Частина 5.
Я відправила брата і батька додому. Бен пообіцяв, що після мого повернення витягне всю інформацію, яка його цікавить, а поки буде чекати – краще познайомиться з дядьком. Я підійшла до тата і поцілувала його в щоку, на що почула: - Будь обережна і повертайся скоріше.
Джинна дала адресу бару неподалік парку, в якому ми сьогодні зустрілися. Я зайшла до приміщення, лунала музика, компанії розсілися на вільних місцях, обговорюючи щось своє. Рудоволоса сиділа біля вікна і побачивши мене помахала рукою.
- Я вже зачекалась, юрист-не-психолог.
- Я Анет. Так буде коротше. — Сіла навпроти.
- Анет. То ти не японка?
- Японка. Мій тато хотів чогось.. незвичного.
- Він у тебе, мабуть, креативний старий.
- Не такий вже й старий. Що п’єш?
- Саке. Тут все саке, яку б холеру не взяла.
- А причина святкування? Отой козел?
- Нехай котиться під три чорти. Я навпаки рада, що він в минулому.
- Якщо подумати, то можна пити без причини. — Я встала з-за столика і пішла до бару. Кілька хвилин очікування і я повернулася на своє місце, поклавши на стіл дві пляшки саке.
- Дві пляшки на твоє «можна пити без причини» якось занадто.
- Хочу зняти напругу. Ти покликала мене для нотацій?
- Нотації не моя фішка. Я в Японії на кілька тижнів, нікого тут не знаю, а подружку хочу.
- Краще пошукай в іншому місці. — Перший стакан повернувся на стіл порожнім.
- Ой ні, ти мені до вподоби. — Джинна усміхнулася і спорожнила свій стакан.
- Нащо тобі егоїстка, яка до всього ще й майже мертва?
До її відповіді я випила ще два чи три стакани.
- Ей, зменш оберти, так швидко сп’янієш.
- Якщо тут нап’юсь і засну, то подзвони моєму братові, ти вже вмієш користуватися моїм телефоном. Тільки не дзвони татові.
- Навмисне подзвоню саме таткові.
- Не треба, здається я й так його розчарувала. — Ще один стакан залишився порожнім. Я опустила погляд на свої руки, перекручуючи браслет на зап’ясті.
- Капець, подруго, тебе криє. В чому справа?
- Я егоїстка. От скажи, яка нормальна донька скаже татові, аби той вписував прізвища на її могильну плиту? Ненавиджу себе, я така дурна. За цією клятою хворобою я забула, що інші теж мають почуття. Я не знаю, що робити далі, і навіть не уявляю, як сказати Бенові, що здохну на кінець літа. Зате татові я сказала це так спокійно, ніби купила нову річ чи змінила місце роботи.
Я не знаю, з яким поглядом і виразом обличчя Джинна все слухала, але вона не перебивала, лише коли я замовкла вона заговорила: - Що з тобою не так?
- У мене рак, як у мами..рідної. Ще й виявилося, що якийсь сраний мафіозі не давав батькові спокійно жити, знущався з нього, і думаю знущався він довго, але тато мовчить і не каже, чи ця погань ще жива.
- А лікування? Що то за мафіозі?
- Воно не допоможе, вже пізно. — Я зробила ще кілька ковтків зі свого стакану і підняла погляд на Джинну. - Я знаю тільки прізвище – Рейху. Він батько моєї мами, бос Якудзи, точніше був ним двадцять п’ять років тому, а зараз я не знаю, геть нічого не знаю.
- До кінця літа трохи менше, ніж пів року, ще маємо часу знайти твого дідуся.
- Маємо? Тобі не треба в це вплутуватися.
- Пізно-о-о. — Вона кумедно протягнула останній склад і спорожнила свій стакан. - Я журналістка, в штатах, але навички не стираються, коли перелітаєш кордон. Мені буде запросто дізнатися, де зараз мафіозі, що з ним, чим займається, де живе і коли, щоб його, ходить в туалет.
- Це японська мафія, Джинно, а не чергова плітка про знаменитість.
