Повний текст

Він не любив море. Не любив будь-яку воду після випадку в дитинстві, коли його намагалися навчити плавати. Декілька марних спроб, які закінчувалися слізьми, а потім його взяли та кинули у воду: «Захочеш жити — попливеш». Це прекрасне батьківське виховання! Особливо тоді, коли твої батьки — тренери з плавання. Однак, як би він не любив море, це не давало привід у всіх них відбирати його. Відбирати Крим. Бляха! Не тільки ж Крим. Йобана росня.

Він не особливо любив і своє ім’я. Ні-ні, це не через клятих окупантів. Через батьків, які не подумали, як дитина буде жити з іменем Мар’ян. Це вже у відносно дорослому житті він зрозумів, що знущатися з подібного — одна з найжалюгідніших справ. Але у школі все одно було образливо. Мар’ян Капустенко. На щастя хоч високим вродився та худим, над цим не особливо познущаєшся. З віком, здається, ще більше втратив ваги, бо всі довкола тільки й говорили про те, що можна порізатися о його вилиці.

Йти в армію не було цілеспрямованою метою Мар’яна — це був ідеальний спосіб втекти від батьків. Взагалі не міг з ними знаходитися під одним дахом, хоч у Капустенка теж характер був… Не квіточкою він вродився. Кажуть, що у долі вже все розписано на кожну людину. Може воно і так, проте Мар’ян не був фаталістом. І фантазером. Він вірив у те, що кожна людина і кожен вчинок людини — ось, що насправді «писало» долю. Тому Капустенко вирішив спробувати себе в розвідниках. Перед тим, як вирішити кудись вступати, було поганою ідеєю передивлятися фільми про Бонда, бо «шпигун» не мав нічого схожого з розвідником. Ну, може трошки, але щось не в його випадку.

Дві тисячі тринадцятий. Дві тисячі чотирнадцятий. Це не було несподіванкою для них, проте Мар’ян з товаришами не могли повноцінно нікуди влізти. «Молоді, зелені, ще вчитися потрібно». А потім з’явився вибір: або водити дружбу далі та сидіти на сраці рівно, або йти по головах знайомих та близьких. Це не він. Це життя таке. Коли приходиш на службу, то варто мати якийсь позивний — рівень твоєї солідності одразу повзло догори. Ні. Не так. Просто якщо інформація про тебе якось виповзе в «маси», то необхідно, щоб не вивідали геть усе через зачіпку з іменем. Спочатку до Мар’яна прилипло Капуста, бо… найбанальніше. Та й сам він почав керуватися одним єдиним принципом: найліпше сховано те, що знаходилося під носом. Проте Капустенко почав пробиватися все вище та вище, через що тепер він став Змієм.

Дві тисячі шістнадцятий. Шосте серпня. Їх шестеро. Море. Ніч. Романтика. Тільки у Мар’яна було погане передчуття. Та бог з тим. Інтуїція на кожній справі кричала про небезпеку. Справа в команді. Капустенко вони не особливо подобалися. Але більше не подобалося те, що капітан обрав його ледь не за день до початку операції. Сенс Буданову брати його до тих, хто вже мав подібні виходи? Проте з начальством не сперечалися. І це була гарна можливість отримати певне визнання, щоб піднятися по кар’єрних сходах вище. Тим паче чергова можливість показати росні, де їхнє місце (біля параші, про це знав увесь світ, але мовчав через кількість грошей, яку вливали в нього) — святе діло.

Вони не йшли прямо біля моря, проте його було дуже гарно видно. І зірки… Розсипи зірок білими мазками змішувалися один з одним та переливалися у ледь помітний блакитний та фіолетовий. Якщо придивитися, то десь там можна розрізнити Чумацький Шлях. Сьогодні було дуже чисте небо і Мар’ян насправді обожнював такі ночі, проте місяць надто яскраво осяював все довкола. Так, вони були в «захисті», так, заздалегідь приготовану схованку зі зброєю ніхто завчасно не знайшов, проте неприємний лоскіт під лопаткою все одно нікуди не дівався. Мар’ян незрозуміло для чого озирнувся, наче хтось аж настільки безшумно міг за ними слідувати, і не побачив, куди ступав. Ямка. Неглибока ямка, проте половина ступні зігнулася під неприємним кутом і нога підвернулася, через що він ледь не впав.

