Повний текст

2023 рік. Початок серпня

 

Війна. Хоч якби ти не знав, хоч якби ти не готувався — перший удар все одно був неочікуваний. Він вибив все повітря з грудей. Він змусив заклякнути на місці та без жодної думки дивитися у стіну перед собою. Він не дав почути, що до нього зверталися, поки не підвищили тон. А потім почалася дія.

Мар’ян досі не розумів, що конкретно він виконував. Це були й зачистки, й перевірка інформації, й слідування за Будановим, хоча не був його особистою охороною. Капустенко існував у такому підвішеному стані не один. Ще дві довірені особи, як вони самі про це жартували: Ньютон, якому було вже майже п’ятдесят і який отримав такий псевдонім лише через те, що ще під час навчання заснув під яблунею, та Ліля, якій було так само тридцять три, як і Ма’ряну, і яка теж мала легкий для запам’ятовування позивний.

Вже зараз Капустенко розумів, наскільки ж гарно мати просте ім’я і подібний до нього позивний. Тих Кирилів чи Ліль дуже багато серед військових, тому рашисти не могли точно вирахувати, хто приїхав на ті чи інші позиції. З іменем Мар’ян не особливо сильно розбіжишся, аби вільно використовувати його для позивного у будь-якій справі.

Тиждень. Місяць. Пів року. Рік. Майже півтора. Чернігів, Суми, Київ. Харківщина і Херсонщина. Полон, зґвалтування, вбивства, катування. Радість. Горе. Біль. Страх. Неможливо. Це все неможливо пережити та лишитися таким, яким був. Мар’ян бачив, як ламало всіх, бачив і самого себе. Емоційно нестабільний, що намагався придушити в собі, адже тоді міг би лишитися роботи.

Погано, коли у тебе одна цінність в житті — робота. Погано, коли ти не мав нічого, окрім роботи. Бляха! Та він навіть жив на роботі! Якби була можливість, то… Ні. Ніхто б його не відпустив. Про нього вже знали, най і у вузькому колі, знали так само як і про Лілю та Ньютона. Звичайно, вони не були аж настільки бажаними серед рашистів, як Буданов, проте і просто вийти кудись в магазин — підвищений ризик. Щурів усюди було багато. ГУР, на жаль, не виняток з правил.

Емоційні гойдалки викликали вже одну нудоту: майже сонечко щастя та успіху, але не вдається дотиснути до кінця, бо металеві ланцюги смикають назад. Назад до гідри розпачу, що слизькими та гидотно-крижаними щупальцями охоплювала все тіло. Вони стискалися настільки сильно, що майже неможливо було дихати. Майже. Адже маленькі вдихи все ж таки вдавалися. Жертва повинна продовжувати жити, аби була можливість висмоктати з неї абсолютно все.

Емоційні гойдалки викликали бажання покінчити з усім. Слабко. Мар’ян розумів, що такі думки — це вже не гідно для усіх, хто продовжував боротися. Йому потрібно було перезавантаження, а для цього необхідно лиш відпочити. Перерва у тиждень. Може трошки більше. Але Капустенко навіть у такому стані, з такими емоціями усвідомлював, що не зможе відпочити. День пройде, як він вже буде рватися натягувати на себе бронежилет.

З двадцять четвертого лютого дуже багато всього трапилося. Майже кожного дня щось народжувалося чи помирало, через що все зливалося в одну суцільну лінію зі змішаних кольорів на палітрі та виглядало, наче те болото. І з цього виокремити щось одне, аби… Можна згадати деокупацію Київської області, звільнення Чернігова та Сум. Вся та кількість вбитих та закатованих. Вінниця. Ракета. Дитячий візочок. Краматорськ і та закривавлена іграшка. Ізюм. Так, поруч з цим згадувалося і хороше, дуже хороше. Мар’ян навіть пустив сльозу, коли не просто дізнався затверджений план деокупації правого берега Херсонщини та Харківщини, а побачив це на власні очі. Прапор на звільнених територіях. Блакить неба та жовте поле пшениці. Чомусь це виявилося важчим, ніж думав.

Те, що відбувалося в країні, можна було охарактеризувати старим дитячим анекдотом про зебру, де чорні смуги поки що були надто довгими. ГЕС. Навіть вони не до кінця вірили в те, що рашисти дійсно підірвуть її. Це так тупо, це так… Нелюди. Просто нелюди. Навіть говорити не було про що.

За всі ці місяці повномасштабного вторгнення Капустенко настільки багато та часто взаємодіяв з «вищим» рівнем влади України, що аж дивувався, як про нього нічого не вилізло у медіа. Чи про Ньютона та Лілю. Проте не це було таким, що запам’ятовувалося, а емоції. Всіх війна підкосила. Ніхто не був винятком. Хтось пив, хтось палив, хтось сидів перед стіною та пропалював її поглядом під голосну музику, а хтось…

Хтось був Будановим, який два рази на тиждень влаштовував собі пробіжки по території ГУР. Мар’ян знав принцип роботи важкого фізичного навантаження на психіку, але його пробіжка розтягувалася не на пів години й не на годину. Змія крило, а емоційний злам точно не був вигідний нікому. Тому, не придумавши нічого краще, ніж вкрасти ідею, Капустенко теж почав бігати. Правда кожного вільного від роботи дня. До виснаження. До тремтіння в ногах, з яким потім приємно сісти та витягнутися до солодкого болю в стегнах та колінах.