- Ти хочеш натовкти пику мужикові, який покалічив твого татка перш ніж відкинешся і підеш на зустріч матері?
Вона говорила абсолютно спокійно, не відводячи від мене очей.
- Хочу. — Я була впевнена в своїй відповіді. З моменту, коли взнала правду, я хотіла подивитися у вічі того чоловіка, який був проти стосунків між моїми батьками, а потім і взагалі збирався мене вбити, вважаючи винною у втраті доньки. - Ти ж не будеш робити це безкоштовно. Скільки хочеш?
- Я подумаю, але тобі буде під силу задовольнити мої потреби.
- Як скажеш.
Далі ми пили до самого закриття бару. Я не пам’ятаю, про що ми говорили і що робили потім. На ранок я прокинулась у своїй кімнаті, з пекельною головною біллю. Спочатку я не звернула уваги на те, що хтось сидить в кріслі в іншому боці кімнати, а потім побачила, що то був Бен.
- Аспірин на тумбочці.
- Так, доброго ранку. — Я випила таблетку і сіла зручніше. - Ти мене забрав?
- Так, я. Твоя нова подружка зателефонувала і сказала, що ти в пень п’яна і просила не дзвонити до тата, інакше він першим ж рейсом відправить тебе в Америку.
- Як добре, що вона не зробила по своєму. Вибач, що тобі довелося їхати посеред ночі, ще й після дороги. Я не знаю, чому так сильно напилась і..
- Інакше ти б не наважилась мені все розповісти.
На мить я перестала дихати.
- Що..я тобі розповіла?
- Я знаю, що ти хвора, Анет. Дорогою додому ти розплакалась і просила нічого не казати Бену. Схоже ти не помітила, що саме я приїхав за тобою.
- Я не хотіла, аби ти взнав про це саме так.
- Якби ти не напилась, то я б не знав про це ще дуже довго.
Він встав з крісла і підійшов ближче до ліжка.
- Тепер я зрозумів, нащо ти останні місяці рахуєш час. — Сів поруч і обійняв за плечі.
Я притулилась до Бена. Цього разу його серцебиття було збентеженим, як у тата.
- Ти мав право знати про це раніше, але я не знала, як тобі все розповісти. Боялась, що одразу почну плакати.
- І не даремно, ти так і зробила. Для чого насправді ти приїхала сюди?
- Збиралася говорити з татом аби він наглянув за тобою після..
- Тихо, тихо, я ще не готовий це чути, ну ні, не так швидко.
Бен перевів подих і потім продовжив говорити: - Ти здогадувалась, що Шуторі-сан твій батько?
- Ні, гадки не мала, що мама і тато не мої батьки. Я їхала сюди і думала, що він точно такий, як нам розповідали, але тато не приїжджав, бо це могло занапастити моє життя.
- Я всіх деталей не знаю, дядько нічого не казав, вчора навіть не заходила розмова про те, що він твій тато. Ми просто говорили про буденні речі, та й все.
- Він не хоче на тебе тиснути і здається боявся сказати щось зайве.
- Про те, чому ти насправді приїхала, так, я вже зрозумів. То чому він не приїздив? Що з цього могло тобі зашкодити?
- Мама була донькою глави мафії. Тато розповів, як було заборонено навіть дивитися на доньку Якудзи, але заборони були їм до одного місця. Потім мама завагітніла, але до всього була хвора на рак, тому відмовилася від лікування і прийняла рішення зберегти мені життя. Вона померла в двадцять п’ять років, після того, як народила мене. Після її смерті Рейху хотів позбутися мене і покарати батька, тому я й опинилася у нашій сім’ї, а тато залишився тут, сам на сам з босом і втратами.
- Якщо скажу, що я просто шокований, то збрешу. Я просто в..то ти в мене дитя мафії. Як вчасно ти зробила татуювання, ніби відчувала.
- Бен.