— Бляха, — вилаявся собі під ніс Капустенко, міцніше притиснувши до себе Калашникова і судомно вдихнувши, коли вилиці обпалило вогнем малої дози адреналіну.

— Диви, справжній розвідник, аж під ноги не дивиться, — зі знущанням, досить тихо, але так, щоб всі почули, промовив Сірий. — Так мамку двохсотим привітаєш.

— Що ж, не далеко прийдеться їхати — у землі ще й тепло, — одразу ж відгукнувся Мар’ян з відчутною глумливою посмішкою в голосі та з викликом зиркнув на Сірого. — Хочеш, з задоволенням тебе познайомлю з моєю мамцею.

— Ти дійсно йобнутий, як…

— Замовкли.

Капустенко одразу ж натягнув на себе байдужість до розмови, бо так наказав капітан. Потім поговорять. Але за стільки років і навчання, і служби Мар’ян запам’ятав одне золоте правило: якщо хтось намагається самоствердитися за твій рахунок — не смій ховати голову в плечі, бо будуть робити це постійно. Чим сильніше кусаєш, тим далі від тебе стоять. Чи було це добре? Ні. Але доброта аж ніяк не цікавила того, хто мав ім’я Змій. Для нього найголовніше — успішно виконати поставлену задачу.

Зустрічатися на кладовищі зі своєю людиною — вже так собі знак. Проте… Що ж, така доля розвідника. Особливо тоді, коли призом є повна незалежність твоєї країни та можливе знищення того, хто стільки років пожирав її. Тут вже якось і не сумно від можливої перспективи померти. Напевно. Бо насправді Капустенко ще жодного разу не зіштовхувався з тим, аби йому по-справжньому притискали дуло пістолета до голови.

Мар’ян думав, що його досить сильно напружити змогла тільки інформація про те, що їм потрібно буде двома групами перепливати море, але коли він побачив, як Буданов спохмурнів, поговоривши з їхньою людиною телефоном, то навіть у роті все пересохло. Ось, хто насправді ніяк не парився через свій позивний. Просто ім’я… Може і йому потрібно було так зробити? Ні, це б означало, що він програв батькам та змирився. Хай Капустенко й походив трохи в траурі, коли ті померли, проте він все одно не став нікого любити, щоб приймати все, що нав’язувалося колись. Щоб забувати те, що колись було зроблене.

— Все погано, капітане? — голос Сірого, який теж помітив чужу зміну в настрої, увірвався у думки надто різко, змусивши здригнутися.

— Розійтися по периметру, — сухо скомандував Буданов. — Чекати сигналу.

На завданні тільки один головний. І всі стоять один за одного. Хоч якби на словах не гризлися, хоч якої б думки не були один про одного, проте при дії, при загрозі все відкидалося в бік. Тому зовсім не дивно, що Мар’ян геть спокійно став на свою позицію поруч з Сірим, готовий прикривати його. Як і не дивно, що Сірий був готовий зробити те саме для нього.

Ховатися серед кущів, коли позаду надгробки — це надто жирний натяк, хоч Капустенко не вірив у те взагалі. Змій не боявся ночі, не боявся, що мерці повстануть зі своїх могил, бо керувався простою мудрістю: потрібно було боятися живих. Адже саме живі могли зробити таке, чого не прийшло б у голову мертвих.

Вони всі стояли та чекали, поки на горизонті з’явиться машина, до якої пішов Кирило. Без автомата. Навіщо скинув, якщо всі прекрасно розуміли, що у тій машині вже не буде потрібної людини? Мар’яну не подобався такий вибір поведінки їхнього капітана, але ж у нього був якийсь план? І не просто план, а погоджений з начальством вище.

Очікування — найжахливіше, що тільки могло бути. Мар’ян завжди ненавидів просто сидіти та чекати, адже можна було зробити швидкий та смертельний укус. Проте у більшості випадків саме це очікування і рятувало життя. В деяких випадках навіть репутацію. Добровільно загубити власне життя — не страшно. Страшніше, коли ти тягнеш за собою тих, хто на тебе покладався. На них усіх зараз покладався їхній капітан.

