Був сонячний ранок, який повільно переходив у день, а там і наставав вечір. Та він був з краплинами дощу, як і було в душі Манджіро Сано. Який раз він вже спотикався в житті і в результаті це привело до того, що він залишився сам…
***
Дощ лив як з відерка і Манджіро знаходився на базі Свастонів Канто. Біля нього був Коко, який переглядав якісь папери. Все було як і зазвичай, нічого нового. Сано не міг відірватись від міського краєвиду, йому подобався цей вид зверху, неначе він тут король чи цар.
Та вмить його серце різко пробиває невідомий біль, спочатку він не розуміє що це. Його ж ніхто не вдарив і це наче не фізичний біль, а скоріше душевний..?
Накинувши свій плащ, Майкі зривається з місця і йде з кабінету, під нерозуміючий погляд Коконоя, який відразу ж підіймається за ним. Сано йде вниз, де знаходиться його байк.
- Коко… Я від’їду на трішки… - Манджіро пішов далі, аби пройти до свого сталевого коня. Йому щось підказувало, його чекає щось страшне.
Сівши за байк, він двинувся з місця, рик, що виходить із вихлопної труби, рознісся по всьому району. Він не знав куди їде, ним рухає серце. У підсумку він приїхав до чортового парку атракціонів.
***
Сьогодні Сенджу покликала Такемічі з собою в парк атракціонів, можна сказати щось на кшталт побачення. Ханагакі звісно погодився, по-перше, як можна відмовити лідеру, а по-друге, чому б не відволіктися трохи. Мічі вже надто втомився від цього всього, йому просто хочеться банального відпочинку. Але була й третя причина, йому доведеться врятувати двох друзів.
Це було його друге переміщення в цей час. Запитаєте як? Доля грала з ним у злий жарт і після бою Канто-Манджі та Свастонів другого покоління, Майкі так сильно побив Такемічі, що той просто помер у лікарні. Майже кожна кістка була роздроблена, та й сам хлопець уже жити не хотів. Знову він помер від руки Манджиро, від руки людини, в яку він закоханий, він це погано усвідомлював, адже на ґрунті того, що він хотів його врятувати, і почали рости ці почуття. Але знову таки бісова доля над ним знущається і закидає його в день смерті Рюгуджі. Тож для себе Ханагакі вирішив, що будь-яким способом врятує Кенчика.
Тож ось пара вже перебуває в парку, і, як минулого разу, Каварагі потягла Такемічі на різні атракціони, на яких вона пищала від радості, а Ганагакі цього разу не видавав майже жодних емоцій. Але ось приходив час до того моменту, коли мали напасти на нього самого. Цього разу в Мічі не було видіння, що було дуже дивно, але він все одно пам’ятав про це з минулого разу. Тож коли настав час, він відвів дівчину відразу кудись подалі, а сам, сказавши, що сходить по напої, пішов на місце, де мали вбити Дракена. Ось уже підходили люди Сауса і почали щось говорити про те, що їхній голова схвалить вбивство Такемічі. І ось один із хлопців спрямовує свій пістолет на блондина.
- Не рипайся, Ханагакі. Я просто вб’ю тебе і все справи, - з усмішкою промовив хлопець у масці.
Слова віддавалися гулом у голові Мічі, десь на задньому фоні чувся крик Сенджу.
«Невже я помру…? Хах… Нарешті… Хоча б не від руки Майкі…»
Натискання на курок, а потім на спусковий гачок, звуки пострілів.
- Ми це зробили! А тепер звалюємо звідси! - пролунав крик від хлопця, який стріляв, а після звуки моторів. А буквально через секунду почувся звук тіла, що впало. Кавараґі підбігла і почала діставати телефон, що б викликати швидку, і тут же з’явився Дракен. Вийшло так, що Такемічі провернув це все за кілька хвилин до того, як прибув Рюгуджі в парк, щоб той точно не постраждав.
- Такемічі, ти що накоїв!? Ти навіщо підставився під кулі!? - крикнув блондин, сідаючи біля хлопця і беручи його за руку. А потім він повернув голову на звук мотора, який чувся за кілька кварталів. Цей звук він сплутати ні з ким не зміг би. Сенджу, вже викликавши швидку, намагалася заспокоїтися, але сльози так і лили з її очей. Просто перед нею підстрелили її друга, а вона навіть ніяк не змогла допомогти.