- Що? Я ж казав тобі дивитися на ситуацію трохи з іншого боку. Погоджуюсь, не смішно і навіть страшно, але ти нічого не зміниш. Тому замість сидіти і думати, що ти в цьому винна і все могло б бути по-іншому, а воно не могло бути інакше, проведи більше часу з батьком. Про мене не забудь, бо з’їм.
Бен усміхнувся і почав лоскотати мене, знаючи, що потім добряче отримає. Цього разу ми б точно обійшлися без дурнуватих і не серйозних бійок. Я була рада бачити, що він сміється, сидить поруч і розмовляє, дає поради і не залишає мене саму, не ображається на те, що я не сказала правди з самого початку. Ми дуркували ще кілька хвилин. Трохи згодом вийшли з кімнати і Бен сказав, що піде розкласти речі, а потім повернеться і ми підемо гуляти. Я пішла в садок. Тато поливав, вчора посаджені нами, квіти. Я довго думала, як почати розмову після вчорашнього вечора і потім зрозуміла, що забула спитати в Бена, чи батько в курсі моїх пригод з Джинною.
- Привіт, тату. — Я зупинилась за його спиною.
- Як провела час з новою подругою?
Він відклав лійку і обернувся до мене обличчям.
- Та ніби непогано. Затрималась на довше, ніж було запланова спочатку. Вибач.
- Ти вже доросла дівчинка і не мусиш вибачатися за те, що повернулась пізно. Як..ти себе почуваєш?
Це питання знову прозвучало не впевнено, тато боявся почути мою відповідь.
- Все добре. Я випила ліки, болить не так сильно, тому не хвилюйся.
- Це буде важко. Тобі чогось хочеться?
- Можеш..просто обійняти мене?
- Все чекав, коли ти дозволиш це зробити. — Тато обійняв мене, міцно і водночас досить трепетно.
- Я ніколи не буду проти твоїх обіймів, ніколи. — Я полегшено видихнула, нарешті з відчуттям спокою ховаючись за надійною опорою.
- Я казав, що був готовий дати тобі все, чого ти тільки попросиш. Якщо сказав, то маю так зробити. Я впишу два прізвища, Анет. Все буде так, як ти того хочеш.
- Дякую, татку, і вибач мені, будь ласка. Я поводжу себе егоїстично і не правильно, змушуючи тебе робити щось подібне.
- Ні, зовсім ні. Ти робиш все правильно, озвучуючи мені свої бажання. Кому ще про це казати? Навіть якщо твої бажання будуть останніми…я маю зробити все, аби вони були втілені.
Наступні півтора місяці пройшли, відносно, спокійно. Ми з татом посадили ще кілька цибулин Хіганбана, а потім вечорами спостерігали, як паростки пробиваються з землі. Бен продовжував навчання, а потім прийняв рішення перевестись до коледжу в Японії. Він не хотів повертатися додому, принаймні ще рік так точно. Мені було лише в радість спостерігати, як стосунки між татом та Беном покращуються і з кожним днем вони все більше стають схожими на дядька та племінника. Спілкування з Джинною набирало нових обертів. Вона не поїхала в Америку і вирішила продовжити свою відпустку. Заходила до нас в гості і я нарешті познайомила її з братом і батьком. Між нами нічого не було, але попри це ми, здається, звикли одна до одної. Розмовляли телефоном годинами, сиділи в парку, разом шукали інформацію про Рейху, але до бару більше не ходили. Алкоголь погано ладнав з моїми пігулками і це додавало зайвого болю та дискомфорту.
В один з червневих ранків Джинна зателефонувала і попросила прийти до парку. Я тихо зібралась і вийшла з будинку, аби не розбудити своїх дорогоцінних чоловіків. Рудоволоса мадам сиділа на тій лавці, з якої й почалося наше знайомство.
- Ти бачила погоду? Нема чого гріти дупу на ліжку.
Мене дивувало, як її аристократичний і вишуканий вигляд може поєднуватися з гострим язиком.
- Ну ти постаралась, аби я встала з ліжка.
- Бо нарешті маю те, чого ти так бажала.
Джинна протягнула мені папку.
