Повний текст

25 лютого 2024

 

Коли ти робиш щось декілька років підряд, а з результатів досить малі кроки, то ти розчаровуєшся. Опускаєш руки. Не хочеш нічого далі робити. Не бачиш сенсу. Така досить проста схема, що, на жаль, поширювалася зараз і на суспільство. Війна — це не те, що проходить за два-три тижні. Особливо та війна, яка почалася ще у чотирнадцятому… набагато раніше, ніж чотирнадцятий. А ще деякі люди почали давати «геніальні» поради, майже наказувати, як потрібно йти військовим в атаку, стінка на стінку. Диванні критики, які ще й могли бути не в Україні. Це дратувало.

Останні місяці були дуже злими, дуже агресивними. У нього. Це якісь перемішані стадії горя? Тільки гніву було багато. Боже, Мар’ян навіть собі брехав, бо люті у нього був вагон і ще один вагон. І ще один. Чи можна було це списати на те, що десь півтора місяця тому біля нього щось гарно вибухнуло? Та до сраки. Капустенко знав, куди направляти свою злість, що вдавалося у нього досить вдало. Поки.

Хоч Мар’ян і жив у самому серці «кухні», проте мав дурну звичку залазити в інтернет та читати думки людей. Ботів багато, але ж не всі сто відсотків такими були. І від цього ставало так гидко на душі, бо у деяких моментах Капустенко погоджувався з тими думками. Знало б його начальство про це.

Два роки. Вже як два роки тривало повномасштабне вторгнення, а вплив держави терористів досі нікуди не зник. Хтось навіть відновив з ними бізнес. Це взагалі не вкладалося в голові. Як і не вкладалося те, що хоч всередині країни окупантів вже зріло щось, проте те бидло нічого не робило. Як ходили в дірку на вулиці, так і продовжували це робити, облизуючи свого гомункула на троні. Але НАТО ж хотіло їх захопити! Спало та бачило це захоплення.

Сьогоднішня конференція — оселя божевілля та підвищеної смертельної небезпеки. Мар’ян знав протокол, знав і план дій на сьогодні, але він проспав. Просто і банально. Чи чекав його хтось? Звичайно, розгін всі вони якомога нижче взяли. Хоча з десяток пропущених викликів від невідомого номера, під яким ховалася Ліля, кричало про те, що пизди він отримає гарної. Так, званням Капустенко був вище, проте це ніколи її не зупиняло.

Їхати не з усіма, дивом не стати у заторах, на вході ще розповідати «амбалам», хто він і яким чином не разом зі своїми пів години тому зайшов у приміщення — не так вже й неможливо. Хоч більшу частину часу Мар’ян зі своїми (насправді, це було таке обмежено коло з трьох осіб, до яких він надто сильно прив’язався) був веселим, навіть дуркуватим, проте йому не дарма дали позивний Змій. Зараз же було небезпечно лізти до нього.

Капустенко бачив ціль — не бачив перешкод. За узгодженим планом у Лиса знаходилася вся необхідна для сьогоднішнього дня апаратура, за планом, він повинен був прикривати спину Юсову, проте де вони зараз знаходилися — загадка. Людей вже багато і їх ставало більше. Важко бути розслабленим у настільки великому натовпі.

На шляху траплялися знайомі обличчя, які били каблуками та віддавали йому честь. Дали йому ці звання, підвищення. Нормально жив, поки Буданову не захотілося і його підтягнути вище за собою. Питалося — навіщо. Взагалі, відшукати Лиса в натовпі не було ніколи чимось важким: високий, широкий в плечах, рудий настільки, що навіть якщо підстрижений під «їжака», то виділявся цією яскравістю. Нічого спільного з лисячими в Івана не було, жодної хитрості чи чуйки тікати раніше, коли смерділо смаленим. Він навіть в жарти не міг і не розумів, коли хтось інший жартував.

Лис знайшовся у якомусь напівтемному коридорі, де все одно не було менше людей. І Юсов, який, помітивши його, похитав головою. Так-так, він сам винен. Мар’ян це прекрасно розумів, проте не мав машини часу, аби повернутися назад. Та і чи варто повертатися назад? Капустенко аж ніяк не хотів переживати своє життя наново, бо це б означало знову побачити втрату та біль.

