(1)

 - Не надто низька ціна для такої розкішної квартири? — Юнак зупинився у вітальні. - Ви не подумайте, студенту, як я, таке тільки на руку. Це лише цікавість.

 - Квартира..хороша, я не хочу аби вона ще кілька років стояла порожньою, тому знизив ціну. — Чоловік прокашляв, ставши за спиною хлопця. - Підпишемо угоду?

 - Авжеж. Я не відмовлюсь від цього варіанту. 

Рі Хацу залишив підписи на вказаних місцях. Далі помітив, як полегшено зітхнув власник квартири, але не надав цьому великого значення. Знайти квартиру в Сеулі, без депозиту, до всього неподалік коледжу — здавалося Рі Хацу завданням з розряду фантастики, але вчора ввечері удача, як він думав, обернулась обличчям і всміхнулась.

 - Сподіваюсь вам тут буде добре, спокійно та комфортно. В разі питань можете телефонувати, але лише через тиждень. Наразі збираюсь закордон. У відпустку з дружиною. 

 - Залишу повідомлення, якщо виникне потреба. Дякую, пане Хі, на все добре.

 - На все добре, пане Рі. Тихої ночі. 

Потисли руки. Двері глухо зачинилися за чоловіком і Хацу лишився сам на сам зі своїми новими володіннями. 

 - Це дійсно щаслива випадковість. Вона відмовилася від цієї квартири саме в той момент, коли я лишився майже на вулиці. Боже, бережи ту незнайомку. 

Хлопець присів перед своєю валізою, кладучи речі на диван поруч. 

 - Дядько здав квартиру? 

Хацу різко став на ноги, повернувшись на чоловічий голос.

 - Хто тут? Пане Хі?

 - Перша частина правильно. Ти мене бачиш?

Брюнет зробив крок назустріч Хацу. Його руки були опущені вниз, міцно притискаючись до тіла. Одяг простий, домашній і на мить в голові нового власника промайнуло «комфортний» , та потім він отямився, бо були питання важливіші.

 - Як ти зайшов до квартири і чого я мав би тебе не побачити? 

 - Я..й не виходив так то. Щось не можу цього зробити. 

 - Тобто? 

Хацу стояв як вкопаний, стискаючи в руках краї футболки.

 - Сам до кінця не знаю. До речі, вітаю.

 - З..чим?

 - Ти перший мені відповів і загалом перший побачив. Тут мабуть треба привітати самого себе. 

Хі Йон залишався стояти, зовсім не рухаючись. 

 - Не смішно, я викликаю поліцію. Ти вдерся в приватну власність.

 - Ей, ей, зачекай. Тобі влетить. Я маю на увазі поліцію. Вони мене всеодно не побачать, а ти будеш виглядати так, ніби п’яний, чи божевільний може. 

 - Чому вони тебе не побачать? Привид чи що?

 - Так, здається. 

Рі Хацу схопив футболку, яка була найближче до нього, а потім кинув в Хі Йона. Сіра тканина приземлилась за спиною хлопця, перелетівши через плече, а сам він досі стояв непорушно. 

 - А..дякую. Люди тепер так закріплюють знайомство?

 - Що ти на біса таке?

Хлопець сів на диван, напружено тримаючи погляд суто на силуеті перед собою.

 - Я Хі Йон. 

 - Я не про ім’я.

 - Так, це цілком логічно. Для початку, я племінник чоловіка, який дав тобі ключі від цієї квартири, а далі — це моя квартира. 

 - Пан Хі не казав, що я маю ділити квартиру ще з кимось.

 - Він сам не зовсім в курсі всіх подій. Тобто здогадується, чому всі мешканці тікають звідси з криками і молитвами, але жага до грошей завжди була сильнішою за його особистість. 

 - Ти..реально привид?

 - Трохи не розібрався і не знаю напевне, але схоже так. Знаю, що точно помер. 

 - Класно. Я завжди мріяв про таке сусідство. Хай його..я сиджу і розмовляю з хлопцем, який робить з мене дебіла і розповідає щось про привидів. Хі Хан, чи як тебе там..я зараз заплющу очі, порахую до трьох, а потім знову подивлюсь на це місце, — вказав на хлопця, - і тебе там вже не буде. Я просто лишусь при думці, що забагато стресував і тому моя фантазія розігралася, казиться, саме через це тебе й бачу. 

 - Хі Йон, мене так звуть. Чому твоє обличчя таке знайоме?

 - Ау..ти мене взагалі чув?

 - Так, звісно. Твоє обличчя справді дуже знайоме. Я повертаюсь до..дивних відчуттів, коли дивлюсь на тебе. Тільки складається враження, що спогади про це десь за глибокою прірвою, туди не просто дотягнутися, але дуже хочеться, ну ти розумієш, чи не так?

