Цвинтар – не найкраще місце, аби заводити нових друзів. Надто, коли ти приходиш сюди, аби попрощатися навіки з тими, з ким плече в плече стояв проти смерті. Дивився їй в очі і перемагав.
Але іноді смерть наздоганяє зі спини. Мар’ян знав це не з чуток. Мар’ян бачив, як смерть наздоганяла його друзів, знайомих, побратимів. А от тепер і командирів.
На цвинтарі було тихо. На цвинтарі було спекотно. І порожньо.
Доля розвідника така. Командирів вона не також оминає, як виявилося. Мало хто знає, мало хто чув. Лише ті, перед ким не треба ховати сльози, що накочують проти волі, як їх не стримуй.
Закрита труна – те, що лишилося від тіла після вибуху авто навряд чи варто бачити дружині. Мар’ян добре може уявити, що там, під полірованою кришкою, вкритою прапором. Він бачив, що лишається в роздертому вибуховою хвилею салоні, він сам робив подібне. І він безпомильно може визначити тих, хто з присутніх теж може собі це уявити.
Темні окуляри, мовчазні люди в чорному. Він і сам в чорному, парадна форма лишилася в шафі. Скло «авіаторів» закриває половину обличчя, та не в змозі сховати мокрі доріжки від сліз на щоках.
Все нормально. Так правильно. Він був одним із них, він був кращим з кращих. Для когось – як для Буданова – він взагалі був кращим другом.
Кирило теж тут. Чорний одяг, кам’яне обличчя, нервово зчеплені в замок пальці. І невисока жінка поруч, на крок позаду зліва. Дружина? Не схожа, Мар’ян чув повні захоплення оповідки про її красу, про довгі чорні коси, чарівну тендітність і неймовірну жіночність..
Ця інша. Коротко стрижене попелясте волосся, худорлява, та не тендітна, а, скоріш, суха, як різка, навіть на підборах ледь сягає Буданову плеча. Єдина без темних окулярів. Єдина, хто дивиться не на труну, а навкруги колючим поглядом сірих холодних очей. Мар’ян цей погляд знає. Він і сам використовує його. Погляд-приціл, чітко між бровами, як червоний вогник оптики за мить до пострілу.
Її звали Ліля. «Просто Ліля» – сказала вона і стисла Мар’янові руку тонкими пальцями без манікюру, мов лещатами. І погляд-приціл спинився на ньому, моментально проаналізувавши і виголосивши вердикт.
Казали, Буданов притягнув її з Дебальцево. Саме так, «притягнув», не «привів» чи «приніс», чи «врятував». Притягнув, ніби річ чи трофей. Ніхто не знав про неї нічого, навіть свої. Крім того, що вона з Дебальцево, стріляє зі снайперською точністю, може відкрити будь-який замок за 15 секунд і маніакально, просто по собачому віддана Буданову. Без шансів – тягатися з Маріанною за серце майора ніхто не посмів би – та підколів на цю тему на адресу Лілі Мар’ян не чув. Жартівників чекав неприємний сюрприз, який – він не знав і не хотів перевіряти. Тому мовчав. Зламана щелепа нікому не сподобається.
Вона казала, що з Кирилом її «звів Валєра». Мар’ян спочатку думав, що Ліля так про керівника ГУР. Значення слова «субординація» вона якщо і знала, то чхати на нього хотіла. Лише потім він зрозумів, що мова про блокпост на висоті 307,5, який в останній місяць тримали всі, хто ще міг рухатися. Мар’ян подробиць не питав. Звичайна логіка: менше знаєш – менше здаси у випадку провалу. Все, що треба знати, до відома доведе командир. Не довів – то й не треба. Він знав про Лілю досить, аби зламати заради неї ноги будь-кому. Теж не кращий варіант взаємодії, але всі вони просто люди. Людям властиво прив’язуватись до інших людей, навіть якщо вони – скалка в дупі.