— Лисе, — Мар’ян, ставши поруч з ним, протягнув руку, — гарнітуру.

— Тебе шукав Кирило. Не раз, — Юсов вирішив, що саме зараз було так вдало в черговий раз нагадати Капустенку про його порушення протоколу.

— Який парадокс, я теж його шукаю. От прямо зараз, — закріпивши гарнітуру на поясі штанів, Мар’ян розтягнув провід навушника, щоб вставити його у вухо.

— Зміє, якщо ти знову…

— Вибачте мені, — він досить різко повернув голову в бік Юсова та зиркнув на нього, краєм ока помітивши когось поруч, — але мій безпосередній начальник — генерал-лейтенант Буданов. Тільки йому казати, де моя помилка, а де мій успіх. Тож гарної вам пресконференції, — погляд все ж таки перейшов на людину поруч і він зрозумів, що не набив собі додаткових плюсиків до майбутнього виклику на килим до начальства. — Пане президенте.

Як він не побачив охорону? Не побачив інший «високий світ»? Жахливий сьогодні день. Проте вчора було гірше, коли його накрило непотрібними спогадами та емоціями. Не зараз! Мар’ян майже побіг на свою точку, яка була закріплена за ним, звиваючись між тими людьми як справжня змія. Можливо і правильно, що йому колись дали таке прізвисько.

Людей багато. Журналістів. Політиків. Влади. Всі на місцях. Мар’ян зайняв позицію за спиною Буданова, хоч і був від нього за десять кроків. Захист і постійне спостереження. Як Капустенко пару разів в обличчя Кирилу казав, так досі й вважав — життя генерала куди важливіше, ніж його власне. Погляд Змія став гострим та холодним. Він відмічав кожну деталь, відмічав кожну людину, яка заходила чи виходила до зали.

Чоловік у третьому ряді зліва від сцени — досить різко підняв руку та почесав ніс. Пальці тремтять так, наче хотів щось зробити. Чи просто був тремор. Лачен… Лачен? А він що тут забув? Дівчина біля одного з операторів, яка кудись кивнула головою, а після знов полізла у свій телефон, втиснувшись у нього майже носом. Ліля, яка пропалювала його поглядом, на що Мар’ян лиш повів плечем та відвернув голову. Так, інколи Капустенко був дурником, намагався з себе такого робити, проте не завжди віднаходилися сили на те, аби тримати маску клоуна до самого кінця.

Десь там повинен був стояти й Ньютон, проте Мар’ян не бачив його. Ось, хто ідеально справлявся зі своєю роботою. Важко зітхнувши, Змій перевів погляд на центр зали та побачив погляд Буданова на собі. Ні, він не вбився, живий, прийшов. Проспав, правда, але ж прийшов. Капустенко лиш слабко кивнув головою. У нього робота, у нього обов’язки, він не повинен дозволяти емоціям керувати собою. Тим паче минулому виходити на передній план. Це те, що трапилося і пережилося. Майже.

Все дійство затягнулося. Змій не слухав, що говорили зі сцени, не слухав і те, що питали журналісти у Буданова. Він лиш тримався на відстані та слідкував. Все ж таки, якою не була у нього робота — Мар’ян її любив. Збочено, але що вже поробиш. А всяке лайно траплялося усюди. Капустенко намагався не виходити за свою лінію, проте коли Кирила знов оточили журналісти, коли він намагався пробитися на вихід, то все ж таки порушив затверджене, ставши на два кроки ближче.

Звичайно, при вході була перевірка на наявність зброї, проте щось пронести можна завжди. Мар’ян бачив, як напружився Буданов, коли один з журналістів став прямо у нього за спиною. Невже люди не розуміли, хто він за своєю професією і що така поведінка могла бути небезпечною саме для них? Так. Журналісти. Їм би отримати сенсацію, навіть якщо у них будуть зламані руки. О, вони змогли б з цього цілу епопею скрутити.

