Частина 4.
Чᴇᴩʙᴏні Пᴀʙучі Ліᴧії, ᴀбᴏ Хіᴦᴀнбᴀнᴀ, ᴄиʍʙᴏᴧіɜуюᴛь ɜᴀᴦибᴇᴧь і ᴨᴏᴛᴏйбічний ᴄʙіᴛ у Яᴨᴏнії.
- Можете не змушувати себе стримувати сліз. — Я сиділа поруч, так само тримаючи голову на його плечі.
- Я не сподівався колись почути цього слова. Іноді марив, як ти зайдеш у цей двір і дорогою до будинку вигукувати меш «тату, тату, я вже тут», а я вийду на вулицю і скажу, що вже зачекався на свою дівчинку. Цього, звісно ж, не ставалося і статися не могло, та я тішився думкою, що Мей-Лін не образить тебе і виховає з любов’ю, як свою рідну доньку. Схоже так воно і трапилося.
Він говорив спокійно і без зупинок, а кожне сказане слово лише збільшувало моє бажання притиснутися ближче, так і залишитися поруч, зупинивши час.
- Тату, я вже тут. — Я підняла голову, дивлячись на батька. - Я тут і залишусь з тобою до самого кінця.
Шуторі обійняв мене, спочатку зовсім легко і дещо невміло. Я розуміла, що він боїться зашкодити мені, тим самим якось відлякати і порушити, для початку крихкий, зв’язок між нами. Довелося брати все в свої руки і обійняти цього чоловіка, як слід. Мої руки обвили кремезні плечі і це дійство напочатку викликало у мене посмішку, та потім я заговорила: - Тату, більше за жодних обставин не залишай мене, гаразд?
- Доню, хіба я можу тебе залишити? Я за жодних обставин не покину тебе, обіцяю.
Так, це було саме тим, чого я потребувала десять років. Саме обіймів батька мені бракувало в день випускного, в день, коли мене прийняли на роботу в «ЕйдсКорпорейшин», в день, коли лікар Тереза виголосила мій вирок. І обійми тата будуть потрібні мені до самого кінця. Ми просиділи так хвилин сорок чи навіть більше. Тоді лік часу не мав жодного значення. Трохи згодом я відсторонилась, але обіймати міцну руку батька не перестала.
- У тебе немає справ на завтрашній день?
- Ні, у мене давно немає справ. Тобі чогось хочеться?
- Можемо після сніданку поїхати на кладовище? Потім до приїзду Бена мені б хотілося піти до місцевого парку. Там цвіте сакура, еге ж?
- Все так і зробимо. Звісно, здається там все буде саме так, як ти того хотіла.
- Чудово. А потім маємо доповнити садок, можна?
- Доповнити? Як саме? — Шуторі з цікавістю підняв на мене темні очі.
- А це поки буде в секреті. Завтра повернусь з парку і все розповім. — Я усміхнулась, розмова кардинально змінила мій настрій і на певний час я забула, що дія ліків закінчилась і неприємні відчуття повернулися. - Буду йти спати, тих кількох годин сну мені не вистачило. Не затримуйся тут довго. — Лишила поцілунок на його щоці і піднялась зі сходів. - І кидай ту гидоту. — Погляд батька показав, як він чітко зрозумів, що я мала на увазі під «кидай ту гидоту».
Наступного дня я прокинулась майже о восьмій. Після звільнення з роботи я вперше прокинулась так рано, але підйом був доволі приємним. Кілька хвилин я пролежала мовчки, дивлячись в, ідеально рівну і білу, стелю. Так, події вчорашнього дня не були сном чи плодом моєї уяви і підтвердженням того був ледь чутний шум на кухні, здається тато щось готував. Я сіла на ліжку і глянула на тумбочку поруч. Взяла до рук телефон, читаючи нічне повідомлення Бена.
- Хаай. Я вже в аеропорту. Не буду телефонувати, бо ти точно спиш, воно й на краще. Набирайся сил і готуйся до того, що я вкрай дістану тебе своїми обіймами і розмовами, це я вже тобі обіцяю. До вечора;)
Такі повідомлення змушували усміхатися навіть за геть кепських обставин. Я відклала телефон і зосередила увагу на фотокартці мами. Ця жінка була відповіддю на моє часте питання: - Чому я не схожа на батьків?
