Чарльз підіймався все вище повільним кроком, сходинка за сходинкою, розглядаючи сірі стіни та заіржавілі перила байдужим порожнім поглядом. Сьогодні світ навколо виглядав ще більш нецікавим та одноманітним, ніж будь-коли зазвичай. Або ж так здавалося лише йому? Вітер проникав усередину через розбиті вікна, скло час від часу тріщало під ногами, а пил літав у повітрі, забиваючи легені, та лежав на підвіконнях. В деяких місцях, на диво, були відбитки долонь, ніби хтось торкався їх руками, обережно проводив пальцями по поверхні, щоб дати знати, що недавно в цьому занедбаному місці була людина. Або примара.
Чарльз не вірить у примар. Але одна з них все одно переслідує його довгі роки, постійно нагадуючи про те, наскільки він не ідеальна людина. Він закриває своє обличчя подушкою в безсонні ночі, щоб не було чути його крики, а потім пальці тягнуть чорне волосся до тих пір, поки біль не стане нестерпним. І все для того, щоб відволіктися, прогнати її голос з голови та мати змогу повернутися до реальності. А найжахливіше те, що він створив її сам.
Двері на дах відчинилися туго і з жахливим скреготом. Здається, ними давно ніхто не користувався. Одразу ж вдарило в обличчя прохолодне вечірнє повітря, яке насправді було приємним після довгої прогулянки старими сходами в тріщинах з першого поверху на десятий. Ні, він зараз ще вище. Там, де його побачать хіба птахи. Цей будинок ідеальний для його мети. Достатньо високий та віддалений від інших, покинутий та занедбаний. Ніхто не помітить його, ніхто не завадить, можливо, й знайдуть його не одразу… Але це вже байдуже. Зараз головне завершити те, що він почав.
Чарльз застигає на місці, зробивши кілька кроків. Його широко розплющені очі дивляться вперед, туди, де на самому краю стоїть…
- Ох, я гадав, тут нікого немає… В будь-якому випадку я не проти компанії.
Його голос, як і він сам, відчувається, так, ніби він не людина. Щось більше й вище, неземне, не з цього світу. М’яка усмішка й ніжний погляд затуманюють розум і змушують почуватися… дивно. Погляд його очей проникає в душу й закарбовується в пам’яті, здається, назавжди. Чарльз бачить у цьому погляді щось знайоме й через це не почувається засмученим, що когось тут зустрів.
Сонце повільно сідає за горизонт, і небо забарвлюється в теплі відтінки рожевого та помаранчевого.
Тепер вони сидять на краю удвох, дивлячись, як унизу похитуються дерева та трава. Звідси все таке маленьке та незначне, а вони спостерігають за цим згори. Наче двоє богів.
- Знаєш, я не був впевнений, що наважуся на це сам.
Погляд Вінсента втомлений, але все такий же ніжний і чистий, коли він підіймає його догори, й у його очах переливається небо, а на обличчі незмінна усмішка. Чарльз перебирає у руках ґудзик своєї кофти та розглядає нігті.
- Я теж. Чудово, що ми зустріли один одного.
Чарльз усміхається, милуючись тим, як злегка розвівається довге біле волосся Вінсента від вітру. Через кілька хвилин вони удвох із цим хлопцем опиняться в іншому місці, яке стане їхнім новим домом, а їхні тіла та душі після смерті перетворяться на нові світи, як говорить Вінсент. Чарльз не впевнений, чи він щиро вірить у це, чи просто таким чином заспокоює себе та відволікає. Але в будь-якому випадку його слова забирають усю увагу Чарльза, й він не може припинити слухати. Цьому хлопцю варто бути письменником та розповідати про ці неймовірні світи на сторінках своїх книг
- Ти сумуватимеш там за чимось?
Вінсент мовчить, не відриваючи погляду від неба. Останні сонячні промені пробираються крізь хмари та освітлюють їхні обличчя помаранчевим. Насправді він вперше зустрічає таку людину, яка уважно його слухає, хоча з Чарльзом комфортно навіть просто мовчати.
- Гадаю… За цим видом.
Чарльз переводить погляд з його обличчя на різнобарвні хмари та дерева під ними. Він дивитися на птахів, що кружляють над землею, такі вільні й щасливі. Вони дійсно вміють жити, не створюючи проблем ні для себе, ні для інших. Хотілося б, щоб вони з Вінсентом були птахами.
- Хіба він не прекрасний? - голос Вінсента стає тихішим, ніби він боїться порушити цю ідилію, білі вії тремтять. - Як такі чудові речі можуть існувати в такому недосконалому світі?
Чарльз не знає, що відповісти, але він цілком розділяє цю думку. Несправедливо, що життя настільки неймовірне, наскільки ж і жорстоке. Зараз вони, двоє хлопців, котрі познайомилися кілька хвилин тому, милуються заходом сонця на даху багатоповерхівки. Але опинилися вони тут через те, що прийшли покінчити з життями, й це їхня перша й остання зустріч.
Чарльз дивиться на Вінсента, стискаючи його холодну долоню. Очі Вінсента вдивляються вдалечінь з надією, ніби шукають там порятунку. Вінсенту страшно. Він не хоче помирати. І Чарльз розуміє, що він теж.
- Хочу подивитися на захід сонця ще раз, - останні слова, які промовляє Чарльз перед тим, як помічає чисту й легку усмішку Вінсента. А потім…
Чарльз падає, заплющивши очі. Міцно тримаючи Вінсента за руку, він тягне його за собою. На мить в них обох зупиняється дихання, час сповільнюється, все навколо зникає, зникають голоси в голові, усі думки та почуття. Є лише вони удвох і нескінченне небо над ними.
Коли очі розплющуються, Чарльз і Вінсент лежать горілиць на твердому даху, а над ними пропливають хмари.
Неочікувано для самих себе вони починають сміятися, і Чарльз підіймає догори вказівний палець.
- Дивись, там зірка. Така яскрава…
- І біля неї ще одна.
Вінсент так само підіймає догори руку, вказуючи на маленьку білу цятку.
Вони лежать на холодному бетоні, тримаючись за руки, й дивляться на дві яскраві зорі на широкому вечірньому небі. Вони здаються самотніми на перший погляд, але все ж вони є одне в одного, змогли знайти одне одного серед мільйонів інших зірок, які існують у всесвіті. Дивовижно.
- Як гадаєш, завтра буде так само гарно?
- Гадаю, що нам треба перевірити це разом.