Годинник вибив північ.
Ні, не так, занадто понуро.
Бій курантів, дружний сміх, який змішався із щасливими криками, і дзвін бокалів шампанського в заповненій людьми тісній квартирі, а також салют десь неподалік на фоні ясного нічного неба, що зеленими, червоними та жовтими іскрами розсипався у темряві і зникав, падаючи, сповістили про кінець одного дня і початок нового. Про наступ дванадцяти годин і абсолютно точно - Нового року.
Бажання загадане під дзвін годинника - не бути одною. Знайти того, хто зміг би в будь-яку хвилину з’явитись і підтримати, просто посміятися над чим завгодно. Ілона не просила багато, лиш тільки відчайдушно потребувала близьку, рідну і кохану людину. Цілком нормальне бажання, яке заслуговувало уваги. От тільки воно залишиться виключно в її голові: розголошувати ж не можна - не виповниться.
Згодом, коли стрілки годинника переповзли ближче до першої, дружня компанія стала збиратися на вулицю: гуляти і веселитися не в квартирі, а прямо на колючому, морозному повітрі, серед білосніжних дерев і де-не-де прикрашених гірляндами вітрин та гілок. Свято зробило своє діло. Тепер лишалось лише продовжити дарувати новорічний настрій іншим випадковим прохожим. Ну і, звісно, веселитися і галасувати, відмічати так, щоб запам’яталось надовго.
Ілона вийшла на свіже повітря однією з перших, тут же пошкодувавши про те, що не захопила з собою рукавички, і сховавши долоні в кишені червоної куртки. Мороз щипав почервонілі щоки. Пара клубами злітала з вуст. Яскрава посмішка розцвіла на її обличчі від виду білосніжного, здавалось, зітканого з крихітних кристалів снігу, що миттєво захрустів під ногами. Настрій трохи піднявся: погода подарувала на свято маленьку казку, нехай і холодну.
Не зговорюючись, компанія направилась у сторону парку і довгої алеї, дерева якої було святково прикрашені ілюмінацією. Жарти та сміх були чутні зі всіх сторін, посмішка не сходила з обличчя Ілони, однак думки було зовсім про інше, далеко звідси. І зовсім випадково, задивившись на дивну форму ілюмінації на одному з дерев, що нагадувала морду собаки, вона відстала від компанії, фактично залишившись на самоті і лиш чувши приглушений сміх друзів.
Несподівано жовте світло ліхтарів почало біліти, наче хтось невидимий раптом вирішив змінити лампочки. Та і взагалі все навколо швидко вицвітало, втрачаючи магічні кольори, хай і в збляклій нічній темряві. Сніг начебто був намальованим на папері, а художник забув його пофарбувати або спеціально залишив неторканим; дерева покрасились в чорний, місцями сірий колір. Ілона наче в чорно-біле кіно потрапила. Не розуміючи, що відбувається навколо, вона повернулася до друзів з німим питанням, але так і замерла з відкритим ротом, не в змозі вимовити ні слова: всі до одного застигли в русі, також знебарвившись. Хтось крокуючи, хтось поправляючи волосся, через що воно кумедно замерло в повітрі, мов замерзло; на обличчях залишились смішні гримаси, ніби всіх раптом поставили на паузу в не найвдалішу мить.
І лише ілюмінація на гілках дерев все ще сяяла блакитними та фіолетовими вогниками. Точно фільм.
- Вечір добрий!
Ілона швидко озирнулася на глузливий, механічний, якийсь неприродний голос і зустрілася з жовтими очима. Все би нічого, от тільки зіниці були схожі на котячі, а обличчя незнайомця… Воно було перевернуто. Він висів прямо у повітрі вниз головою, хоча зачепитися не було за що.
- Не хочеш укласти угоду?
Хлопець в циліндрі, який так само левітував догори ногами, протягнув Ілоні долоню в рукавиці, і та миттєво запалала синім вогнем, від чого дівчина сахнулась, перелякано дивлячись на незнайомця.
- Що? - глядячи то на очі, то на руку, здивовано перепитала Ілона.
Сенс слів цілком собі дійшов, але вірилось у нього насилу, та й незрозуміло було, що хлопець мав на увазі під угодою. Мало що.
- Не хочеш? - награно розчаровано вимовив він і опустив руку, слідом за тим прийнявши нормальне положення і ставши ногами в лакованих черевиках на ледь замерзлий асфальт. Тепер привабливі риси обличчя роздивитися було легше. - Ну і не треба.
- А-а, добре, - недомисленно протягла Ілона, вигнув брови і не зовсім розуміючи, що робити. - А ти взагалі… хто? І що коїться?
Незнана цікавість майже повністю витіснила всілякі побоювання, а руки зовсім перестали відчувати холод, що так само було дивно, як і те, що навколишній світ несподівано знебарвився і застиг, а замість всієї компанії з’явився трохи божевільний на вигляд хлопець.
- Білл Сайфер, демон, - велично усміхнувшись та піднявши циліндр над головою, представився він. - Як звати тебе, я знаю. Суть в тому, що ти загадала бажання, дорогенька, а я програв спір, - несподівано глибоко задумавшись, він подивився кудись у сторону і тихо додав: - Не треба було ставити на Ялинку…
- Так, стоп! - перервала його міркування Ілона, піднявши руки. - Ще раз. Що коїться, я не розумію. Чому все чорно-біле, хто ти і звідки ти взявся?
