Чарлі проводить Аластора занадто довгим поглядом і в цей момент розуміє, що щось пішло не так. Повітря в холі готелю несподівано виявляється злочинно мало, та й сухе воно, жарке… Чи це вона так горить? Сама горить, а серцю в грудній клітці стає кошмарно тісно, ніби воно раптом значно збільшилось у розмірах і має намір зайняти вже все тіло, заповнити своїм задушливим, легким занепокоєнням кожну клітинку.
Від жаху Чарлі притискає долоні до ланіт і остаточно перестає розуміти, чи зблідли вони сильніше чи навпаки стали червоними, як мікрофон Радіо Демона.
О ні.
Чарлі різко видихає й жмуриться, щиро намагаючись викинути всі думки про Аластора з голови в цей конкретний момент і зовсім не бажаючи просто так вірити в реальність того, що відбувається. Вона не могла, вона ж не повинна була!
Але ось її наївний, трохи розгублений погляд великих цікавих очей знову на автоматі вдалині знаходить розмовляючого з Хаском біля барної стійки демона, і повітря різко, грубо застряє в горлі, клубочиться трохи вище ключиць густою грудкою, не даючи ніякого спокою, обгортаючи все всередині чимось новим, що обпалює. Це приносить стільки незручностей, що принцеса починає злитися сама на себе, сильніше стискаючи тонкі пальці на краю столу й навіть не помічаючи, як вони від цього бліднуть ще більше.
Виявляється, вона ще й як могла. Нікому це не сподобається.
Батькові в тому числі.
Але Чарлі не з тих, хто визнає свою поразку відразу, - вона, поправивши волосся, швидко й сміливо посміхається (насамперед, для себе, щоб обдурити власну невпевненість) і круто розвертається на підборах до столу, на якому лежали документи щодо готелю й якими треба було б займатися куди уважніше, ніж вона це робила, думаючи про зовсім інше.
Розвертається і наштовхується на непоміченого раніше Енджела моментально.
Перелякане здивування на секунду прослизає на її обличчі.
- А я думав, ти його зжереш поглядом, - ліниво спершись на стіл, протягнув він.
- Що-о?
Різко відсахнувшись від Енджела, Чарлі здригнулася від переляку й не дуже вчасно зрозуміла, що треба було б тримати себе в руках. Самовладання в будь-якому разі загубилося від такого коментаря знову в ту ж секунду, а страх виявитися спійманою на особистому й, хотілося б, таємничому заграв зовсім новими фарбами, обпалюючи грудну клітку. Принцеса не думала, що довіряти Дасту - гарна ідея, тож боятися було чого.
- Аластора, - він посміхнувся й грайливо підморгнув. - Я бачив, як ти дивишся. Можеш навіть не…
- Що за маячня?
Гордо піднявши підборіддя, Чарлі дещо роздратовано схрещує руки на грудях й стискає губи. Головне - заспокоїтись і добре зіграти байдужість.
Вона цілком серйозно готується до останнього заперечувати будь-які слова Енджела, але той, на її величезне здивування, лише апатично знизує плечима й відвертається, явно забувши додати щось у стилі «як знаєш» і нудно поглянувши на Ніффті з віником, яка прошмигнула в коридорі.
Чарлі забарилася. Невизначеність тепер засіла не тільки в голові, а й зовні, де Енджел помітив особисту проблему, що проскочила на її обличчі, де принцеса конкретно так схибила, забувшись всього на пару хвилин, і де тепер необхідно було згорда триматися в кілька разів краще, ніж планувалося раніше, щоб виправдати себе перед іншим. Але оскільки вона не надто вміла приховувати емоції, це буде досить складно.
Якщо весь цей безлад у грудях не зникне сам собою, їй явно буде не до сміху.
- Слухай, а є ще лід? - уточнив Енджел, тицьнувши пальцем на порожній морозильник, який усе ще не спромоглися кудись прибрати, й вирвавши Чарлі з нетрів думок.
Аластор ніби казав їй, що ось-ось займеться інтер’єром.
- Е-е-е… - на секунду вона розгубилася. - Думаю, так? Подивися на кухні.
Енджел пішов одразу ж у вказаному напрямку, знову залишивши Чарлі в абсолютно втраченому, підвішеному стані нерозуміння того, що відбувається. Що таке було в її погляді? Як їй не варто було дивитись на Аластора, щоб і той нічого не запідозрив?
Чарлі знову з несміливою цікавістю озирнулася туди, де раніше стояв демон, але розчаровано усвідомила, що тепер його там не було.