Ліля була йому за сестру. Ту саму, якою не стала рідна. Він не хотів такої сестри, та проти його волі Ліля відкрила двері в його серце ногою, облаштувалась там і почепила над своїм місцем табличку «Френдзона: не перетинати». Мар’ян не перетинав. Роман з спецагенткою ГУР міг закінчитися погано хоча би тому, що в разі сварки з дружиною лікарем мав би стати не травматолог, а патологоанатом. Та й романи на роботі крутити небезпечно. Недоцільно. І неприпустимо: вони прямували в Європу, за харасмент могли поперти з посади. А він таки був старшим за званням.
Вони часто працювали разом. Вони двоє і Ньютон – ще одна скалка в Мар’яновій дупі. Забагато якорів, заблизько, як для побратимів. Але коли ділиш на трьох одну цигарку в мокрому осінньому лісі, за дохріна кілометрів від дому, валяючись в засідці третю добу, бо об’єкт в таку погоду не те що сам, собаку за двері не виставить, то плече поряд стає рідним. Хочеш цього чи ні.
Мар’ян не хотів. Він бачив, що буває, коли пускаєш когось занадто близько. Бачив там, на цвинтарі. На багатьох цвинтарях. Він не хотів так. Та часто одного небажання замало – і тоді доводиться змиритися з тим, що в серці холоне від страху за чуже життя.
2019-й, квітень
Мар’ян обирав між коньяком та віскі. Коротка відпустка перед черговим порятунком світу. Невидимим звичайним людям. Потрібним і невдячним. Він майже не пив, але сьогодні мусив. Роковини за побратимом. Снодійне не допоможе. Забіг на десяток кілометрів не поможе. Він планував напитися.
Супермаркет гудів в звичному ритмі. Люди поруч жили своє життя. Шумна компанія біля сусіднього стелажу намагалася підрахувати, скільки алкоголю потрібно на весь натовп. З іншого боку стелажа, Мар’ян не бачив, та міг уявити, голосно сварилася жінка, закидаючи чоловікові алкоголізм, а потім зітхнула і попросила покласти пляшку «Просекко» для неї.
Мобільний тихо дзенькнув в кишені.
«Реберня, Шеві Еванда, номер, сос». Ліля не відрізнялася красномовністю. Сухий наказ, наче це вона тут – головна. «Зараза» – констатував подумки Мар’ян і поставив пляшку віскі назад. Напитися і забутися відміняється. Ліля в біді.
Машина стояла на узбіччі з відкритими дверцятами. «Комусь світить штраф» – подумав Мар’ян, звично скануючи поглядом околиці. Тихо, спокійно. Схоже, ніхто не збирається відкрити стрільбу в цьому сонному райончику. Та під лівою лопаткою неприємно тягнуло холодом, наче хто притис до шкіри шмат металу розміром з монету. Чи дуло пістолету. Мар’ян не тішив себе ілюзіями; передчуття чогось паскудного нікуди не ділося.
Лілю він побачив відразу. Вона сердито міряла кроками тротуар, періодично щось цідячи в салон крізь зуби, та не наближаючись надто близько. Відстань витягнутої довгої ноги. Знаючи Лілю, в салоні міг бути хто завгодно: від викраденого лідера якихось терористів до зв’язаного мов пакунок Олега Винника на подарунок якійсь Ліліній екзальтованій подрузі. Або ядерна боєголовка. Або секретні креслення. Або яйця динозавра. Чи шмат метеориту. Чесно кажучи, Мар’ян би не здивувався вже нічому.
- Перш ніж заглянеш в салон, присягнися, що забудеш побачене, щойно здихаєшся цієї проблеми! – прошипіла Ліля, швидким кроком наблизившись до Мар’яна впритул. – Викинеш з пам’яті, все, що побачиш і почуєш!
- Ти викрала тигра з зоопарку? – гиготнув Мар’ян і відразу зашипів від болю. Лікоть в Лілі був гострий, а настрій – паскудний.
- Краще би тигра, було би безпечніше…
Мар’ян зазирнув в салон.
- Доброго вечора, підполковнику! – автоматично випрямивши спину, привітався він і озирнувся на Лілю.
- Віддай. Мені. Мої. Ключі. – процідив у відповідь, чеканячи кожне слово, злий, як десяток тигрів Буданов.
