Феліс не хотіла вірити. Шукала инші пояснення, відкидала здогадки та чіплялася за відмовки — але, як перший паросток навесні, неухильна і проста істина, що відкривалася її очам, щойно побачивши світло, вже не бажала ховатися під землею.
Авґуст не міг зрадити брата. Він любив Вільгельма, навіть якщо знав, що той ніколи не відповість такою ж відданістю. У цьому вони з Феліс завжди були схожі.
Однак була між ними й одна принципова різниця — Феліс була нездатна на підступ, вона не змогла б спокійно дивитися на те, як через неї руйнується життя двох людей. І вона точно не збиралася дивитися на те, як це відбувається через Авґуста.
Вона надіслала копію того, що знайшла, собі на пошту на випадок того, що Авґусту якимось чином вдасться заморочити їй голову і змусити усе видалити, набралася мужности та скоро вже стояла під дверима його спальні.
— Феліс? Що ти тут робиш?
— Я прийшла поговорити. Можна увійти? — вона витрачала усю витримку на те, щоб зберігати невинний вираз, але дівчина не хотіла шкодити Вільгельму іще більше, розкриваючи всьому гуртожитку те, що це його власний кузен вирішив його підставити.
— Так, звичайно. Що ти х-
Перш ніж Авґуст встиг завершити речення, на його щоці розцвів щедрий багряний слід від ляпаса. Коли Феліс замахнулася вдруге, її руку обережно перейняли.
— Феліс, якщо ти злишся через те, що сталося з Сарою…
— Та до чого тут Сара?! — вона відсмикнула руку, щоб дістати телефон. Скриншот із відео, яке дівчина передивилася вже стільки разів, що починало нудити, було неважко знайти. — Як ти міг зробити таке із Віллом?
— А… ти знаєш…
Феліс очікувала на иншу реякцію, але Авґуст лише безсило впав на ліжко, ховаючи обличчя в долонях. Худа, згорблена, вразлива фігура супроти м’якого світла лямпи — таким він був геть несхожим на себе справжнього — владного і показово безтурботного. Феліс подумки подякувала, що прийняла рішення ще до того, як увійшла до спальні, адже у такого Авґуста були усі шанси переконати її закопати кляту правду якнайглибше. Якась инша дівчина точно могла б на таке спокуситися.
— Будь ласка, не кажи Вільгельму, — за кілька хвилин Авґуст насмілився порушити тишу, підвівши очі, сповнені скорботи та надії.
— Не скажу, — і перш ніж він встиг сказати щось надоречне, штибу що зробить усе, що дівчина попросить, Феліс продовжила: — Ти сам скажеш.
— Як? Чому ти так вчиняєш зі мною?
— А чому ти так вчинив із Віллом? Ти заздрив, так? Заздрив, що його люблять більше? Що він тепер кронпринц?
— Я… — Авґуст стиснув губи, стримуючи слова, що воліли з них вирватися. У кімнаті знову забриніла напружена тиша.
— Зізнайся йому, — він знову підвів на Феліс очі, у яких читалося просте запитання «і що тоді?». Вона не знала напевно, що на це можна було відповісти. — Поясни усе і попроси пробачення. Можливо, він зможе пробачити тобі.
— А що як ні? — його нижня губа затремтіла, викриваючи ту емоцію, яку Авґуст щосили намагався приховати — дарма що Феліс вже знала, що він боявся назавжди втратити брата. Знову. Шкода, що він не подумав про це раніше.
— Тоді старатимешся заробити це прощення. Я знаю, що тебе це може шокувати, але в цьому житті не все дається легко.
— Легко? — він пирхнув. — Ти думаєш, що мені все легко дається? Взяти, до прикладу, веслування…
— Авґусте! — Феліс різко перервала його тираду. — Розкажи йому, або це доведеться робити мені.
На мить обличчя Авґуста набуло страхітливого виразу. Ця суміш болю та рішучости — Феліс вже бачила, як та штовхала його на неправильні вчинки, Феліс вже знала, що як король Авґуст був би загрозливим без міри, із усіма його плянами та маніпуляціями. Знаючи на які виверти він був готовий, щоб зберегти свою позицію в школі, дівчина вже майже пошкодувала, що не пішла до Вільгельма одразу: по-дурному було сподіватися на пробудження совісті, що спала давно та міцно.