- Ти не хотіла бути сама, - закотив очі Білл, склавши руки на грудях. - Але, схоже, слід було загадати пам’ять краще. Так от, я тут, щоб виконати те бажання. І якщо ти продовжиш докопуватися до мене, я плюну на спір та піду.
Ілона трохи насупилася і відійшла на декілька кроків у сторону, до кучугур снігу на газоні за брівкою, яку зовсім не видно. Периферійним зором вона бачила, як Білл сперся на тростину і, все ще всміхаючись, глядів на неї очікувальним поглядом. А їй потрібно біло обдумати все вдіяне. І дещо зробити…
Швидко нахилившись і схопивши жменю снігу, Ілона зліпила круглий сніжок і, обертаючись, кинула в Білла… Поціливши прямо в ліве око.
Він, однак, на те лиш підвів брови і важко подивився на дівчину.
- Ауч, - повільно протягнув Білл, все ще не ворушившись і стискаючи губи в тонку лінію, більш схожу на нитку. Жменька снігу так і залишилася на обличчі, наче прилипла.
- Я повинна була перевірити, - тихо хіхікнула Ілона, адже реакція Білла і взагалі її незвичайна влучність викликали виключно сміх. - Вибач, я подумала, що ти глюк.
- Сподіваюсь, тепер твоя цікавість задоволена, - похмуро промовив Білл, відпустивши тростину, через що вона просто випарувалася, швидко підійшов до Ілони і підхопив її на руки.
- Гей-гей, пусти! - злякалася вона і спробувала вирватися з мертвої хватки Білла, однак нічого не вийшло. - Що ти робиш?!
Відповідь Ілона отримала доволі швидко, коли демон відпустив її, і вона рухнула прямо в м’яку велику кучугуру снігу. Здивування тут же замінило переляк, а довге шовковисте волосся покрилося пухнастими сніжинками. Холод, однак, все ще не відчувався, та й одяг не спішив промокнути.
Оцінивши нове положення і комічність ситуації, Ілона залилися голосним сміхом, намагаючись вилізти із кучугури та піднятися на ноги. Білл нахилився зовсім близько до її обличчя і всміхнувся, подаючи руку для допомоги.
Ілона ж не могла без посмішки дивитися на його заліплене снігом око. Вона схопилась за його долоню однією рукою, другою - за гілку дерева майже над головою, підіймаючись, від чого частина ілюмінації звалилася прямо на неї. Тепер волосся і червона куртка були прикрашені синіми та фіолетовими вогниками. Ілона знову схвильовано розсміялася, але знімати гірлянди не поспішила, остаточно вибираючись із кучугури на тротуар.
Не відпускаючи її долоню, Білл одним махом руки і клацанням пальців оживив музику, яка й раніше тихо грала в кафе неподалік. От тільки тепер повільна пісня звучала значно гучніше, а Білл потягнув Ілону в невибагливий танець, обережно утримуючи її за талію і даруючи їй чарівну, хитру усмішку. Дівчина трохи засоромилась і залилась рум’янцем, відводячи погляд і знову розглядаючи ілюмінацію на деревах, а також ту, що звисала з її плечей. Ніяково було відчувати на собі чужі ощадливі дотики і уважний погляд.
Білл нахилився трохи ближче, ледь примружившись, і майже торкнувся її вуст своїми, але Ілона нервово розсміялась і віддалилася, переводячи все на жарт.
- Я не можу спокійно на тебе дивитися з цим сніжком… Невже не заважає? - прикусив губу, вона почала обережно струшувати сніг з його ока, і вже через мить на шкірі залишилися тільки крихітні колючі сніжинки, що нагадували про вдалу перевірку на реальність. - Отак краще.
Білл усміхнувся і несподівано матеріалізував прямо з повітря кишеньковий годинник з ланцюжком. Уважно подивившись на рухому стрілку, він знову повернувся до нетямущої Ілони і зробив невеликий крок назад, обережно беручи її руку.
- Мені час іти, - Білл загадково посміхнувся і, не відводячи погляду, поцілував тильну сторону долоні, засоромивши дівчину. - Ще побачимось, Трилисник.
- Як ти мене назвав?..
Ілона хотіла вже образитись, геть забувши про минулу сором’язливість від галантності Білла, але він вже зник, а світ, наче перегоріла лампочка, мигнув справжніми кольорами пару разів, і час знову рушив уперед. З неба продовжив сипатися великими клаптиками сніг, сміх компанії - розлітатися по алеї; вони, як і раніше, закрокувала далі по дорозі.
Ілона стала розгублено озиратися по сторонах, не розуміючи, що взагалі трапилося. Нічого до ладу не змінилось, ніхто з оточення паузи в часі не помітив… І тільки лиш вона не тямила щодо появи демона і чорно-білого світу. Питання залишились, відповідей нема і, схоже, не очікується.
- Гей, ти йдеш? - одна з подруг озирнулась та чекально подивилась на Ілону, від чого та трохи сіпнулася і посміхнулась, майже бігом наздоганяючи компанію.
Настрій значно покращився, а минулий осад журби в душі випарувався повністю, звільняючи місце для пухкого відчуття щастя. Що б там не було, її бажання можна вважати виконаним. І якщо подібні зустрічі з Біллом відбудуться знову… Ілона буде тільки рада. Незмірно рада побачити його жовті очі і трохи божевільну посмішку.