Частина 3.
Я сиділа і не могла зрозуміти, чому після мого зізнання цей чоловік навпроти вирішив познущатися і почав жартувати, принаймні тоді я сподівалася, що це просто невдала спроба пожартувати і нарешті довести, що мама з татом були праві – цьому чоловікові не місце в нашому житті. Але Шуторі не сміявся, не жартував. Чоловік, з тим самим збентеженням і розгубленістю в погляді, дивився на мене.
- Тобто Марджорі і Мей-Лін не мої батьки? — Трохи заспокоївшись я заговорила до дядька.
- Угода, через яку я не приїжджав до штатів, з’явилася після твого народження. Мій брат став єдиним порятунком для моєї новонародженої доньки.
- Вашої доньки? Почекайте, ви збираєтеся сказати, що..
- Моя донька–ти, Анет.
Після почутого мій, і без того надломлений, внутрішній світ остаточно почав руйнуватися. Ще вчора я розмовляла до могильних плит людей, які виховали мене, вважаючи їх своїми батьками, а сьогодні чоловік, якого я вважала дядьком, виявляється моїм батьком.
- Поясните? — Мій голос тремтів, хоча плакати в той момент я не хотіла.
- Твоя мама—Асахі, була донькою Якудзи, а я ще з підліткового віку вплутався у кола мафії і провів там майже десять років, якраз до моменту твого народження. Залицятися до доньки боса було зась, але ніяка заборона не змогла стати між мною і Асахі. Я дійсно кохав її, і досі кохаю. В один день твоя мама сказала мені, що вагітна, але не знає, що їй робити і що скаже батько, який завжди застерігав її від подібного. Не дивлячись на гнів батька Асахі твердо вирішила, що залишить дитину і зробить все можливе, аби моя голова лишилась на місці. — Шуторі сів на підлогу переді мною, вагаючись, чи варто брати мене за руку. Не взяв, але говорити продовжив. - Асахі не сказала, що хвора на рак молочної залози, і не сказала, що під час вагітності лікування не можливе, в іншому випадку це шкодило б дитині. Вона обрала життя нашої дитини і відмовилася від лікування. Про це я дізнався за кілька годин до пологів. Моя Асахі все розповіла і змусила дати обіцянку, що наша донька буде жити, виросте, вивчиться і стане хорошою людиною. Я мав пообіцяти, що наша дівчинка не постраждає через гнів боса, і я пообіцяв. Через годину після пологів Асахі померла, але померла вона з посмішкою на обличчі, бо до цього змогла взяти на руки нашу дитину. І тоді я усвідомив, що обіцянка має бути виконаною не дивлячись ні на що, інакше твоя мама померла б даремно. Я не чекав, коли бос дізнається останні новини і примчить до лікарні, аби знищити причину смерті його доньки. На вулиці була страшенна злива, але вона не заважала моїй машині мчати трасою до будинку Мей-Лін. Ти всю дорогу плакала, дуже сильно плакала і мені здавалося, що ти все розумієш. Коли Марджорі і Мей-Лін побачили мене серед ночі на своєму порозі з немовлям на руках – нічого не сказали і просто пустили в свій дім. Марджорі була проти моїх візитів і знала, що я можу занапастити свого братика, та не проганяла мене, коли побачила тебе. Вони мовчки слухали, що я розповідав, а потім Марджорі взяла тебе на руки і ти заспокоїлася, заснула і більше не мучила себе задушливим плачем. — Тепер міцна рука Шуторі накрила, значно меншу і худшу, витончену і холодну, мою руку. - Мей-Лін сказав, що допоможе мені і зробить все можливе, аби ти вижила. Потім Марджорі стала навпроти мене і сказала, що я маю дати тобі ім’я, бо негоже увесь час кликати дитину «немовля». І я сказав «Анет», тоді ти глянула на мене і здається усміхнулась. Того вечора я востаннє бачив твою посмішку. Наступного ранку Мей-Лін і Марджорі сіли на літак до США, забравши тебе з собою. Я хотів навідуватися до тебе, але мій брат сказав, що це неможливо, інакше я накличу небезпеку. Він був правий, за мною стежила мафія і тоді знайти тебе було б дуже просто. — Підняв свої темні очі на мене. - Я отримував фото кілька разів на рік, до них завжди йшов опис, що то за свято було, і що ти отримала на різдво та день народження. Фото перестали приходити на твоє шосте день народження. Мей-Лін не пояснював, чому все саме так, але запевнив, що з тобою все добре і ти ростеш розумною, хорошою і цілеспрямованою дівчинкою.