- Сенджу… Не плач… Я врятував… хоч… когось… - тихо сказав Мічі, дивлячись на дощове небо.
- Врятував…? Та ти себе занапастив, Мічі! Як я тепер без тебе…!? - вона впала на його груди і вже не стримала себе остаточно, починаючи сильно плакати. Тут ззаду вже шум мотора став набагато голоснішим, а потім і зовсім затих. Далі кроки, які наближалися.
- Такемічі…? - Сано не міг зрозуміти, що відбувається. Невже це і є той біль, який був у його серці…? Душа Майкі розривалася, він не міг це вже витримувати. Ще одна дорога йому людина постраждала… і схоже навіть не виживе…
Дракен просто промовчав і забрав до себе Каварагі, знаючи, що Мічі та Майкі потрібно поговорити.
- Майкі-кун…? Радий тебе… бачити… - він легенько посміхнувся. Манджиро присів біля Ханагакі, беручи його до себе в обійми.
- Такемічі… як ти можеш… посміхатися…? - Сано притиснув його до себе.
- Знаєш… я так уже втомився… прошу тебе… перестань дуріти… і кинь цю витівку… у майбутньому… все погано… - свідомість уже починала залишати Такемічі і говорив він із останніх сил, - працюй із Дракеном… і поховайте мене… на кручі… на яку ми їздили всі разом… І я… кохав те…
Далі настала тиша, тіло повністю зм’якло, серце стало, груди не здіймалися, і це означало одне - Ханагакі Такемічі загинув. Ніхто не знає, може він знову перемістився кудись, але вони точно знають що цей Мічі помер.
Люди з парку втекли ще під час пострілів і там залишилася тільки ця трійця. Сано притискав до себе тіло, сподіваючись на те, що, раптом, він все-таки живий. Але диво не відбувалося. Сенджу притулилася до Кена і кидалася в істериці, а сам він плакав, адже Такемічі один з його найкращих друзів і ось він його втратив.
- Такемічі… Я обіцяю тобі… Я змінюся… Я все кину… заради тебе… - тихо говорив блондин і легенько поцілував його в маківку. На обличчі вже теж були мокрі доріжки від сліз, які змішалися зі струмками дощу.
Далі прибула швидка допомога, вони сяк-так відліпили тіло Ханагакі від Манджиро і констатували його смерть, попросили дочекатися поліції. Рюгуджі попросив, щоб лікарі забрали Каварагі, щоб дати їй якесь заспокійливе, бо дівчину трусило, і вона просто не могла заспокоїтися.
А щойно лікарі поїхали, Дракен уже присів біля Майкі і дав йому потиличника.
- Такемічі… Він… Кохав тебе і хотів повернути тебе до нас… Рвався… вічно… І ось так усе закінчилося… - після цих слів він потягнувся до кишені й дістав звідти касету, передаючи її другому блондину, - він попросив її тобі передати, якщо щось трапиться… Мабуть, він уже був тут не вперше… І знав, чим усе закінчиться…
Сано глянув на Кенчика і хотів було щось сказати, як почувся гуркіт поліцейської машини. Далі їх забрали у відділення і почалася метушня із заповненням протоколу. Запитуючи, чи є рідні в Такемічі, Рюгуджі відповів, що лише пів року тому його батьки розбилися в авто-катастрофі і що опіку над ним узяла сестра з боку батька. Від цієї новини Манджиро впав повністю в осад. Такемічі потрібна була підтримка, а Сано зник кудись і навіть побив хлопця.
Після всього цього їх відпустили пізно вночі, але вони попрямували в морг, там на них чекали вже заплакана Хіна і Сенджу. Тачібана, побачивши хлопців, кивнула їм, вітаючи хлопців. Вони сіли на лавку і Майкі відкинув голову до стіни, чекаючи того моменту, коли вийде лікар і скаже, коли можна буде забрати прах хлопця. Так вони чекали близько години і за цей час уже приїхала тітка Мічі. Вона була беземоційна, бо поховала всіх своїх родичів, а смерть сонечка Такемічі її добила. Вона просто сіла й очікувала так само новин. І так через пів години вийшов лікар. Він сказав, що прах можна буде забрати післязавтра вранці. На останок він сказав, що співчуває близьким і пішов. Тітка вже хотіла йти, але її зупинив Майкі.
