Суха земляна дорога всипана жовтим і помаранчевим листям, що практично не зворушено жорстокою осінню, прикрита ними, ніби старим, проїденим міллю килимом, що насправді належить лісу. Від великої кількості маленьких яскравих плям в очах починає рябити - визначити, де листя, а де чорні крапки, що миготять, практично неможливо. Від них навіть з’являються сльози, настільки ці різнокольорові цятки яскраві й виділяються на блідо-коричневому тлі з напівголих дерев. Дощі, що минули колись, розмили ґрунт, через що він став нерівним, покритим ямами. Виразно видно місця, де раніше текли струмки води. І все-таки зараз тут абсолютно сухо, немає навіть натяку на вологу, ніби дощі востаннє відвідали цю місцевість багато років тому.
Дорога досить широка, нею легко проїде легкова машина, якщо, звісно, підвіска дозволятиме такий номер. Попереду, мабуть, метрів за десять дорога завертає праворуч і там ховається в серпанку з тонких гілок дерев, кущів і знов-таки листя.
Ліс стоїть ніби в сірому, ледь помітному тумані чи навіть димі; стовпи дерев огорнуті тонкою, ніжною вуаллю, що зачепилася за рослини, наче павутинка, і тепер, не рухаючись, оселилася в лісі, забрала його у свої примарні володіння. Цей туман помітний тільки вдалині, поряд його ніби й немає, хоча якщо відійти на пару кроків уперед й обернутися, він з’явиться. І складається враження, що він переслідує, пропускає вперед, але одразу ж підкрадається ззаду й не дає можливості відступити, злякатися та втекти хутчіше додому, геть із таємничого лісу, що ніби живе й думає.
Та й куди тікати, теж невідомо. Є дорога десь позаду, а там, куди дістає погляд, вона ховається від очей і ніби грає з заблудлим мандрівником у наздоганяння, грайливо поглядаючи на його невпевненість і шепочучи «йди». Вона загадково посміхається, кидаючи млосний погляд і, наче скромна дівчина, тікає вперед, не чекаючи на гостя лісу.
І все ж Мейбл не впевнена, чи варто їй робити крок уперед, зриватися з місця й іти цією земляною дорогою, нервово оглядаючись на всі боки й відчуваючи на собі чийсь допитливий погляд. У лісі зараз жодного звуку, стоїть цілковита тиша, ніби час зупинився, а з ним і вітер, через який мали шурхотіти бодай нечисленне листя, що залишилося на гілках; але вона чомусь знає, що доки стоїть, нічого з цього не станеться. Досить зробити крок - як ліс оживе, а що разом із ним - інше питання.
Мейбл дивиться в одну-єдину точку, дивиться на неї і не відводить погляд, боячись того, що найменший її рух може пробудити все навколо. Вона лише намагається якнайдовше не видихати, щоб ненароком не видати своє існування. Вона не хоче знати, що ззаду, але їй здається, що зрідка вона відчуває чиєсь уривчасте дихання. А коли воно пропадає, погляд чіпляється за щось темне в тумані, за поворотом дороги.
- Міс Пайнс, я розумію, що література - не найцікавіший предмет, але виявите хоча б повагу.
Грізний голос вчительки змушує Мейбл різко розплющити очі й трохи підвестися над партою, сонно оглядаючи хмуре приміщення та усвідомлюючи, що знаходиться в шкільному кабінеті, а не лісі. Вона ловить на собі стомлений погляд молодої жінки й здавлено бурмоче вибачення. Мейбл не знає, чому почала засипати скрізь, де тільки можна. Просто в якийсь момент її повіки важчали, і вона заплющувала їх, поринаючи в неспокійну дрімоту.
Мейбл випростовується й протирає очі, розсіяно дивлячись на зошит перед собою із записаною датою та темою уроку. Вона знову проспала весь час, і дивовижно те, що викладачка відзначила це тільки зараз: складно не помітити ученицю, яка спала на третій парті. Мейбл похмуро дивиться на записи в зошиті сусідки й зітхає: списана майже вся сторінка, а її навіть ніхто не спробував розбудити, що частково було прикро. Напевно, однокласники звикли до того, що вона може заснути будь-де й будь-коли.