 - Я теж зіштовхуюсь з дивними відчуттями, коли бачу й чую тебе. Виглядаєш так, ніби кілька років просидів замкнутий в цій квартирі, не бачив денного світла і взагалі хто зараз так стрижеться? 

 - Що?

Хі Йон потягнувся до свого розпатланого волосся.

 - Така стрижка була нормальною, коли я вчився. 

 - Коли то було? Ай, все, тобі пора. Я заплющую очі. Один.. — обличчя сховалося за долонями - два, три. 

Брюнета перед собою Рі Хацу не побачив, що стало причиною відчуття полегшення.

 - Я таки дійсно надто багато нервував останні дні. Маєш тобі результати, Рі Хацу. 

Пальці забігали клавіатурою смартфону.

» - Пробачте, що турбую, але виникло питання. Могли б сказати, хто жив тут до мене?»

Відповіді не було близько десяти хвилин, а потім: » - Теж студент, приблизно вашого віку. Якісь проблеми? 

 - Ні, жодних. А як він виглядав?

 - Рудоволосий хлопець, не високий, здається більше нічого особливого і такого, що б я міг запам’ятати, не було. «

 - Це не він. — Хацу продовжив набирати текст.

 » - Дякую. Ще раз вибачте, що потурбував. 

 - Жодних проблем, пане Рі. На добраніч. «

 - Мені просто треба поспати, далі новий день. Я відпочину і забуду за все, що тут відбулося. Серйозно, привиди? Мені ж не три роки. 

Хлопець помахав головою й пішов до кімнати відпочинку, вимкнувши у вітальні світло. Коли новий сусід заснув — Хі Йон зупинився перед, трохи прочиненими, дверима спальні. 

 - Хто ж ти такий? Чому я зміг до тебе достукатися? 

Вранці Рі Хацу повертався додому, несучи пакети з їжею. 

 - Юначе, я вперше вас тут бачу. 

Літня жінка зажмурилась, притримуючи кінчиками пальців оправу своїх окулярів.

 - Вітаю. Я тільки вчора переїхав, ввечері. 

 - До якої квартири?

 - Шістдесят першої. Здається, ми сусіди?

 - Я живу навпроти. Синку..чи не було кращих варіантів?

 - Щось не так?

 - Ясна річ, що проклятий Хі нічого не розповість, інакше квартира таки перетвориться в пустку. 

Жіночка вмостилась на сірій лавці перед будинком.

 - Там коїться щось дивне, вже років шість, якщо моя пам’ять досі мені вірна. 

 - Що саме? — Став перед жінкою, підтягнувши наплічник. 

 - Ця квартира належала Хі Йону – племіннику того дурка Хі. Він був хорошим хлопчиною, вчився в медичному університеті, вже майже закінчував. Завжди був готовий допомогти. Ніколи не забуду, як приносив мені їжу і ліки, коли я ногу зламала. Сам розумієш, в моєму віці все гоїться і зростається важче, довше, проблематичніше. Грошей не брав, навіть не було сенсу наполягати. Жив Йон сам, гулянок не влаштовував, з повагою відносився до сусідів, завжди зосереджений на навчанні та праці. Десь за рік до смерті влаштувався в нашу лікарню, якраз практикувався і був улюбленцем пацієнтів, дуже здібний і чуйний. Потім зник. Ми його не бачили й не чули. Востаннє до нього заходив якийсь чоловік, я запам’ятала його, бо був високий такий, широкоплечий. Якось Хі заїхав, я з ним зустрілася на цьому ж місці, що й з тобою зараз. Кажу, де Йон подівся? А Хі мовив, що померла ця дитинка. 

Пенсіонерка заговорила тихіше, помахавши рукою.

 - Та він не просто помер, я тобі кажу, це точно справа рук того амбала дужого. 

 - Він помер прямо в квартирі? 

 - Так. Кажуть, що серцевий напад, але це точно брехня.

 - А як він виглядав?

 - Симпатичний хлопчик, брюнет, високий, завжди усміхнений був. 

 - Шкода, що так вийшло. А що ви мали на увазі, коли сказали, що там дивне коїться?

 - Мешканці тікають з квартири майже одразу на наступний день після заселення. Кажуть, що там світло вмикається і вимикається, потім ніби книги хтось перекладає з місця на місце, вода вмикається сама по собі, посуд дзеленчить. Кілька днів по смерті Хі Йона я сама чула, як вода лилась, хоча всередині нікого бути не могло — Хі замкнув квартиру і кілька місяців там точно нікого бути не могло. А якось оце йшла додому під вечір, бачила світло у вітальні. Пам’ятаю, як за життя він завжди сидів біля вікна й читав щось, вмикаючи лампу. 