Машина їхала якось спокійно, наче у ній нікого зайвого не було, але Мар’ян все одно вже готувався до атаки. Права рука на руків’ї, зняти з запобіжника, увести патрон в патронник, діагональна стійка. Чекати. Капустенко виставив дальність прицілювання, проте все всередині нього кричало, що це буде ближній бій. Машина зупинилася, з чим Буданов встиг зробити тільки пару кроків, як з неї вистрибнуло троє амбалів.

— Стаять! Работаєт ФСБ!

Чекати сигналу. Якось для них усіх сигналом стало не те, що ті окупанти почали приєднувати магазини до автоматів, а те, що перший постріл зробив Кирило. «Прибрати усіх», — билося в голові у Мар’яна, коли він відкрив вогонь одночасно з іншими. Одному перебили ноги, другий успішно, на жаль, відстрілювався, третій лежав дохлим перед капотом автівки. Капустенко зробив неповне перенесення зброї на ліве плече, хоч йому не потрібно було нізвідки виглядати, та кинув швидкий погляд на Сірого, що кивнув йому головою. Зрозуміли все. Зрозуміли, що Змій був готовий відійти від погодженого плану дій та ризикнути. Не погладять його по голові за це.

Росіянин, якому прострілили ноги, досить спритно поповз в протилежному від них напрямку та зник за кущами. Не можна було нікого лишати живим. Мар’ян зірвався зі свого місця, знаючи, що зараз Сірий повноцінно прикривав йому спину, та на ходу змінив порожній магазин на повний. Адреналін змушував серце битися десь у горлі, змушував пульсувати кров у вухах, а руки тремтіти від передчуття. Солодкого передчуття забрати життя у росіянця. Капустенко майже застрибнув у ті кущі, де виявився невеликий яр, через що ледь не зловив сторчака, і пересмикнув ручку затвора, щоб… Пострілу не трапилося. Але була випущена сигнальна ракета. Чужа сигнальна ракета, яка зеленим світлом розрізала темне нічне небо.

— Сука!

Мар’ян ривком дістав глок та без жодних роздумів пустив кулю у чужі груди. Хрип, фсбшник сіпнувся кудись вбік, останній подих і його погляд налився склом. Не встиг. Взявся за справу та не встиг! Мар’ян тільки й встиг направити пістолет на голову вже дохлого росіянина, щоб випустити не тільки кулі, але і власну злість, як у яр зістрибнув Кирило, одразу ж присівши та перезарядивши автомат. На нього дивилися. Стиснувши губи, Капустенко сховав глок та відтягнув ручку затвора автомата, аби викинути один з двох патронів, що «залетіли» в патронник. Ідіот.

— Самовпевненість губить. Пригнись.

Наказ. Логічний. Мар’ян присів, щоб його дійсно не зачепило ворожим кулями, проте майже одразу піднявся по невеликому ґрунтовому насипу, щоб визирнути з-за кущів. Світло фар, перестрілка. Ще навіть і п’яти хвилин не пройшло. Яка була ймовірність того, що вся операція переросте в подібне? Що росіяни якось зможуть вийти на їхню людину та дізнатися точне місце розміщення їхньої зустрічі?

— Наближається мінівен. Ще четверо всередині, — відзвітував Капустенко, помітивши рух поруч з собою.

Чи сподівався він, що йому хоч щось скажуть у відповідь? Дадуть хоч якийсь наказ? Хотілося б, бо це означало б, що ніхто не помітив його самовільних дій, не помітив його емоційного спалаху та скатування у лють настільки, що був готовим зробити тіло повністю невпізнаваним. Але жодного слова. Лиш чужі постріли біля вуха. Правому. Майже оглух. Реагувати на це не було коли.

Мар’ян випустив увесь магазин, коли фсбшники почали тікати. Ось і вся їхня природа — спробувати закидати кількістю без особливої тактики. Краєм ока Капустенко помітив короткі спалахи світла чужого ліхтарика зі сторони Буданова, а в наступну секунду чужа рука лягла на його планку прицілювання, щоб привернути увагу. Невже читали не тільки його справу, але і характеристику? Знали про запальний характер? Тоді якого брати на таку справу та не давати розкрити себе? Мар’ян судомно вдихнув, щоб заспокоїтися та не здатися ще більшим… більшим.

— Відступаємо, — коротко кинув Буданов та збіг назад у яр.