- Що ж, клас, не забудьте, що наступного тижня ми їдемо на екскурсію, - вчителька трохи усміхнулася й оглянула підлітків, що задоволено загуділи й почали перемовлятися між собою.
Мейбл лише облизала губи й з насолодою згадала про те, що це був останній урок, а попереду вихідні, на яких вона зможе спокійно відіспатися. Хоча це вже здавалося надто нереальним… Ймовірно, їй потрібно було поділитися переживаннями з Діппером.
- Урок закінчено, можете йти.
Усі миттєво підриваються з місць, починають судомно скидати з парт речі прямо в сумки, ніби бояться, що вчителька їх зупинить словами «я пожартувала, сідаємо на місця й пишемо далі». Звична картина анітрохи не дивує Мейбл. Її думки зайняті абсолютно іншими речами, а серце все ще швидко б’ється після сну. Вона повільно ховає зошит і ручку в рюкзак, роблячи це машинально й усе ще перебуваючи в тому лісі, намагаючись краще розглянути силует у тумані. Але вся увага все ж таки переходить на однокласників, які, штовхаючись, намагаються якнайшвидше покинути задушливий клас, а разом з ним - і школу.
Мейбл швидко одягає куртку й закидає рюкзак на одне плече, прямуючи до Діппера, який чекає її біля виходу. Він, примружившись, недовірливо дивиться на Мейбл, яка за останній тиждень практично весь час спала й майже не сміялася, перебуваючи в задумливому стані. Вона бачила, що він стурбований її станом, але все ще не наважувалася розповісти історію, яка з нею трапилася минулого тижня.
- Автобус чекає, - посміхається Діппер і жартівливо пхає Мейбл в бік, на що вона нарешті усміхається й навіть тихо хихикає.
Нехай втома й бере верх, але вона намагається залишатися собою, тим же позитивним дівчиськом, яке зараз більше схоже на сплячу красуню. Хоча з такими колами під очима, як у неї, вона буде просто сплячою Мейбл.
Силует зникає, коли вона все ж таки моргає, не витримуючи сверблячки в очах. Тепер вона знову відчуває подих на шиї; волосся трохи ворушиться від цього, лоскоче шкіру обличчя, чому та трохи свербить, але Мейбл не ворушиться; їй важливо не піддатися спокусі різко розвернутися й розпочати гру з невідомим, прийняти його правила. Вона знає, що один її рух, найменший, навіть просто зітхання, викличе дію у відповідь.
Тишу лісу - все того ж, що й раніше, - порушував глухий стукіт серця. Воно билося об ребра так голосно, ніби було разів у десять більше звичайного. І з кожною секундою кількість ударів тільки збільшувалася, хоча Мейбл і відчайдушно намагалася придушити паніку. Адже це сон, боятися нічого. Ось тільки лякає зовсім інше (ані невідома істота, що стоїть за спиною, ані порожній туманний ліс): вона усвідомлює, що все, що відбувається, - сновидіння. Але Мейбл ніколи не практикувала усвідомлені сни, як у неї можуть бути ці знання?
Ще один видих, і силует знову з’явився десь у тумані - такий високий і темний, що вночі вона б сплутала з деревом. Але зараз день (хоча стверджувати вона не може, тому що сонця на небі немає, замість нього хмари), і це навіть тішить у ситуації, що склалася. Якби в лісі було темно, вона б і дня не витримала з такими снами, прокидалася б у поті й зі сльозами на очах, відчайдушно схлипуючи й хапаючи ротом повітря.
А ось саме повітря їй тут не вистачало; хотілося дихати на повні груди, але липкі почуття настільки стискали легені, що Мейбл здавалося, ніби їх скрутили ланцюгами. Ребра давили на грудну клітку, а кінцівки відмовлялися слухатися, ніби оніміли. Навіть за всього свого бажання, вона не змогла б поворушитися, й так і споглядала б туманний, осінній ліс, що обступив її з усіх боків.
