Полум’я пече.
Аказа шипить, стискає зуби й ухиляється від смертельного удару, роблячи випад у відповідь. Упівсили, граючись, ніби намагається намацати, на що іще здатен цей мечник перед ним.
Адже полум’я Кьоджіро пече, але не так, як сонце, не так, наче хоче його убити (а воно, безсумнівно, хоче). Полум’я Кьоджіро приємно лоскоче, випробовуючи можливості самого Акази. Можливо, колись на його людській шкірі так відчувалося проміння сонця. Можливо, колись.
— Зупинись, Кьоджіро. Стань демоном і змагайся зі мною вічно!
— Ніколи, — зневага у чужому голосі ріже слух невідповідністю, здається крижинкою у морі полум’я.
Аказа закипає миттєво. Винищувачі, вони завжди думають, що кращі за демонів, адже тримаються за мораль, за обмеження, що самі ж собі вигадали; але вони однаково не можуть пересилити обмеження, створені самою природою. Деякі, наділені талантом — можливо, навіть той, що зараз стоїть перед ним із мечем — примудряються стрибнути вище своєї голови, але цього усе ще недостатньо, щоб зайняти місце серед сильних цього світу.
Цього усе ще недостатньо, щоб перемогти когось із Вищих Місяців.
Аказа блокує удари і завдає їх у відповідь, стримуючись усе менше, вдихає запах крови мечника, яким просякнуте повітря навколо, і слідкує за тим, як його кроки стають все більш непевними. Згодом здається, що винищувача несе вперед вже не його тіло, а виключно сила духу.
Точно, Аказа й забув, що люди так уміють.
Аказа ухиляється від леза, дозволяючи язикам полум’я облизати його обличчя, а тоді дивиться в очі супротивника. Так, його фізична сила ще не відповідає внутрішній. Так, сьогодні він загине.
Можливо, якби вони зустрілися за кілька років, можливо, якби мечник боровся не із Третім Вищим Місяцем, битва могла б закінчитися по-иншому…
А чи могла б вона?
Хребтом Акази підіймається химерне, незнайоме почуття. Що це? Страх? Захоплення? Ні, забагато чести для мисливця на демонів на порозі смерти.
Аказі цікаво, що вийшло б, якби Кьоджіро не помер зараз.
Звісно, він не може це перевірити, адже в нього є наказ, та і без того рани винищувача уже смертельні. Аказа стримує руку із кігтями, які вже тягнуться до живого серця, щоб не нівечити чуже тіло ще більше, і вибиває з рук мисливця катану.
Його власне тіло реягує швидше, ніж розум, підхоплюючи Кьоджіро біля самої землі.
Коли Аказа виходить із хмари пилу, за ним з презирством спостерігають дві пари очей. Зовсім ще діти, точно не відповідні супротивники для демона його рангу, тож їхній слабкий вбивчий намір тільки смішить Аказу. Зовсім ще діти, ще не пережили достатньо болю, щоб хотіти когось убити по-справжньому.
— Наступний мій удар уб’є його, — він обережно кладе тіло Кьоджіро на долівку. — Але я і без того не певен, чи переживе він світанок.
Аказа не знає, що іще казати у таких випадках. На щастя, той-таки світанок наближається швидко, даючи йому привід поспішати.
Коли Аказа опиняється в тіні лісу, то розуміє, що хотів би сказати.
— Це був хороший поєдинок, — зривається шепіт з його вуст, та Кьоджіро цього не чує.
— Повернися, боягузе! — здивований Аказа обертається на голос і катана прохромлює його груди. — Повернися і бийся! Винищувачі демонів б’ються у темряві, де ви маєте перевагу, тож не тікай, а бийся.
Нахаба. І що цей малий із сережками ханафуда собі вигадав? Адже Аказа тікає від сонця, а не від нього і його жалюгідного останнього змаху мечем. Не дивно, якщо цей винищувач теж не переживе світанку.
Бісить. Якби Аказа міг бути більш корисним, якби знайшов спосіб не боятися сонця, то вже повернувся і змусив би нахабного малого замовкнути навіки. Навіть його клята катана не хоче ламатися з першого разу, ковалі з селища постаралися, але Аказа упертий і не спиняється, поки на землі не залишаються самі уламки.
Йому доводиться зачекати зі звітом панові Музану, але зрештою звістка про похорон Стовпа таки надходить. Аказа не може бути там, адже кляті винищувачі ховають своїх полеглих удень, але думка про те, як той малий плакав над могилою, знаючи, що нічого не міг зробити, приносить йому розраду.
Його господар здається майже задоволеним новиною про те, що винищувачі втратили одного зі своїх героїв, чи принаймні менш незадоволеним, ніж зазвичай. Аказі цього майже достатньо, як і зазвичай, але, опинившись на самоті, він роздирає кігтями щоку, на якій, якби не надприродна реґенерація, залишився б шрам від вогненної катани.
