***

Пусто.

Сільві бере до руки навушники, поправляє їх на голові. Заплющує очі на хвильку.  Так темно. Так спокійно. Палець навпомацки знаходить кнопку і монітор спалахує, видаючи стандартний звук завантаження. Світло обпалює обличчя. По різкості біль нагадує сотню піщинок, які насипали під повіки. Їй не звикати. Деякі аудіозаписи доводиться переносити на пізній час — коли у кабінеті пустіє і ніхто не стає на заваді прослуховуванню. 

Вона розминає руки, даючи собі час зосередитись. Обов’язковий ритуал: без нього не обходиться жоден початок роботи. Курсор спершу гладить назву, а потім клацає по файлу. 

Звичний шум заливає вуха. Її пальці опускаються на клавіатуру і вона починає записувати, поспішаючи за діалогом. 

— Коли Ви востаннє спали?

Не треба докладати жодних зусиль, щоб зрозуміти, що саме говорить доктор. Його голос чіткий, без довгих зупинок, фальш-стартів, липких словечок-вставок штибу “ну” і “е-е, типу”. Деколи Сільві здається, що у нього в голові сидить маленький чоловічок-геній, у якого на всі випадки заготовлені відповіді.

Він повторює питання гучніше. 

Пацієнтка мовчить. На відео видно, як вона кладе руку на обличчя і починає розтирати собі чоло. Її землиста шкіра блищить від лихоманкового поту, щоки запали, а пересохлі губи вкрились синявою. Їй недовго залишилось. Вона вже не бачить сенсу відповідати. Чесно кажучи, Сільві теж. Навіщо? 

Чоловічку-генію набридає. Він простягає фінальну карточку:

— Що Ви відчуваєте?

— Наближення. 

— Чого? — допитується доктор, хоч навряд чи хоче знати.

Сільві завмирає в очікуванні.

— Смерті, — каркає пацієнтка, скидаючись на невтішну ворону.

Настає тиша. Лише клавіатура клацає: Сільві віддано записує відповідь, хоча написання останніх букв її бере морозом. Подушки пальців пропікає, наче кнопки замінились лезом. Мовчанка починає діяти їй на нерви; вона підіймає очі, аби запевнитись, що відео не загальмувало. Але курсор не рухається. Мишка сувається, а курсор — ні. 

Що за чортівня? 

Сільві гаркає собі під ніс й лізе перевіряти кабелі. Як тільки нахиляє спину, то у навушниках вистрілює. Скреготіння музикальної пластинки. Різко, гучно. У барабанну перетинку встромляють голку, що кріпиться до тонарма. Пальці обхоплюють навушники. Все стихає так швидко, як і почалось. Серце збивається зі звичного ритму; у скроні вдаряє пришвидшений пульс. 

Відео йде далі. Обличчя доктора розчиняється, стікає чорними плямами навпрошки на кушетку, де лежать ноги пацієнтки. Сільві не може поворухнутись.  

Монітор темніє.

Їй здається, що чорність очей доктора затопила камеру, і саме тому більше нічого не видно. Моторчик у комп’ютерному блоці працює справно. Той самий темп. Зміна нічим не відрізняється від попередньої. То Сільві втомилась. Так? Так точно. Звісно, якість сну впливає на ясність розуму. Галюцинації тому приклад. 

Вона тягнеться до клавіатури, аби завершити звіт.

Кнопки не працюють. Курсор не піддається, хоч Сільві смикає мишку так, що ще трохи й вирве її. Замість продовження відео з’являється надпис:

Послухай, тобі слід перестати уникати мене. 

Божевілля.

Ти робиш мені боляче. 

Кляте божевілля. 

Ти просто не уявляєш, наскільки…

Сільві висмикує провід з розетки. Екран миттєво гасне, а моторчик перестає гудіти. Тільки одне її серце скажено колотиться, готове розірвати перикард і вбитись об клітку ребер. У навушниках несміливо зароджується звук. Вона розуміє, що цей стукіт не належить її пульсу, як тільки він складається у слова. “Тебе”. Тебе? Точно! Це Азбука Морзе. Аудіозапис відтворюється знову, і Сільві поганіє від того, як він змішується з тактом її тіла. Наче це шепче сама кров:

…Я кохаю тебе.