Автобус підстрибує на ямці, через що Мейбл різко розплющує очі й шумно вдихає запах гуми, що витав у транспорті. Швидко моргаючи, вона дивиться у вікно й бачить ту саму осінь, ось тільки дерева ще в листі, що дає примарну надію на краще. Трохи сонно оглядаючись довкола, вона розуміє, що спала на плечі Діппера, котрий усе ще недовірливо поглядає на неї. Ось-ось запитає…
Але Мейбл уже готова відповідати. Вона не хоче більше провалюватися в сон і споглядати порожній ліс, не хоче відчувати холодне дихання на шиї та чути стукіт власного серця. Це вище її сил, вона не витримає так ще ні дня, зламається під натиском туману, що з кожним сном щільніше обступає її. На очі навертаються сльози від однієї думки про те, що заснути доведеться ще раз і навіть не один.
- Діппер, - вона звертається до нього першою, заглядаючи прямо в очі. - Мені потрібна допомога…
- Отже, тобі сниться один і той же сон протягом тижня, - вголос розмірковує він, коли двійнята вже йдуть до будинку. - Ти стоїш у лісі, є ще якась істота… І ти усвідомлюєш, що це сон?
- Це тільки нещодавно трапилося, раніше я просто плуталася, - насупившись, підтвердила Мейбл. - І мені постійно хочеться спати, наче мене туди щось тягне.
- Не спати ти навряд чи зможеш… - тягне Діппер, постукуючи пальцями по підборіддю. - Тож спробуй діяти. Це лише сон, і, якщо хочеш, я розбуджу тебе будь-якої миті. Потрібно дізнатися, що буде далі.
Мейбл киває та посміхається. Якоюсь мірою Діппер розсіяв її побоювання й страхи, тільки підтвердив, що це всього лише сон, який не заслуговує на увагу. Порожня трата часу, фантазія, що розбушувалася, або потаємні страхи, але ніяк не реальність, надана у формі сну. Усе це лише домисли, її переконання в тому, що сон усвідомлений і має підґрунтя. Дурниці, через які не варто турбуватися.
Проте в сон нещадно хилило знову, ніби Мейбл і не спала зовсім.
Набратися сміливості й зробити крок уперед - не так просто, як здається спочатку, навіть з огляду на те, що перед цим Мейбл заспокоїла себе й усвідомила всю нереальність того, що відбувається. Ліс ніби тиснув на неї, був усе-таки надто справжнім, детальним, опрацьованим. У жодному нормальному сні не було такої чіткої картинки та продуманості, статечності та логічності дій; думки в голові копошилися, металися з боку на бік, показуючи, що Мейбл думає, що її свідомість ніяк не спить.
Як завжди затримавши подих, вона намагається повернути контроль над руками та ногами, змусити їх хоч якось ворушитися, підкорятися господині, а не за звичкою прикидатись кам’яними від страху. Вона намагається не звертати уваги на невідому істоту, хоча виразно відчуває її погляд на собі; від цього сироти біжать по шкірі, стає погано. Мейбл відчайдушно намагається ігнорувати цю істоту далеко, але виходить у край погано: хочеться прокинутися, втекти від цього кошмару, а не йти в нього на поводі.
Її ривок уперед сповнений безнадії та розпачу, очі заплющені, ніби вона не робить крок, а падає в крижану воду. Серце завмирає на ці миті й погрожує більше не зрушитись з місця, застигнути у вічному потоці часу, відмовляючись дивитися, що чекає на нього попереду. Невідомість просочується під шкіру, тече по венах, маскуючись під кров, огортає все тіло й стрілою проникає прямо в життєво необхідний орган, змушуючи зробити його один повільний, глухий удар і знову забитися так швидко, як тільки можливо.