- Там все, що я знайшла на твого Якудзу.
Перша сторінка була з фото старого чоловіка. Йому було більше вісімдесяти. Сиве волосся, діловий бордовий костюм, темні окуляри і досить чіткі татуювання на шиї. Він був старим, але за роки не втратив свого статусу і манери.
- Рейху не так активно веде справи, як то було років десять чи п’ятнадцять тому, але геть все не покинув. Шуторі більше не чіпає, охорону до будинку не відправляє. Здається старий нарешті усвідомив, що тероризувати твого тата по ідіотськи відстійна ідея. Не знаю, чи треба тобі ця інформація, але все ж скажу. Рейху жорстоко обійшовся з твоїм батьком. Цей маразматик різав його всім, чим тільки можна. Спитай в кого хочеш і тобі скажуть, що старий всіх катує однаково. Ріже, підвішує руки ланцюгами вгору і продовжує бити всім, що трапиться під руку. Полюбляє залишати шрами там, де їх нічим не сховати, хоча ти сама бачила і думаю сумнівів у правдивості моїх слів не маєш.
- Не маю. У тата багато шрамів на руках, плечах, спині, той на обличчі..думаю це не все.
- Той дід дебіл, подруго. Цей мафія на пенсії майже не виходить з дому, але все-таки раз на тиждень, у вівторок, він йде у світ. Їздить на кладовище.
- Відвідує могилу мами. — Я закрила папку і відклала поруч з собою на лавці.
- Так, інших рідних на цьому кладовищі він не має. Я не знайшла інформації, яка б пов’язувала його з твоїм пошуком після того, як тебе забрали до штатів. Мабуть він повірив у те, що сказав Шуторі під час катувань і забив на тебе.
- Мене його байдужість не влаштовує.
- Що збираєшся зробити?
- Відвідати могилу мами. Який сьогодні день?
- Понеділок.
- Як добре. — Я прикрила очі і усміхнулась, вдихнувши на повні груди.
- Що доброго?
- Приходь сьогодні на вечерю.
- Лиш вечерею ти не зможеш оплатити моє розслідування і всю інформацію.
- Я навіть не здивована. Назвеш свою ціну ввечері, обов’язково приходь. — І після я піднялась, зупинилася навпроти Джинни і вмостила свої долоні на її ніжних, немов атласних, щоках. Нахилилась і поцілувала навіжену мадам. Не знаю, що вона відчула від моїх дій, але коли відсторонилась, я зустрілася з її здивованим обличчям, від чого не змогла стримати посмішки. - Я чекаю на тебе ввечері.
Після повернення додому першим я побачила тата, який задрімав у вітальні на кріслі, з моєю книгою в руках, яку кількома днями раніше взяв почитати, бо вже надто сильно хотів знати, від чого там фанатіє його донечка. Я поклала книгу на столик і поцілувала тата в чоло, а потім пішла в свою кімнату. Бен написав, що повернеться додому через кілька годин. Останній місяць він багато часу проводив у бібліотеці, готувався до екзаменів.
Кажуть, що людина відчуває, коли приходить її час смерті. Відчуття, які виникли після розмови з Джинною, були на те схожі. Я не відчувала страху, навіть боляче не було, навпаки з’явився спокій і бажання завершити все, що було заплановано. Навпроти пунктів в моєму списку бажань стояли галочки. Все було зроблено. Я змінила зачіску, одяг, прочитала останню книгу, додивилася фільми, прослухала улюблену музику, була впевнена, що Бен в надійних руках. З’явилася Джинна, різка і прямолінійна, вперта і водночас ніжна, чуйна і розуміюча дівчина, яка готова допомогти і влізти з тобою в будь-яку пригоду. Дізналась, що маю тата, який насправді не був зосередженим на собі і жадібним чоловіком. Він був хорошим і чуйним, нехай замолоду зв’язався з мафією і на початку діяв не зовсім розумно. Життя вже покарало його і ледь не з самого початку обернулося іншим боком. Людям властиво помилятися, адже так?