- Ага, зараз, тільки розженуся! – тим самим тоном відповіла Ліля.
Мар’ян пошкодував, що взагалі вийшов з дому. Пошкодував, що не почав алкозабіг ще з самого ранку. Лежав би зараз на рідному дивані на іншому березі Дніпра, дивився би яскраві алкогольні сни. І не мав би сумнівної радості зблизька спостерігати за… За чим, до речі? Подумки попрощавшись із погонами, посадою, і, скоріше за все, із життям, Мар’ян тихо прокашлявся і запитав:
- І що, власне, за проблема, що потрібно було викликати підкріплення?
- Він – моя проблема, – Ліля склала руки на грудях, тримаючись на безпечній відстані від авто.
- Ніяких проблем, – Буданов дивився в одну точку на вітровому склі, – Зараз заберу свої ключі і всі розходимось по домах.
- Ти? По домах? – вибухнула Ліля, тицьнула Мар’янові в руку брелок з ключами і впритул наблизилась до підполковника. – В такому стані ти доїдеш до першого стовпа! І я не буду впевнена, що то випадковість! Куди ти, блять, зібрався?! Вимітайся на хрін із салону, за кермом буде Мар’ян.
Мар’ян спробував злитися з тінню від дерев, що з його зростом було проблематично. Тим більше, що його вже засікли. Погляд-приціл через плече, і Буданов одним рухом вислизнув з салону.
Щось було не так. В спину все ще тягло холодом недоброго передчуття. Мар’ян запхав ключі в кишеню джинсів, не відводячи погляду від підполковника.
Той виглядав… звично. Костюм, що останнім часом замінив піксель. Туфлі, а не берці. Модельна стрижка. «Елегантний, як удав», як це називав Ньютон. Стрімкі рухи, пряма спина, підборіддя паралельно асфальту. Хіба краватка відсутня і пара ґудзиків розстебнуті, що, в принципі, допустимо. Але щось не те, не те… Надто розширені зіниці, нерухомі плечі. Ігнорування квітневої вечірньої вогкості. Запах алкоголю.
Так, хтось, на відміну від Мар’яна, все ж встиг пом’янути друга. Чорт. П’яне начальство – купа проблем. Цей не пробачить свідка свого пройобу. Лілю, можливо, й так, а от Мар’ян може попрощатися з погонами мінімум. Бля…
- Підполковнику…
- Ключі! – вимогливо простягнута долоня, навіть без тремору.
- Припини пресувати Змія! – майже наказ Лілі. – Він не віддасть, так, Змій? Ключі лишаються в нього, ти валиш на пасажирське, і ви вдвох їдете кататися містом! І ти його не пресуєш, ясно?
- Взагалі-то, старший за званням тут я.
- Взагалі-то, я, – прийнявши рішення феєрично попрощатися з кар’єрою, Мар’ян випростав плечі і ледь помітно усміхнувся, – Коли за станом здоров’я командир не в стані керувати, то командування переходить наступному за рангом. Це я. Ви, Кирило Олексійовичу, трошки не в тому стані, аби адекватно оцінювати обстановку. Тому, згідно уставу, беру командування на себе.
Мар’ян майже фізично відчував ошелешений погляд Лілі. Та й Буданов красномовно вигнув брову, ніби вагаючись, викотити Мар’янові три догани одразу чи просто врізати в щелепу.
- На блатну педаль наступив, га, Змій? – процідив він нарешті, вирішивши, схоже, що хук справа почекає.
- Ніяк ні! – бадьоро відрапортував Мар’ян. – Просто роблю вибір між вашою загибеллю в аварії і власним звільненням з посади за порушення субординації. Вибір очевидний. Як завжди. Ваше життя важливіше.
- Ой, іди нахуй. – майже без злості відповідає Кирило і спирається на авто. – Мені треба додому.
- Маріанну пожалій, га? – дуже тихо, та Мар’ян все ж чує, говорить Ліля і бере Буданова під лікоть. – Давай, Кір, не дури, тобі треба заспокоїтися. Я сама їй все поясню. Не треба їй бачити тебе в такому стані, серйозно. Ми все виправимо, ок?