Боязко розплющивши одне око, Мейбл повільно оглядається на всі боки: немає ні натяку на живу істоту, що стояла завжди десь одночасно близько й далеко, опалювала шию холодним уривчастим диханням. Єдиний звук у лісі - шарудіння листя під ногами та гучне серцебиття. І нікого довкола.
Мейбл рвано видихає і поступово випростовується, оглядаючи місцевість по колу. Трохи позаду неї чорне, обвуглене дерево, що різко виділяється на тлі звичайних землистого кольору стовпів; схоже, колись давно в нього потрапила блискавка, назавжди знищивши в рослині життя, спаливши його вщент. Секундний порив змушує зробити Мейбл крок до дерева, але коли вона бачить у тріщинах густе павутиння, бажання доторкнутися до почорнілої кори геть-чисто відпадає. Ззаду ж дорога йде прямо в щільний сірий туман; розрізнити щось далі, ніж кілька метрів, неможливо, ніби там просто біла стіна.
Полегшено зітхнувши, Мейбл вважає, що кошмар навколо тримала лише вона своєю нерішучістю, а перемігши її, прогнала й жах, що витав тут; можливо, істота відображала лише її страх. А якщо воно зникло… чи не повинна вона прокинутися? Втім, можна просто почекати закінчення сну, пройтися дорогою: кудись вона веде, раз не вкрита туманом.
Мейбл обертається назад до повороту й бачить перед собою, прямо перед носом, цю високу істоту в чорному.
Її скрик розрізає тишу лісу, а сама вона відсахується назад, заплющуючи очі й ховаючи обличчя за долонями. Її швидке шумне дихання й гулкі удари серця, пульс, що стукає в скронях, затьмарюють усі думки, що в хаосі кидаються з боку в бік. В очікуванні якихось дій вона застигає, ніби наткнулася на погляд Медузи Горгони, але надто пізно це усвідомила й перетворилася на камінь, захищаючись від убивчої магії. Проходить, однак, напевно, вічність, в’язка, як згущене молоко, яке з ложки стікає в банку, і тільки тоді Мейбл повільно прибирає руки від очей, дивлячись на те місце, де щойно був невідомий. Там знову порожньо, навіть листя лежить недоторканим, хоча під Мейбл кілька штук розсипалися на дрібні сухі шматочки. Ніби нікого, окрім неї, тут ніколи й не було.
Вона мружиться й повільно крутиться навколо своєї осі, намагаючись щось розгледіти в тумані. Не могло ж їй здатися? Мейбл пам’ятає лише щось чорне перед собою, а от якби вона підняла голову… Могла б розглянути істоту детальніше. Втім, вона й так зазначила те, що одяг (це був точно він) ніби складався з невідомої матерії, якби був порваний на кінцях і знаходився у воді, повільно погойдуючись вгору-вниз, як щупальця медузи.
Зупинившись обличчям до стіни з туману, Мейбл почала вдивлятися в ледь помітно рухливі сизі клуби, що ніби дим перепліталися між собою й плуталися, формуючи абстрактні візерунки; чимось вони були схожі на хмари на небі тільки з менш помітними контурами. Намагаючись перепочити й заспокоїтися, вона уважно розглядає туман, вишукуючи знайомі контури та відволікаючи себе цим. Вдивляючись у витягнуту сірувату постать, Мейбл вважає, що вона схожа на башту чи маяк у морі, що освітлює шлях кораблям, поки не розуміє, що візерунок не розпливається й стає дедалі виразнішим, темніє та наближається. І тоді серце знову пускається в танець, а ноги стають ватяними, ніби приростають до твердого ґрунту, намагаються стати черговим деревом у цьому лісі.
Мейбл бачить, як фігура неквапливо наближається до неї, і чим ближче, тим чіткіше видно кроки й частину чорного, ніби жалобного, костюма, що розвивається від кожного руху, рвана на кінцях. Її зіниці розширилися, дихання стало практично непомітним, начебто вона намагалася розчинитися в тумані, з якого статечним кроком виходив невідомий. І лише коли деталі його постаті перестав приховувати непроглядний туман, Мейбл видихнула й рвонула геть від туману, у бік повороту дороги, за яким ховалася страшна невідомість.