Я вирішила прибрати. Склала кілька книг на полицю, читати їх ще раз часу не було. Більшу частину речей я зібрала до валізи, а потім разом з нею вийшла з кімнати. Тато вже прокинувся. Зайшов до вітальні і зупинився, з нерозумінням дивлячись на мою валізу.
- Донечко, ти кудись зібралася?
- Так і знала, що ти це спитаєш. — Усмішка так і не зникала. Я підійшла до тата і поцілувала його в щоку, а потім так само в іншу. - Я обіцяла, що нікуди не піду і лишусь з тобою. Тут речі, які мені більше не потрібні, не хочу щоб вони просто лежали в шафі. Віддам цю валізу до пункту допомоги. Може хтось полюбляє такий стиль і мої речі стануть в нагоді.
- Ти виросла дуже хорошою дівчинкою.
Тато з посмішкою погладив мене по голові.
- Я навіть знаю, на кого цим схожа. Після відвідин пункту я зайду до магазину і куплю продукти для вечері. Сьогодні в гості зайде Джинна, повечеряємо всі разом?
- Залюбки. Приготую рибу, чи може хочеш чогось іншого?
- Кращого за твою рибу точно нічого немає. Скоро повернусь. Я люблю тебе, татку.
- Я теж тебе люблю, доню.
В пункті допомоги мене зустріла мила пенсіонерка. Мій, не зовсім притаманний леді, вигляд її не збентежив. Жінка доброзичливо посміхалась і прийняла речі, які я принесла, проте увесь цей час вона вивчаюче дивилась за кожною моєю дією.
- Дитинко, твій вибір не матиме хорошого кінця. Ти ще не зовсім усвідомлюєш, з ким маєш справу.
- Цю справу пора закінчувати, тітонько.
Мені було цікаво, чи дійсно з віком люди стають такими проникливими і розуміючими, чи то лише ця жіночка бачила більше за інших. Її слова не сильно збентежили мене і ніяк не змусили змінити свого рішення. Я розуміла, на що йду і якою високою може бути ціна.
Придбавши необхідні продукти я повернулася додому десь близько п’ятої. Бен був вдома, розмовляв по телефону збоку будинку і схоже не чув моїх кроків.
- Так, завтра можемо зустрітися. Я закінчу з книгами раніше і матимемо час на кафе.
Хлопець посміхався, ходячи з місця на місце.
- Я люблю тебе. До завтра.
- І мені не сказав?
- Холера..Анет, не можна так.
Я розсміялась, дивлячись на злякане обличчя брата.
- Люблю тебе, кафе, вай, де ти знайшов свою принцесу?
- Не добре підслуховувати.
- А ти й не сильно намагався приховати.
- Від тебе не приховаєш.
- Еге ж, то хто вона?
- Одна дуже хороша і мила дівчина. Ми вчимося разом, але ти нічого зайвого не думай.
- Та куди там думати, ти що? Перед побаченням заїдь в аптеку.
- Анет! Фу, як тобі не соромно?
Я пішла до будинку, не припиняючи сміятися. Бен побіг слідом, продовжуючи казати, що я думаю зайвого.
Приготування вечері зайняло дві години, у цій справі командна робота значно краще. Джинна принесла пляшку віскі, а далі цілий вечір мило бесідувала з татом і Беном. Якби я не знала її і не бачила всіх навичок проведення діалогу, то подумала б, що ця леді й гадки не має, що таке лайка. Та я цінувала кожне лайливе слово з її уст. Якщо вона дозволяла собі щось подібне в моїй присутності – отже довіряла і не боялась бути справжньою, коли ми залишались наодинці. Після вечері ми з Джинною прибрали зі столу, а батько та Бен розійшлися своїми кімнатами.
- Вже пізно, можеш лишитися тут на ніч.
- Саме збиралася казати, що сьогодні тут моє місце ночівлі. Тільки викинь думки про диван. Я люблю комфорт і ще більше люблю своє тіло, аби спати на якихось диванах.
- Можеш поспати в моїй кімнаті.
- Так просто?