Вона каже ще щось інше, та Мар’ян намагається не слухати, тим більше, що Ліля, схоже, знає, що говорити, аби вмовити підполковника. Бо він слухняно сідає на пасажирське сидіння.
- Щось сталося? – тихо питає Мар’ян, коли Ліля підходить до нього.
- Він сам тобі все розкаже. Скажу тільки, що все паршиво, гірше, ніж було. На нього полюють, а прикриття не буде ще… – Ліля дивиться на годинник на тонкому зап’ястку, – Вісім годин. Він підставився конкретно, тому слідкуй, ок. Я до Маріанни, раптом спробують дістати його через неї. Вибач, що не попередила, не було часу. Цей придурок, – вона кивнула на авто, - Вирішив благородно самовбитися об стовп, аби не підставити інших.
- Чому не навпаки? – Мар’ян важко зітхає, моментально вмикаючи робочий режим. – Тебе він, принаймні, слухається, а мене зітре в порошок.
- Бо, по-перше, я не вмію втішати хлопчиків, хіба відпиздити. А, по-друге, в мене відібрали права, а його треба покатати до ранку по місту. Щонайменше до ранку. Тому ось так. – вона трохи нервово всміхається. – І не зітре він тебе в порошок, обіцяю. Але в твоїх інтересах забути цю ніч назовсім.
- Звучить, наче в дешевій мелодрамі!
- Ага, перед порнографічною сценою. – пирхає Ліля і легенько штурхає Мар’яна ліктем в бік. – Давай, тримайся. Я сьогодні на комутаторі. Хоча, зізнаюся, краще би оргія, ніж протокол «24».
- Мене на вас всіх не вистачить. – регоче Мар’ян, маскуючи похабними жартами власну нервовість.
- Котику, доки тут шеф, ми всі сабмісиви. В цьому взводі один домінант.
- Стек чи батіг? – шкіриться Мар’ян, сподіваючись, що вищезгаданий шеф нічого не почує.
- Ой, іди нахуй! – Ліля закочує очі і набирає таксі.
- Іду! – стражденно погоджується Мар’ян і сідає в авто, намагаючись не думати, що тигр на пасажирському сидінні таки й справді був би безпечнішим.
- Настукала? – Буданов не дивиться на Мар’яна, всім своїм виглядом демонструючи обурення на скоєну несправедливість.
- Не настукала, а ввела в курс справи. – Мар’ян заводить двигун і без зайвої побіжності питає. – Куди їдемо?
- З тобою за кермом? – Кирило відкидається на спинку сидіння і демонстративно пристібає пасок безпеки. – По ходу, в третій звідси стовп.
- Дуже смішно. – бурчить Мар’ян. – Ліля сказала, кататися по місту.
- Ну от і котися.
- А ви не в гуморі, - Мар’ян все ще впевнений, що коли вони переживуть цю ніч, то він вилетить зі служби, тому особливо не добирає слів. – Кому на хвоста наступили?
- Тій суці, що вбила Макса. – по губам Кирила зміїться неприкрита мстива посмішка. – Самогубство, так вони написали. Ага, самогубство, тричі горлом на ніж і два контрольних в голову, аякже, ну да, ну да… Так старався самовбитися, бідолашка, всі зуби виплював, ой, очі виплакав!
- Мда, не в того позивний Змій, не в того, - вирулюючи на проспект, бурчить під носа Мар’ян.
- Не відволікайся. – Кирило втомлено сповзає по спинці нижче, не розплющуючи очей. – Йобане життя, йобана служба, йобана росня… Ми всі тут їбануті!
- Не наговорюйте, в нас найкраще життя в світі! – несподівано для самого себе відповів Мар’ян. – Ми знаємо і вміємо те, що нормальним людям і не снилося! Вони би нафіг мозком двинулися, а ми нічого, ми боремо те, що намагається їх всіх знищити. Не просто знаємо, а й боремо. Ну, хіба це не класно?
- Не класно. – очі все так само закриті, але Мар’ян може чітко уявити, яким поглядом його би зараз зміряли. – Ховати друзів не класно. Та взагалі їх заводити не можна! Яка сім’я, які друзі? На цій собачій роботі їх не може бути, тому що не може. Як відправити друга на смерть? Ніяк! А з цивілами я тупо не маю про що говорити.