- Вибачте, я друг Такемічі і був із ним в останню мить… Вибачте, це я не встиг його захистити… - він поклонився, промовляючи ці слова тремтячим голосом.
- Ти Манджиро Сано? - побачивши кивок, вона посміхнулася, - я знаю, що ти був дуже близький для Таке-чана… Тож усе гаразд… Та й я вже просто не можу когось звинувачувати у смерті…
- Ще раз вибачте… Я… Я справді не зміг… - ще один уклін, - ще Мічі попросив поховати його на кручі, туди куди ми їздили з друзями… Це було його останнє прохання…
- Добре. Покажеш де він і тоді ми щось придумаємо… - вона дістала з сумки папірець зі своїми контактами і віддала Сано, - завтра. Усе завтра…
З цими словами жінка пішла геть, у цілому як і всі інші, адже зараз було близько 11-ї години вечора. Манджиро теж пішов із лікарні, йому потрібен був сон…
***
Наступні дні була метушня з похороном Такемічі, а також Сано намагався передати справи Канто-Манджі Коконою, кажучи, що нехай робить що хоче. Йому це вже до біса не потрібно, Майкі просто хоче спокою. Він пообіцяв, що закінчить весь цей цирк і почне жити нормальним життям, допомагаючи Рюгуджі в його майстерні. Може, у них вийде розкрутити якусь справу. Адже зараз його в цьому житті залишає лише обіцянка, дана його сонцю, він постарається її виконати якнайкраще.
Так і настав день похорону. Були близькі друзі, Свастони, Коко і Какучо, деякі люди з Брахмана, а також власне і тітка хлопця. Навіть був Тайджу, якого начебто переміг Ханагакі. Майже всі плакали, що хлопці й дівчата, так само плакало й небо. Адже таке яскраве сонце загинуло, захищаючи своїх друзів.
- Я хотів би сказати кілька слів… - почав колишній голова Свастонів,- Ханагакі Такемічі був для нас усіх у якомусь роді героєм. Він вічно намагався врятувати кожного з нас… - ті, хто знали правду про хлопчика, кивнули й опустили голову, адже стримувати себе було складно, - я вдячний йому за те, що він рятував усіх нас… Він пожертвував собою, щоб врятувати Кенчика… Звичайно, не хотілося б такою ціною… Але він сам вирішив піти на такий крок… Тож хай же наш герой буде відпочивати зі спокійною душею…
Сано поклав на надгробок квіти й відійшов, пропускаючи інших. Хіна ледь не впала, адже її просто не тримали ноги, вона втратила свою близьку людину, свого коханого, навіть не знаючи, що його серце вже належить не їй. Але вона ж любила його, всім серцем…
Через деякий час усі почали роз’їжджатися. Але Майкі залишився сидіти там, біля могили, дивлячись на захід сонця. Але вже ближче до ночі він поїхав додому. Їдучи нічними дорогами Токіо, Манджиро згадував, як вони з Ханагакі їздили цими дорогами, як блондин навчав другого їздити на байку, і як вони зупинялися майже кожної поїздки, щоб купити дораякі. Від цих можна сказати сумних думок він спробував втекти до себе додому, але там він згадав, що не подивився касету, яку йому передав Кен.
Сано сів на диван перед телевізором і вставив касету в пристрій, на екрані спочатку були розмиті плями, а потім з’явився Такемічі, який сидів з опущеною головою, але за мить підняв очі і дивився прямо в камеру.
- Привіт, Майкі-кун, - почав говорити Ханагакі посміхаючись, - якщо ти дивишся цю касету, значить, я вже явно відкинув копитця, за те напевно врятував Дракена. Сподіваюся на це… - тихо додав він, але після знову посміхнувся, - я не знаю, що буде після моєї смерті, але хотів би тобі дещо розповісти. Цього разу, це був другий раз як я перемістився в часі, я вже бачив смерть Дракена і просто вирішив, що зможу цього разу його врятувати ціною свого життя… Але… Я наважився на це, тож передай, що б ніхто себе не звинувачував у моїй смерті, це суто моє рішення, в якому ніхто не брав участі. Та й знаєш, я вже втомився і хотів звичайного спокою… - продовжував хлопчина і взяв у руки фотографію, - я просто заїбався… Можна сказати, що я двічі бачив твою смерть… І двічі вмирав від твоєї руки…
На цих словах Майкі перетрусило. Його очі розширилися і він не знав що думати, він не бив Такемічі.
