***

Вона стягує дурнувату офісну спідницю. Борсається, смикає за змійку, ледь не вистрибує. Клятий шматок тканини падає на запорошену підлогу. Її не цікавить, чи доведеться прати спідницю. Не бентежить, що вона встає на неї брудним взуттям. 

Він наказує їй: “Ти — візитівка нашої компанії”. «Ти повинна носити спідницю, ти повинна ходити на каблуках». Мені легше буде її задерти, тобі важче буде на них втекти. 

Ніяких опіків від пальців на стегнах. Жодних слідів, патьоків, синців. Дзеркало або бреше задля рятування психіки, або демонструє сувору реальність. Найголовніший злочинець її життя знову виходить сухим з води.

Якщо вона не вирветься з проклятого кола, то крутитиметься там до обгризених кісток. 

Клер розплітає волосся, псує ідеальну зачіску. Перетворює рівний проділ на кривуватий зиґзаґ. Долонею проводить по нафарбованих губах; помада розтікається винною плямою по підборідді й щоках. Туш опала під нижні повіки, але ніхто не спішить стирати її серветкою. 

Яка вона жалюгідна. Яка потворна. Ох, він би убив її. 

Улюблені домашні спортивні штани знаходяться за декілька секунд; лежать, перекинуті через підлокіття дивану. На коліні — плями від трави. У цих штанях так приємно. Вона почувається вільною. Кросівки, розношені до неможливості, зав’язує абияк — однаково потім злетять, хоч як ті шнурівки не закручуй. Яка різниця? Який сенс бути гарною? Навіщо догоджати йому на своїй території? 

Вона відпускає повітряний поцілунок, — такий вже мати прищепила забобон, — і кидає на дзеркало пухову куртку, яку навмання зірвала з ґачка.  Жодного бажання дивитись на це неохайне і здичавіле обличчя.

Тут її більше нічого не тримає. 

Клер поспішно підіймається сходами. Сусіди не трапляються на очі: одна половина з них працює віддалено, інша — приїжджають годинами раніше за закінчення її зміни. Ховаються за дверима, як мишки, і навіть не пискають, не свердлять противно стіни. За те, що дозволили насолодитись тишею, їм велика і щира подяка. Руки дилькотять, коли вона лізе по драбині на дах; пальці зісковзують через піт. Тіло хвилюється, а розум — ні. Давно вже ні. 

Легені вихорцем наповнюються весняним повітрям. Вечір бере її натомлене обличчя у прозорі долоні, ще й смішливо ворохобить волосся. Клер випростується, робить декілька п’яних кроків вперед і зупиняється — ноги пройняла небувала легкість. Голова паморочиться, перед очима розпливається. Тут так свіжо. Сюди наче ніколи й не доходило удушшя кабінетів. 

Вона роззирається. 

Чорні мурашки збігаються у дівочому сильветі. Від нього йде сизий дим цигарки. Гра свідомості? Навряд. Одна лінія, так підозріло схожа на руку, бовтаються то туди, то сюди, розчепірені пальці ганяють повітря, наче паперовим віялом. Як циркуль крутиться: одна нога рівно, інша відміряє територію і малює невеличкі кола. Клер ледь не дуситься з обурення.

Взагалі-то, на дах багатоповерхівки залазити без дозволу не можна. Особливо усіляким малолітнім курцям — що, завважала себе найкрутішою, принісши сюди цигарки? Кутастий сильвет обертається: на кінчику — окуляри, губи вередливо надуті, з гачкуватого носа іклами струменить дим.

Глупувате дівчисько. 

Клер йде напролом. Вона спостерігає за нею, не відриваючи чіпкого погляду. Цигарка кочує із розтиснутих зубів у пальці, згодом тушиться об передпліччя і відпускається у вихор вітру. Яке хамство! Зараз прилетить комусь у голову і…

— Ви нагадуєте клоуна.

— Кого-кого? — на автоматі відгаркує вона. 

— Ну… У Вас помада тут, — дівчисько коротко облизує палець і торкається її підборіддя.

По відчуттях нічим не краще за полірування наждачкою. Шкіра на руках шорстка, наче ніколи не знала крему. Але Клер не смикається, не ловить обнаглілу за зап’ясток: стоїть, застигла, і навіть підставляє щоки. Повинно бути огидно, але скільки разів таке робив він? Не пальцями, звісно, і без натяку на турботу, шмугляв її обличчя оманливо м’якими серветками й просив бути обережніше. Бо вона — візитівка компанії. А візитівка завжди глянсова. Як окуляри дівчиська напроти.