 - Ви говорите про цього хлопця з добре чутним теплом в голосі. 

 - Інакше нічого сказати не можу. Був мені за онука, бо мій рідний онук ще той засранець. Лиш чекає, коли бабця ноги склеїть і квартира звільниться. 

 - Ви ще довго проживете, пані. — Рі всміхнувся, піднявши погляд на вікно своєї квартири. Шторка ворухнулась, але хлопець вирішив, що здалося. - Думаєте його душа залишилася в квартирі?

 - Гадаю, що так. Нічого не помітив?

 - Ні, нічого такого. Був втомлений з дороги і тому швидко заснув.

 - Думаю, що Йон нікому шкодити не збирається і тобі нема чого боятись.

 - Не вірю в привидів. Дякую за розповідь, пані. Ще побачимось, бережіть себе.

 - Всі ми скептично до чогось відносимося, допоки не побачимо на власні очі. На все добре, синку. 

Рі Хацу зайшов до квартири, замкнувши двері.

 - Маячня якась. Я сходжу з розуму. 

Пакети так і залишилися в коридорі. Хлопець пішов до вікна у вітальні, в яке заглянув ще з вулиці. 

 - Хі Йон, виходь. Я вже зрозумів, що справа не в переїзді чи іграх фантазії. Тут немає протягу, аби штори рухалися. 

 - Більше не будеш кидатися одягом? 

Хі Йон зупинився на порозі до вітальні, опустивши руки вздовж тулуба. 

 - Не буду. Вибач за той прикол. — Обернувся. - Але ти зробив би так само, побачивши якогось хлопця посеред кімнати, до того ж вночі. 

 - Я не думав, що ти мене побачиш, тому й не ховався.

 - Ти тут взагалі-то місцева зірка і улюбленець сусідів. 

 - Чому?

 - Жінка, що живе навпроти, розповідала про тебе щойно внизу. Ще сказала, як ти не давав жити всім, хто сюди заїжджав. То світлом граєшся, то посудом гримиш. 

 - Не те щоб не давав жити, просто вони посуд на місце не клали, книги розкидали на полицях..

 - Таки милий.

 - Що?

 - Нічого, нічого. Збираєшся мене вбити?

 - Що? Ні! Я ніколи про подібне навіть думки не припускав. 

 - Та я пожартував, напевно. Чому ти досі тут? 

 - Не знаю, але мені тут не подобається. Холодно, самотньо, велике відчуття провини, безпорадність, і жодного, хто зміг би допомогти з усім розібратися. Я не знаю, в кого просити допомоги, мене не чули й не бачили, а випадково розбиту тарілку чи книгу на іншому місці вважали роботою якогось страшнючого привида, кликали священників й розливали тут святу воду, а мене не чули. Потім квартира знову лишалась порожньою, я лишався сам, ніби в’язень. 

 - Як ти помер? Може з тієї інформації вдасться щось зрозуміти.

 - Ти мені допоможеш?

 - Так, чорт забирай. Не знаю, чому вплутуюсь у це божевілля, але так, я спробую тобі допомогти. Всі заслуговують на другий шанс, і врешті-решт спокій. 

Хі Йон посміхнувся. Хацу зробив те саме, згадавши слова сусідки про милу посмішку брюнета.

 - Дякую. Я дійсно не збирався тебе кривдити, і не збираюсь цього робити. 

 - Якби хотів – давно б зробив. То, як ти помер? 

Хацу сів на диван, показавши рукою на місце біля себе. Йон послухався й сів поруч. 

 - Пам’ятаю не все, з кожним днем спогади стають тьмяними, схоже скоро геть зникнуть і я забуду все до останнього. Здається в той вечір я повернувся з роботи, далі займався звичними справами і після збирався йти спати, але в двері подзвонили. Прийшов Сін До. Я не очікував його побачити, бо у нас були напружені стосунки, навіть не так, їх практично не було, залишалася його ненависть до мене. 

 - Хто такий Сін До?

 - Це брат мого..хлопця. 

 - Чому він тебе ненавидів? 