- Ну, у вас он дружина є, - відповів Мар’ян і на мить втратив концентрацію, тому що обличчя шефа від одної згадки про дружину стало замріяно-ніжним. Бля…
- Вона – мій якір. – бля, і голос теж змінився. Паскудно. Плавить.
- От! Якір – це ж добре, правда?
- Її можуть…
- Не можуть! – максимально твердо відрізав Мар’ян. – Там Ліля! Вона сама кого хочеш за неї роздере.
Телефон тренькнув смскою. «На місці. 4.5.0. Ліля».
І одразу ж: «Бачу хвіст. Зверни на Солом’янський. Відривайся перед Медмістечком через двори. Ньютон».
Від усвідомлення того, що вони не самі в цій машині посеред міста, Мар’янові стало тепліше. Він спокійно перелаштувався по смузі, вдивляючись з дзеркало заднього виду. Котра з цих машин позаду – хвіст? Він має знати, аби контролювати ситуацію. Хоча, по факту, ситуацію контролювали інші. Хто з їхніх? Сірий? Сіга?
«Тримайся за сміттєвозом, там прикриття. Сірий»
Ліля відпрацьовувала, а він відволікся. Паршиво. Мар’ян скосив погляд на притихлого Буданова. Дрімає. Добре. В нього немає ресурсу втішати і вести машину водночас. Всіх періодично плавить, от тільки як плавить підполковника Мар’ян бачить вперше. По хорошому, слід би було завалити десь на квартиру і напитися до стану амеби, аби на ранок взагалі нічого не пам’ятати. Психолог, навіть штатний, не їхній варіант. Цивільний випаде в глибокий осад і сам трошки поїде дахом. Цивільний не допоможе.Тим більше штатний, рапорт на столі керівництва буде за 15 хвилин. Кому потрібні проблеми? Нікому.
Мар’ян уважно слідкував за сміттєвозом, і коли той почав скдати швидкість, вирвався вперед, ніби поспішав. В боковому склі на мить майнуло обличчя Сірого. Добре, вони не самі тут. Мар’ян кивнув і піддав газу.
Оранжева вантажівка позаду чмихнула, колихнулася зі скреготом, кашлянула вихлопними газами і заглохла впоперек дороги, блокуючи синій Фіат. Мар’ян різко крутонув вправо, вимкнув фари і по темному прослизнув в арку, плутаючи крізь двори. Спинився, заглушив мотор і прислухався.
Тиша. За межами дворика гуділи авто, але ніхто не в’їхав за ним. Добре.
«Чекай 40 хвилин і їдь до води. Сірий»
40 хвилин із 6 годин, що лишилися. Мар’ян нервував. Розвідник має вміти чекати. Але чекати і наздоганяти просто нестерпно. Поруч тихенько сопів Кирило. Хоч щось хороше. Мар’ян криво всміхнувся, згадуючи, як йому самому отак скидали хвіст. Тобі він волав, як капризний трирічка, і теж хотів само вбитися, аби нікого не підставити. Тоді керував Кирило. Він же накинув зайві дві години до доби, аби встигнути лишити «пакунок» замовнику в ліфті. Схоже, Мар’ян отримав нагоду віддати цей борг.
Поруч пролунали голоси: компанія підлітків пройшла мимо них. Мар’ян автоматично простяг руку до бардачка, аби витягнути пістолет, і зашипів, коли його лікоть вивернуло в неприродне положення.
- Свої, шеф. Руку відпустіть.
- Бля. – буркнув Буданов, розчепив пальці і зручніше вмостився на сидінні. – Де ми?
- В якихось їбенях, чекаємо сигналу. – бадьоро відрапортував Мар’ян.
- Курити хочу. – пробурчав Кирило і витягнув пачку сигарет з бардачка. – Будеш? – кинув пачку Мар’янові на коліна, а сам відкрив флягу, звичайну армійську, яку теж витягнув з бардачка.
По салону потягло запахом спиртного.