Ліва лінза у товстій червоній оправі надтріснута; шкарубинка не дозволяє побачити око, яке ховається за скельцями. Дівчисько крутить головою, а коли задовольняється тим, що бачить, то опускає руки. 

— Я Роксі.

Рекс, який накинувся з облизуваннями.

— Зрозуміло, — відповідає Клер і витирає підборіддя рукавом. 

Роксі молодша від неї приблизно на декілька років, у діапазоні від вісімнадцяти до двадцяти. Вона оглядає її з цікавинкою, і від того стає незручно.

— І це Ваш святковий наряд? Ніби на рандом речі з шафи витащили, їй-богу.

— Я вже наносилась гарних речей, дякую. Отут мені ця вся краса, — Клер б’є ребром долоні по горлу.

Святковий наряд? Який, в біса, святковий наряд? Що одягла, то одягла. Роксі стенає плечима, опісля задкує, поки не доходить до краю даху. Стоїть спиною до неба, обличчям — до неї. Погляд чіпляється за руки: на голому передпліччі блищать штрихи білявого волосся, по шкірі розсіяні шрами й синці. Свіжий опік від гарячого кінчика цигарки. Коли Клер розуміє, що пора б перестати витріщатись, то Роксі одразу ж ховає руки у бездонних кишенях толстовки.

— Не кажи мені, що ти зібралась стрибати саме тут. 

— Чому ні? — Роксі дивиться на неї безтурботно.

— Слухай, я розумію, що тобі байдуже, що буде далі, але подумай про людей. Про дітей, які малювали сьогодні веселку на асфальті. Вони прийдуть, а на ранок все замурзано кров’ю. 

— Ви з собою зараз розмовляєте? — глумливо запитує вона. 

Питання зі смаком лимона. Клер робить крок ближче.

— Я… Не знаю! Я звертаюсь зараз до тебе.

— Ну, не одна я сюди прийшла з дуже очевидною ціллю. То ж, можна сказать, шо це стосується нас обох. Поки я все ше тут стою, скажіть — за мною гарне небо?

— Чому б тобі самій не подивитись?

Рокса мовчить, лише хитро всміхається. 

Вона підіймає очі. Сонце сходить за обрій і догорає полум’ям по краях білявих пасм; ховається за головою, наче рудуватий німб, сповзає в обійми кудлатих хмар. По синьому небу розлили рожеву акварель. Здалечку впізнається парк з білими вершечками вишень, які от-от зацвіли. Їхній запах неможливо відчути на такий відстані, але тут же рот сповнюється слиною при одній лише думці, якими соковитими плоди виростуть на цих гіллях. Клер заглядає за її плече. Намальовану крейдами різнобарвну веселку звідси не видно. Висота вдаряє у голову. Тілу одразу ж фізично болить. Від одного лишень погляду. Від однієї лишень думки. 

Ні. 

Ні, краще небо — воно ближче, гарніше, приємніше. 

— От власне. Задля чого Ви збираєтесь позбутись такого видовища?

— Задля кого. — на автоматі поправляє Клер. Довго не думаючи, відповідає: — Це все начальник. Він… Дарма ти це спитала.

— Я хочу послухати. Говоріть.

Уперше в її очах з’являється серйозність.

І тоді Клер говорить. Довго говорить. Поки у горло не пересихає, поки на очі не набігають сльози чи то від приниження, чи то від останніх їдких променів сонця. Голос зривається на хрип. Не приховує нічого: і того “непорозуміння” у його кабінеті, і тієї пропозиції, яка “мала змінити її життя”, дати підвищення, а вона, суча донька, “відмовила”, і тих жирних лап на тремтливих стегнах, і… Роксі — уважна слухачка, не перебиває, але вираз її обличчя залишається  зимнокровним. 

Вітер холоне до кінця розповіді. Клер хапає себе за плечі у спробах зігрітись.

— Оце так конч! — за підсумок каже Роксі. — Чому не звільнитесь?

— Гроші треба. Там… складна ситуація.

— Тьху ти. Як завжди. Словом, я придумала рішення.

Вона пирскає. Аякже. Дівча послухало пару хвилин — з годину так точно, — і знайшло лазівку, над якою Клер вічність морочила голову.

— Вбиймо Вашого начальника!