 - Казав, що я руйную життя його брата і перетворюю на помилку, адже такі стосунки не правильно. Ми теж сиділи тут у вітальні, він приніс пиво. Я майже не пив, того вечора хотів відмовитися від пляшки, але До не дав цього зробити. Спочатку говорив, що був неправий і ми самі маємо вирішувати, що робити зі своїми життями, а потім, коли я зробив кілька ковтків, він змінився в обличчя і далі не намагався бути таким доброзичливим. Почав кричати, що його брат не буде зв’язувати з педиками, він не дозволить цьому продовжуватися, зробить що завгодно, навіть на вбивство піде. Тоді я попросив його піти, більше не повертатися і дати нам з Сін Ином спокій. Він не сперечався, пішов. Потім мені стало зле, в голові так паморочилося, і здавалося, що температура підскочила, тоді носом кров пішла і я втратив свідомість. Був шокований, коли прийшов до тями, бо я стояв напроти самого себе, тобто свого непритомного тіла. Сін До отруїв мене. Відтоді я тут. Увесь час не покидає думка, як там Сін Ин, чи все з ним гаразд і чи не заподіяв йому щось Сін До. Дізнатися ніяк не можу, тому й відчуваю провину, бо обіцяв бути поруч і піклуватися про нього. 

 - А про своє втрачене життя хоч раз думав?

 - В сенсі? 

Хі Йон глянув на Рі Хацу розгублено, але з щирою цікавістю і бажанням дізнатися відповідь. 

 - Ти помер в двадцять шість десь приблизно, так?

Брюнет кивнув.

 - Я веду до того, що в цьому віці життя тільки починається, а ти забув про це і шість років після смерті не думав про те, що тебе позбавили можливості жити і розвиватися так, як ти того хотів. Ти увесь час думав, що і як там твій хлопець, брат якого псих без гальм і твій вбивця. 

 - Хіба Сін Ин в цьому був винен?

 - Ні, мабуть, але про себе думати теж варто. 

 - Я вже мертвий і думки про життя, якого я не отримав, ситуації б не змінили. 

 - Ай, добре. Давай дізнаємося, що з твоїм парубком. Може якраз думки про нього досі тримають тебе в цьому світі. 

 - А ти можеш?

 - Інтернет може все. У нього ж мають бути соцмережі. Щось про це знаєш?

Хі Йон помахав головою.

 - Не пригадую. 

 - Добре, зате ім’я знаємо, може когось такого знайду. Обличчя пам’ятаєш?

 - Авжеж. 

 - Молодець. Я зараз повернусь. 

Рі Хацу піднявся й попрямував до спальні, беручи з ліжка ноутбук.

 - Тільки не дивуйся потім, якщо потрапиш на захопливу відпустку до якоїсь державної психлікарні. 

Хлопець поговорив сам собі майже пошепки й через хвилину повернувся до Хі Йона, який так і лишився сидіти на дивані, дивлячись на підлогу і тримаючи руки на своїх колінах, натягнувши рукави чорного светра майже до середини довжини, витончених і досить привабливих, блідих пальців. 

 - Якщо він веде соцмережі, то зараз дізнаємося, де він і як живе. Ти готовий до того, що в нього хтось з’явився?

Хацу сів на своє місце, увімкнувши ноутбук.

 - М? Так. Життя триває далі, він має бути щасливим, зі мною чи без. 

 - Благородно, розумно навіть.

 - Чому?

 - Можна в істериці зайтися від однієї лиш думки, що у твого бойфренда хтось інший.

Пальці швидко забігали клавіатурою, вписуючи ім’я хлопця в полі для пошуку. Кілька перших акаунтів були не тим, що шукали хлопці, але потім, майже білий, палець Йона вказав на одну з аватарок.

 - Це він. Я впевнений. 

 - Зараз глянемо.

Шатен відкрив профіль Сін Ина, повернувши екран в бік Йона.

 - Він?

 - Так, це Сін Ин. Майже не змінився. 

 - Хіба тільки не в обличчя. 

На кількох фото чоловік був з жінкою, то обіймаючись, то цілуючись, то посміхаючись. На фото нижче пара знову була разом. В руках Сін Ина каблучка, він стояв схилившись на одне коліно, а блондинка перед ним сміялась, поклавши руки на свої щоки.

 - Він виглядає щасливим. Сподіваюсь так воно і є насправді. — Хі Йон відвернувся від монітору. - Дякую, тепер спокійніше.

 - Ти в нормі?

 - Так, чому ні? Життя, як я й казав, не зупинилося. 

 - Стало легше?

 - Щось на те схоже. Я вже піду. — Брюнет піднявся, розминаючи долоні, а потім знову опустив руки.

 - Куди підеш?

 - Я забив тобі голову своїми розповідями, забрав час, а ти голодний, продукти так і лишилися в коридорі. 

 - Можеш залишитися, поїмо разом. — Закрив ноутбук й відклав на диван.

 - Я не їм.

 - Тоді просто посидиш тут. Можеш розплакатися, я вдам, що нічого не бачив. 

Хацу встав з дивану і пішов за пакетами, залишеними біля вхідних дверей.