- Що..той бос мафії зробив з вами? Цей шрам його рук справа? — Я не розуміла, чому зараз саме це питання було першим.
- Він лютував, та я не засуджую його методів покарання, я робив би так само, якби втратив свою єдину доньку. Так, залишив мені нагадування, що не варто лізти туди, де стоїть заборона.
- Чому.. — Я замовкла. Здається тільки тепер зрозуміла, що тільки но він мені розповів. Шуторі мій батько, а Мей-Лін дядько, який зі своєю дружиною покинув рідний дім для того, аби мене не пришив скажений дідусь-мафіозі. Бен, виходить Бен не був моїм братом, але як би там не було, після таких новин я не почала любити того хлопчака менше. Я встала з ліжка, забравши свою руку з руки Шуторі, а потім вийшла на вулицю, на ходу дістаючи з кишені штанів пачку цигарок. Теплий весняний вітер різко вдарив в обличчя і, здається, саме він не дав мені втратити свідомість на тому балконі. Я запалила, а мої руки тремтіли. Суть поїздки полягала в тому, аби попросити цього чоловіка приглядати за моїм братом, але я аж ніяк не очікувала почути, що цей таємничий дядько насправді виявиться моїм батьком. Ненависті я не відчувала, а ні до Марджорі і Мей-Лін, а ні до Шуторі. Ця трійця, хоч і обманом, але врятувала мені життя, та чи було це правильним вибором і чи мала я дожити до двадцяти п’яти? Потік моїх думок перервали кроки за спиною. На балкон вийшов Шуторі.
- Наскільки все серйозно? — Говорив обережно, здавалося боячись відповіді.
- Півроку, більше я не протягну. — Я зробила чергову затяжку, ще міцніше стиснувши перила балкону, і дивлячись на гарно доглянутий садок.
- Я знайду тобі лікаря. — Шуторі забрав цигарку з моїх рук і загасив її об перила. - Кидай цю гидоту.
- Лікування мене не врятує. — Мовила я, обернувшись до чоловіка. - І я приїхала сюди з іншою темою для розмови.
- Знаю, ти згадала Бена кілька разів дорогою додому, ти хочеш поговорити про нього.
Я кивнула: - Зможете за ним наглянути? Він не створює проблем і досить розумний хлопець, тільки сам не впорається і може накоїти дурниць. Гроші не проблема, я достатньо заробила, на перший час йому цілком буде достатньо.
- Де ти їх заробила?
- Я юрист. Працювала в провідній компанії штату. То як?
- Бен мій племінник, я нагляну за ним. — Шуторі замовк, але ненадовго. - Анет, я радий, що ти стала успішною дівчиною. Моєї заслуги в цьому немає, але я пишаюсь тобою, думаю Асахі теж пишається.
- Ваша заслуга тут таки велика. — Я не продовжувала свою думку і здається вчасно зупинилася. - У вас є фото Асахі?
- Звісно. Зараз ти особливо сильно на неї схожа.
- Ще б пак, ношу в собі ту саму заразу. Покажете?
- Я інше мав на увазі. Ходімо всередину.
- Знаю, але кидати жарти – все, що я можу собі дозволити.
