Він був її Звіром, її Деннісом, її Патріцією, її Баррі, її Гедвігом, всі 24 особистості належали їй. І врешті, він був її Кевіном.
Вона хотіла говорити з ним, бачити його, відчувати. Не потребувала всіх тих інших, що жили у ньому. Кевін був її найбільшим бажанням. Вона хотіла залишитися на світлі разом з ним. Він був її другом, її спорідненою душею, її коханням. Байдуже, що говорили інші. Байдуже, що говорила доктор Стейпл. Нарешті з’явився хтось, хто розділяв її емоції, її переживання. Вони були схожі. У них було схоже дитинство. Тільки Кевін міг зрозуміти. Зараз, стоячи перед його труною, вона жалкувала, що не помстилася за нього. Жалкувала, що не зрозуміла своїх почуттів раніше. Як можна було чекати так довго? Він ніколи не шкодив їй. Звір її відпустив. Він слухався її. Вона була особливою: не такою, як усі інші. Так він казав. Зрештою, особисто Кевін нічого погано їй не зробив, він був не таким.
Зараз вона раділа, що Гедвіг поцілував її тоді. Цей єдиний доторк вічним спогадом закарбується їй в пам’ять.
У них не було нікого, окрім одне одного, а зараз вона залишилась зовсім сама.
Жаль за втраченим коханням, втраченою надією, руйнували кожну частину її мозку щохвилинно.
Вона поцілувала свої пальці, приклала до труни і пішла.
Кевін, яку особистість він би не приміряв, допоміг пізнати їй себе. Зробив її сильнішою, дав відчути, що вона не сама.
Коли пройде багато років, вона напише своїй родині про бажання спочивати поряд, а на її могилі буде викарбувано позолоченими літерами: Кейсі Кук.