Аластор завжди чемний і ввічливий, і навіть до цієї постійної посмішки, що частково лякає, на його обличчі можна звикнути - Чарлі звикла. І досить просто. Більше того, ця манера стала здаватися їй не лише цікавою, а й привабливою, яка ще більше підкреслює владу, впевненість Радіо Демона, нехай принцеса й намагалася ігнорувати подібні думки. Але вони з’являлися при одному погляді на нього.
Чарлі намагалася тримати себе в руках і з кожним днем розуміла, що це складно.
Навіть зараз, сидячи на сходах на вході в готель, вона подумки поверталася до першого дня їх знайомства, зариваючись пальцями в густе волосся й намагаючись зрозуміти, що ж тоді пішло не так, що змусило серце забитись по-новому. В який момент вона подивилася на Аластора не як завжди? Може, коли він захопив її до танцю? Або…
Чарлі важко видихає, схиляючи голову. Прохолодне вечірнє повітря мало трохи допомогти остудити розум, але легше зовсім не ставало: під ребрами все ще кипіли суперечливі почуття безглуздого щастя й неможливого болю, смутку від безвиході становища, що змішувалися в ядрений коктейль, який щодня, щохвилини душив. Здавалося, коли Аластор відсутній чи коли вона зайнята роботою, стає простіше, все це ніби зникає, але зараз… Ні, на місці. Кожен момент у пам’яті, кожний погляд, кожна емоція.
Гріються, обживаються всередині.
Чарлі щиро хотіла боротися з цим, але мимоволі прокручувала в голові всі спільні моменти, аналізувала, роздумувала над їхньою суттєвістю… В один момент їй здавалося, що погляд Аластора був занадто теплим стосовно неї, а в інший вона давала собі уявний потиличник і все заперечувала, скидаючи на його манери.
Хотілося просто вирвати всю бурю з-під ребер. Щоб вона зникла й ніколи більше там не з’являлася. Ніколи.
Двері за спиною несподівано тихо відчинилися.
Тільки в цей момент, виринувши з роздумів, Чарлі усвідомила, наскільки замерзла в одній лише білій сорочці, й зіщулилася, відчувши, як по шкірі рук і вздовж хребта пробігли сироти. Вона вже хотіла обернутися й встати, забувши про те, що хтось ці двері все-таки відчинив, але тут їй на плечі впало важке й нагріте чужим теплом пальто. Чимало здивувавшись, Чарлі підняла голову й відчула, як усередині ніби утворюється вакуумний простір, що прискорює серцебиття.
- Усміхнись, люба, - весело промовив Аластор, звично посміхаючись при цьому. - Ти ніколи…
- …не одягнена повністю без усмішки, - трохи вищим голосом з нервовими нотками продовжила Чарлі й схаменулась тільки в той момент, коли зловила на собі зацікавлений погляд. - Ой, вибач…
Дурний сміх зірвався з її губ, і вона лише похитала головою, не в змозі впоратися з незручним становищем. Навіть домовити фразу «вибач, що перебила» не вдалося повністю: емоції, безглузді почуття брали гору й Чарлі втрачала над собою контроль. Але Аластора це, здається, зовсім не збентежило.
- Саме так! - різко змахнувши мікрофоном, гучно підсумував він.
Голос з перешкодами став настільки звичним для Чарлі, що вона, тільки-но переставши сміятися й залишивши на губах тільки широку, абсолютно ідіотську усмішку, спіймала себе на думці про те, як він подобається їй. І одразу обсмикнула. Не можна, не можна, не можна так думати! Це лише зіпсує всі її старання переконати себе в хибності почуттів.
А вона просто мала переконати.
Хоча б заради Веггі.
Трохи заспокоївшись, Чарлі щільніше закуталася в червоне пальто, сильніше натягнувши його на плечі й схопившись за його комір, і знову підняла погляд на Аластора, який задумливо, зі спокійною усмішкою дивився кудись у далечінь.
- До речі, дякую, - ніяково перервала тишу Чарлі, посміхнувшись і кивнувши на пальто. Тут же, щоправда, зніяковіла. - Тобі так не холодно?
У відповідь Аластор лише знизав плечима, натякаючи на несуттєвість проблеми, а принцеса несподівано відчула під ребрами легке тепло й себе - особливою для демона, а тому - щасливою.
П’янке почуття знову викликає на обличчі усмішку, що ледве стримується.