Ми зайшли в дім і Шуторі вказав на сходи. Піднялись на другий поверх і зайшли до крайньої кімнати. Чоловік відкрив шухляду у великому комоді біля ліжка, діставши звідти щось схоже на невеликий, чорний, шкіряний блокнот. Ми сіли на ліжко і Шуторі відкрив свій записник, першим фото в якому було зображення Асахі. Я взяла фотокартку до рук і у мене виникло враження, що в моїх руках люстерко. Шуторі був правий, я схожа на свою рідну матір, і мабуть саме через це він тримав дистанцію в аеропорту. Гадаю важко дивитися на ту, яка схожа на жінку, яку ти так сильно кохав, і досі кохаєш, до всього розуміти, що саме ця дитина стала причиною смерті твого кохання.
- Чому ви не відмовили мені ще телефоном?
Я не могла відвести погляду від фотокартки.
- Це через мене вона померла в такому віці. Для чого вам зараз слухати і допомагати мені?
- По-перше, Асахі померла через клятий рак, а не через тебе, а по-друге, з чого мені було відмовляти останній рідній душі?
Від його «рідній душі» стало приємно. Чомусь тоді я дозволила собі припустити думку, що тепер я не сама і мені не обов’язково тримати все в собі, більше немає необхідності мовчати, що я хвора і що насправді мені дуже, й дуже потрібна допомога, бо сама я не впораюсь.
- Звучить досить переконливо. Я можу розраховувати на вас, еге ж?
- Бен не буде сам, ти також. Можна..можна мені лишитися поруч і краще взнати тебе? Бен може приїхати і лишитися жити тут, я не буду проти. Ти лишишся?
- Я лишусь. Проте для чого вам знати мене краще і навіщо звикати до мене, якщо я..
- Не важливо, що буде потім. Зараз є прямо тут, перед нами, і це «зараз» я б хотів провести зі своєю донькою, без забігань в майбутнє і думок «скільки там часу лишилось».
Мені хотілось міцно обійняти Шуторі, сховатися в його сильних і надійних обіймах, розплакатися, знову, і більше нікуди не йти, аби він нікуди не йшов і більше не залишив мене, у таку ж дощову погоду, на руках брата. Але я не наважувалася цього зробити, мабуть мій мозок гадав, що занадто швидко.
- Той чоловік, бос, більше не загрожує вам?
- Ні, все добре. Я б не дозволив тобі приїхати в Японію, якби загроза була реальною.
- Так, я не подумала про це.
- То кажеш, ти юрист?
Я кивнула, не зводячи погляду з усміхненої жінки на фотокартці в моїх руках.
- Мей-Лін якось сказав, що ти хотіла бути лікарем.
- Я передумала, мене дратує дивитися на страждання людей, зрозуміла це після смерті мами. Лікарі нічого не могли, чи не хотіли, зробити і вона померла, перед тим довго страждаючи. Я не хотіла бути такою, як вони, тому пішла в юридичний. Спілкуватися з родичами якогось покійника, розповідаючи про залишене їм майно і все решту, значно легше, ніж кожного дня нести на собі відповідальність за чиєсь життя.
- Я впевнений, що ти хороший юрист, так само впевнений, що ти була б не менш хорошим лікарем.
- Дякую, цього ми вже не дізнаємося. — Я перевела погляд на блокнот в його руках. - Там ще є фото Асахі?
- Ні, там твої фото. — Шуторі витягнув ще кілька фото, на яких була я. На деяких я була зовсім немовлям, а на решту вже більшою, років двох-чотирьох.
- Маю фото з випускного, якщо хочете глянути.
Після сказаного я вперше побачила усмішку цього чоловіка, до цього з’являлась думка, що він взагалі не знає про існування інших емоцій, окрім як виразу обличчя пан-мені-на-всіх-до-дупи.
- Так, я залюбки гляну на ці фото.
- Зараз. — Я увімкнула телефон і зайшла в галерею. Серед ескізів тату, та іншої не зрозумілої для когось інформації, там було декілька фото з Беном, а в самому кінці фото з мого університету. Телефон перейшов до рук Шуторі, який з цікавістю розглядав фотографію.
- Ти така гарна, тобі личить цей костюм.
- Дякую. — Слова чоловіка поруч викликала у мене посмішку.
- Того дня ти не отримала квітів?