Бен був копією батька, а от я не була схожою ні на Мей-Лін, ні на Марджорі. Тепер мені було цікаво, чи не шкодували вони про своє рішення прийняти мене за доньку, до цього в будь-який час мати реальну загрозу від боса мафії? Я не мала в кого спитати, а отже це було не таким важливим. На переодягання і макіяж пішло, здається, хвилин десять. Я взяла свої пігулки, сховавши до кишені штанів, а потім й одну з улюблених книг, яку скрізь возила з собою.
- Доброго ранку. — Заговорила я до Шуторі, який зосереджено чаклував над плитою.
- Доброго ранку, доню. Відпочила? — Підхопив тарілки з запашним сніданком і повернувся до столу.
- Спала ніби немовля. Як минула твоя ніч?
- Я ще довго намагався звикнути до думки, що тепер не буду жити сам у цьому великому будинку.
- Сильно засмутився?
- Еге ж.
Ми перекинулися саркастичними фразами і після посміхнулися.
- Сніданок охолоне, сідай за стіл.
- Вперше за десять років буду снідати не тим, що готую сама. — Я сіла за стіл, а переді мною стояла тарілка з свіжим салатом, рибою і рисом.
За сніданком тато розпитував, як проходили всі ті роки, чим я займалася, що мені подобалося, хто мені подобався, друзі та колеги, і я бачила, якою важливою йому була кожна моя відповідь. Через годину ми поїхали на кладовище, взявши з собою букет Хіганбан. Тато зупинився біля могили, я стала поруч і поклала квіти на землю. Піднявши погляд трохи вище я побачила фото, а під ним ім’я. Рейху Асахі.
- Бос вирішив поховати маму тут і, певна річ, не сказав тобі про це місце, так?
- Вірно. Я дізнався про місце її поховання через рік, коли буря трохи вщухла.
Він помітно став сумнішим, та для здивування причин не було. Я підійшла до батька і, за новою звичкою, обійняла за руку, поклавши голову до плеча.
- Тепер ми будемо приходити до тебе вдвох. Я вже якось прослідкую, аби тато кинув палити і добре їв. Буде більше часу проводити в садку, він дійсно дивовижний.
Було чутно, як батько усміхнувся, а потім притулився щокою до моєї голови.
- Я знаю про тебе дуже мало, сьогодні от ще й прізвище взнала, але від цього моєї вдячності до тебе менше не стало. Завдяки тобі я змогла приїхати в це місце, дізнатися правду і провести хоч трохи часу з татом. Дякую, мамо.
- Вона точно пишається тобою.
- Не казала б, що я схожа на бандитку?
- Сказала б, що тобі личить, а потім повела б тебе до салону і ви забилися б татуюваннями разом.
Ми простояли біля могили мами ще годину, розмовляючи, а потім поїхали назад. Тато підвіз мене до парку, а сам повернувся додому перед тим сказавши, що на зв’язку і приїде одразу після мого дзвінка. Дзвонити я не збиралася, погода була надто чудовою для того, аби обійтися спогляданням з вікна автівки. Цвіла сакура, в повітрі стояв приємний запах, а теплий вітер ніжно обіймав шкіру. Я сіла на лавці неподалік ряду дерев, які кидали тінь на землю і відвідувачів парку. Відкрила книгу на сторінці, яка стала минулою зупинкою, та читати одразу я не стала. В парку було повно людей, які, дивним чином, притягували мою увагу до себе. Навпроти сиділа літня пара, здається їм було за дев’яносто. Чоловік усміхався, слухаючи свою дружину. Дивився він на неї так, ніби перед ним сидить та юна дівчина, в яку він безтямно закохався, і зараз ніби не бачить, що вона геть постаріла. Мені здавалося, що для них час давно зупинився, залишивши всі почуття на старті, в самому розквіті і палаючій пристрасті. Я мимоволі усміхнулась, споглядаючи цю картину. Трохи далі парком ходив молодий чоловік, думаю йому років зо тридцять, а може й менше. Він уважно спостерігав за п’ятирічною дівчинкою, яка бігла стежкою.