Однак, тоді вираз змінився. Із розумінням чужої правоти прийшов смиренний спокій — і от Феліс бачила перед собою звичного їй студента-третьокурсника. Окрім одного — в очах Авґуста стояли сльози.
— Дякую, Феліс, — він схилився, щоб м’яко обійняти її.
— Я зачекаю тут, — прошепотіла у відповідь вона.
— На випадок, якщо я передумаю?
— На випадок, якщо все пройде… гірше, ніж ми очікуємо.
***
Серце не просто шалено билося в грудях — Авґусту здавалося ніби він сам уже стискається в одному з цих шлуночків, у вухах шумить від усієї крови, що кипить навколо, а вдихнути він не може через те, що простір навколо надто маленький навіть для крихітної бульбашки кисню.
Якщо все пройде гірше, ніж ми очікуємо.
А на що очікувала Феліс? Хтозна, а він сам просто не міг повірити, що Вілл пробачить його після такого. Та і як можна було — Авґуст сам би ніколи не пробачив собі.
Найлегше було втекти: з цього коридору, зі школи Гіллерска — просто сховатися, поки все не заспокоїться. Але тоді все розповіла б Феліс, а його брат заслуговував почути правду. Обоє його братів заслуговували на те, щоб Авґуст був чесним, хоча б у цьому моменті.
— Вілле, це я, — його голос майже не дрижав.
— Я не хочу говорити, — голос Вільгельма, на противагу, був геть хриплим, а очі — червоними. Ще одні свідки Авґустової зради.
— Це стосовно відео, — він перейшов на шепіт, прослизаючи повз брата до кімнати. — Я знаю, хто його зробив.
Із цієї миті шляху назад не було. Від його наступних слів залежало те, чи заговорить хоч колись Вілл із ним знову.
— Це був я.
Й іноді треба було робити правильний вибір, навіть якщо він був болючим.
— Скажи, що мені почулося, Авґусте, — Вілл притиснув його до стіни, вибиваючи з голови усі правильні слова і залишаючи лише сумніви. Авґуст ще міг викрутитися, міг сказати, що віддав телефон комусь иншому… — Відповідай!
— Це я зняв відео.
— Геть із моєї кімнати! — Вільгельм відсахнувся від нього, як від пропащого. Можливо, він мав підозри і раніше, але тепер знав правду.
— Вілле, послухай, прошу, — Авґуст впав на коліна біля його ліжка. — Я був злий на тебе і зробив помилку, прошу тебе, пробач мені.
— Був злий на мене?! За що, за те що моя мама заплатила за твоє навчання? За те, що я зробив так, щоб ніхто не дізнався, які вечірки ти влаштовуєш? Що я зробив тобі такого, щоб ти мене так ненавидів? Що Сімон зробив тобі такого, щоб ти і його життя зруйнував?
— Я розізлився на тебе через те, як ти принизив мене, розказавши про банкрутство, — на відміну від Феліс, братові він міг розказати. Хто, як не Вілл, заслуговував знати, яким боягузом він насправді був. — Знаю, це не виправдання, але я не думав, що це зайде так далеко, я лише хотів тебе провчити…
— Ти досяг свого! Чого ж не радієш? — Вільгельм відвернувся до вікна, але Авґуст однаково не зміг би побачити його обличчя помутнілим поглядом.
— Вілле, я хочу допомогти тобі усе виправити.
— І як це? Як ти зробив з наркотиками? Звинуватиш у всьому Сімона? Чи у твоїй голові з’явився ще якийсь геніяльний злий плян?
— У двору є спеціялісти. Вони зроблять заяву, що відео — фейк, видалять його з усіх ресурсів, відволічуть суспільство ще якоюсь сенсацією, тобі просто треба буде все заперечувати…
— То ти заодно із мамою? Це вона тебе прислала?
— Ні. Вілле, зачекай, про що ти?