Потроху вони почали просуватися до виходу, у навушнику, від голосів в якому вже у голові дзвеніло, повідомили, що машина готова. Капустенко навіть відчув радість, яка так потрібна була йому ще вчора. Але хоч сьогодні це змогло наздогнати його. Мар’ян всього на секунду відволікся на власні гарні емоції, як перед ним майже з повітря виникла журналістка. Це була випадковість — вона сама здивувалася, коли Змій ледь не врізався в неї.

— Ой, я не помітила… вас. Стривайте, — дівчина нахмурилася та схилила голову до плеча, — у вас обличчя якесь знайоме.

О ні. Точно ні. Мар’ян відчув, як тіло одразу ж налилося справжньою сталлю, як вона, перетворившись на крижану магму, потекла по всіх судинах, щоб заморозити думки та зупинити серце. Капустенко знав, який у нього став погляд, знав, наскільки сильно він міг пробратися у голову та під шкіру, оселитися там, залишити свою отруту. Змій не дозволяв собі подібного ні з ким, тільки якщо хтось смів переступати його власні кордони. Одного разу до нього полізли. Місяць з полону не пройшов, як до нього вирішили доколупатися. Там був не тільки погляд, там було переламане тіло. І кров. Чому, коли розбиваєш лише один ніс, то крові завжди так багато, як наче вибухівкою розірвало тіло на шмаття?

Журналістка помітно запанікувала. Її погляд почав стрибати з обличчя Мар’яна кудись йому за спину і назад. Начхати. Вона не повинна взагалі нічого у нього питати. Тим паче впізнати. Журналістка почала повільно відступати вбік, аж поки спиною не вперлася у стіну. Змій відчув, як права рука вже знайомо смикнулася до глока за поясом на спині, і це обпалило його жаром. Усвідомлення, що і де він робить. Стиснувши губи, Мар’ян відвернувся від неї так, наче нікого перед ним не було, та пішов на вихід.

Триматися на «лінії», не порушувати затверджений план. Він лише солдат, який повинен виконувати свою роботу. Але вже добре, що Мар’ян сам зміг зупинити себе, що все закінчилося тільки поглядом. І варто тільки вийти за межі приміщення, як Капустенко розслаблено видихнув. Так, відпочинок тільки снитися міг, проте це вже краще, ніж знаходитися з такою кількістю журналістів. Навіть краще взяти знову автомат та поїхати на херсонський напрямок, ніж сьогодні просто стояти по периметру.

Чим себе зайняти? Бо вже майже й день закінчувався, а починати-продовжувати всі справи не хотілося. А потім знову буде срачка, бо терміни підтискали, бо начальство не тільки від нього хотіло успіхів, не тільки його діставав увесь світ. Мар’ян знав, що його не погладять по голові та не скажуть, який він прекрасний та молодець, проте Капустенко не просто так взяв з собою цілу пляшку віскі. Ньютон та Ліля навіщось додумалися купити найдорожчий віскі та подарувати йому на День народження. Щоправда, це був розігрів, бо потім його потягнули на гулянку, де якось вигулькнув Юсов. Під гарячу руку. П’яну руку. Важко жити нормальною людиною, коли у тебе великі проблеми з головою і друзі з такими ж проблемами.

Пляшка все ж таки стала при нагоді, хоча Мар’ян не особливо сподівався, що у такий час знайде Буданова в кабінеті. ГУР ніколи не спить і затишшя коридорів не змушувало Капустенко обдуритися цим. Як і затишшя в Києві. Сьогодні взагалі не було тривог. Так, вони накрили черговий А-50, але ж у росні всі координати були записані, вони ніколи не спиралися виключно на один літак.

Зупинившись біля зачинених дверей, Капустенко тяжко зітхнув. Не виженуть же його. Ще ніколи не виганяли. Похитавши головою, Мар’ян коротко постукав кісточками пальців по гладкій холодній поверхні та, не дочекавшись дозволу, натиснув долонею на дверну ручку, зробивши досить великий крок вперед. Він завбачливо сховав пляшку за спиною, щоб його дійсно не виставили з кабінету у першу ж секунду.

— Я тебе не викликав, — Буданов навіть не підняв очей на Змія.

— А мене і не потрібно кликати. Я сам приходжу.