- О ні, ні, отримала. Бен подарував мені здоровецький букет червоних лілій зі словами «я хотів купити твої улюблені Павучі Лілії, але тут їх не продають». Він відкладав кишенькові кілька місяців, аби купити букет на мій випускний.
- Він дійсно хороший хлопець. Тобі подобаються Павучі Лілії?
- Так, дуже. Здається вам теж, бачила їх у вашому садку.
- Вони були улюбленими квітами Асахі. — Шуторі усміхнувся і знову почав розглядати фото. - Посмішка мила, така як в..
- Мами. — Я мовила це слово на автоматі, чим привернула на себе погляд батька.
- Ти не мусиш казати цього одразу.
- Не мушу, але захотілося. Вона на це заслуговує. — Я ще раз глянула на фото Асахі і після протягнула його Шуторі.
- Можеш залишити його в себе.
- Це єдине, що ви маєте від неї.
- Ти – це єдине, що я маю від неї.
Я знову, непомітно для себе, усміхнулася, та насправді мені вкотре хотілося зайтись плачем.
- Можемо поговорити трохи згодом? Я втомилася після перельоту і, самі розумієте, новий сусід всередині забирає більше і більше сил.
- Я все розумію. Можемо поговорити тоді, коли ти захочеш. — Він віддав мені телефон.
- Дякую.
Через кілька хвилин я зайшла до кімнати, зачинивши за собою двері. Увімкнула телефон і зайшла на акаунт Шуторі, через який мені й вдалося з ним зв’язатися. Я скинула йому фото, яке він з посмішкою розглядав ще мить тому. Потім відправила повідомлення: - Забула спитати, чи воно вам потрібне. На всяк випадок залишу тут:)
А потім мій погляд зупинився на контакті Бена, я одразу ж натиснула кнопку виклику.
- Хаай. Ну що? Залізна пташка благополучно приземлилась в Осака?
- Привіт. Так, я вже зустрілась з дядьком. Він забрав мене до себе і дозволив залишитися.
- Вай, та ти що? Отже він нормальний чолов’яга?
- Так, здається цілком нормальний. Бен..
- А? Ти чимось засмучена чи то мені здалося? Варіант один і однозначно точний – мені не здалося.
- Не здалося. Ти завжди все знаєш.
- Ха-ха, знаю, я ж твій брат.
- В цьому і вся справа. Шуторі розповів мені справжню причину, чому не приїжджав і чому батьки не хотіли нам все пояснювати.
- Що він тобі розповів? — Бен знову став серйозним, а я врешті-решт розплакалася. Пояснювала все братові десь хвилин зо тридцять, а він слухав, зрідка уточнюючи якісь моменти.
- Він тебе якось образив?
- Ні, жодною дією чи словом. — Я сиділа під дверима, витираючи сльози з щік і підборіддя.
- Анет, будь ласка, не плач, прошу тебе. Це всеодно нічого не змінить, і що, що у тебе інші батьки? Шуторі і тато всеодно рідні, отже і ти мені рідна, чула?
- Чула. — Сльози рушили ще сильніше.
- Я візьму білет і завтра до вечора вже буду в тебе.
- А навчання?
- Забудь. Закінчити таке можна й онлайн, ти для мене більше значиш, ніж навчання.
- Я чекатиму. Даси знати, коли твій рейс.
- Тільки не плач, добре?
- Добре, я постараюсь.
- Моя молодець. Не дозволяй новому таткові образити себе. І ще одне, якщо вже серйозно, то навпаки посміхайся і радій тому, що маєш тата. Подивись на ситуацію з іншого боку, він же не навмисне лишив тебе немовлям, навпаки хотів врятувати твою задницю і в нього вийшло.
- Саме про це думаю. Але моя поява в його житті зробить йому ще раз боляче.
- Чому це?
- Я поясню, коли приїдеш, добре?
- Дякую, я тепер не зможу очей стулити.
- Спробуй. У тебе вийде.
- Якщо не розповіси, то..а, я навіть не знаю, що з тобою зроблю.
