотів вкотре виглядати повною нікчемою в очах тієї, котру кохав. Дівчина працювала на телестудії. Колеги любили і цінували її, та й сама Со Юн любила свою роботу не дивлячись на примхливого і мінливого режисера, котрий мав звичку надсилати пристойний стосець паперів на редакцію посеред ночі. Пара ніколи не сварилась через гроші, проте хлопець завжди почувався недостойним цієї дівчини. Со Юн була красунею, до того ж розумною і талановитою. Вона знаходила рішення будь-якій проблемі, вміло розділяла час на роботу та хобі, була хорошою донькою, сестрою і дівчиною. В очах Сон Муна вона завжди була ідеальною: вона завжди буде для нього особливою та ідеальною.
Та як би сильно він не любив Со Юн і дідуся — втома, зневіра, ненависть до цього світу та життя, а ще більша ненависть до самого себе врешті-решт виросли настільки, що місця для другого шансу цій ситуації вже не лишилося. Сон Мун хотів померти тихо і без зайвого бруду. Вже знав, що коли його тіло знайдуть і повідомлять рідним — буде важко, а отже й ріки крові ні до чого. Вагань, як колись, не було. Порожня пляшечка з-під снодійного залишилася лежати біля ніг Сон Муна. Хлопець сів біля вікна, споглядаючи за вируючим життям нічного міста.
- Що ж..тепер я знаю, що дитячі обіцянки самому собі — маячня. Я обіцяв вирости сильним, стати успішним, бути щасливим..нізащо в світі не закінчити так. А потім виріс, зрозумів, чому дорослі такі злі, і збагнув, що насправді вони не злі, а засмучені і глибоко розчаровані. Постійна конкуренція, булінг, вічна потреба працювати до повного знесилення, лиш би залишатися на плаву. За різким потоком життя не встигаєш звернути увагу на те, в якій глибокій ямі ти опиняєшся. Звичайний занепад сил і погіршення морального стану повільно пускають коріння і вже потім так міцно стискають своїми ланцюгами, що вибратися з цього місця надто важко. Я боявся скаржитися на те, що мені погано. Всі проблеми з моральним станом здавалися мені чимось ганебним. Здавалися тим, з чого можна посміятися і піти далі. Тільки зараз я зрозумів, що найгіршим в житті є втрата самого себе. Ти не помічаєш цього. Усвідомлення приходить не одразу. Ти розумієш масштаб проблеми тільки тоді, коли на питання про улюблений колір, фільм чи пору року, а може плани на майбутнє починаєш ковтати сльози і хочеш кудись втекти, аби тільки не відповідати. Знаєш чому? Бо ти усвідомлюєш, що більше не розумієш себе і тобі стає страшно, адже життєрадісна дитина, в якої була гора планів і мрій — зникла. Натомість приходить розгублений підліток, на плечі якого лягає багато відповідальності і оточуючі завжди чогось від нього хочуть. Він починає дорослішати, проте проблем стає більше, а бажання вирішувати їх — менше. Ти єдине хороше, що не давало цьому підлітку закінчити цей нікудишній шлях ще давно. Я думав над тим, аби закінчити наші стосунки. Тоді тобі б не доводилося часом слухати моє ниття про чергову невдалу співбесіду, але я не зміг піти, та буде краще сказати, що я не зміг відпустити тебе. Я мав бути сильним принаймні заради тебе, аби ти мала на кого покладатися і відчувала себе в безпеці, але тут я теж облажався. Мені шкода, правда, дуже шкода.
- Ну як? Закінчив своє ниття? — Заговорив грубий чоловічий голос.
- Що?
Сон Мун відклав написану ним записку на підлогу і підвівся.
- Якщо закінчив, то тепер слухатимеш мене.
- Як ти зайшов до моєї квартири?
- Я можу заходити в будь-яке місце, в яке мені заманеться. Та й якщо вже говорити серйозно, то це ти прийшов до мене, за що, до речі, будеш покараний.