Але сьогодні був важкий день. Мар’ян вже як двадцять хвилин намотував кола по території «острова». Сьогодні погода була… Спекотно. Серпень. Сонце вже стрімко прямувало до лінії горизонту, де висіли густі грозові хмари. Вони своєю важкістю витісняли світло, витісняли ті єдині краплі прохолоди, які обіцяла подарувати ніч, натомість же приносили задуху. Але ті хмари мали приємний сірувато-рожевий відтінок, що кожною дрібною деталлю відбивався у Дніпрі. Сфотографувати, аби після подати на якусь виставку, проте Капустенко не звертав на те ніякої уваги. Що йому до краси природи?

Він вже декілька разів пробігав повз когось, хто так само вирішив провітрити мізки пробіжкою. Мар’ян хоч якось намагався виснажити себе фізично, щоб думки більше ніяк не розривали його зсередини. Швидше. Крок ширший. Дихання вже починало збиватися. У грудях палало. І Капустенко не знав: чи серце це, чи легені.

Сьогодні був важкий день. Як і увесь тиждень до цього був нестерпними. Оленівка. Минулого року це стало тим, що вперше вибило стабільність з-під ніг. Одна хвилина, яка стала відром крижаної води. Вони того не знали. Взагалі! Це ні по яких каналах не проходило! Тільки вже після вибуху почала надходити інформація. А те відео, де рашист… Ще й вчорашній новий обстріл. До горла підступила гостра грудка, що перетворилася на справжню каменюку, яка не давала вдихнути. Навіть більше у навушниках не чув ніякої музики. Мар’ян їх зірвав, не звернувши уваги на те, що слідом за цим смиканням з кишені витягнувся телефон. Важко. Він не справлявся. Крок вийшов зламаним, з чим Капустенко тільки й зміг відійти в бік, як коліна підігнулися. Змій повалився на землю, впершись руками в траву, та спробував віддихатися. Задихався. Та чи було це від бігу?

За майже півтора року відбулося надто багато всього, тому не дивно, що терпінню прийшов кінець. Мар’яну хотілося закричати. Закричати так, щоб зірвати горло і біль зник раз і назавжди, проте цього не можна робити. Точно не на території розвідки. Капустенко, судомно вдихнувши, слабко відштовхнувся руками від землі та сів собі на п’ятки. Сил, щоб боротися далі, було повно, проте йому здавалося, що він жив у якійсь сірості, яка виснажувала.

Мар’ян витягнув ноги перед собою та подивився на човен, що стояв з іншої сторони Дніпра. Чи можливо заздрити спокою річки, яка жила у своєму постійному незмінному русі, який нічого не могло змінити? У нього теж був рух, постійний рух, проте спокою він аж ніяк не дарував. Капустенко важко зітхнув та ледь не вскочив на ноги, коли в полі зору з’явилося щось біле, що звивалося.

— Ти загубив.

Змій підняв погляд, побачивши свої навушники та телефон. І Буданова, що йому це все протягував. Чи багато бачив? Чи чекати на те, що його відсторонять на певний час? Хоча Капустенко прекрасно знав, що замінити його було ніким, але накрутитися… Риса багатьох українців — накрутитися з нічого.

— З вашого дозволу, я ще трохи посиджу.

Мар’ян забрав свої речі та важко, в котрий раз, зітхнув. У грудях боліло все так само, та й в ногах він досі відчував тремтіння. Капустенко не почув ніяких кроків, з якими віддалялися б, натомість до нього підійшли ще ближче, а потім і взагалі сіли поруч. Здивовано глянувши на Буданова, Мар’ян відхилився назад, щоб визирнути з-за дерева, який закривало Гаванський міст. Досить-таки необачно, щоб голова розвідки знаходився на відкритій місцевості. Але хоч за ним сів.

— Можеш не дивитися туди — сьогодні мене ніхто не збирався вбивати, — Кирило все не відводив погляду від Дніпра.

— Колись ви мені сказали, що самовпевненість губить, — хмикнувши, Змій сів рівно та вперся руками в землю. — Скажіть мені, як ви все це витримуєте? Як так спокійно справляєтеся з важкими моментами?

Йому нічого не сказали. Абсолютно. Тільки повільно повернули до нього голову та подивилися красномовніше, ніж усі слова. Мар’ян лиш засміявся та похитав головою. Справлявся. Навіть Буданов не справлявся з цим усім. Чого вартував той випадок з Оленівкою, коли він побачив опіки від цигарки на чужих руках. А інтерв’ю одразу після того вбивства, коли було забагато емоцій… Не існувало таких людей, які абсолютно в усьому були скелями.