- Можеш просто обійняти, я буду рада.
- Тобі й не відмовиш. — Голос Бена став веселішим.
- Не забудь подзвонити, о котрій будеш тут.
- Так точно, шеф, до зв’язку. Люблю тебе.
- Вже чекаю. Я теж тебе люблю.
Телефон благополучно приземлився на м’якому ліжку, а я стала перед вікном, яке виходило на сад. Побачила, як Шуторі вийшов надвір, запаливши цигарку.
- Ти ба, а мені не дозволив. — Я усміхнулась і сіла на ліжко. Дорога справді забрала багато сил і врешті-решт втома перемогла, я заснула і спала години чотири, може більше. Коли прокинулася – побачила, що сонце почало сідати. Я повільно встала на ноги і потягнулась. Біль в правій частині грудей останніми днями посилився, сьогоднішній день винятком не став. Я взяла кілька своїх знеболювальних і, випивши таблетки, вийшла з кімнати, йдучи на вихід в сад. Дорогою до дверей я помітила, як на столику у вітальні стояв букет Павучих Лілій, гарно розкладений у вазу. На сходах на вулиці сидів Шуторі, так само тримаючи руки в «замку».
- Комарі не докучають?
- В цю пору їх не надто багато. Відпочила?
- Так, сил побільшало. Можна сісти?
- Сідай. — Глянув на мене. - Дякую за фото, воно мені зайвим не буде.
- Так і знала. — Я сіла поруч і усвідомила, що жодного відчуття напруги немає, він не здається мені страшним і кремезним мафіозі, якого треба обходити великими колами. - Букет гарний, не шкода різати квіти?
- Вони подобаються тобі і я помітив, як одна лише згадка про ці квіти змусила тебе посміхнутися. Це вартує і сотні букетів.
- Сотні точно не треба, краще буду милуватися ними у вашому садочку. — Моя рука обережно обвила руку батька, а голова лягла на його плече. Бен був правий, варто сприймати новину про живого батька радісніше, не дивитися на світ завжди через темні окуляри, як я звикла це робити. Шуторі перших кілька секунд сидів непорушно, а потім усміхнувся, поцілувавши мене в маківку.
- Можемо сидіти так кожного вечора, милуючись квітами.
- Не відмовлюсь. Я розмовляла з Беном, він приїде завтра.
- О котрій?
- Десь о сьомій вечора.
- Що плануєш робити до того часу?
- Хотілося б пройтися містом. Я мала таке собі бажання посидіти на лавці серед парку, цвіте сакура, а я сиджу на тій лавці і читаю Кінга або Маршалла. Хоча час дозволяє почитати по книзі обох.
- Любиш книги?
- Не уявляю без них життя. А ви?
- Після тридцяти почав багато читати. Намагався якось забити голову, аби не було часу думати про тебе і Асахі.
- Можете відвезти мене на її могилу?
- Так, добре. Коли ти дізналася..що хвора?
- Майже три місяці тому.
- Справді немає жодних шансів, що ти одужаєш?
- Так, вже четверта стадія. Хіміотерапія подовжить мені життя максимум до року, але страждань не поменшає.
- А Бен знає, що відбувається?
- Ви єдиний, кому я це розповіла. Я не знаю, як сказати братові, що скоро помру і покину його. Це егоїстично з мого боку, казати все це вам, вибачте.
- Чому егоїстично? — Його голос змінився. Я б могла порівняти це з гілкою, яка за вітряної погоди зламалася навпіл.
- Ви тільки розповіли мені, як ці роки жили в самотності, не маючи змоги проводити часу зі мною, втратили..маму і постраждали від рук боса, я точно впевнена, що тоді постраждали ви сильно. А я зараз говорю про те, що знову зникну, вже назавжди, ніби розмовляю з абсолютно чужою людиною, а не татом.
- Татом.. — Шуторі усміхнувся, відвернувши голову вбік. Я почула, як його дихання змінювалося, розуміючи, що він намагається не плакати в моїй присутності.