- Не пропоную. – крива посмішка більше схожа на гримасу. – Ти ж за кермом. Але краще би додому пішов. Безпечніше.
- Логіка залізна. – Мар’ян витягнув зубами сигарету, клацнув запальничкою і опустив трохи скло. – За цією логікою краще би не народжуватися. Точно безпечніше.
- Тричі ХА! – Кирило витрусив з пачки сигарету, затиснув губами фільтр і поляскав себе по кишенях. – Дай підкурити…
- Кирило Олексійовичу…
- Ой, бля! Давай без цього, хоча би не зараз? Ти ще каблуками тут клацати почни!
- …я що спитати хотів… А чому задіяний протокол, а не скинули на верхах кілера? Ви ж… - Мар’ян виразно потер плече. – Не остання людина в управлінні. Чому отак, як звичайний плебс?
Кирило зробив ще ковток з фляги, шліфуючи алкоголь сигаретним димом. Скривився, ніби побачив щось огидне, хоча мав імунітет до різного роду гиготи – чого тільки ці очі не бачили за останні п’ять років?
- Тому що погони в нас, Змій, нічого не важать, коли ти просто підполкан, а не кум свата троюрідного діда, якому ті погони дарують за красиві очі. Мої з бою, паркетних це бісить. Тому ніхто не прикриє. Все самі. – ковток, затяжка. – Ну, і от тепер морозяться, хоча операцію узгодили по всім каналам. Кондратюк і так дозволив протокол в обхід верхів. По старій пам’яті. Мене зливають, Змій, нас всіх зливають. Шеф не втримається теж, першому вже капають за нього.
Мар’ян слухав, забувши, що між пальців тліє сигарета. Він знав. Не міг не знати. Він бачив це щодня. Відчував, як звір чує пастку. Та не міг уявити масштабу пиздецю. А Буданов, схоже, бачив його в упор.
- Треба щось робити. – задумливо протягнув він, намагаючись осягнути почуте. – Треба міняти…
- Що міняти? – сміх Кирила більше схожий на вороняче каркання, наскрізь фальшивий і штучний. – Що робити? Що можемо ми – ти, я? Змій, я звичайний бойовий командир, хто мене слухатиме? «Напишіть доповідну». Все! Ту доповідну запхають в папку, папку в стіл, замкнуть і ключ викинуть на хрін. І все продовжиться, розумієш?! Ми тупо безправні, нас не існує, наше слово ні чорта не важить!
- То треба стати не просто бойовим командиром. – задумливо процідив Мар’ян, витягнув ще одну сигарету. – Треба йти вище, щоби мати можливість говорити, впливати, діяти, щось вирішувати…
- Мало часу, не встигну…
- Тоді по головам. – Мар’ян важко зітхнув, згадавши своє просування по службі. – Не ми такі, шеф. Є речі, важливіші за мораль. Ви в курсі, ви зможете.
Очі навпроти злі, холодні і глибокі. Мар’ян мовчки курить, чекаючи, доки Кирило осягне почуте, зважить і прийме. В тому, що прийме, Мар’ян не сумнівається. В решті решт, можна піти нечесним шляхом, і нагадати про борг. Можна, та то вже крайній випадок. Змій, звісно, сволота, та не настільки.
- Важливіші за мораль, кажеш? – Буданов розриває цей зоровий контакт. – І що тоді лишиться?
- Щоб перемогти монстра, треба самому стати монстром. – доречно пригадує слова Сірого Мар’ян, і підштовхує до нього по панелі приладів пачку сигарет. – Ви знаєте краще за інших, що то за монстр… Маєте стати більшим, злішим і зубастішим.
- Для початку би пережити цю ніч. – пирхає Кирило і підкурює наступну.
- Вона майже закінчилася.
За дахами на сході світлішає небо.
«Веду кілера. Їдьте в Велмарт на Васильківській, час пити каву. Сіга».
- Схоже, майже все? – криво посміхається Кирило і викидає недопалок чітко в сміттєвий бак за пару метрів від авто. – Каву, так каву. Поїхали, Шумахер.
Під лівою лопаткою лоскоче передчуття. Чи це передчуття розв’язки? Мар’ян не впевнений. Авто плавно вирулює з двориків.
