Пил від старих книг лоскоче ніс, літає серед полиць; його видно лише на сонячних променях, що проникають у кімнату через вітражні вікна. У бібліотеці тихо й порожньо в ранковий час, таємничий холодок снує серед шаф та дубових столів.
Але вона вже там. Засіла за товсті фоліанти й зовсім не звертає уваги на плин часу. Так занурена в читання, що, здається, ніби ось-ось пірне до книги, опинившись між її рядками.
Мейбл Пайнс рідко можна побачити в бібліотеці, він знає це: вона вважає за краще використовувати заклинання на практиці, ніколи не прагне дізнатися нову інформацію або хоча б властивості чогось, одразу пробує. Рвоне чи ні - мабуть, усе, що її справді цікавить. Її брат у цьому плані куди обачніший, але за ним і спостерігати нудно.
Білл дивиться крізь щілину між полицями й обережно бере потрібну книгу, при цьому не відводячи погляду від юної чарівниці, що так зацікавила його цього ранку. Так рідко тут відбувається справді щось інтересне, що навіть така зміна в поведінці дівчинки привернула його увагу.
Посмішка з’являється на його губах, коли він бачить, як Мейбл задумливо накручує на палець пасмо темного волосся, все ще не відриваючись від читання й повільно перевертаючи пожовклу сторінку. Вона як маленька дитина в його розумінні, а цей потяг до знань - лише тимчасове захоплення. Білл більш ніж впевнений, адже він не один день знає її.
Він зручніше перехоплює книгу й круто розвертається, вже не ховаючись, залишає читальний зал. Кроки луною розлітаються в коридорах із книг, і Мейбл злякано відривається від читання, захлопуючи фоліант й оглядаючись навкруги. Вона не бачить нікого, але прискорений стукіт її серця чути цілком виразно.
Йому - достеменно.
Білл недбало гортає книгу, сидячи в дальньому кутку обіднього столу. Апетиту абсолютно немає, так що тарілка перед ним стоїть все ще недоторкана; натомість келих вина практично повністю порожній. Напій віддає знайомою насолодою, яка так добре в’яжеться з цим старим пошарпаним фоліантом, але при цьому обпалює горлянку не гірше за будь-який інший алкоголь.
Веселі голоси лунають по залі, всі навколо спілкуються. Всі, крім нього, очевидно. На демона дивляться з побоюванням, з ним взагалі воліють не перетинатися, але на жаль. Білл не любить усю цю метушню, але змушений її терпіти, лише іноді кидаючи холодні погляди на присутніх.
І ось знову він відразу натикається на Мейбл, що якось дивно посміхається, сидячи в компанії подруг. Немає звичної яскравої усмішки й широких, кумедних жестів, гучного сміху: вона ніби бентежиться, не в своїй тарілці. Неспокійний погляд, нервові рухи, постійна розгубленість… Це було настільки не схоже на неї, що помітив явно не один Білл.
- Агов, ти чого? - Гренда легенько пхає Мейбл, і та здригається, піднімаючи перелякані очі. - Захворіла? Або чого така розсіяна?
Вона розгублено кліпає й, безглуздо посміхаючись, відводить погляд. Вона хитає головою на жартівливі припущення дівчат про те, що закохалася чи відповіла взаємністю Гідеону. Вона бентежно стискає край улюбленого светру.
На цьому моменті Білл хмуриться, закриває книгу й, скидаючи все на головний біль, різко встає з-за столу, чим привертає до себе зайву увагу. Гордо підвівши голову, він бере в іншу руку зелене яблуко й залишає зал, проходячи повз замовклих дівчат. Чомусь їхні розмови про Мейбл викликали обурення десь глибоко в грудях.
Білл лише на секунду оглядає зал і відразу мимоволі зустрічається поглядом з її карим виром, який так і затягує у свої глибини, нагадує шоколад. Це дівчисько точно завжди асоціюватиметься у нього з чимось дурним.
Сніг засипав усе довкола, але ніяких прогулянок це не скасовувало. Мороз приємно холодить шкіру, пара виривається з рота невеликою хмаринкою - Біллу навіть подобається гуляти в таку погоду. Це єдиний час, коли він залишає книгу в кімнаті й просто насолоджується засніженими видами, спостерігаючи за іншими людьми, що не втомлюються сміятися.
І, здається, навіть Мейбл сьогодні повернулася у свій колишній стан, перейнявшись казковою погодою й забувши про свою звичну розсіяність. Загорнута в довгий, безрозмірний шарф, кінець якого бовтається на рівні ніг, вона виглядає дещо кумедно, але тому - ще й мило, як завжди, по-дитячому.
