二

                             Частина 2.

Тим вечором ми таки поїли курки в улюбленому ресторанчику Бена. Його дитяча посмішка і задоволене лично вартували того, аби просидіти у «ВейтХоум» майже до самого закриття. Опісля я підвезла Бена до його квартири, а потім поїхала до себе. Прохолодний душ, мабуть, був зайвим після походеньок в морозну погоду, але саме він допоміг мені повернути тверезість думкам. Я розуміла, що змін в зовнішньому вигляді не достатньо, та й лише ними радуватися не те, чого б мені хотілося.

 - Помирати ще рано, до того часу треба закінчити роботу. — Мовила я сама собі, сідаючи перед ноутбуком у вітальні. Справа мадам Джо все ніяк не полишала мене. Я хотіла закінчити з її останньою волею—розподіл майна згідно заповіту. Мені б не хотілося, аби моїм останнім проханням хтось знехтував, мовляв, справи важливіші є, настрій не для роботи, і ще гори маячні на кшталт перелічених. Близько опівночі я закінчила з листами для всіх, згаданих мадам Джо, людей з заповіту. Після успішного завершення роботи я вирішила, що прийшов час покидати «ЕйдсКорпорейшин». Мені не щемило в грудях, очі не тонули в сльозах, а колегам, гадаю, було до дупи, що я йду геть, та це мене не хвилювало. До «Мазди» я підійшла з невеликою коробкою особистих речей зі столу в офісі. Ще раз обернулась на будівлю. Думаю, стояла я там востаннє, потреби повертатися аж ніяк не було. 

  За останніх два місяці моє тіло пристойно відрізнялося від попереднього вигляду. Руки майже повністю були вкриті татуюваннями, благополучно перекриваючи всі синці, які, не менш успішно, захоплювали моє тіло. Не знаю, чи то пов’язано з прогресуванням раку, чи то ще якісь, невідомі мені, примхи організму. Вуха, гадаю, стали б улюбленим місцем металошукача – я зробила близько семи проколів на лівому, а потім і правому, вухах. Ще через тиждень по тому я відвідала майстра пірсингу вдруге, зробила септум. Столик в кімнаті помалу ставав схожим на столик-косметичку жінки. Замість книжок і блокнотів там з’явилась косметика. В основному то була туш, тональний крем, туш для брів і, відтепер, моя улюблена помада фіолетового відтінку. Відтепер я надавала перевагу вільному, темному, одягові. Був майже кінець березня, тому в шафі потроху більшало футболок і худі, як і штанів на розмір більших за звичний. Не маю гадки, для чого купляла нові речі з разу в раз, якщо знала, що наступного сезону вже нікому буде їх одягати. Я не любила тісні та прилягаючі до тіла речі, а тепер ще більше. Всі тісні футболки полетіли геть, як і бюстгальтери, які робили мені зайвий біль і роздратування. Погоджуюсь, на початку це було дико й для мене самої, що вже казати про Бена. Його сестра, з абсолютно звичайної і непримітної дівчини, перетворилась на, як сказав би тато, частину Якудзи. Мені все подобалося, я більше не уникала дзеркал і тепер дивилась на своє відображення з посмішкою, такою я дійсно була собі до вподоби. Проте за цими перевтіленнями я так і не наважилась сказати Бену правду, але відчувала, що мій час спливає. Думка про те, що він лишиться сам, досі лякала мене, а ще я боялась, що не встигну завершити всіх справ до моменту, коли пані Смерть постукає в мої двері. Тепер я мала півроку, а бажань і справ для вирішення було більше, ніж дозволяв мені час. В один з вечорів я переглядала сімейні альбоми. Мала дурнувату звичку час від часу віддаватися ностальгії, ніби вперше розглядаючи фото. Мою увагу привернула фотокартка, на якій поруч з батьками стояв чоловік, розмовляти, а тим паче бачитися, з яким я хотіла б в останню чергу, проте тепер вибору я не мала. Це був дядько Шуторі – старший брат мого батька. Типовий японець, навіть занадто, зосереджений на собі і тільки собі. Його не обходило нічого, що вимагало б грошових витрат, як і часових витрат теж. Тато розірвав з ним будь-який зв’язок ще тоді, коли мені було п’ять чи шість років, часу минуло чимало. Він був єдиним родичем, який лишився у нас з Беном, але батьки ніколи не повідомляли нам справжньої причини, чому Шуторі більше не навідується в гості. На питання про цього чоловіка вони лише відмахувалися, кидаючи пояснення по типу: » - Дядькові не подобається Америка, він домашня людина.» А далі розмова не продовжувалась. Я відклала фото і встала зі свого затишного крісла, йдучи до домашнього телефону, поруч з яким тримала телефонну книгу. Дивлячись на номер дядька я не була впевнена, що він досі ним користується, але спробувати була зобов’язана. Мені вдалося знайти акаунт такого собі Шуторі в одному з месенджерів, через який, ясна річ, телефонувати в іншу частину світу було дешевше. Слухаючи гудки я усвідомила, що відчуття втоми сильніше, ніж то буває зазвичай. В роті пересохло, а дихати стало важче. Я хвилювалась, було надто багато варіантів розвитку цієї розмови, якщо така взагалі буде. Я майже вирішила, що дзвонити було дурною затією і збиралася відкласти телефон, але тут почула голос з того боку.

 - Так? — Мовили японською, яку, на щастя, я знала досить добре. 

 - А..здрастуйте. Гадаю я подзвонила не дуже вчасно, я.. — Слова чомусь не йшли, я ніби забула все, що збиралася сказати цьому чоловікові. 