Шлях довгий, але їх відправили саме туди. В протоколі важлива довіра – безапеляційна і беззастережна. Мар’ян контролює обстановку, доки Кирило чи то дрімає знову, чи щось обдумує з заплющеними очима. Мар’ян сподівається на другий варіант. Сам же він старанно прислуховується до інтуїції, яка волає щось незрозуміле. Ал волає вперто, так, що під лопаткою копирсається майже-біль.
Авто пробирається в потоці машин, перетинає міст. Мар’ян ненавидить переїздити мости, і раніше ненавидів, а після шістнадцятого міст для нього – зайвий тригер, що розблоковує не найприємніші спогади. Тим більше, що поруч той, хто був і там. Але Мар’ян тримається, як та конячка на останніх силах, за крок до фінішу.
- Приїхали, шеф. – гойдання авто помножене на хміль таки пригойдали Буданова, тому мар’ян легенько трусить його за плече, готовий в будь-який момент ухилятися від удару. Та не доводиться: Кирило відкриває очі, сонно озирається і важко зітхає.
- Ну, пішли пити каву. Схоже, нам треба звалити з парковки, доки Сіга і інші закінчуватимуть справу.
Чекати і наздоганяти. Мар’ян – хлопчик дорослий, і ілюзіями себе вже давно не тішить. Так доля розвідника! Вони вдвох заходять всередину, неквапливо, даючи час іншим. Чекати і наздоганяти, в основному – чекати. Там, звідки видно вхід та запасний вихід, шляхи відступу та можливої атаки. Де спина прикрита від удару ззаду. Але не в глухому куті, де противник може затиснути їх і задавити масою. За штучним бар’єром із меблів, які можна використати для захисту. І все це – автоматично.
Час тягнеться довго. Збоку вони виглядають як завгодно, але не як ударна двійка спецпризначенців, яка працює. Кава гірчить, пончик на смак якийсь картонний – Мар’ян підозрює, що це від нервів. Кирило навіть не намагається приховати огиду, але цідить каву, як ліки. Мар’ян знає, що кава йому не подобається від слова взагалі.
«4.5.0. Вихід вільний. Сіга» - тренькає смс. Мар’ян повертає телефон екраном до Буданова, всміхається…
Від вибуху дрижить скло. Бродячі пси заходяться гавкотом, що по силі звуку сперечається з хоровим виттям машин на парковці.
Мар’янові не треба бачити, аби знати, яка машина зараз палає там, де вони її лишили. Не треба знати. Лоскіт під лопаткою перетворюється на болюче свердло, що вгризається, здається, аж в серце.
Кирило вже надворі. Змій не встигає за стрімким кроком підполковника. В голові гупає одна єдина думка: «Сіга, сука…»
Еванда в шмаття. Вибух з-під низу, з-під водійського сидіння. Мар’ян віддалено думає про те, що він навіть не встигнув би усвідомити свою смерть. Кирило, можливо, встигнув би… Але нічого не зробив би з цим.
Якась шавка перелякано сквилить в унісон сигналізація. І крик, людський надсадний крик.
- Мая рука…. Рука!
На асфальті тіло. Кров. Під черевиком хрустить щось вогке і людське. Не думати – відтягнути Буданова, просто відтягнути.
- Він потрібен нам живим! – Мар’ян не впевнений, що його чують. – Живим! Шеф! Кирило! Кір, блять! Він лише виконавець!
Звірячий погляд через плече, судомно стиснуті на шиї кілера пальці. Довгий свистячий видих.
- Ти просто потрібен нам живим. – шипить в обличчя, майже вліпивши в асфальт.
Мар’ян не дивиться більше в їхній бік, набирає Лілю. Вона відповідає на другому гудку.
- Сіга – зрадник.
- Я вже в курсі. – в неї збите дихання і ледь тремтячий голос. – Ви як?
- Живі. Херня вибухнула в руках кілера.
- Добре. Не дай йому натворити хуйні. Підкріплення скоро буде. Скажи Кирилові, що вона в порядку. Плюс.
- Плюс.