— Мама хоче, щоб я все заперечував. Королівський двір готує публічну заяву, що на тому відео не я, — Вільгельм втомлено стенув плечима, важко опустившись на підлогу поруч з Авґустом. — Але ж ти такий експерт зі справ двору, що знав, що так станеться, чи не так?
— Це правда, — Вілл обернувся до нього з обурено-здивованим виразом. — Я справді знаюся на політиці. І я використаю ці знання, щоб допомогти тобі, Вілле. Я буду твоїм радником, твоїм охоронцем від преси…
— Всім, чим ти мав бути від того часу, як я вступив у цю школу? — Вільгельм пирхнув із насмішкою. Мав право і мав рацію — Авґуст так сильно підвів його. Авґуст так сильно підвів Еріка, якому обіцяв наглядати за молодшим братом.
— Так. Я буду поруч з тобою, що б не сталося.
Тоді старатимешся заробити це прощення.
Чорт, як би не було важко це визнавати, Феліс таки мала рацію.
— По-перше, тепер ти звертатимешся до мене тільки «кронпринц».
— Як скажете, кронпринце, — Авґуст слухняно схилив голову — він заслуговував на кулю в неї, тож якщо треба було попрацювати, щоб знову називати брата на ім’я, то він був готовий на це.
— То скажи мені, раднику: як нам із тобою виправити усе?
— Найпростіший і разом з тим найважчий шлях — визнати, що ти ґей. У нас європейська країна, люди попліткують і приймуть це.
— Так, а якщо не приймуть, то завжди є другий у черзі на престол, так? Ти цього хочеш? Для цього виклав відео?
Важко заперечувати, що така думка з’являлася в нього: якби через скандал Вільгельма позбавили права на престол чи принаймні змусили відмовитися від нього, Авґуст залишився б єдиним претендентом. Але думки і дії корелювали у голові Авґуста з не більшою частотою, ніж у будь-якого хлопця його віку.
— Вілле, я хочу тобі допомогти, — він забув про нововведене правило, щойно відчув, що просто мусить виграти у цій суперечці. Навіть якщо не для власного блага. — Якщо ти зробиш так, як просить королева, то убезпечиш лише себе — а ми добре знаємо, чим це закінчується.
— То що ти пропонуєш? Камінґ-аут на всю країну?
— Спершу перед королевою. Скажи їй, що не відмовлятимешся від своїх стосунків із Сімоном, — побачивши сумніви на обличчі брата, Авґуст продовжив завзятіше: — Гей, я буду поруч з тобою. Запропонуємо їм плян із фейком.
— А якщо не приймуть? Якщо тобі треба буде обирати, на чий бік стати?
— Я вже одного разу помилився. Я тепер завжди підтримуватиму тебе, — він стишив голос, — кронпринце.
— Добре, бо я маю ще одну умову — ти маєш вибачитися перед Сімоном, — побачивши шокований вираз Авґуста, Вільгельм продовжив із посмішкою: — Я знаю, що для тебе гордість — понад усе. Тож якщо ти хочеш довести, що справді жалкуєш, — доведеться переступити через неї.
— З тебе буде хороший політик, — відповів Авґуст з гіркою усмішкою: можливо, йому було легше вірити у зворотне. — Гаразд, я попрошу пробачення й у твого хлопця. Сподіваюся, він мене не битиме.
***
Сарі ніколи не подобався Авґуст: по-перше, він мав якусь дурну суперечку з її братом, що, напевно, виникла з упертости одного і зверхности иншого. По-друге, він зустрічався із її подругою, що, взагалі-то, не викликало у Сари особливих почуттів, але ці стосунки були побудовані на таких нелогічностях, що нерозуміння їх підґрунтя просто дратувало. Наприклад, як Феліс уперто відмовлялася бачити значно кращих кандидатів, коли йшлося про осіб королівської крови, а Авґуст же навіть не був першим у черзі на престол.
Якщо вже говорити про осіб королівської крови, то Сара розуміла вибір брата і навіть підтримувала його, як могла. Звичайно, це означало, що вона не могла стояти осторонь, коли зрозуміла, хто саме виклав те скандальне відео та перетворив життя Сімона на пекло.
