«Я не можу заснути», — зізнання, яке вимовити важче, ніж пояснювати поліціянтам, що він робить посеред ночі на дорозі. «Я не можу заснути», — репліка, після якої Джек напевне усуне його від виконання службових обов’язків та призначить реяльного психіятра.
«Я не можу заснути», — кілька слів, після яких його справжній психіятр не відпустить Вілла додому самого.
Засинати у ліжку Ганнібала незвично, а ще більш — од того, що сам Ганнібал лежить поруч, розмірено дихає, але, без сумніву, сам іще не спить і дослухається до геть неспокійного дихання обіч себе.
— Тебе щось тривожить, — не запитує, стверджує чоловік, а не знайшовши відповіді, повертається до Вілла обличчям, дарма що той згорнувся калачиком і відкриває погляду лише спину та потилицю із купкою неслухняного волосся. — Навряд досвід спільного перебування в ліжку є для тебе більш інтимним, ніж те, якими думками ти ділишся зі мною. Тож маю сміливість припустити, що ти мене не соромишся? — в останній репліці вгадується не запитання, а радше нотка надії.
— Не соромлюся, — пирхає Вілл. — Але ти не зобов’язаний жертвувати своїм сном заради мене.
— Сьогодні зобов’язаний, — його суворо перебивають. — Я пообіцяв тобі, що ти зможеш виспатися, і волію дотримуватися своїх обіцянок.
Ганнібал не говорить більш нічого, лише накриває Вілла м’якою ковдрою, а мимовільний доторк його руки змушує Вілла завмерти від контрасту тепла чужої шкіри на своїй та холоду, у якому він звик засинати у власному домі. Зрештою Ґрем здається і дозволяє темряві, теплу та заспокійливому відвару, який приготував для нього психіятр, загорнути його в обійми сну.
Прокидається Вілл також в обіймах. Гучно хапає ротом повітря, перш ніж зрозуміти, що його легені — цілі, а не проштрикнуті рогами оленя, не залиті чорною, подібною на нафту рідиною, яка ховає від нього обличчя монстра, що все частіше зринає у його снах. Вілл ніколи не бачить цього обличчя, ніколи не може підібратися достатньо близько, щоб стерти цю маску і зіткнутися з проявою віч-на-віч.
Він здриґається і скидає з себе ковдру, перш ніж зрозуміти, що разом із нею скидає з себе руку Ганнібала. Вілл готовий проклинати себе за те, що потурбував чужий сон, але чомусь не може, коли рука повертається на місце і притягує його ближче, а губи м’яко торкаються вуха, шепочучи:
— Усе гаразд, ти в безпеці.
Безпека — поняття відносне. Поняття, що залежить від сприйняття кожного окремо взятого індивіда, тож їхнє з Ганнібалом поняття про безпеку, мабуть, різне. Але чомусь Вілл вірить кожному слову.
— Ти вирішив, що мене треба тримати, щоб я не ходив уночі?
— Ти весь дрижав і ковдра не допомагала.
— Чорт, я весь мокрий… і постіль теж, і ти…
— Постіль та речі можна попрати, — озивається Ганнібал з легким сміхом у голосі, немов пояснює очевидні речі. — Хіба що тобі некомфортно так спати.
— Так навіть дуже, — на підтвердження своїх слів Вілл сунеться ще трохи назад, притуляючись спиною до чужих грудей. — Дякую, Ганнібале.
Вілл справді дуже хоче виспатися, тож дозволяє собі зробити те, чого не робив уже давно — не копирсатись у чужій голові, намагаючись вгадати, чому психіятр такий добрий до нього. Цієї ночі він обирає довіритись Ганнібалові настільки, щоб розділити з ним ліжко. Усі питання зачекають до ранку.
Уранці Вілл вислизає з ліжка раніше, ніж прокидається Ганнібал. Точніше, якщо бути відвертим, він свідомий того, що Лектер теж не спить, а його долоня, що спокійно зіслизає зі свого місця на плечі Вілла, коли той підводиться, — тому підтвердження. Правду кажучи, Ґрем вдячний за те, що йому дозволяють піти, адже від безлічі питань, на які він поки не має відповідей, голова болить незгірш ніж від постійного стресу в бюро.
Одне з них — чому, коли він бачить розпатлана світле волосся, Віллу хочеться обережно прибрати його вбік та примоститися біля чоловіка? Він звик розуміти, що відбувається в голові в инших людей, тож його власні бажання, коли вони такі незрозумілі, заводять його у глухий кут.
А ще — ставлять перед вибором. І поки Вілл обирає безпечний варіянт: прийняти душ, вдягнутися та поїхати додому, поки туди не приїхав Джек Кроуфорд з питаннями де це ночував його дорогоцінний аґент.