Але чомусь Мар’ян відчув, як невпевненість нагадала про себе неприємним тоненьким голоском. Чи доречно приходити з таким до… Ну так, про що це він. Вже стільки років знали один одного, що ніякої невпевненості не повинно було взагалі існувати. Зачинивши за собою двері, Капустенко підійшов до стола і поставив на нього пляшку. Глухий стукіт, з яким рідина всередині скла слабко заколихалася. Класична пляшка віскі з такою звичною печаткою року. Glenfarclas. Сорок років витримки. Якщо виявиться лайном за такі гроші, то Мар’ян повністю у випивці розчарується.

— Я перепросити прийшов, — Капустенко перевів погляд на Кирила, що все ж таки подивився на нього. — За сьогоднішнє спізнення, порушення протоколу, ще і Юсов точно вам розповів, що я розкрив рота на нього. Загалом, багато пройобів за день.

— У мене нема амнезії і я знаю, що для тебе означає двадцять четверте число.

— Так, знаєте, — Мар’ян, важко зітхнувши, опустив голову та постукав пальцями по пляшці. — Але я тут. Сімсот мілілітрів сорокарічного віскі теж тут. П’ятдесят дві тисячі. Треба ж знати, на що викинулися ці гроші.

— Я не п’ю.

Змій підняв гострий погляд на Буданова та не стримав гидливої посмішки. Не пив він. Звичайно. Дві тисячі дев’ятнадцятий рік, коли треба було рятувати шкуру Кирила і коли він в машині сидів поруч геть п’яним, говорив куди красномовніше, ніж йому намагалися зараз брехати. І двадцять другий рік теж. І двадцять третій. Приховати від «наближеного» щось про себе — неможлива справа.

— Мовчи, — куточок чужих губ піднявся у слабкій гострій посмішці.

— А я ж нічого і не говорю, — Капустенко одразу підняв руки в захисному жесті. — Я мовчу. Але склянки й невелика пляшка у нижньому ящику вашого стола ой як кричать.

Мар’ян побачив, як йому майже одразу здалися, хоч намагалися ще показати, що обдумують сказане. Але… Він відмітив, наскільки Кирило втомлений. Не тільки темні кола під очима, а й навіть те, як був розстібнутий військовий кітель, підкреслювало багатомісяцеву втому. Та і сам Капустенко не виглядав пахучою квіточкою. Взагалі, на фоні Буданова у вже старому чорному розтягнутому худі та військових штанах Змій виглядав як якийсь курсант, що помилився дверима. До сраки цю форму.

Капустенко розплився в широкій та задоволеній посмішці, коли Кирило все ж таки схилився в бік. Переміг. Похитавши головою, Мар’ян відкотив від столу один зі стільців, майже одразу впавши на нього, та притягнув до себе пляшку. Пити з начальством… Чого тільки не було з цим начальством. Він не звернув уваги на те, що стілець по ліву руку від нього теж від’їхало, лиш перевів погляд на секунду на склянки, які поставили на стіл, як з його рук забрали пляшку. Командувати в усьому до кінця?

Пирхнувши, Капустенко відкинувся назад на спинку стільця та дозволив Кирилу ножем підчепити пластик, що охоплював шийку пляшки та міцно притискав кришку. Мар’ян міг і сам, пальцями. Закотивши очі, він розвернувся так, щоб бути в пів обороту до Буданова, та дістав телефон з кишені, аби прибрати звук.

— Знав би, що ви так швидко погодитеся розслабитися, то хоч би ще закуску приніс. Чи шоколадку якусь, — Змій сховав телефон назад в кишеню на животі.

— Тобі не екзамен складати тут.

— Ображаєте, генерале, — Мар’ян, закотивши очі, спостерігав за тим, як Кирило наливав віскі рівно на два пальці. — Самі ж знаєте, що от що-що, а всі екзамени я складав чесно. То вже потім я почав пробиватися.

— І досить успішно, — Буданов, закривши пляшку, сів поруч та взяв собі склянку. — Ти був один з найкращих на свій вік.

— Так говорите, наче зараз я не один з найкращих на свій вік.

