Хочу спати. Дуже холодно і гаряче. Пальці ледве згинаються через мороз. Легені обпікає від кожного подиху важкого холодного повітря. А горло так пече від безупинного кашлю.
Мене вже ледь-ледь волочуть власні ноги. Скільки вулиць мені вдалося пробігти? Три-чотири? Точно більше, адже вже ніде не видніється та страшна катівня, що має вигляд простого будинку. Ох, якби ж я знала раніше, що то за пастка виявиться для нас, то тікала б зі «саюза» до Львова, а то й далі. Туди, де б жодна большевицька розправа мене не дістала.
Я була охрещена ворогом народу. А за що? Бо писала про буржуязію? Не писала. Бо не оспівувала пролітеріятів? Не оспівувала… Я писала про людей. У моїх очах, людини комуністичних цінностей, вони всі рівні. Ха, та для вельможних вождів деякі народи все ж рівніші. Мені провели «профілактичну бесіду». Зробили з «женщіни настоящу бабу». Їх було троє – хижаків, а я одна – їх здобич. Після цього жодна буква не була мною написана. Хоча впевнена їм навіть це не сподобається. Вони не заспокояться допоки всі «вороги совецького народа» не вимруть. Се стало остаточно зрозумілим після того, як вони знову пустили в хід їх найголовнішу зброю – хлібну гільйотину.
Бам! На моїх руках пекуче тане сніг. Зачепилась. За труп дитини невинної, напевне покинутої власними батьками, щоб вона хоч у місті поїла. Хочеться ридати, та сил вистачає лиш тихенько хникать.
Вона кладе свої кістляві долоні на мої не менш кістляві плечі. Се кінець. Дуже-дуже болючий кінець. Вона копирсається в спогадах, наче шукає причину чому саме зараз їй потрібно забрати мою душу. Дістає зі залишків пам’яті дідову хату, яскраво-зелений луг, суворий Харків, приміщення ВАПЛІТЕ, бабусину колискову і маминий свіжоспечений хліб. Тут приходить моє останнє усвідомлення: причина, щоб відібрати в мене душу – проміняні спогади на марні сподівання «справедливого» майбутнього. Бутучности побудованої на власній крові та кістках.
Хлібна гільйотина опустилася. Я нарешті змогла заснути.
***
Мені не вдалося протриматися в тяжкому 1933-му. Тепер моя справа спочиває серед сотні инших подалі від дому під грифом «Цілком таємно».
Щось мене вивело в ту ніч на прощання з Харковом, який на світанку вже вітав гостей (якщо їх такими можна назвати) як Харьков. Місто, що ховалося під червоною завісою ще шістдесят років опісля…