Головне завдання так і не було виконаним, а вже потрібно відступати. Ризикувати собою можна будь-коли й будь-де, проте лише тоді, коли сам, коли за твоєю спиною нікого не було. Останній погляд на машину, перед якою лежав труп, і Мар’ян збіг у яр слідом за Будановим.

Ранок в кримському степу. Ранок, що був ще романтичніше, ніж ніч біля моря.Сонце забарвило небо рожевим та кинуло на них усіх червоний, що обійняло їх ореолами, як у святих на іконах. У такий час шукати символізм та бачити все під мистецьким кутом — найневдаліший вчинок. Але Мар’ян і так відволікався. Коли вони йшли у високій траві, то він не стримувався і вів рукою поруч по колосках. Щось було в цьому, аби тільки не тікали й аби тільки Капустенко не відчував на собі короткі та не часті погляди капітана. Відчуття, що репутація падала все нижче та нижче.

Всі вони обов’язково проходили фізичну підготовку в найскладніших умовах. Імпровізованих найскладніших умовах. Для Мар’яна це все одно було важкувато — така дистанція і з такою небезпекою на хвості, проте він не показував цього. Думки якось повільно перетекли на той випадок з росіянцем, що встиг раніше випустити сигнальну ракету, ніж опинився з простріленими грудьми. Капустенко перейняв це на себе і на свій промах. Дурня. Точно дурня, однак він не припиняв думати про те, що у його справу понаписують багато негативного.

До місця призначення вони добиралися комфортніше та спокійніше. Так, перебратися через те море було не особливо приємною справою, проте там була і машина, і пішки біля моря, і ніч. Без сонця та без переслідування. Без дурних думок та обговорень, у які Змій взагалі не влазив. Звичайно, полігони для тренування були, де кожного ганяли саме для таких випадків, проте все те було без такої кількості адреналіну і відчуття, що хтось ось-ось схопить їх. Так, зараз нікого з них не бачили, проте бачили вони. Бігли. Пробиралися якимись заростями. Згорали під сонцем. Навіть зайвий раз зупинитися не могли.

Буданов вів їх на північ, до Сиваша, і це було єдиним можливим виходом для них. Останній бій найтяжчий? На дамбу вони вийшли вже вночі, де на їхній прихід чекали. Люди, техніка, наче їх було не шестеро. Кирило вирішив, що варто пробиратися непоміченими, варто зменшити ризик моментального викриття, однак це було неминуче.

Інтуїція рідко коли помилялася. Та і не тільки Капустенко думав про те, що без бою вони не покинуть Крим — це прослідковувалося у кожному вдиху всіх присутніх. Аж поки, майже на самому виході з дамби, їх все ж таки не помітили. Все почалося дуже швидко, але геть не неочікувано.

Нова перестрілка, нова суміш куль, нові поранені серед росні. Шкода тільки, що не дохлі. Кирило наказав закласти вибухівку, щоб хоч чимось прикрити подальше переслідування. Зайва трата часу — чомусь Мар’ян трактував це так, чомусь не вірив в успішність цього наказу. Ще й майже не було де сховатися, аби стати за кут та повноцінно прикривати частину команди.

Вибухівка — це, звісно, прекрасно, але не тоді, коли над головою свистять кулі, а у тебе закінчилися магазини для автомата. Єдиний глок… та й то, щоб застрелитися самотужки, якщо все буде аж настільки погано. Буданов наказав відступати, сам лишившись попереду, аби прикрити. Доля розвідника? Безвідмовно слухати начальство? Інколи потрібно мати й свою голову на плечах, але, мабуть, не в таких ситуаціях. Мар’ян ніколи не вважав себе якимось унікальним чи особливим. Якщо у його голові з’являлися думки, отже, подібні виникали у когось ще. Короткий погляд на Сірого, що стояв за декілька кроків від нього по праву руку, і Капустенко в цьому гаморі почув виразне «прикривай». Та і прикривання у кожного різне, чи не так? Все ж таки інтерпретація однакових думок у кожного різна. А Мар’ян був дурним. Крапка.

Росіянці тупі. Проте їхнє начальство не таке. На жаль. І це начальство розставляло м’ясо у правильні позиції. Мар’ян вмів розцінювати пріоритети, вмів оцінювати й власні можливості. Тому навіть вибору ніякого не стояло: він чи така людина, як Кирило. Потроху відступаючи, вони намагалися не губити нікого з поля зору, проте Капустенко в останню секунду помітив, як ворог почав заходити в бік. Щось кричати — лиш відволіче своїх, лиш будуть згаяні секунди. Цікаво, а посмертно за один бойовий вихід нагороджують? Ідіот.