- Хані, не квапся. Ти можеш впасти і розбити колінця.
Чоловік був молодим і могло здатися, що для батьківства він аж ніяк не годиться, та все було інакше, цей чоловік був турботливим батьком і без сумнівів, він був готовим на все, аби його донька усміхалась і була в безпеці. Побачене повернуло мене до думок про свого власного батька. Я думала про те, що йому довелося перейти і що з ним робив бос мафії. Тато не скидав своєї куртки, поки ми були разом, але вранці схоже забув про неї і я бачила багато шрамів на його руках і спині. Цікаво, чи живий той чоловік, який мав зватися моїм дідусем? Я б хотіла спитати про це в батька, але не наважувалася. З думок мене витягнув жіночий голос поруч, який лаявся англійською.
- Та ти козел проклятий. Щоб ти здох, Фокс, от щоб ти здох. Вали до біса, клята ти паскудо і забудь мій номер, чуєш?
На лавку поруч зі мною сіла молода, рудоволоса дівчина, одягнена в легку темну сукню. Її очі закривали сонцезахисні окуляри, а зачіску прикрашала пов’язка.
- Ваше щастя, що більша частина японців не розмовляє англійською. - Мовила я, не зводячи очей зі сторінок книги в своїх руках.
- А хай йому грець. Ти з тих японців, що говорять англійською. — Вона засміялась. Схоже це вперше сміх чужої людини не здавався мені придуркуватим. - Ну він дійсно дебіл. Розумієш, я тільки зібралась у відпустку. Сказала йому, що збираю речі і їду на літак. Він типу засумував, засмутився, але не захотів провести мене. Я забула гаманець, і так, це срана класика, я повернулася за тим гаманцем і знаєш що? Це падло привело в мою квартиру якусь курву, збираючись трахнути її прямо на моєму ліжку.
- Вай, вірю, дійсно дебіл. — Я закрила книгу, розуміючи, що почитати в затінку сьогодні мені вже не вдасться. - Дзвонить з вибаченнями? — І я поняття не мала, навіщо продовжую говорити з цією емоційною мадам.
- В яблучко. Мені до дупи його вибачення. Зрадив раз – зрадить ще раз. І якщо серйозно, він мене бісив останнім часом. Я збиралась кинути цю козляру, а тут бач, як вийшло, він сам додав мені причин і в результаті облажався, лишився на вулиці з голою задницею.
- Пристрасті через край. То вам тільки на краще, спробуйте пожити для себе, а не раз за разом боячись, що черговий козел притягне додому якусь курву, і прямо на твоє ліжко, ой гидота.
- А ти не психолог часом?
- Ні, я юрист.
- А по-моєму одна хрінь. Залиш свій номер.
- Навіщо?
- Ти мені подобаєшся, хочу поговорити і ще раз зустрітися якось.
- Думаю в цьому нема потреби.
- Ти глянь. Є.
Незнайомка вхопила мій телефон і зосереджено почала щось писати. Через мить почувся звук дзвінка, то точно був не мій телефон. Рудоволоса посміхнулася і повернула мій мобільний.
- Бачиш, боляче не було. Там мій номер, а я… – Помахала своїм мобільним. - Тепер маю твій номер. Ти знай, я подзвоню.
Після сказаного навіжена мадам піднялась з лавки і зупинилась переді мною, вмостивши свої ніжні і гарячі долоні на моїх щоках.
- Я подзвоню, юрист-не-психолог.
І після своєї фразочки вона нахилилась, поцілувавши мене. В той момент здалося, що моїм тілом пустили струм. Закололо в кінчиках пальців, було відчуття, що кров от-от закипить, а моя бліда шкіра так і лишиться червоною, як Павуча Лілія. Рудоволоса відсторонилась і, ще більше розвеселившись виразом мого здивованого обличчя, підмигнула і засміялась, йдучи далі стежкою між лавок. Незнайомка пішла, а я все ще відчувала тепло її долонь на своїх щоках, та запах її парфум – пахло чорним чаєм і лаймом, з нотами гвоздики і м’яти. Поєднання було дивним, як і власниця аромату, яка, сама того не підозрюючи, дала мені можливість покласти галочку навпроти четвертого пункту в моєму списку.