- А чому ні?
- Зазвичай своїм ліжком ділитися не люблять.
- Мені не шкода. Ходімо.
Я вимкнула світло на кухні та у вітальні, а після ми зайшли до моєї кімнати.
- Непогано влаштувалася. Я була права, твій тато креативний старий.
- Нічого він не старий.
- Ага, ага. Я люблю спати з краю.
- Де тобі буде зручно. Ти не назвала свою ціну за допомогу. Придумала, чого хочеш? У мене не так багато часу, а лишатися комусь винною я не дуже люблю. — Я розвернулася обличчям до Джинни, обіпершись на комод.
- До кінця літа ще два з половиною місяці.
- Давай краще вирішимо всі питання до завтрашнього дня.
- Мені навіть подобається твоя наполегливість і впертість. В поєднанні з твоїм милим личком – це щось, може дах зірвати.
- Ті останні ковтки віскі були зайвими.
- Не смійся, я серйозно.
Вона підійшла до мене, зупинившись зовсім поруч.
- Серйозно, що останні ковтки були зайвими, чи серйозно, що..
Я не договорила. Джинна досить наполегливо зробила ще один крок до мене, а потім власно вп’ялась в мої губи, тримаючи руки на щоках. За час нашого спілкування я вже звикла, що рудоволоса полюбляє цілуватися в абсолютно неочікувані моменти, здається цього разу мого здивування було менше, адже востаннє я сама поцілувала її серед парку, тонучи в емоційному збудженні. Джинна не зупинилася на короткому поцілунку, вже було ясно, що вона прагне продовження і не відступиться від свого. Мені варто було б зупинити її, не переходити межу, та я цього не хотіла. Були тільки ми і нічна тиша, яку порушували наші збиті дихання. Здавалося, що тіло палало, як тільки тендітні пальці навіженої починали ковзати шкірою обличчя, шиї, рук, а потім рвучко опинилися під футболкою.
Я прокинулася на світанку. Джинна солодко спала поруч, а проміння сонця гралися на обличчі. Мені геть не хотілося порушувати її сон. Я тихо забрала свій одяг і вийшла з кімнати, причинивши двері. У вітальні нікого не було, отже тато спав, а Бен прокинеться десь за дві години і точно помчить до коледжу, навіть не поснідавши. Я забрала з полиці на кухні, заздалегідь куплені, цибулини Павучих Лілій і вийшла на вулицю. Дорога до кладовища зайняла не більше, ніж півгодини. Навколо було тихо, навіть звичного каркання ворон цього ранку не було.
- Привіт, мамо. — Я сіла перед могилою, поклавши поруч з собою цибулини. - З татом все добре. Останнім часом він більше посміхався і здається кинув палити, з рештою, при мені він більше не палить. — Дістала ніж, повільно роблячи ямку для квітів. - Я все думала, як склалися б наші життя, якщо б ти не захворіла. Мені спало на думку кілька варіантів. Отже перший. Ти б народила, а потім разом з татом втекла б кудись на іншу частину світу. Втекли б туди, де рукам Рейху не дістати. Наступний варіант. Ти дала б відсіч Рейху, ви з татом одружилися б і я росла щасливою дитиною, ми б ходили гуляти парком і ви казали «Анет, не поспішай, ти можеш розбити колінця». — Ямка була достатньо великою, аби залишити там цибулини квітів. - Я знаю, що тут забагато «було б». Мріяти не шкідливо, так? Дякую, що народила мене, і вибач за те, що збираюся зробити. — Я поклала цибулини в ямку й почала засипати їх землею. - Кожен захищає те, що йому важливе. Захистити я не могла, але тепер дати відсіч вже точно можу. Нічого, що сили не рівні, хіба світ сповнений справедливості? Якщо б так і було, то я б не сиділа перед твоєю могилою.
Я чітко чула, як до мене хтось наближається, а зовсім скоро переконалась, що мала рацію.
- Хто ти така і що робиш біля могили моєї доньки? — Заговорив грубий, чоловічий голос.