Їй здавалося, що ноги вже діють самі по собі, й навіть за всього бажання вона так просто не зупиниться. Раніше ватяні, тепер вони несли до заповітного повороту, що з кожною секундою ставав дедалі ближче. Мейбл думалось, що за ним ховається порятунок, що там її укриття від чорної фігури в тумані.
І як тільки вона пробігає настільки бажаний поворот, що раніше лякав, приховуючи за собою подальшу дорогу, картинка перед очима повністю змінюється: дорога все та ж сама, нерівна, з двома коліями та вся в ямах, які створили потоки води. Коли це було? Коли востаннє тут йшов дощ, коли земля місцями потріскалася від нестачі вологи, а всі рослини настільки сухі й мляві? І все ж таки це питання хвилює не так вже й сильно, хоч насторожує.
Дорогу оточує широке поле, оточене рідкісними низькими деревами з розгонистою кроною з переплетення сірих гілок. Трава на ньому невисока, суха та брудно-жовтогаряча, а подекуди навіть більша земляна. По краях усе оточене примарним туманом, ніби це межа нової локації Мейбл, ніби вона в грі й має виконати завдання. За нею залишилася стіна з лісу, його високих дерев, практично повністю голих і сухих. Він був також укритий туманом; серпанок прозирав між покосілих стовбурів і гілок, ніби обплітав їх у свої володіння, укутував ковдрою й ховав від чужих очей.
Ліворуч, практично в центрі поля стояло самотнє дерево та найдивніше - ще повністю вкрите жовтогарячим листям. Його гілки опускалися практично до землі, саме воно було не надто високим, але широким; крона була схожа на велику шапку. Мейбл воно чомусь здавалося затишним, абсолютно безпечним. Вона кинула недовірливий погляд на стіну з дерев позаду себе й, недовго думаючи, попрямувала до дерева. Крокуючи травою, що ламалася під нею на маленькі шматочки, вона знову почувала себе єдиною живою істотою. Начебто більше нікого довкола немає.
Дійшовши до дерева, Мейбл трохи нахилилася й доторкнулася пальцями до листя на гілках; воно здалося їй навіть м’яким, справжнім і живим, ніби тільки це місце - де трава перестала ламатися - було гідно води, ніби тільки тут йшов дощ, краплями опадаючи на листя й скочуючись по ньому на землю, залишаючи мокрі доріжки.
Пробравшись під гілками, Мейбл підходить прямо до стовбура й коріння, що виглядає з-під ґрунту й оточує дерево сіткою. Тримаючись за шорстку кору, вона сідає на землю в невелике заглиблення й притискається спиною до стовбура, відкидаючи голову та прикриваючи очі. Підтягнувши коліна до підборіддя й обхопивши їх руками, вона шумно видихає та прислухається до серцебиття в цілковитій тиші.
Поруч лунає тріск зламаної гілки.
- Мейбл?
Діппер легенько трясе її за плече, й вона розплющує очі, намагаючись щось розглянути в напівтемряві кімнати. Рука трохи затекла, вона впирається в щоку: Мейбл лежала прямо на ній, використовуючи замість подушки.
- Ти як?
- Пройшла, - хрипко шепоче вона й піднімає каламутний погляд на Діппера. - Там далі поле… ще хтось є. Знову він. Мені треба дізнатися, хто це…
- Усе нормально? - стурбовано уточнює він, на що Мейбл киває, знову кладучи голову на подушку. - Тоді я розбуджу тебе за кілька годин.
Діппер сидить поруч, на ліжку, з книгою, так що вона спокійна й може засинати з думкою про те, що не застрягне у своєму кошмарі назавжди, що в неї є той, хто завжди зможе повернути в реальність.