І тут же спіймавши себе на цій думці, Чарлі страшенно перелякалася, надто різко піднявшись на ноги й стягнувши пальто Аластора з плечей під його дещо здивованим поглядом: так, ось зараз вона піддасться слабкості, потім Веггі… Веггі була вирішальним моментом. Тієї точкою неповернення, через яку Чарлі все ще боялася переступити, втратити підтримку, любов, захист. Нове, незвідане майбутнє лякало.
А тому принцеса не хотіла щось міняти.
- Дякую ще раз, - вона натягнуто посміхнулася, повертаючи Аласторові пальто, але не підходячи ні на крок. - Думаю, що ти можеш уже йти, якщо хочеш? Робочий день давно закінчиться…
- Гадаю, так, - він з такою ж задоволеною усмішкою трохи схилився й, розвернувшись, попрямував униз сходами, геть від готелю.
Чи відчула Чарлі полегшення від цього? М-м-м, ні. Вона тільки з помітним присмаком розчарування та смутку усвідомила, що в глибині душі хотіла, щоб він залишився всупереч її словам, щоб зробив якось інакше. Тепер у грудях замість щасливої чарівності через з турботою накинуте на плечі пальто залишилася туга порожнеча, що давить на ребра, роздмухується, від якої сльози на очі навертаються.
Підібгавши губи й опустивши погляд, Чарлі поспішила повернутися до готелю.
Коли буквально всі намагалися допомогти принцесі з купою документів, які бралися взагалі незрозуміло звідки, вона випадала з цієї реальності. Веггі, здається, намагалася найбільше, розкладаючи все за категоріями, пояснюючи Чарлі, що треба підписати, а де ще листи від її батька, на які непогано було б відповісти. Енджел лише вдавав зайнятість. Щоправда, іноді він усе ж таки роздратовано видихав і не давав зробити принцесі якусь дурість, тому що вона щоразу намагалася все переплутати.
Цей процес був жахливим. А ще більше злилася Веггі, коли Аластор приносив черговий стос паперів, які підтверджували укладені ним угоди на благо та розвиток готелю. І в ці моменти Чарлі навіть здавалося, що дівчина підозрює, бачить те, як принцеса дивиться на Радіо Демона, а тому так біситься.
Чарлі думалося, що вона збожеволіє.
Трохи боязко дивлячись в очі Аластора, в яких горіла впевненість, поки він пояснював їй нові схеми. Вона щиро намагалася вникати в суть ідеї, але через швидку з перешкодами говірку навряд чи розуміла й половину так точно.
- …так ми залучимо клієнтів, друже мій, - нарешті завершив він.
Слова гостро різали по серцю.
Друг.
Звісно, тільки друг, ну про що Чарлі ще могла думати? Але тільки болю від цього в душі менше не ставало, а навіть навпаки - вона, наче пожежа, розросталася все сильніше й сильніше. Образа? Так, можливо. Біль та образа. І всі ці почуття разом перекрили все інше, залишили позаду той запал від уже реального успіху готелю, яким останні тижні й жила Чарлі.
- Чудово, - нервово, натужно усміхнувшись, протягла вона, незручно заправивши волосся за вухо. - Дякую.
Вона не знала, що сказати ще. Не знала, але дуже хотіла й тому просто продовжила стояти перед Аластором, сподіваючись, що мовчання не встигне стати незручним перед тим, як вона придумає нову тему. Однак Радіо Демон у цей момент з посмішкою відволікся на Веггі за столом, ледь не зачепивши мікрофоном Енджела, що проходив повз.
- Люба, ти все робиш не… - почав він, підходячи ближче, але Веггі лише більше розлютилася.
- Відчепись від мене!..
Хрипкий сміх Аластора змусив Чарлі нервово прикусити губу: вона не хотіла, щоб вони зараз сварилися, лаялися й так далі за списком… Веггі й так занадто запальна. Це треба було припинити, і якнайшвидше.
- Ти збираєшся щось робити з цим? - піднявши брови, з-за спини поцікавився Енджел, і Чарлі різко обернулася.
- Про що ти?
- Та гаразд, не прикидайся, - він закотив очі. - Ти маєш дівчину, а ще види на цього полуничного сутенера…
Зашипівши від обурення, Чарлі навіть для себе занадто різко витягла Даста з кімнати й зачинила за собою двері. Серце перелякано билося в грудях і, відверто кажучи, тепер вона не дуже розуміла, що робити, й просто сподівалася, що ні Веггі, ні Аластор не чули цих слів. Хоча, мабуть, Аластору якраз було б байдуже. Він би посміявся, задоволено посміхнувся й перевів би все в безглуздий жарт, щоб не порушувати тему.
Чарлі була певна.