Білл з шалено приємним теплом у грудях зазначає, що її очі світяться від щастя, коли вона потрапляє сніжком прямо в брата й збиває його шапку. Галявина заповнена дзвінким сміхом і криками, але Білл чомусь виразно виділяє лише той, що належить їй, повністю ігноруючи будь-який інший.
І це навіть починає лякати, але…
- Ой, пробач! - в око прилітає грудка снігу, й поряд тут же опиняється страшенно налякана Мейбл, що гадки не має, чим їй загладити провину.
Білл жмуриться й тре око, через що то трохи червоніє. Мейбл лише белькоче щось про те, що цього краще не робити, але демон слухати не хоче. Він з досадою розуміє, що окидає дівчину злим поглядом, і швидким кроком йде до приміщення: око йому ще потрібне, а здається, вже всі в курсі того, що це його слабке місце.
На собі він відчуває лише сумний, винний погляд Мейбл, чия веселість випарувалася миттєво. Здається, він усе зіпсував.
Білл не винен у тому, що він тінню ходить коридорами цього дому й лякає всіх, хто трапиться на шляху. Загалом, його це тільки радує: переляк в очах інших викликає в нього уїдливу посмішку та зневажливий погляд, а зрідка ще й саркастичний коментар. Мабуть, саме тому його намагаються обминати, хоча в магії він головний авторитет.
І все-таки йому подобається просто стежити, спостерігати за чужими діями та звичками: це цікаво, а іноді ще й кумедно. І головним об’єктом є Мейбл, чия поведінка часом викликає багато питань. Біллу не зрозуміти, що з нею коїться, але дізнатися хочеться. Він лише бачить, що подружки зрідка хихикають над нею і кидають такі погляди, ніби вона божевільна.
Йому подобається міркувати над цим на даху під зоряним небом, асоціюючи Мейбл з подібною зіркою - такою ж яскравою та прекрасною. Єдина відмінність у тому, що вона набагато ближче, ніж небесні світила.
Він зовсім розслаблений, коли насолоджується нічним повітрям, лежачи на черепиці. Хай і незручно, але божевільну насолоду від подібного проведення часу він усе ж таки отримує. Проте весь звичний спокій порушують зойк і глухий удар.
Мейбл зовсім недалеко спотикається й падає на дах, моментально зісковзуючи донизу, до краю. Висота немаленька, і Біллу здається, що такої блискавичної реакції у нього не було ще ніколи: буквально за секунду він виявляється поруч, але цього ледве вистачає для того, щоб схопити Мейбл за руку. Зависнувши над скляною теплицею, вона великими наляканими очима дивиться на демона, якого явно не помітила, коли залізла на дах. Зустрівшись з поглядом жовтих очей, що горять, Мейбл завмирає, не знаючи, що навіть сказати. Але Біллу в голову приходить чомусь найабсурдніше.
- Падаюча Зірка, - видихає він, але не звертає уваги на подив Мейбл. Його завдання – повернути її на дах, у безпеку. Добре хоч, що зараз ніч і під стінами не зібрався натовп роззяв, які би пищали й непритомніли від нудотного страху.
Здається, Білл занадто сильно стискає її зап’ястя, коли відчуває, як у його власних грудях від усвідомлення того, що відбувається, б’ється серце. Це викликає навіть деяку огиду: дивно, що він так боїться за дівчисько, яке періодично лише підтягує в магії, втім, як і решту. Дивно, що навіть за статусу демона до нього тут дещо… нестандартне ставлення.
Жовті очі знову холонуть і застигають у звичній зневазі, коли Мейбл опиняється на твердій поверхні; втім, Білл не поспішає відпускати її руку, недовірливо дивлячись на те, як вона відновлює рівновагу. Навіть при місячному світлі видно, наскільки почервоніли бліді до цього щоки в той момент, коли Мейбл подивилася на свою долоню в руці Білла.
- Дякую, - тихо бурмоче вона, опускаючи погляд. - І… вибач, що завадила, я думала, що тут нікого немає.
- А якби справді не було, - Білл задумливо посміхається, відважуючи жартівливий уклін і підводячи свій циліндр, - упала б, Зіронька.
Мейбл дивиться на нього зовсім дивно, а на губах з’являється трохи нервова усмішка, коли вона розуміє, що в неї тепер навіть прізвисько є від демона. Вона різко вдихає і відкриває було рота, щоб щось сказати, але Білл перебиває.
- Тепер ти мені винна, - єхидно всміхається він і грайливо підморгує.
Обдаровуючи Мейбл своїм фірмовим поглядом, Білл розвертається й залишає дах, дещо запізно розуміючи, що Зірка знову може спробувати впасти. Втім… здається, йому від її відсутності в житті стане тільки легше. Не буде цієї дивної тяжкості в області серця.