Чиїсь легкі кроки, під якими хрумтить трава, лунають зовсім близько, зі спини. Вони повільні, ніби невпевнені, але Мейбл чомусь знає, що невідомий просто чекає на момент, коли вона повернеться до нього. Він не підійде ближче, поки вона не підніме погляд, доки не подивиться на нього впритул. Вона повинна перебороти страх, як і того разу, зрушити з місця, а не прикинутися кам’яною статуєю, частиною цього лісу. Він ходить десь позаду, шарудить листям і постукує по корі дерева, відбиваючи ритм урочистої мелодії. Мейбл здається, що зрідка вона чує сміх за спиною.
Вона не може змусити себе обернутися, перед очима все ще стоїть примарний чорний одяг, висока постать, що з’являлася надто несподівано. Мейбл наївно чекає на той момент, коли він зробить крок уперед, і вона краєм ока помітить чорноту його силуету. Вона не хоче повертатися, але знає, що іншого варіанта немає. Правила цієї гри вигадувала не вона.
Її погляд спрямований у туманну далечінь, межу поля, де в серпанку ховається кілька дерев, так схожих на те, під яким сидить вона. Серце в грудях б’ється, а до горла підкочує нудота: вона майже не пам’ятає, що сказала Діпперу, коли прокинулась, ніби в цей момент свідомість їй не належала, ніби вона зовсім не знала, про що говорить. І щось глибоко всередині підказувало, що цього ще не сталося.
Кроки за спиною практично не замовкають, начебто невідомий уже не може дочекатися моменту, коли Мейбл нарешті повернеться до нього. Глибоко вдихаючи, вона однією рукою береться за ствол дерева й різко виглядає з-за нього, сподіваючись побачити чорну фігуру за ним. Шумний видих слідує одразу за цим рухом, тому що всі звуки вщухають, а довкола дерева - порожнеча. Немає нікого, хто міг би стільки часу розхитувати її нервову систему.
Похмуро вдивляючись у гілки дерева, ніби вони могли приховати невідомого, Мейбл трохи розслаблюється й повертається назад, падаючи в нагріту ямку між корінням. І тут же її погляд зустрічається з іншим - допитливим, очі володаря якого були надто близько; вона навіть не відразу звернула увагу на їхній колір - наче золото.
Мейбл, замружившись, скрикує й втискається в ствол дерева; її трясе, б’є дрібне тремтіння, а пальці судомно чіпляються за кору, здираючи шкіру об шорстку поверхню практично до крові.
- Боїшся? - у його голосі прозирають пустотливі нотки, він оксамитовий, але з металевими відлуннями; знайомий, до дивного, слизького відчуття в грудях знайомий. - Загалом правильно робиш.
Мейбл розплющує очі, ледве стримуючи сльози, й бачить, як незнайомець - але чому здається таким знайомим? - піднімається у весь зріст; гілки знаходяться трохи вище за його голову, так що не заважають. Одяг весь справді чорний, практично примарний - плащ, той самий, рваний на подолі, сорочка й жилет поверх неї, скошений набік метелик на шиї… Погляд Мейбл падає на долоні в рукавичках, що більше схожі на кістки, обтягнуті тонкою чорною тканиною; на кінцях пальців та навколо них також ворушаться частинки тканини. Блондинисте волосся розпатлане, на голові Мейбл тільки зараз помічає циліндр, що ширяє в повітрі. На тонких губах грає хижа усмішка, а в одній руці він тримає гострий блискучий кинджал, на вістрі якого вона бачить своє злякане відображення.
- Складеш мені компанію.
Мейбл мружиться й дивиться, як на обличчі незнайомця з’являється цікавість. Вибору він їй не дає, а зброя в руці не викликає бажання суперечити. Та й у неї достатньо запитань.
- Він увесь час каже загадками.
Мейбл сидить на ліжку, поряд із Діппером, і, мружачись, намагається пригадати все, що снилося їй в останні два дні. Той із блокнотом записує за нею всю корисну інформацію, що вивуджує з оповідань.