Зітхнувши, Капустенко відхилився вбік, щоб витягти з кишені пачку сигарет та запальничку. Телефон, що лежав на стегні, покосився вбік, а після зовсім з’їхав на землю. Дивно, як після стількох падінь навіть екран не тріснув. Без жодних слів Мар’ян протягнув відкриту пачку та звичайну помаранчеву запальничку Буданову. Бігати та палити — логіка залізна, але всі в цьому світі мали грішки за собою.

Пачка поруч з зеленою формою виглядала неприємною яскраво-червоною плямою. Трохи вбік. На стегно. Щоб тканина просочилася чорними барвами, як при пораненні, як наче кров виривалася на волю з кожним новим (останнім) ударом серця. Варто забрати пачку назад, як Мар’ян… просто стиснув її в руці. Подивився порожнім поглядом. Великим пальцем Капустенко бездумно обвів золотих левів та важко зітхнув.

— Я тримав цю пачку для перемоги. Стрільнув, звичайно, пару штук, щоб знати, що ж я у вас виканючив, — Змій слабко посміхнувся. — Ось так моє начальство дізнається, що я живу тільки заради того, щоб знову курнути.

— Це здивувало б, — зі словами Буданов випустив дим після глибокої затяжки. — Але я знаю тебе досить давно, щоб сказати, що для тебе це нормальна поведінка. Дивно було б, якби ти сказав, що живеш заради сім’ї.

— Підловили, Кирило Олексійовичу.

Мар’ян не стримав смішку і все ж таки дістав з пачки сигарету, одразу прикуривши її. Гіркий дим одразу ж спустився у груди та з силою подряпав горло. Капустенко навіть здалося, що його рот наповнився кров’ю. Густою та гарячою. Майже киплячою. Важким життя стало, якщо вже дим відчувався аж настільки неправдиво.

— Ти не думав нагадати сестрі про себе? — Кирило все ж таки кинув погляд на Змія.

— Вона живе прекрасно і без мене. Ви ж знаєте… — Мар’ян зробив нову затяжку, яка стала глибшою та нервовішою. — Оце веселе дитинство з батьками, які зламали своїх дітей настільки, що навіть на їхніх похоронах вони не просто мовчали, а й навіть не дивилися один на одного. Безперечно, виродків вистачає, не потрібно все псувати з рідною сестрою, проте мені здається, що час для примирення вже пройшов.

— Так, — Буданов досить легко погодився з ним. — Дійсно не варто воскрешати те, що давно вже померло. Але у тебе нема ніякого якоря і ти зриваєшся.

— Сьогоднішній випадок — перший, останній та єдиний. Це просто накипіло і ніяк не говорить про мою некомпетентність у роботі.

— Змію…

— Ні, серйозно. Ви ж самі знаєте, що таке, коли емоцій стає забагато. Один раз випустити все, що накипіло, навіть ви собі дозволяєте. І у мене є Ліля та Ньютон, які стали моєю сім’єю.

— Мар’яне, — він підвищив тон, змусивши замовкнути. — Вони — це не якір. Не з нашою роботою.

— Всі люди смертні. А у нас війна.

Капустенко стиснув губи. Якір. Наче у кожного з розвідки був якийсь міфічний якір, що не давав скотитися у вигорання. Мар’ян зігнув ноги в колінах і вперся в них ліктями, опустивши голову. Вийшов на пробіжку, аби звільнити себе від думок. Він судомно вдихнув та підніс сигарету до губ, однак не зробив затяжку.

— Вибачте, — Змій стиснув губи. — Я не повинен був говорити таке вам.

— Ти у мене питав, як я все витримую, — Буданов удав, що ніякого «зриву» не було. — Ніяк. Я така ж звичайна людина, як і всі. У мене є радість, є розчарування, є страхи. Ти хотів знати, у чому мій секрет. Я не намагаюся придушувати їх. Контролюю? Так. Але я дозволяю цьому жити, бо знаю, що страх можна перетворити на лють та направити її на нашу перемогу.

Мар’ян перевів погляд на Кирила і подивився на нього так, наче бачив вперше. Втомлений. Дійсно втомлений настільки, щоб це все відбивалося в очах. Шрами у світлі, яке вже почало вицвітати, тільки стали глибшими та загострилися. Тільки шрами показували, наскільки ж Кирило був живою людиною. Чого тільки вартував лікоть, який лиш дивом зібрали зі збереженням нормального функціонування руки. Шрами та очі. Завжди. Що у шістнадцятому році, що зараз.

Не придушувати — це так легко сказати. Змій нахмурився, варто було помітити, як Буданов вдихнув глибше, наче хотів щось сказати, але змовчав. Він лиш відштовхнувся рукою від землі та піднявся на ноги, обтрусивши штани. Може Кирило і мав рацію, може дійсно час прийняти, що срань траплялася і змінити придушенням нічого не вийде.

— Через декілька днів я відправляюся в Болгарію, — голос Буданова увірвався у думки так само твердо, як і зазвичай, з чим стало спокійніше, — і ти зі мною. Це наказ.

— Ну, якщо це наказ.

Капустенко слабко всміхнувся, помітивши тінь посмішки на чужих губах, та відвернувся до Дніпра. Мабуть, дійсно всі проблеми тільки від голови.