Білл любить помилуватися дурними помилками юних чаклунів, які вони роблять при приготуванні зілля. Але в цілому й в нього є обов’язки, пов’язані з магією: не просто так він тут живе.
Але коли він звично безшумно спускається до підвалу, де зберігаються потрібні інгредієнти, знайомий ніжний голос ставить його в ступор. Сховавшись у тіні, Білл уважно спостерігає за Мейбл, що усміхалася м’якше за звичайне, звіряючись із папером у руках і беручи з полиць потрібні трави.
Легкі рухи її рук зачаровували, невиразний шепіт змушував уважно слухати, а нервові, рвані зітхання викликали в демона уїдливу усмішку. Зважаючи на те, що вона брала, чутки щодо її поведінки були цілком правдивими.
- Причарувати б його… - вона блаженно прикриває очі, спершись на шафу, й розтягує губи в сумній усмішці.
Білл недовірливо примружується. Невже хтось настільки дорогий Мейбл, що вона хоче накликати на нього обманний морок, так міцно прив’язати до себе? Одна тільки думка про це викликає в грудях неприємний, болісний укол, що відразу хвилею пробуджує в демоні огиду.
Мейбл думає, що ніхто не бачить її, не чує і не знає про задум закоханої дівчини. Біллу ж здається, що було б простіше зізнатися й, у разі чого, змиритися з відмовою. Наскільки ж холодний і байдужий має бути обранець, щоб вона вдалася до таких запеклих заходів?
І все ж Білл кидає роздратований погляд на трави в руках Мейбл, швидко покидаючи прохолодний льох, повністю забуваючи про те, за чим він сюди прийшов.
Нехай уже вона вершить те, що їй хочеться, якщо не може завоювати чуже серце інакше.
Свято не викликає в Білла позитивних відчуттів; йому байдужі танцюючі яскраві пари в екстравагантних костюмах, хоча деякі все ж таки викликають посмішку своєю безглуздістю. І справді, такі вбрання потрібно ще придумати… Жодної краси, лише химерна дурість. Але не та, що належить Мейбл і викликає тепло в грудях демона.
Він обводить зал нудним поглядом, несподівано згадуючи про її задум з приворотом: зараз найвдаліший час, щоб напоїти щасливчика. Знову від цієї думки всередині все стискається в тугий вузол і заважає дихати. Біллу вже хочеться, щоб усе скоріше закінчилося й було як кілька місяців тому, коли Мейбл була сама собою й не сиділа годинами в бібліотеці.
Світло зали сліпить очі яскравістю, а перед очима все рябить від колоритності костюмів. Білл важко зітхає й повільно віддаляється на балкон, не бажаючи більше спостерігати за танцями; а музику чути й зовні.
Нічна прохолода протвережує, розганяє нудотні запахи парфумів і різноманітних страв, що витають у залі. Демонові більше подобається ця свіжість, хоча стояти на балконі й милуватися видами, що відкрилися, безумовно нудніше. Однак повертатись у задушливе приміщення бажання немає.
Ззаду лунають тихі кроки, й Білл різко обертається, з подивом відзначаючи, що до нього на балкон пройшла сама Мейбл… з келихом вина в руках. На губах танцює невпевнена усмішка, руки помітно тремтять, коли вона простягає цей келих демону. Вона могла б обдурити будь-кого, але не Білла, який за одним тільки лавандовим ароматом визначив склад «вина».
Він здивовано скидає брови, але приймає келих; невіра плескається в душі, солодка недовіра до того, що відбувається зараз. Йому не потрібні слова, щоб зрозуміти ситуацію, пояснення немає сенсу. Втім, посмішка все одно розпливається на його губах, коли він помічає повний надії невідривний погляд Мейбл. Якби це не був він, вона б прокололася цілком і повністю: дівчисько не вміє приховувати емоції.
Білл, не відриваючи погляду від Мейбл, ставить келих на поручень і спостерігає, як тухнуть її очі. Він не збирався пити зілля.
- У цьому немає потреби, - дивно дивлячись на неї, єхидно помічає він, усе ще посміхаючись і з насолодою відзначаючи нерозуміння на обличчі Мейбл.
Долоня в рукавичці торкається її щоки, і демон нахиляється зовсім близько. Друга рука повільно спускається її спиною, а губи вже обережно стикаються в ніжному поцілунку. Мейбл, здається, забуває дихати на кілька таких довгих секунд, але на нервовий смішок Білла все ж таки «прокидається» й припадає трохи ближче, торкаючись оксамитової рукавички.
…а келих вина так і стояв недоторканий на поручні.