Цей винищувач подарував Аказі рідкісне задоволення — змагатися із (майже) рівним, битися по-справжньому, так щоб убивчий намір перетікав у захоплення, щоб повітря не вистачало, а перед очима розтікалися темні кола. Наступного такого супротивника доведеться чекати довгі століття, адже ніхто з нижчих демонів не стане йому і за 10-хвилинну розвагу, а ніхто з вищих не битиметься по-справжньому — господар наголосив, що вони усі йому потрібні.
Аказа майже ігнорує цей наказ, коли на його плече лягає рука Доми, бо в одному цьому дружньому дотику фальші більше, ніж в ударах леза катани, які відчуло на собі його безсмертне тіло. Аказа фактично зриває з себе цю руку, бо доторк її не відчувається й на соту частину таким теплим, як полум’я, яке поривалося спалити його зсередини.
Та це нічого. Попереду в Акази довгі століття і він навчиться бути терплячим, і, може, колись…
— Не думав, що ти так швидко перестанеш шукати поєдинку зі мною, — Аказа упізнає цей зверхньо-насмішкуватий тон; але відмовляється вірити, та й хіба таке можливо?
Коли він обертається на звук, зір запевняє — навіть цілком. Його власний дім завжди здавався Аказі нічим не гіршим за середньовічні палаци, але в порівнянні зі стрункою фігурою, що сяє полум’ям навіть в абсолютній темряві зашторених вікон, він здається ницим й потворним.
Та все ж, це неможливо.
— Хто ти? — питання дурне, безсенсове, але Аказа не може прийняти реяльність, що перед ним, не зараз. А разом з тим — хто ж, якщо не він? Аказа не знає демонів, здатних так майстерно змінювати подобу, окрім пана Музана, але аура господаря густа, вона заповнює повітря і не наповнює легені. Поруч із непроханим гостем же Аказі наче й дихати легше.
— Кьоджіро Ренґоку, Стовп Полум’я, — відповідає впевнено, вибиваючи землю з-під ніг Старшого Місяця.
— Ти… живий… як?
— Мені здавалося, що це ти хотів, щоб наш бій тривав вічно, — Кьоджіро обпалює його гострою посмішкою.
— То ти прийшов стати демоном? — Аказа повертає собі самовладання, хапаючись за звичну самовпевненість — зрештою, він мав рацію: жодна людина не може протистояти демону. Приємно знати, що це врешті визнали, тим паче — хтось такий впертий, як Кьоджіро.
— Я ж сказав, що ніколи не стану демоном, і дотримаюся цієї обіцянки.
Стовп Полум’я робить випад — недостатньо швидкий, щоб Аказа не міг ухилитися, недостатньо смертельний, бо в нього й катани в руках немає. Однак, коли кінчики пальців торкаються шкіри щоки, вона починає нестерпно палати.
Аказа вибухає чистим, дзвінким сміхом. Якщо те, що він був за крок від смерті, зробило винищувача таким сильним, то Аказа радий, що не добив його тоді, біля поїзда.
— Ось тепер ти розкрився, Кьоджіро, — він не може стримати усмішку, що боляче розтягує обпечену шкіру. — Для мене буде честю битися із тобою.
— Спершу спіймай.
Рука Акази пронизує груди Стовпа рівно там же, де й минулого разу, але зараз не відчуває супротиву, ніби розтинає повітря. Кьоджіро залишається стояти на тому ж місці ще якусь мить, ніби насміхаючись з нього, а тоді зникає так само раптово, як і з’явився — немов марево у пустелі.
Стовп Полум’я займає його думки повністю протягом наступних кількох днів: не в останню чергу тому, що це нечувано — щоб винищувачі ставали майстрами ілюзій, та і не здавалося це в їхньому стилі. Мисливці на демонів приходили із катанами і по-дурному прощалися зі своїми життями, коли супротивник виявлявся непереборно сильнішим; вони не гралися зі своєю здобиччю, ні, це здавалося більше у стилі… демонів.
Аказі потрібні всього декілька секунд, щоб здогадатися, який демон здатен на подібне. Звичайно, свого господаря він відкидає одразу — якби пан Музан хотів його покарати, голова Третього Вищого Місяця вже розпрощалася б із тілом. Утім, якщо в його голові побував Перший Місяць, Аказі буде так само непереливки — хто знає, що замислив цей старий чорт?
Після тижня відносної тиші Аказа переконує себе, що це йому просто наснилося, навіть якщо за останні століття йому видавалося поспати з частотою обертання найдальших плянет, а навіть у такі рідкісні моменти спокою демон бачить лише безбарвні уривки його тодішнього життя.
«Жодна людина не може протистояти демону», — це твердження — єдине, що Аказа виніс з нього у незміненому стані.
Не може, але чомусь наполегливо продовжує намагатись. Коли пан Музан відправляє його забрати цю дівчинку, яка дивом здолала прокляття сонця, коли її придурошний брат — і де Аказа вже бачив ці сережки? — стає на її захист, коли кігті демона стикаються із катаною винищувача…
— Дай цим дітям спокій, — холод у цьому голосі ріже слух — якраз достатньо, щоб ці ж таки діти сховалися у заростях гліцинії.
