Яскраве сонце сліпило.
Потрібно було слухати розумних людей і купувати карту міста ще на самому початку поїздки, а не просто покладатися на телефон, який дуже вдало здох посеред людної, незнайомої вулиці, залишивши здивовану таким поворотом мене наодинці з тишею в голові й шумним натовпом. Успіх? Втім, воно й не дивно: заряду було замало, бо виявилося, що в номері розетка не працювала. Мені щастило цілий день.
Але зараз було важливо те, що паперову карту я таки знайшла. Блокнот, куплений буквально десять хвилин тому в маленькій крамниці, був з порожніми білими сторінками - зовсім незручно для мене, - але на форзаці була карта потрібного району Нью-Йорка. Вдало таки, хоч можна було й краще.
Сонце світило прямо в обличчя, виглядаючи з-за сріблясто-білих хмар на блакитному небі й геть-чисто ігноруючи місцеві висотки. Здається, я просто стала між двох тіней від будинків… У будь-якому випадку, окуляри стали в нагоді: затемнене скло більше не заважало дивитися на екран, а світло завдяки ним не різало очі.
Шумна вулиця була до верху сповнена людьми й машинами, а я в цій усій метушні повільно йшла й повністю вибивалася із загальної картини, уважно звіряючись з картою в блокноті й дивлячись на табличку з назвою вулиці. Хтось пхнув мене в плече, проходячи повз, але я не звернула уваги й тільки зробила крок у сторону, продовжуючи вдивлятись у карту.
Та де ж це я взагалі?..
На розі вулиці - будівництво, точніше щось зруйноване, що активно розкопують. На кілька секунд цікавість бере гору, і я задумуюсь, що там трапилося. Але хто мені розповість? Смішно ж.
Мій погляд завмирає на ще двох чоловіках, які також скептично дивляться на метушню серед робітників. Абсолютно різні, дві протилежності, якщо судити на вигляд. Наче, хтось знайомі, але це Нью-Йорк… Зустріти можна будь-кого, тож я не зважаю і повертаюсь до своєї проблеми.
Десь збоку несподівано я чую голосний дівчачий писк, чому морщусь, і бачу, як два його джерела підбігають до чоловіка з парасолькою. Навіщо йому парасолька, до речі? Таке сонце…
Трохи примружившись й опустивши окуляри на кінчик носа, я з подивом наголошую, що очі мене не обманюють: двоє молодих людей (хм?) цілком мені знайомі з телевізора та всяких «термінових новин». Дивно, що я відразу не впізнала відомого месника Тора та його брата Локі, який кілька років тому накоїв стільки бід у Нью-Йорку. Тепер зрозуміло, чому ці дівчата так запищали. Фанатки.
Хмикнувши, я пішла далі, периферійним зором спостерігаючи за тим, як троє роблять селфі, посміхаючись у всі тридцять два, а Локі від цього закочує очі, стоячи осторонь. Чомусь це страшенно веселить. Мої губи мимоволі розпливаються в посмішці, і я опускаю голову, намагаючись сховати це, але… Ідея з’являється швидше, ніж я то усвідомлюю.
Різко змінюючи напрямок, я повертаюся прямо до «знаменитостей» і підхожу майже впритул.
- Перепрошую, - Тор, як і дві незнайомі дівчини, змірює мене здивованим, практично приголомшеним поглядом, - чи не могли б ви підписати?
Як ніколи раніше я шкодую, що мій телефон сів, і не можна зробити знімок. Але саме зараз усі незручні дрібниці, що трапилися за півгодини, склалися в ідеальну картину у вигляді порожнього блокнота й чорної ручки, яка була до нього безкоштовним бонусом.
Нервово закусуючи губу, я простягаю обидві дрібниці Локі й посміхаюся, дивлячись знизу вверх. Чому б ні?
- Нічого не переплутала? - він скептично мружиться, вигинаючи одну брову. - Тор ліворуч.
- Ні, - впевнено відповідаю я, ігноруючи сарказм, і трохи наполегливіше простягаю розкритий блокнот. - Будь ласка?
Наді мною лунає смішок. Не встигаю я перелякатись й остаточно розхвилюватись, як на білому листку паперу з’являється акуратний чорний розпис.
Розслабившись, я вдячно киваю і, як і раніше, посміхаюся, дивлячись на реакцію оточення. Що ж. Так чи інакше воно коштувало цих приголомшених, косих поглядів. Буде, що згадати, після повернення додому…
Круто розвернувшись, я продовжую йти в заданому напрямку й, тільки відійшовши на пристойну відстань, обертаюся, щоб знову поглянути на богів.
Однак там, де вони стояли, вже пусто.