Ривок у бік, з яким Мар’ян з силою штовхнув Буданова, аби він не стояв траєкторії чужого пострілу. Вже самому стріляти Капустенко не бачив сенсу — Сірий його прикрив, вдало, проте Змій зробив невдалий крок. Час сповільнився і з ним зникли всі відчуття. Зникло відчуття власної тілесності. Може, він просто втомився, може, ще під час навчання йому так вдало вбили в голову, що сьогодні-завтра твій останній день, проте зараз Мар’ян не відчував ніякого жалю до себе. Крок не вдався — тіло налилося свинцем і ногу прострелило болем, коли куля пробила м’язи вище коліна. Крок, з яким нога підігнулася і він повалився на дорогу.

Мабуть, єдина думка в голові все ж таки билася. Мар’ян усвідомлював, що поранення не таке й смертельне, тому… Ні. У полон він не здасться. І коли тіло вже майже само почало діяти, коли Капустенко почав сам відповзати назад, аби не знаходитис під обстрілом, його підхопили під руку, яку перекинули через своє плече, та ривком поставили на ноги.

— Ніхто не зобов’язаний робити неможливе, — голос Буданова пролунав чомусь надто далеко.

— Це не неможливе, капітане. Та і я розцінив, чиє життя принесе більше користі країні.

— Життя кожного українця цінне.

— То ви філософ, капітане, — Мар’ян намагався встигати з простріленою ногою за Кирилом, який майже тягнув його на собі. — Добре. Тоді своє життя я оцінюю в пачку цигарок. Знаєте, такі в червоній пачці? Там ще два леви щит тримають.

***

2022 рік. Початок лютого.

Як же багато часу пройшло. І як багато всього трапилося. Мар’ян вже давно не був на «острові», бо не мав для того підстав. Після того випадку в шістнадцятому році його почали відправляти на подібні операції. Не завжди в Україні. На диво, Буданов досить часто рекомендував Капустенка в подібні операції, хоч його перший вихід був повним непідкоренням керівництву. Та й випадало досить часто, що вони працювали разом десь до двадцятого року на спільних операціях.

Чи змінився Мар’ян? Так, трохи підріс мізками, став жорсткішим, проте все так само стояв за своїх людей, коли виникав якийсь ризик. Майже у кожного було що втрачати, були сім’ї, а у нього… а у нього власне життя. Звичайно, помирати шкода, страшно й у когось подібне викликало сльози, проте Змій відчував, що емоційно помер. Коли тобі відкривалася така кількість правди — по-іншому просто не могло бути.

З приємного — з Сірим вони подружилися. Дратували один одного, проте це був ідеальний тандем для співпраці. Шкода тільки, що мало було спільних операцій — минулого року його вбили. «Це життя розвідника, малий. Як дмухне вітер — туди ти й повинен йти», — чужа мудрість, яка стала його власною. Багато чого з філософії Сірого Мар’ян взяв собі, адже поки жила пам’ять про людину, то і ця людина жила.

Досить часто Капустенко ставив собі питання, навіщо Кирило обрав його. Зеленого усього. Ще й після самовільних дій не просто нічого не вказав у звіті, так і на операціях їхні шляхи перетиналися. Колись з Сірим вони випивали й той розповів йому, що Буданов полюбляв брати на завдання молоду кров, щоб протестувати, щоб дати можливість показати себе та свої сили. І, як наслідок, Змій пройшов цю перевірку битвою. Тільки для чого? Який приз все ж таки був головним?

Виборовши собі заслужену перерву в роботі, Мар’ян аж ніяк не очікував, що його захоче бачити сам бригадний генерал. І все ж таки Змій мав рацію, коли казав, що життя Буданова куди цінніше і важливіше за його власне. Додатковий інструктаж перед відрядженням в Угорщину? Так ніколи з ним особисто начальство не проводило персональні розмови. З ним взагалі з двадцятого року вже не бачилися взагалі та не розмовляли. Якось все не до того. Та й над Мар’яном були ще люди, які доповідали все Буданову.