Джек не розчаровує і підкидає йому нову справу. Навіть дві насправді, але Вілл знає, що йому навряд чи дадуть розслідувати смерть Ніколаса Бойла через «конфлікт інтересів». Чого він не знає — то це що робитиме, якщо виявиться, що вбивця — це Ебіґейл.
Вілл не знає, чи це страх не розгледіти вчасно вбивцю забирає кілька годин його життя між спогляданням тотема з тіл на пляжі та візитом до кабінету доктора Лектера. Одне зрозуміло — підсвідомість приводить його туди, де чоловік востаннє почувався у безпеці. Вілл не озвучує цю здогадку, однак із задоволеної усмішки Ганнібала зрозуміло, що той достатньо розумний, щоб здогадатися про це самотужки.
— Має бути причина: пухлина, інфекція, щось…
— А що як її немає? — перебиває його безладне бурмотіння Ганнібал, сідаючи поряд. Його рука не пригортає Вілла ближче, немов психіятр вирішив вибудувати стіну між тим, ким вони були одне для одного вночі та тут, на сеянсі.
«Що як її немає?» — він облизує губи, витягнувши їх у ніякову подобу напівпосмішки, воліючи все ж відчути тепло чужого тіла. Ніби так буде простіше прийняти це: якщо фізіологічної причини немає, робота у ФБР нарешті підвела Вілла до тієї межі, звідки немає вороття. Чи принаймні звідки вибратися самотужки він не зможе.
— Мусить бути.
Мусить бути, бо инакше місце Вілла — в державній лікарні Балтимора для психічнохворих злочинців; мусить, бо инакше Вілл — не дивак зі здатністю використовувати свої дивацтва, щоб рятувати людей, а просто хворий і зламаний колишній аґент ФБР.
Тож Вілл, поки може, використовує свої дивацтва: вони з Лектером обговорюють вбивцю, і, ведений умілими руками доктора, він нарешті бачить повну картину злочину, поки його власні руки здаються вкритими кров’ю чужих жертв.
Дивацтва зрештою приводять його у морг (Вілл не сумнівається, що колись у цього твердження з’явиться друге, більш буквальне значення), де лежить тіло Ніка Бойла. Джек не просив його аналізувати, але і не заперечував — мабуть, сподівається, що, побачивши провину підопічної на власні очі, Ґрем нарешті розплющить їх.
Джек не помиляється, адже лезо ножа в нутрощах здається реяльнішим, ніж земля під ногами. Джек помиляється, адже свої висновки Вілл представляє не бюро, а Ганнібалові.
— Ебіґейл Гоббс вбила Ніка Бойла.
— Я знаю. Я допоміг їй сховати тіло, — ані в погляді, ані в тоні психіятра немає й натяку на почуття провини — Вілл і не сподівається її там побачити.
Цього почуття й не має бути: якщо Ніколас Бойл справді був наслідувачем Чесапіцького різника, вбивство його з боку Ебіґейл було лише самообороною. Якщо Ніколас Бойл був наслідувачем… Ні, Вілл не може дозволити собі такі сумніви.
— Очевидно, сховав ти не надто добре.
— Ти сказав Джеку Кроуфорду?
— Ні. Сподівався, що це неправда.
Адже, якщо Вілл сумніватиметься, отже, визнає, що прихистив убивцю — таку ж, як її батько, таку ж…
— Що ж… Тепер ти знаєш правду. Усе, що ти знаєш про ту ніч — правда, окрім фіналу. Ніколас напав на нас і Ебіґейл убила його, захищаючись. Я лише допоміг їй це приховати.
— Чому?
— Ти знаєш.
У мозку Вілла на шаленій швидкості пролітають образи — причини, з яких Ганнібал допоміг приховати це вбивство: Джекове «я ж казав, що вона вбивця», заголовки Фредді Лаундс, настільки позбавлені смаку, що це вже мало б бути злочином, співчутливі погляди Алани, ніби вони з Ганнібалом — наївні обдурені вівці, що відбилися від отари.
Ні, якщо вже хтось обманював Вілла, то лиш тому, що він сам дозволяв.
І Вілл дозволяє обманути себе знову, коли Ганнібал каже йому, що тепер вони — батьки Ебіґейл, дозволяє йому спитати, чи потрібен йому адвокат, ніби Лектер не знає чоловіка краще, ніж будь-хто у світі, дозволяє теплій долоні лягти на своє плече, немовби у напівтінях вечора стіни між ними знову не існує.
— Мені цікаво, докторе, що іще ви від мене приховуєте?
Зрештою, Вілл дозволяє собі відкласти це питання на ранок.