- Я вже зачекалась. Зазвичай ти приходиш раніше, ще до того, як сонце підніметься так високо. — Я повільно встала з землі і неспішно обернулась до Рейху.
- Я хочу чути відповідь на поставлені запитання.
- З віком зір гірше став, дідусю. Геть важко жити?
- Я все гадав, той непотріб обманув мене, чи сказав правду?
- У ньому буде більше честі та гідності, ніж в тобі. Проявив би трохи поваги і не говорив таких речей на адресу людини, яку кохала твоя донька, тим паче тут, стоячи з місцем, де поховане її тіло.
- Вистачає сміливості говорити про повагу після того, як ти загнала її в це місце?
- Так, сміливості в мене багато, гадаю в цьому мамина заслуга.
- Не смій так називати мою доньку.
- Бо що? Викрадеш і почнеш катувати, підвісивши руки ланцюгами вгору? Можеш не погрожувати мені смертю.
- Він і таке не соромився розбовкати.
- Він нічого не сказав, за жодної розмови не намагався принизити тебе і не говорив, яка ти сволота.
- В тобі нічого, окрім обличчя, від моєї доньки немає. Ти не мала народжуватися, і тобі не місце в цьому світі, якщо з твоєї волі вона пішла з життя.
- Говори, що тобі завгодно. Пора відповісти за все, що ти коїв, відчути на власній шкурі те, що ти змушував відчувати мого батька.
- Ти погрожуєш мені, щеня безродне?
- Ну яке безродне? Я, чорт забирай, Ікіґаї. — Кілька кроків наблизили мене до Рейху, а потім ніж в моїй руці зустрівся з його обличчям. Один різкий рух лезом залишив на обличчі старого криваву доріжку, а він сам крикнув, давшись назад. Я не чекала, поки він вкрай оскаженіє від люті і почне діяти. Злість заполонила мій розум і погляд. Я раз за разом встромляла ніж в боса Якудзи. Не злічити, скільки разів довелося вдарити, аби він нарешті звалився з ніг і впав додолу. Востаннє я вдарила в живіт, ніж зайшов по рукоятку.
- Завжди за все потрібно відповідати, і чхати я хотіла, чи ти бос мафії, чи просто немічний старий, який уявив з себе бога і вирішив, що має право знущатися з мого батька.
Він захрипів, але не зводив злісних очей від мого обличчя. Я відійшла на кілька метрів від старого, але звук пострілу зупинив мене, і це було останнім, що я почула.
То був теплий червневий ранок. Сонце стрімко підіймалося вгору, залишаючи все менше місця в затінку. Вітер ледь-ледь колихав Павучі Лілії в татовому садку. Я егоїстично випалила, що хочу залишитися біля мами, а на моїй могильній плиті має бути два прізвища: Ікіґаї-Денбрук. Тільки трохи згодом я зрозуміла, що тато не злився, не ображався, він боявся. Гадаю йому було страшно повернутися до тих почуттів, які прийшли з втратою мами. Я б хотіла зупинити час і мати можливість бути поруч з татом, створити багато спільних моментів, ще побачити щасливого Бена і його обраницю, зізнатися Джинні, що вона мені подобається, сказати, що вона сподобалась мені ще в момент, коли зухвало вкрала перший поцілунок. Сподіваюсь вона не буде сильно плакати, коли поруч з маминою могилою з’явиться ще одна з іменем «Ікіґаї-Денбрук Анет»..залишається лише сподіватися, але я більше не хочу плакати. Там, з іншого боку, на мене чекають люди, які замінили батьків і виховали мене, а ще чекає мама. Я не хотіла померти просто так, Рейху мав піти за мною і я була не проти, якщо ми разом опинимося в пеклі, з рештою я мала б впевненість, що він більше не зашкодить тим, кого я люблю. Бен не залишився сам, тато теж, а тепер у них була Джинна. Я знала, що вона вже нікуди не дінеться і точно буде навідувати моїх дорогоцінних чоловіків. Сподіваюсь, на моїй могилі завжди будуть Хіганбани.