Мар’ян взяв склянку та покрутив її в руці. Так, Буданов мав рацію — зараз Змій здав. Хоч і все ще бився у своїй бляшанці, показуючи ікла і прискаючи отрутою, проте він вже не діяв так швидко, як колись. Тепер він спочатку думав, зважував, витрачав секунди, а потім робив удар. Посміхнувшись, що вийшло аж занадто сумно, Капустенко за один подих випив віскі та поставив склянку на стіл з досить голосним стуком. Все пішло по сраці через один день, через одну країну.

— Все не так, як ти собі зараз надумав, — голос Кирила якийсь надто тихий.

— Та припиніть, наче я сам себе не бачу зі сторони, — Капустенко взяв пляшку, щоб підлити собі ще. — Одна дата. Одна подія. І я не такий міцний горішок, як думав про те. Нахапався зірок з неба, а реальність виявилася куди злішою. А зараз сидіти й аналізувати мене — не відкриє вам нічого нового, чого б ви й так не знали.

— Ти дійсно змінився, всі змінюються з часом, — Кирило забрав пляшку, щоб налити й собі. — Але якби ти став зараз гірше працювати чи якось підводити нас усіх, то я б вже давно підписав тобі звільнення.

— Вмієте ви підтримувати, Кирило Олексійовичу.

Засміявшись, Мар’ян відкинувся назад на спину стільця та притиснув склянку до щоки. Може він і мав рацію саме в тому розрізі, що інколи навіть корисно зупинитися та подумати. Мовчання затягувалося, однак воно не було важким, незручним чи таким, від якого хотілося втекти. Справи минулого, коли Буданов був ще «польовим», навчили проводити час разом у повній тиші. Були дні.

— А що ваша дружина? Як відправили її…

— Ми не переходимо такі особисті теми, — Кирило одразу провів межу. — Я ж не питаю у тебе, як саме ти провів вчорашній день.

— Згоден. Дурні наговорити ми можемо удвох, але це нікому з нас не потрібно.

І потягнуло його питати аж настільки особисте. Мар’ян присунувся ближче до стола, щоб нормально дотягуватися до пляшки, та з’їхав нижче на стільці. Не особливо зручно, проте хоч не один лежав на підлозі у себе в кімнаті та не напивався прямо з пляшки. Тільки зараз, зробивши черговий ковток віскі, Капустенко уважно подивився на тонку бурштинову лінію на дні склянки та відчув печіння на кінчику язика. Посмак важкий. Посмак, який вдарив у голову, у скроні, майже як тоді, коли у Болгарії дорвався до коньяка. Не він один… Ні! Ті дні точно не вартувало згадувати, бо минуле в минулому, а дещо дійсно варто поховати.

Чверть пляшки. Пів пляшки. Змій не розумів, за що такі гроші, бо навіть той же Белс на смак був куди краще. Як і не розумів, чому мовчання настільки комфортне, коли вчора від подібного у себе ж в кімнаті ліз на стіни. Але не один, тому якщо і накрило б — не страшно. Мар’ян закотив очі, коли його живіт в черговий раз охопила вібрація, та видихнув занадто голосно. Кому він так потрібен? Капустенко дістав телефон з кишені та сперся ліктем в стіл, щоб було зручніше продивитися повідомлення. Щось Ньютон написав, але не було бажання читати саме зараз. Новини. Відео.

— Опублікували відео з фіксацією того, як росіянські солдати розстріляли… — Мар’ян не встиг дочитати новину, як з його руки витягли телефон та, заблокувавши, відклали на стіл якомога далі.

— Ми й так знаємо, що там, — Буданов дивився на нього майже з холодом, але і його «маска» вкрилася тріщинами. — Не хочу псувати цей вечір.

— Вечір, коли ми перетворюємося на алкоголіків, — засміявшись, Мар’ян з неголосним дзвоном притиснув свою склянку до чужої й на одному подиху випив віскі. — Знаєте, інколи я думаю про минуле. Минуле-минуле, — він спирається ліктями на стіл та важко зітхає. — Коли отой Крим був, кладовище. Я ж не сліпий і ви не сліпий. Ви бачили, що я зірвався і майже розквасив обличчя того дохлого лайна. Та і зійшов зі своєї точки. А потім на мосту проігнорував ваш наказ відступати, зловив кулю. Сірий… — позивний, від якого так болісно стислося серце. — Він… Він говорив, що ви берете молодь і так тестуєте її. Я ж провалив польовий екзамен.