— Ти був старшим за них, коли вперше убив демона?
— Ні, але я волів би, щоб мені не доводилося, — Кьоджіро підкрадається до нього тихими, впевненими кроками. Аказа дозволяє — не бачить катани. Пальці, що торкаються його оголеного плеча, залишають по собі таке ж приємне пекуче відчуття. — Щоб мені не доводилося битися з тобою.
— Це тому ти не приходиш особисто?
— Але ж я тут.
— Тут, але щойно я простягну руку — зникнеш, — на підтвердження своїх слів Аказа намагається вхопити чуже передпліччя; зображення під пальцями ледь розпливається, однак це все, він не відчуває людського тепла. — Як ти робиш це? Не кожен демон може створити переконливу ілюзію, не кажучи вже про те, щоб впливати на матерію і не підпадати самому під цей вплив.
— Якщо я скажу тобі, ти використаєш це проти нас. Уб’єш Танджіро та Зеніцу, забереш Незуко…
— Я лише хочу знову змагатися із тобою, Кьоджіро.
— Але ти маєш наказ від свого пана, Аказо, — цього разу у голосі бринить инша нотка. Здається, ніби Кьоджіро справді жалкує, що вони зустрілися за таких обставин. Що ж, тепер їх таких двоє. — Доти, доки це так, я ніколи не зможу зустрітися з тобою віч-на-віч.
— Чому?
— Ти знаєш. Ти вже думав про це і знайшов єдину відповідь на усі свої запитання.
Кьоджіро зникає, залишаючи Аказу на галявині, власне, радше прогалині серед густих заростей, немовби хтось величезною катаною прорубав собі шлях до прихистку. Квітка гліцинії зривається з потоком вітру і залишає пекучий слід якраз навпроти того місця, де мало би битися серце.
Аказа стискає щелепи й кулаки, бо кожна поява винищувача змушує його думати. Не віддаватися інстинктам, які поблажливо підказують, де роздерти горло, не нестися на запах та звук крови у жилах, а думати як перемогти того, кого не змогла перемогти навіть смерть. Зрештою, це видається єдиним можливим варіянтом: тіло Кьоджіро не витримало бійки, у кращому випадку воно зараз у їхньому штабі під пильним наглядом цілителів, але його дух, той самий, що не бажав підкоритися Аказі тоді, зараз мучить його цими з’явами.
І Аказа мучиться, бо його власне тіло завжди було предметом для гордощів, а тепер воно підводить, тепер якийсь присмертний винищувач виявляється сильнішим, а Аказа лише здирає-здирає-здирає шкіру з обличчя, залишаючи глибокі сліди від кігтів.
І Аказа страждає, бо шлях назад йому вже закритий — господар був дуже чітким стосовно того, чого коштуватиме чергова невдача у виконанні його наказу, бо шляху вперед також немає — дорога до штабу винищувачів відкривається лише удень, а отже він знову опиняється на відстані витягнутої руки від бажаного, але сміливости зробити останній ривок і дотягнутися… Ні, Аказа не може сказати, що йому бракує сміливости.
Він просто хоче торкнутися бісового Кьоджіро, а не здриґатися від його живого мелодійного сміху, що лунає десь біля вуха, але десь поза зоною досяжности.
Сонце сходить повільно, ніби хоче дати йому шанс розвернутися та піти, набратися сміливости для иншого разу, але Аказа давній демон, сильний демон, зрештою, один із Вищих Місяців, і він не боїться непрямих променів. Поки він залишається у тіні, сонце не може спалити його, поки він залишається у тіні, для винищувачів він — легка здобич, але дуяльність такої позиції не хвилює його.
Аказа полює. Прислухається до голосів ковалів, що несуть до штабу нові катани — інструменти власної загибелі для молодих винищувачів, яких знову і знову вербує Ояката. Стримує свою силу, щоб приховати ауру від Стовпів, принаймні майже від усіх.
— Штаб спроєктовано так, щоб демони не могли потрапити всередину, — слова Кьоджіро печуть не менше, ніж його катана, та Аказа лише нетерпляче стенає плечима. — Чому ти не здасися?
Здатися. Це не було можливим за його смертного життя, тож чому демон-Аказа мав чимось відрізнятися?
— Так сильно хочеш мене перемогти? — здогадується винищувач, і це зачіпає самолюбство Акази ще більше. — Це неможливо, поки ти не переможеш сонце.
Аказа вже до цього додумався. Йому треба лише схопити цю малу демоницю, а тоді пан Музан поділиться з ними усіма її силою. Хай би хто там що казав, але Аказа не дурний і працює на нього не лише через страх і кровну відданість.
— Твоє тіло лише стримує тебе. Вийди на сонце і змагайся зі мною вічно!
Мабуть, його дурманить пилок гліцинії, але Кьоджіро і сам здається вилитим зі світла, здається джерелом світла, як янголи, яким так наївно моляться смертні. Мабуть, його дурманить необхідність торкнутися, але Аказа робить крок із тіні, притискаючись своїм тілом до чужого.
Його шкіру обпікає полум’я.