- Іноді несе відверте марення, я навіть не знаю, як таке в голову прийти може… І він точно знайомий мені, але я ніяк не згадаю ім’я. Начебто крутиться на язику, ось-ось зрозумію, але все ніяк. Наче він сам не дає мені впізнати його.
- Він тебе лякає? - спокійно уточнює Діппер, косо дивлячись на захоплену оповіданням Мейбл; вона ніби знову занурюється у свої сни, коли розповідає.
- Він сам суцільний жах, - вона кривиться й відривається від роздумів. - Ти його прикид просто не бачив. А ніж, який він постійно крутить, вважається залякуванням?
Діппер невпевнено хитає головою й щось мукає. Мейбл знову відвертається та дивиться прямо, намагаючись пригадати деталі зі снів.
- Ще він увесь час рахує дні, - голос різко став тихішим, у його нотках залунав хрип. - Сьогодні вночі казав, що доба залишилася, і ми зустрінемося. Від цього стає ніяково, якщо чесно. Тішить тільки те, що це нереально - уві сні на деревах немає листя, а в нас воно ще не опало. Не може ж вона вся опинитися на землі за ніч?
Мейбл трохи нервово сміється, а Діппер знизує плечима, мовляв, «хто знає, що природа приготує».
- До речі, - вона різко замовкає й переводить погляд на нього, - ми завтра на екскурсію їдемо. Там ліс є?
- Ні, тільки кукурудзяні поля на кілометри довкола, - відповідає Діппер і захлопує блокнот. - Боятися нема чого.
Він сидить на траві прямо перед Мейбл, підкидаючи в руці кинджал і щоразу спритно його підхоплюючи за кінчик вістря. Вона насторожено спостерігає за цим дійством, не знаючи, коли безумець перехопить його за ручку й піднесе до її шиї, натисне прямо на сонну артерію та почне розпинатися на тему того, як тендітне життя смертних, насолоджуючись переляком. Мейбл не знає, чого чекати від нього цього разу, тому як завжди сидить біля стовбура дерева, стиснувшись у грудочку.
- Бійся туману, - несподівано вимовляє він і підкидає кинджал, який застигає в повітрі й перетворюється на сірий серпанок.
Незнайомець зло посміхається й повертається до дещо здивованої Мейбл. Він піднімається з землі, підходить до неї впритул, сідаючи поруч навпочіпки та простягаючи руку до її шиї, обережно торкаючись пальцями підборіддя й одразу опускаючи долоню трохи нижче. Він хижо сміється й дивиться їй у вічі.
- До зустрічі, Падаюча Зірка.
З туману в його руці матеріалізується кинджал і пронизує шию Мейбл.
Кров заливає комір рожевого светра, а вона з жахом дивиться на демона: усвідомлення приходить тільки з давно забутим прізвиськом. Вона задихається, відчуває, як тепла рідина стікає її шиєю, і молиться, щоб біль закінчився, щоб вона прокинулася.
Мейбл підривається на сидіння автобуса й чіпляється за руку Діппера, який сидить поруч. Вона важко, переривчасто дихає, а усвідомлення того, що все, що відбувається уві сні, нереально, повільно впивається в розум, охолоджує його крижаним спокоєм, що повільно розтікається по венах разом із кров’ю.
- Діппер, це Білл Сай…
Мейбл переводить погляд на краєвид за вікном автобуса і втрачає мову: вони повільно проїжджають туманний голий ліс. Листя повністю обпало за одну ніч через сильний вітер. Очі розширюються від жаху, а голос тремтить:
- Ти ж казав, що не буде лісу?..
- Ну так, ми ще не приїхали, - здивовано відповідає Діппер і дивно коситься на неї. - То хто це, кажеш?
- Сайфер… - шепоче Мейбл і проводить поглядом обвуглене дерево на узбіччі дороги. - Чому ми їдемо так повільно?
- Дорога погана, в ямах, - байдуже каже Діппер і піднімає одну брову. - А що, на сон схоже?