— Провалив, — Кирило завжди був прямолінійним з ним, що навіть інколи дратувало. — Але я читав твою справу, чув, що говорять про Змія, який вже на той час пішов по головах двох друзів.

— Тримай своїх друзів близько, а своїх ворогів — ще ближче, — одними губами прошепотів Мар’ян та лиш похитав головою, почувши короткий та низький сміх. — Це досить по-свинськи говорити мені зараз про таке.

— Правда ніколи не буває приємною. Але у тебе є дурна звичка — додумувати все за інших, — Мар’ян кинув швидкий погляд на Кирила. — Я дав тобі другий шанс, бо Сірий попросив. Він бачив у тобі потенціал, списував гарячкуватість на молодість та відсутність подібних операцій у досвіді. Я довірився його чуйці й зараз ні про що не жалкую.

Капустенко лиш судомно вдихнув та відчув, як плечі опустилися. Наче хтось накинув на нього плащ з каміння. Сірий. Після всього виявилося, що це він повірив у нього. Боже. Ідіот. Кончений ідіот! Сірий завжди таким був: вірив у інших, робив все для інших, а про себе думав в останній момент. Мар’ян з силою потер пальцями очі, щоб через біль прогнати непотрібні думки, та знову потягнувся за пляшкою, щоб налити собі. Чужа склянка порожня. Поставили так поруч. Ні, це не наказ. Німе прохання. Зараз можна було показувати слабкості, бо вони удвох знали, що далі цього кабінету нічого не вийде. Хіба що жаба в акваріумі навчиться говорити.

— Інколи я сумую за минулим життям, — Кирило теж вирішив поділитися наболілим чи просто віскі виявилося куди міцнішим, ніж вони удвох на це розраховували. — Те твоє минуле-минуле, коли я ще не мав такого звання і коли ти мені постійно торочив, що моє життя важливіше.

— Я і зараз так торочу, — Капустенко знизав плечима. — Але тут погоджуюсь з вами — я неймовірно сумую за «польовим» Будановим, бо теперішній Буданов — сидить в кабінеті, має зустрічі з високим світом і дуже рідко кудись виїжджає, — Мар’ян не стримав сміху, який вийшов занадто сумним. — Я вже геть п’яний, якщо говорю таке своєму начальству, — інколи потрібно вчасно прикушувати язика.

На цей раз мовчання стало матеріальним. Важким. Як і погляд, який Змій відчував на своїй спині. Вже дорослий хлопчик, а досі не вмів вчасно промовчати. Сидіти було незручно: погляд різав, погляд пробирався під шкіру, намагався розібрати на частинки, щоб зрозуміти, що у нього в голові. О ні, йому вистачило одного психолога, який зміг витягнути його з самого дна, і однієї поїздки, яка хоч і відкрила нове дихання, проте знову підштовхнула його до безодні.

І все ж таки, ці стільці такі незручні. У голові билася хлопчача ідея, якій Капустенко не планував відмовляти. Не сьогодні. Він підвівся на ноги. Чогось почало заносити в бік, дуже сильно, і нога не пішла слідом. Ще і кабінет перед очима зробив гарний стрибок. Але Мар’ян не відчув ніякого зіткнення з підлогою, лиш міцну хватку на лікті, яка і не дала впасти.

— Стою. Я стою, — досить весело промовив Змій.

— Ти сьогодні хоч щось їв? — знову тон Кирила, наче він згадав, що його шеф.

— Не починайте. Все ж так добре було.

Їв. Не їв. Може це віскі таке гарне, що Мар’яна настільки сильно понесло? Капустенко відчув, як його повільно, без особливої упевненості, відпустили та зробив перший крок. Невпевнений. Проте зміг встояти. Пити на повністю голодний шлунок — вчинок надто дурний, проте в голові стало легко. Мар’ян спробував йти рівною лінією, спробував контролювати власне тіло, проте на третьому кроці його все ж занесло вліво. На двері він майже налетів, схопившись за ту ручку так, наче Капустенко тонув, а це було рятівне коло. Він не хотів бачити когось ще сьогодні.

