Ковзанка ожила і розплакалась: це не виглядало так, наче то лід тане, це не виглядало, наче людина пітніє, адже на вулиці був товстий і дуже впевнений у собі мінус. Дещо неможливе трапляється, а дещо все ж так і лишається неможливим до самого кінця. Ковзанка ожила і розплакалась: люба, чому ти плачеш?
В ковзанки шкіра тонка, наче лід: напівпрозора, бліда та грає всіма відтінками блакитного, якби таку шкіру мала справжня людина, то були б видні всі судини й вени, м’язи б загрозливо перекочувались, і здавалося б, що от-от розірвуть бідну, бліду, тоненьку шкіру! Тільки у ковзанки під шкірою немає судин, м’язів, вен чи якихось там органів.
Там щось твердіше за звичне людське тіло, щось холодніше: хтось обтягнув асфальт людською шкірою і сказав «йди», і він пішов. Та якщо в грудях теж він – то чому ж ти плачеш, ковзанка? Ковзанка закрила очі худими руками – їй ледь вистачило сил підійняти їх до обличчя, щоб прикритися.
Гарячі сльози відбилися в неї на долонях свіжими, глибокими лініями.
Ковзанка каже – подивись на мою шкіру. То не шкіра, бо вона не міцніша за цукрову глазур: я менше захищена перед світом, ніж виноградинка, яку подали як закуску. Подивись: ця шкіра не знала нічого, окрім леза ковзанів, доторкнись до кожного мого шраму, а потім спробуй на смак мою несолону кров.
Я кровоточу. Я пам’ятаю кожен свій шрам і його історію: все має історію, тому про все можна розказати, я розкажу тобі навіть з заплющеними очима.
Ковзанка змовкає і тоді я обіймаю її, щоб трохи заспокоїти її, але вона не розуміє обіймів, бо мої пальці торкаються шрамів в неї на спині, і вона пошепки розповідає мені, як по ній в різні боки ходили леза-ковзани, лишаючи ці довгі та рівні сліди, потворили тоненьку спину глибокими тріщинами.
Ковзанка каже – послухай це тіло. То не тіло, бо воно мовчить: хіба ти чуєш, щоб в мене билося серце? Мене б’ють не зсередини, мене б’ють ззовні: я кричу і прошу спинитися, а вночі молю трамваї й метро говорити зі мною своїм стуком. Я вивчила цю мову і вмію писати нею: бачив візерунки на вікнах? То вірші трамваїв,
метро. Стань на коліна та припади вухом до мого живота – ти і там нічого не почуєш, хоч я не їла нічого зі свого народження, мої вуста не були вологі від материнського молока, я ковзанка-сирота, мене зростили порізи, німота та байдужість.
Я тримаю її за талію і що сили намагаюсь вловити хоч один звук з її кишок, але асфальт їх не має так само, як не має судин і вен. Ця тонка шкіра просто порвалася від найменших голодних вібрацій. Тому я теж тихий – тихо оплакую ковзанку, так, щоб сльозами не обпекти це тендітне створіння! Моя нещасна дівчинка.
Я притискаюсь то її живота вухом що сили, я шукаю стук серця у грудях. Мені допомагають підвестися з льоду люди на ковзанах: я кажу їм, ви ж пораните її, ви лишили їй шрам на стегні, обережніше,
але вони не слухають.