Дорогою додому я зайшла до крамниці, в якій було все необхідне для садівництва.
- Вітаю. Чим можу допомогти? — До мене заговорив молодий хлопець, виглядаючи з-за прилавку. Батьки не збрехали, коли розповідали про доброзичливість і позитив, який йшов від японців, не залежно від їхнього віку та роду діяльності.
- Здрастуйте. Шукаю цибулини квітів Хіганбана.
- Ви за адресою. — Молодик усміхнувся ще ширше. - Для саду чи..кладовища?
- Для саду, поки так.
Після моєї відповіді хлопець видихнув з полегшенням.
- Яке щастя. Для саду їх, зазвичай, купує лише один чоловік. Дивно за тим спостерігати. Ніколи б не подумав, що кремезний чоловік буде сидіти в садку і садити квіти.
- Теж би не повірила, якби сама не побачила.
- Але як вчать, не варто судити за зовнішнім виглядом. Скільки вам цибулин?
- Еге ж, вірно. Він тільки виглядає кремезним, насправді там всередині все геть інакше. — Усміхнулася власним думкам. - Десять. Для початку вистачить.
Молодик загорнув десяток цибулин до паперового пакету і віддав мені в руки. Я заплатила за товар і подякувала, з посмішкою покидаючи крамницю. Гадки не маю, що так сильно веселило мене цього дня, але я була б рада провести так решту свого часу, забувши про сльози і проблеми.
- Тату, я вже тут. — Я зачинила за собою вхідні двері і сховала придбані цибулини за спину.
- Я вже зачекався на свою дівчинку. — Шуторі вийшов до мене, посмішка не сходила з його уст.
- Ну як? Все саме так, як тобі хотілося?
- Все точно так само, тільки моя дівчинка вже геть доросла. Чому не подзвонила? Я б забрав тебе з парку.
- Не варто було, я хотіла пройтися. Пам’ятаєш, я казала про один секрет?
- Стосовно саду?
- Отже пам’ятаєш. — Я протягнула батькові паперовий пакет. - Давай посадимо їх разом. Вчора і сьогодні зрізали багацько. Буде краще, якщо вони й надалі прикрашатимуть садок. Тільки є одна проблема, я геть не знаю, як все правильно зробити, навчиш?
- Ми все зробимо разом.
Чоловік, з відблисками радості у погляді, взяв пакетик з моїх рук, а після поцілував мене в чоло.
- Тих квітів точно ніхто не зріже.
Ми провели в саду близько двох годин. Тато розповідав і показував, що треба зробити, а я з задоволенням слухала кожне слово, діючи за вказівками.
- Можна спитати? — Я відклала лійку, струшуючи землю зі своїх рук.
- Так, що саме?
- Яким є моє справжнє прізвище?
- Ікіґаї.
Батько взяв до рук рушника, підійшов до мене і почав витирати залишки землі з шкіри.
- «Сенс життя»?
- Мей-Лін добре навчив тебе японської.
- Дуже добре. От тільки ніколи не хотів казати, яке насправді наше прізвище.
- Це було задля твоєї безпеки, Ікіґаї Анет.
- Гарно. — Я спіймала себе на думці, що хочу мати це прізвище на своїй могильній плиті. - Тату..можу тебе дещо попросити?
- Авжеж.
- Коли я помру і..
- Доню, не треба.
- Ні, тату, послухай мене, будь ласка. Коли я помру – впиши обидва прізвища. Я двадцять п’ять років була Денбрук. Жила і вчилася під цим прізвищем, і люди з цим прізвищем були мені за батьків, дали все, що я зараз маю. Тепер я знаю правду, знаю, що я Ікіґаї. Навіть якщо той скажений дід-мафіозі досі живий і побачить мою могилу поруч з маминою – нарешті відчепиться і дасть тобі спокій.
- Я не можу. Не можу думати, що мені доведеться поховати тебе.