Пальці знайшли під ручкою замок та прокрутили його. Раз. Два. Просто щоб був спокій та не постраждала репутація. Звичайно, не власна, яка і так була сумнівною. Мар’ян відштовхнувся руками від дверей, зробив декілька плавних, розтягнутих кроків назад та розвернувся на п’ятках. Тіло відчувалося сповненим повітрям та легкості, і саме тому він майже впав на ту підлогу, яка так манила його в останні хвилин десять. Змій витягнувся на увесь свій зріст, розкинув руки та глибоко вдихнув, неголосно застогнавши від того, як біль почав відпускати поперек. Краса. Капустенко почув, як колеса стільця кудись поїхали, і відкинув голову, щоб побачити, як Буданов визирнув з-за стола.

— Серйозно? — він вигнув брів та подивився так, наче бачив Мар’яна вперше.

— Та припиніть. Де ми тільки не лежали за все своє життя. Та й підлогу тут у вас миють кожного дня, — Капустенко, широко посміхнувшись, поплескав рукою поруч з собою. — Давайте. Я ж знаю, які ті стільці незручні.

Буданов лиш похитав головою та під’їхав на стільці назад до столу. Не хоче — хай хоч приросте до того стільця. Мар’ян побачив, як під столом пробігла якась тінь, а у наступну секунду до нього підійшов чорно-білий кіт, що обережно понюхав його обличчя. І як раніше не помітив Гюнтера? Капустенко шумно видихнув, на що кіт відстрибнув назад, та неголосно засміявся. Ці тварини… Але увагу Мар’яна привернув стілець, що знову від’їхав, і Кирило, який все ж таки встав. Та невже? Буданов залишив кітель на спинці стільця, обійшов Змія досить нетвердим кроком та все ж таки сів поруч з ним, щоб після і лягти.

— І потрібно було сперечатися зі мною, — Капустенко закотив очі та склав руки на животі.

— Де я сперечався?

— Десь.

Розумна розмова — ні додати, ні відняти. Важко зітхнувши, Мар’ян заплющив очі й дозволив хвилям, які існували тільки у нього в голові, почати заколисувати його. Дихання Кирила поруч дарувало якийсь спокій, хоча б з чого, і його щоку знову почали нюхати. Капустенко підняв руку, аби почухати Гюнтера під мордою, проте прояв любові зник майже так само швидко, як і з’явився. Кіт забрався йому на груди, щоб перелізти до Буданова і лягти біля його руки. І навіщо розплющив очі? Навіщо подивився?

— Ти ж знаєш, що моя чуйка ніколи мене не підводила, — Мар’ян геть проігнорував той факт, що дозволив собі зійти з формального тону. — Вона завжди права, хоч я не часто і слухаю її, — Капустенко майже скляним поглядом дивився в одну точку на стелі.

— Зараз ти її слухаєш? — після недовгого мовчання все ж таки спитав Кирило.

— Слухаю. Я хочу її слухати. Мабуть, я вперше так сильно пізнав себе, як зараз, відчув себе, — він неголосно пирхнув. — Інтуїція завжди попереджала мене про небезпеку, про те, що треба бути обачним, що там не ступати, а йти туди. Але зараз… Перемогу я побачу вже не з цього світу.

Тиша гостріша за ніж і смертельніша, ніж куля. Це усвідомлення лоскотало йому потилицю вже не перший місяць. Мар’ян не вірив у богів, в екстрасенсів, у якесь там передбачення і надприроднє. Але чомусь вірив тому тоненькому голосочку, який постійно пищав йому у вухо, що скоро буде поставлена жирна крапка у його повісті життя. Капустенко краєм ока помітив, як до нього повернули голову, і навіть дивитися у відповідь не потрібно було, аби знати, яке засудження було в чужому погляді.

— Щоб я більше не чув цього.

— Як скажете, пане начальнику.

Якби все це так вирішувалося. Проте… Проте дійсно не сьогодні про таке погане думати. Зараз трохи полежить і потрібно йти до себе. До себе. Мар’ян глибоко вдихнув та заплющив очі, не помітивши, що тиша та ледь чутний хід годинника накинули на нього ковдру сну.