- І що ти хочеш цим сказати? - вона склала руки на грудях, неспокійно обернувшись на двері.
- Нічого, - Енджел знизав плечима. - Просто запитав.
- Добре, - сказала Чарлі, важко видихнувши й прикривши долонею очі. - Тоді просто не роби так більше, гаразд? Я не хочу обговорювати це питання. І впораюся сама.
Даст невдоволено кривиться й стає цілком очевидно, що він продовжував діставати принцесу виключно від неробства та нудьги. У будь-якому випадку Чарлі вже було начхати на це: вона сказала, що впорається, а значить, повинна була зробити це й саме зараз повернутися в кімнату та проконтролювати роботу друзів.
Зібратися з силами й не думати про те, що її заворожує харизма Аластора.
Вони ж друзі, хоч би як боляче від цього ставало. Просто треба переконати себе в цьому й жити спокійно: Чарлі ж могла просто задовольнятися спілкуванням із демоном, чи не так? Ну ось. Друзі – це так само чудово.
Посваритися з Веггі, піти гуляти й потрапити під дощ? Мабуть, так.
Чарлі знала, що її і без того тендітний світ потрібно весь час ловити й склеювати з різних боків: то з готелем були проблеми, то батько знову критикував діяльність, то особисте життя йшло під укіс… А бувало як зараз - усі разом. І тоді принцеса розуміла, що сил справлятися з усіма бідами в неї просто немає.
Мокра холодна сорочка липла до тіла, вода з волосся стікала на обличчя, й Чарлі чудово знала, що туш давно вже попливла й розмазалася, але все одно продовжувала сидіти в сквері на кам’яній лавці та дивитися на свій готель з вивіскою, що яскраво світилася. Повертатися туди не хотілося. Там були лише суцільні проблеми, й дощ у них явно вигравав у невинності.
Чарлі думалося, що вона з усім впоралася, але виявилося зовсім навпаки: під липовою впевненістю опинився бардак із деталей, яких вона не помічала за думками про те, що все-таки діялося в неї під ребрами, де це місце, з якого варто було вирвати всі переживання.
Її важке зітхання розірвало тишу й шум від крапель дощу.
Страшенно холодно.
У той момент, коли над головою з’явилася парасолька, а поруч сіла висока знайома постать, їй здавалося, що вона провела на лавці вже кілька годин, думаючи про своє. З незвично м’якою, задоволеною усмішкою Аластор окинув поглядом калюжі навколо, а потім повернувся до принцеси й примружився.
Чарлі розгубилася. Вона дивилася на демона з трохи відкритим ротом, від холоду й сиріт обіймаючи себе, й зовсім не знала, що сказати, хоча вже відчувала, як у голові думки перевертаються з ніг на голову й надто жваво стирають ту сміливу позначку «Мені вистачить дружніх стосунків із ним», знову розпалюючи багаття в душі.
- Принцесі варто триматися згорда, - трохи схиливши голову, хитро вишкірився Аластор. - Особливо, коли вона хоче чогось досягти.
- Це… - Чарлі опустила погляд на мокрі носки туфель, і вирішила, що буде чесна. - Це важче, ніж я думала.
- Звісно, люба, - він весело розсміявся. - Для цього я тут.
Чарлі різко підняла погляд на демона й усвідомила, що все по ній видно, навіть незважаючи на її ретельні спроби ховатися й переконувати себе в байдужості. Вона й сама чудово розуміла, наскільки ясно її очі зараз висловлювали надію, теплоту та цю ідіотську симпатію стосовно Аластора, розуміла, що йому легше було б здогадатися… Але зараз уже стало зовсім байдуже.
Декілька його фраз змусили в неї в грудях спалахнути пожежу, що гріла, обпалювала, що розливалася по венах і проганяла сироти від дощу. І начхати вже було, вирве це почуття з-під ребер сам Аластор чи будь-які обставини. Цілком начхати.
Розтягнувши на губах щасливу усмішку, Чарлі різко присунулася до демона й обійняла його, несміливо уткнувшись у комір пальта. Вона відчула, як різко від цього напружився Аластор, ніби перестав дихати, і як одна його рука згодом ледь відчутно доторкнулася до спини принцеси. Чарлі навіть подумалося, що від цього її випаду посмішка на мить зникла з його обличчя, але перевіряти не стала.
Нехай буде так. Так, вона програла й закохалася в нього, варто визнати, незважаючи на біль усередині, що наростав від усвідомлення.
Звісно, Шарлотта Магне не дозволила б собі такого.
Але вона Чарлі.
Просто Чарлі.