- Напевно, ти зараз думаєш про те, коли це було, - Сано подивився на хлопця, - перший раз ти помер у мене на руках… Тебе застрелив Наото… Другий раз ти всадив у мене кілька куль, і ми разом полетіли з багатоповерхівки, ну, а втретє ти побив мене, і я помер… Але, тепер, сподіваюся, все буде чудово. Просто живи, Майкі… У своє задоволення, але не роби хуйні, будь ласка… Я вже не знаю, чи зможу все змінити… адже, напевно, це вже квиток в один кінець… Працюй із Дракеном та Інуї, ти б знав, як він цього хоче. Він так само сумує, як і я… Що ж… Гадаю, що пора б закінчувати. Працюй, живи і процвітай. Я… - голос здригнувся і зі сліз молодшого блондина потекли сльози, - Я кохаю тебе, Манджиро Сано…
Після цього запис закінчився. Сано сидів зі сльозами на очах і гірко посміхався, обіймаючи себе за плечі, відчуваючи якусь важкість, що зникла так само швидко, як і з’явилася.
- Я теж… кохаю тебе… Такемічі…
***
За ці 12 років багато чого змінилося, наприклад те, що D.M.Motors стало найпопулярнішою автомайстернею. Було відкрито три майстерні, одна була на Майкі, друга - на Рюгуджі, а третя - на Інупі, постачав грошима їх, звісно ж, Коконой по доброті душевній.
Як і обіцяв Сано, він повністю закрив справу з Канто-Манджі. Він кинув усе і став наполегливо працювати разом із хлопцями. Начебто все чудово йшло і ось настав один день.
***
Манджиро сидів біля одного з байків і намагався його покращити. Точніше це був його байк, який злегка зламався. Почувши метушню позаду, він глянув боковим зором що ж там відбувається.
- Мічі, це мої дораяки! Твої вдома в мікрохвильовці!
- Ну таткоооо! - почувся сумний дитячий голос, - мені лінь за ними йти. Все одно ти їх не їси!
Маленька дівчинка на ім’я Кімічі Сано, була прийомною донькою Блондина. Він вирішив її забрати, коли йому було 25, а їй на той момент було вже сім. Сано просто гуляв і коли проходив повз дитячий будинок, то побачив дівчинку через огорожу паркану і вирішив, що можна було б навідатися, може, допомогти дітлахам. У підсумку наступного дня він прийшов із різними смаколиками. І його привабила дівчинка з чорним, як смола, волоссям і очима з гетерохромією, ясно-блакитною і сірою. Вони якось розговорилися і малятко не хотіло відпускати Майкі, тож за кілька місяців із дитбудинку вийшла дівчинка з ім’ям Кімічі Сано. Вона приносила чоловікові багато радості, він любив її, оберігав як скарб, і коли молодша змогла звикнути, то зміг уже називати її донькою. Вони були чимось схожі, любили по-довгому спати і любили солодощі, іноді навіть були бійки і перегони по квартирі. Але жила ця сімейка дружно. І першим дізнався про дівчинку Дракен і він був щасливий за друга, адже хоч якось він зміг розбавити своє життя фарбами. Так і минули роки до його тридцятиріччя.
- Тату, а ми коли вже поїдемо? - запитала брюнетка, поцупивши солодощі.
- М… Мені залишилося поставити одну деталь і можемо їхати. - пробурмотів блондин, старанно корчачи обличчя, намагаючись поставити детальку.
Через пів години вони вже їхали. Дорогою їм потрібно було заїхати в магазин і купити деякі штучки. І так тільки через годину сім’я була на місці. Йдучи вже знайомою доріжкою, обговорюючи щось тато і донька наближалися до потрібної точки. Дівчинка зірвалася з місця і підбігла до могилки на краю кручі.
- Привіт, тато Такемічі! - маля склало ручки, щоб помолитися.
- Привіт, Мічі… - Сано посміхнувся і подивився на могилку, на яку опустився промінь сонця і в цьому промінчику було видно силует Такемічі, який посміхався і махав ручкою. Від цього Манджиро був шокований, але шок змінився на щасливу посмішку, - ось ми і прийшли, Мічі…