Він більше не стримувався. Шуторі впустив рушник на землю і почав плакати.
- Тату..
- Я так багато разів хотів все покинути, полетіти до Америки, прийти в той дім, де росте моя дитина. Мені так сильно хотілося забрати тебе, самотужки виховувати, дати тобі все, чого б ти лиш попросила. Клятий Рейху перекрив мені всі шляхи, і я нічого не міг вдіяти.
Тато плакав, як мала дитина, хапаючи повітря після кожного слова. Я бачила, як картина переді мною розпливається, а очі наповнюються слізьми.
- Я тут, тату, перед тобою. — Нас розділяло кілька кроків, я без роздумів зробила всіх їх йому на зустріч і обійняла. - Більше не повернусь до Америки, і ми разом будемо доглядати за садком, готувати сніданки і розмовляти.
- Якби я тільки знав, що ти хвора, я б зробив все, аби врятувати тебе. — Ледь чутно мовив тато, цього разу міцно обійнявши мене.
- Ти врятував мене від хвилювань, страху і відчуття того, що світ надто поганий і жорстокий. — Я гладила його по спині, слухаючи збентежене серцебиття. - Ти дав мені відчуття спокою і впевненості. Я знову змогла відчути себе дитиною, яка може прийти до тата і сховатися в його обіймах.
Він мовчав, ні на мить не послаблюючи обіймів, але потім заговорив: - Час забирати Бена з аеропорту.
- Гаразд.. дійсно час їхати. Я можу сама, якщо даси авто.
- Поїдемо разом.
Тато відсторонився і пішов в дім.
- Ти звикнеш до цієї думки. — Я пошепки озвучила свої думки і пішла слідом за батьком. Дорога пройшла в цілковитій тиші. Тато зосереджено дивився за дорогою, а я не наважувалась заговорити першою. Розуміла, що поводжу себе егоїстично, кидаючи такі забаганки, але я більше не мала кого про це просити. На виході з аеропорту стояв Бен, дивлячись в екран свого мобільного.
- Намагаєшся викликати таксі? — Я йшла від парковки, помахавши братові рукою.
- Саме приїхало.
Він підхопив свою валізу і побіг до мене. Обійняв так, ніби ми не бачилися кілька років, і я усміхнулася, знову стало спокійно.
- Я скучив. Ті години здалися вічністю, щоб їм.
- Я теж скучила. Ти якийсь надто добрий, машину розбив?
- Я так і знав. Машина ціла. — Трохи відійшов і поцілував мене в чоло. Шуторі зупинився позаду нас, спостерігаючи.
- Бен, це Шуторі-сан. Твій дядько і мій тато.
- Доброго вечора, Шуторі-сан. — Бен зробив крок до батька і протягнув йому руку.
- Здрастуй. — Тато потис руку Бена. - Їдемо? Переліт це завжди великі затрати сил.
- Так, дякую, тільки якщо моя присутність не буде вам заважати. Я можу зупинитися в готелі.
- Можемо обійтися, місця в будинку багато. І Анет буде краще, якщо ти лишишся у неї на очах.
- Тут ви праві, вона любить все контролювати, особливо якщо то має відношення до мене.
- Я помітив. — Тато ледь помітно усміхнувся. Від його усмішки мені стало трохи легше.
- У вас буде багато часу, аби це все обговорити. Давайте.. — Я не договорила, звук дзвінка мого телефону збив з думки. - Перепрошую. Ідіть до авто, я наздожену. — На екрані висвітився незнайомий номер. Зазвичай на такі дзвінки я не відповідала, але цього разу взяла слухавку. - Ало?
- Привіт. — Я почула жіночий голос, який вже був мені знайомим. - Впізнаєш? Не кажи «ні» – це розіб’є мені серце.
- Ти зробила все, аби я тебе не забула, лише ім’я не сказала.
- Добре цілуюсь, я знаю. — Вона усміхнулася. - Я Джинна.
- Буду знати. Чому зателефонувала?
- І не представилась навзаєм. Хочу випити, але якщо питиму сама – виглядатиму, як алкоголік.
- Я не.. — Замовкла, обернувшись до авто батька. - Куди прийти?