- Але ж ми стоїмо в моїй..
- А-а, ні.
Чоловік клацнув пальцями. Кімната попливла, від стін його квартири нічого не лишилося. Натомість хлопець побачив важкі, чорні, кам’яні стіни довкола. Внизу була така ж чорна підлога і це все, що їх оточувало. Принаймні це все, що Сон Мун міг бачити.
- Хіба я не помер?
- Помер, але не своєю смертю. Твій час ще не настав.
- Головне в цьому те, що все завершилося.
- Ти в цьому впевнений? — Чоловік усміхнувся і поправив своє волосся. - Для самогубців немає легкого завершення.
- Бляха. — Сон Мун нервово всміхнувся. - Що ти від мене хочеш?
- А ти у нас любитель легких шляхів. Що ж, я це помітив. Ти вирішив, що можеш завершити життя в той момент, коли тобі заманеться, але ж, певна річ, про наслідки в такі моменти хочеться думати в останню чергу. Розумієш, дорогенький, смерть не є виходом і не являється полегшенням, якого ви — смертні, так прагнете.
- Це вже схоже на знущання. Не достатньо з мене було за життя?
- Кілька невдалих співбесід є достатньою причиною для вбивства?
- Думаєш, що причина тільки в співбесідах?
- Ні, я геть не думаю про цю ситуацію і твоє нікчемне життя.
- Тоді якого біса ти вичитуєш мені це все і не даєш просто зникнути?
- Бо ти скоїв помилку, забравши своє життя. За кожну помилку потрібно платити і згодом дійти певного висновку. Душа не приходить на землю просто так. Всі з’являються з певною метою і за певних причин. Коли хтось так легковажно вкорочує собі віку і за цим сподівається на вічний рай — все руйнується. Своєю смертю, яка настала завчасно, ти занапастив й інше життя.
- Чиє?
- Ти обов’язково це знатимеш, і повір, ти точно пожалкуєш про те, що зробив цього вечора.
- Вже жалкую, бо мені доводиться слухати твої проповіді про покарання.
Чоловік схопив Сон Муна за горло.
- Думаєш, що я тут жартую?
- Припини!
- Що кажеш? Через скиглення я не розчув.
- Відпусти мене!
- Так би й одразу сказав.
Брюнет посміхнувся і щосили кинув хлопця об кам’яну стіну. Сон Мун зігнувся вдвоє, закашлявся.
- Хто ти такий? — Все ще намагався глибоко вдихнути й підвестися, але спроби були не зовсім вдалими.
- Нарешті правильне питання. Я провідник, чи навіть охоронець. Тенґу. Маю вправляти клепку таким придуркам, як ти. Маю показати, що тут таким не раді, і маю показати, що за все потрібно заплатити. Навіть за місце в пеклі ти маєш заплатити.
- У мене немає грошей, аби заплатити тобі за те місце.
- Я щось про гроші казав? — Провідник присів поруч з Сон Муном. - Є значно вищі ціни, ніж кілька тисяч вон.
- Якою буде моя?
Хлопець нарешті зміг сісти.
- Ти повернешся на землю і будеш змушений робити все, аби врятувати людей зі списку, який отримаєш.
- Для чого повертати мене до того, від чого я увесь час намагався втекти?
- А ти ще не зрозумів, що покарання не завжди обмежується одним лише пеклом? — Чоловік піднявся. - Зроби все, аби цих шестеро людей не вкоротили собі віку та не опинилися на твоєму місці, і раджу тобі постаратися, бо за халтуру я змінюватиму список і тоді ти зрозумієш, які жахливі наслідки можуть мати рішення, котрі ти так легковажно ухвалив.
- Зачекай, у мене є запитання.
- Яке?
- Що зі мною буде після того, як твій список буде завершено і всі ті люди продовжать жити?
- Ти потрапиш до пекла, де тобі й місце.
Тенґу клацнув пальцями і Сон Мун впав на холодну, кам’яну підлогу, втративши свідомість.