Те, що вона зробила далі, напевно, дратувало б Сару своєю жахливою нелогічністю ще довго, адже їй ніколи не подобався Авґуст: вона стояла під його дверима, збираючись дати шанс усе виправити.
Якби Сара вірила в долю, то сказала б, що саме вона стала їй на заваді, адже у спальні хлопця був дехто, кого вона зовсім не очікувала побачити.
— Феліс? Чому ти в кімнаті Авґуста?
— Слухай, це не те, про що ти подумала… Ми не разом.
— Я знаю, ти ж сама з ним розійшлася, — на обличчі Феліс з’явилося полегшення. І чому вона взагалі так переймалася через те, що її побачили в кімнаті Авґуста? — А де він? Мені треба з ним поговорити.
— Він у Вільгельма. Їм… теж треба поговорити.
— Ясно.
Феліс впустила її досередини, але розмова не зав’язувалася. Зазвичай її б це не турбувало, але були запитання, які заважали просто сидіти та спокійно чекати на повернення Авґуста. Чому Авґуст хотів поговорити з Вільгельмом? Якщо він вирішив зізнатися, то, напевно, присутність Сари була вже не обов’язковою. Але чому тоді Феліс не казала, для чого прийшла сюди? Можливо, вона якось здогадалася про все і пригрозила Авґусту, що все розповість, але — і тут Сара не хотіла применшувати інтелект подруги — не було доказів, які прямо вказували б на Авґуста, а без цього здогадатися було майже неможливо. Та й Авґуст, якби йому пригрозили, знайшов би розумніший вихід з ситуації, аніж піти і зізнатися. Ні, мабуть, Феліс просто хотіла, щоб він підтримав Вільгельма, — не її провина, що дівчина не могла розгледіти усієї іронії цієї ситуації.
Ні, справді, це була не її провина, можливо, Феліс єдина з них намагалася вчинити правильно, не очікуючи на вдячність. А Сара навіть не розповіла їй на чиєму ліжку вони зараз сиділи.
— Ти якась засмучена, — помітила Феліс, вкладаючи голову їй на плече. — Про що ти хотіла поговорити з Авґустом?
— Це особисте.
— Послухай, Авґуст не такий, як ти думаєш.
О ні, Феліс, це він не такий, як ти думаєш.
— Це він виклав те відео, — нарешті зізналася Сара. Правда завжди легко злітала з її вуст.
— Ти знаєш?!
— І ти знаєш? Але як? Тільки я бачила, як він його викладав.
— Ти бачила і нічого не сказала?! — здається, подруга злилася на неї. Сара не до кінця розуміла чому, адже не вона одна зберігала таємницю, але чітко відчувала порожнечу, що виростала всередині. А вона ж тільки думала, що знайшла своє місце.
— Я хотіла спочатку поговорити із Авґустом, — Сара здриґнулася від неочікуваної реякції — кімната наповнилася дзвінким сміхом Феліс. — Що? Що не так?
— Я теж хотіла поговорити з Авґустом. Наставити його на правильний шлях, так би мовити.
— І як, вийшло? — усміхнувшись, спитала Сара. Сміх Феліс пробрав її до кісток, дістався самого серця, сміх був обіцянкою — все буде добре.
— Ну, він же пішов до Вільгельма.
— Думаєш, Вілл пробачить йому?
— Ми з тобою знаємо, що Авґуст має невичерпну здатність скоювати неправильні вчинки, — відповіла Феліс, беручи її руку у свою. — А все ж, ми обоє тут, готові дати йому другий шанс.
— Не думаю, що це дуже розумно.
Можливо, не дуже розумно було грітися у теплі Феліс, отак сидіти з нею пліч-о-пліч, знаючи, що вона була тут заради Авґуста. Заради Вільгельма. Заради королівської родини. Але Сара лише стискала у відповідь її руку, думаючи про те, наскільки дивною та нелогічною була їхня зустріч тут.
— Думаю, іноді варто дати людині, яка тобі не дуже подобалася, другий шанс.
Сара відчула на щоці ніжний поцілунок, а тоді почула тихий, м’який сміх поруч. Вона не хотіла думати.
Сміх був обіцянкою — все буде добре.