Багато людей — ось що відмітив Мар’ян, варто було тільки переступити поріг. Надто. Багато. Людей. Ще й він не у формі, а у цивільному. Одне з правил розвідника — бути непомітним. Чорний пуховик та білий гольф аж ніяк не робили його однаковим з сірою масою.

Капустенка провели до кабінету, у якому був тільки стіл та два стільці. Допитувати будуть? Смішно. Але Мар’ян все одно напружився, лишившись наодинці з думками, камерою в кутку під стелею та курткою, яка тепер висіла на спинці стільця. Хоч би водичку якусь поставили.

Важко зітхнувши, він витягнув ноги та майже з’їхав на тому стільці, склавши руки на грудях. Тиша. Тиша, з якою б навіть посперечалася та, що жила у домовинах під землею. Мар’ян відкинув голову та заплющив очі. Минуле ніколи не давало про себе забути. Кожен рік, кожен місяць, кожен день. Як сьогодні пам’ятав той турнікет на простріленій нозі, пам’ятав і те, як його майже тягнули на себе, поки інші відстрілювалися, пам’ятав кожен дурнуватий жарт Сірого про те, що він принцеска. Погано лишатися наодинці в тиші та зі спогадами.

Навіщо його покликали сюди? Це ж ще офіційно зробили. Але, на диво, Мар’яна не змусили довго чекати. Варто тільки почути, як двері відчинилися, Змій підтягнув ноги та вже зібрався відштовхнутися від стільця, щоб встати. Відпустка відпусткою, але статут існував і досі.

— Можеш сидіти.

Такий самий сухий беземоційний голос, як і в шістнадцятому році. І геть не змінився. Нічим. Досить рівна лінія переламаного носа, шрам на губі і щоці… За коміром фліски на правій стороні шиї Мар’ян помічає дві нові малі світлі відмітини. Їх усіх досить майстерно збирали лікарі, проте вони вміли зводити докупи лиш тіла. Буданов сів навпроти нього та склав руки на столі, наче очікував чогось від Мар’яна. Знав Капустенко, що конкретно від нього хотіли почути.

— У мене відпустка, — Змій все ж таки вирішив почати хоч якусь розмову.

— Я знаю.

— Коротко, як і завжди, — Мар’ян важко зітхнув. — Давайте відверто. Ця кімната настільки порожня, наскільки взагалі може бути. Ви викликали мене, хоч і так знаєте деталі про всі мої операції. Тож це не допит. Жучки у вашому кабінеті? Не вірю в це. Але якщо ми тут, то стіни дійсно там тонкі, а ви про щось надто важливе хочете поговорити.

— Самовпевненість губить, — Кирило не відвів від нього погляду, дивлячись все так само прямо. — Твоя відпустка закінчена. Ти лишаєшся в країні.

— У мене Угорщина і…

— Я знаю. Проте ти за минулі роки зарекомендував себе, як один з надійніших людей.

Звичайно, один з надійніших, коли власним життям прикрив капітана. Але Буданов знав, що про нього не завжди говорили досить гарні слова. Гра. Це було цілеспрямованою грою, що вже не подобалася Мар’яну.

— Перш ніж ти щось скажеш, я вже підписав твоє переведення, — Кирило не дав вставити й слова. — Це питання державної цілісності.

Всі слова моментально вилетіли з голови, так і лишившись неприємним осадом на язиці. Мар’ян чув ті чутки поміж «високих» людей, знав і про серйозну небезпеку від збільшення кількості росіян на кордоні, читав і те інтерв’ю Буданова минулого року. Капустенко не сумнівався, взагалі, проте в голові досі ніяк не вкладалося, що росня аж настільки йобнута.

— І коли? — власний голос видався Змію надто хрипким.

— Двадцять днів, — Буданов встав зі свого місця та зупинився поруч з Мар’яном. — Alea iacta est.

Змій побачив рух чужої руки й в наступну секунду перед ним лягла пачка. Червона. З двома левами у короні, які тримали щит. Пиздець. Мар’ян, засміявшись та з силою потерши долонею чоло, різко підхопився на ноги та схопив зі спинки стільця свою куртку. Який же він… Стиснувши губи, Змій взяв ту грьобану червону пачку цигарок та пройшов повз Буданова.

— Піду перевдягнусь, — безмовна згода відстоювати свою Батьківщину.