- Зараз повернемо… - замість відповіді ледь чутно Мейбл і невіряче дивиться на те, як, погойдуючись, автобус з учнями повертає дорогою праворуч, а ліс у тумані все також залишається з боків.
Їй здається, що вона не прокинулася, що все ще перебуває в тому страшному сні; вона втискається в м’яке сидіння й дивиться на те, як закінчуються дерева, й починається поле із сухою травою та вкритим листям деревом по центру. Серце в грудях б’ється, а розум усе ще відмовляється вірити в те, що відбувається, намагається всіма силами заперечувати реальність.
Автобус кілька разів смикається й гальмує, через що в салоні починаються тривожні перешіптування.
Мейбл неусвідомлено піднімає брови й не відриває погляду від дерева, під яким, здається, хтось стоїть.
- Колесо прокололи, - з досадою в голосі заявляє вчителька. - Можете півгодини погуляти, доки замінять…
Мейбл практично не усвідомлює того, що відбувається; її розум затуманений, прямо як ті дерева вдалині. Вона на ватяних ногах виходить із автобуса разом із усіма: залишатися всередині не дозволили, «подихайте свіжим повітрям». Мейбл стискає руку Діппера й повільно обводить поглядом територію.
- Це було тут, - тихо каже вона, а він схвильовано дивиться. - Він тут, він хоче помститися нам за свою поразку!
- Та ну, - намагається заспокоїти її Діппер. - Ходімо до твого дерева, я покажу, що там нікого немає і то все твоя фантазія.
- Але я ніколи тут не була, мені не могло наснитися! - заперечує Мейбл, але зупинити його не може й плететься слідом.
Вони підходять до дерева й підринають під гілками, пробираючись під купол із листя. Діппер відпускає її долоню й обертається, роблячи кілька кроків задом. Він розводить руки та каже:
- Бачиш, тут нікого нема! - але надто пізно зауважує наляканий погляд Мейбл.
- А ти ще й Ялинку привела з собою, - металевий голос лунає надто несподівано й різко, ніби розриває тканину реальності: він абсолютно не до місця під цим деревом. Білл анітрохи не змінився, він такий самий, як уві сні. - Молодець, Зіронька, прямо удружила!
У руці Білла з туману матеріалізується кинджал, й одним різким, витонченим рухом він перерізає не встиглому зреагувати Діпперу горло. Тіло падає на землю біля ніг демона, кров заливає ґрунт і траву. Мейбл із жахом дивиться на брата, що ще півхвилини тому дивився на неї таким живим, впевненим поглядом.
- Я б віддав перевагу довгим тортурам, - посміхається Білл, - але на ваш крик збіжаться інші. Тож обійдемося тихою смертю та муками у «загробному» світі.
Мейбл робить крок назад і не може вимовити жодного слова: у горлі пересохло, язик ніби онімів, став таким важким, що не поворухнути. Вона схлипує й кидається бігти, але одразу спотикається о корінь дерева й падає додолу, ударяючись головою о землю, через що біль повільно розповзається до скронь, а в очах усе пливе. Білл за два кроки опиняється над нею й, хижо посміхаючись, замахується кинджалом.
- Ти не втечеш від мене, Зірко.
Ніби в сповільненій зйомці вона бачить, як наближається до неї лезо, зіткане з чистого туману.
Розплющивши очі, Мейбл важко дихає й дивиться в спинку сидіння попереду неї. Автобус їде не поспішаючи, трохи похитується, а в салоні лунають веселі голоси однокласників, що завзято обговорюють майбутню екскурсію. Вона дивиться у вікно й бачить звичайну трасу - такого полегшення не відчувала ще ніколи раніше. Приємне, прохолодне почуття радісно розливається в грудях.
- Діппере, це був лише сон!.. - усміхається Мейбл і повертається до брата, бажаючи якнайшвидше поділитися тим, що наснилося, й потім разом посміятися з цієї дурниці.
Півтора тижні пролетіли за дві години, що вона провела в автобусі, тільки подумати. Але усмішка миттєво злітає з її обличчя.
- Упевнена, Зіронько?