 - Анет? — Голос співрозмовника став більш зацікавленим, навіть збентеженим. 

 - Ви пам’ятаєте мене?

 - Не те щоб чітко, але я завжди пам’ятав, що маю..двох племінників, які зараз мали б бути дорослими людьми. Обличчя – не зовсім, та імена я запам’ятав. Дивакуваті для вашої другої батьківщини, але то вибір мого..брата і його дружини, що вже вдієш?

 - Так, імена не типові для Японії. — Я замовкла. Що було казати далі? Він не був мені щось винен, так само як і Бенові. В мене було право просити у цього чоловіка бодай щось? - Шуторі-сан, я..

 - А? У вас там щось трапилося?

Після цієї фрази мені захотілося розплакатися і розповісти йому, як мені страшно і наскільки сильно я заплуталася, наскільки сильно мені була потрібна присутність когось дорослого, рідного, поруч. 

 - Так, ви праві. Ми могли б поговорити про дещо, коли я прилечу до Японії?

 - Коли твій рейс?

 - Я куплю білет завтра і одразу напишу вам всю інформацію, можна?

 - Гаразд. 

 - Дякую, що відповіли на мій дзвінок, Шуторі-сан. На добраніч. 

 - Доброї ночі, Анет. 

Він завершив дзвінок, але полегшення я не відчула. Попереду на мене чекала зустріч і розмова з людиною, яку я ледь пам’ятала. Вранці я замовила білет на авіарейс до аеропорту Осаки, а потім пішла збирати речі. Під час зборів мене не покидала думка, що в цю квартиру, як і країну, я більше не повернусь. Думаю це досить нормально для людини, яку повільно роз’їдає рак, як би кумедно це не звучало. Спочатку я хотіла запропонувати Бенові полетіти зі мною, але така спонтанна ідея могла зашкодити його навчанню і майбутнім екзаменам на початку літа. Зібравши валізу я поїхала на кладовище. Відчувала, як хочу поговорити до могильних плит з іменами своїх батьків. Ніколи не робила подібного. Вони померли, коли мені було п’ятнадцять, і навіть тоді я жодного разу не зронила слова на цьому місці, але сьогодні все відчувалося по-іншому. 

 - Здрастуйте. Знаю, з чого ви б почали цю зустріч, якби я зайшла в дім маючи такий вигляд, а ви були б живі.. Не сильно дивуйтеся десь з того боку, я ще при своєму розумі і сподіваюсь, що так буде до самого кінця, а він прийде скоро. — Я нервово усміхнулася, сівши на землю. - Якби ви були живі, я б не боялась так сильно. Бен не залишався б сам, адже я не до кінця впевнена, що дядько взагалі захоче продовжувати розмову після того, як я розповім йому причину зустрічі і мого візиту. Варіантів в мене нема. Мій літак через кілька годин вирушить до Японії, думаю я не повернусь звідти і це мої останні відвідини цього місця. — Я зупинила погляд на імені Марджорі Денбрук. - Мамо, я боюсь такого кінця, який був у тебе. Здається я багато чого боюсь і не така безстрашна, якою ви з татом завжди мене вважали. Хоча думаю ви знали, що я всього лише дівча, яке не хоче здаватися слабким. — Тепер вже глянула на ім’я батька – Мей-Лін Денбрук. Читаючи прізвище я посміхнулася. - Я так і не знаю, яким було твоє справжнє прізвище, тату, яким є моє справжнє прізвище. На Денбрук я аж ніяк не скаржусь, воно мені подобається. Зараз ти б сказав, що твоя донька не має так виглядати і це не личить молодій дівчині, але знаю, що ти б змирився і потім розпитував, що то за татуювання я наробила. Думаєш, Шуторі-сан захоче мене слухати? Не пошле, як тільки почує, що я хочу попросити його наглядати за Беном? — Та все, що я бачила – це усміхнені обличчя батьків на могильних плитах. - Вважатиму, що зараз ви стоїте десь за моєю спиною і так само усміхаєтеся. — Я встала з землі, схилившись перед могилами. - Думаю до нашої зустрічі ви встигнете підготувати мені теплий прийом. Я люблю вас. 

На виході з кладовища я набрала номер Бена. Як я і думала, чекати відповіді надто довго мені не довелося, як завжди. 

 - Ало-у. Що там?

 - Попрощатися хочу. 

 - В сенсі? — Голос Бена став серйозним. 

 - Лечу в Осаку, літак за кілька годин. 

 - А чого це раптом?

 - Захотілося в місце, де виріс тато. В тім, Бен, ти ж пам’ятаєш татового брата?

 - Так одразу і не скажу. Нащо питаєш?

 - Хочу зустрітися з ним. Будь хорошим і ввічливим хлопчиком, коли тобі зателефонує номер з японським кодом, гаразд?

 - Яка ти моторошна, хай його.. Навіщо тобі здався той чоловік?

 - Гаразд чи ні?

 - Та гаразд, але я всеодно хочу знати. 

 - Слухай, Бен..я не повернусь в Америку. 

 - Чому? У тебе якісь проблеми? 

 - Як би тобі сказати.. — Я замовкла десь на хвилину. - Проблем немає, я хочу поговорити з Шуторі і попросити його про одну послугу. Ти можеш прилетіти до мене після екзаменів, часу ще лишиться. 

 - Останні два місяці ти постійно рахуєш час. — Я почула, як він зітхнув. - Добре, влаштовуйся там, а я прилечу по екзаменах. Провести тебе на літак?

 - Буду рада.

 - Я заїду по тебе. Скоро побачимось і Анет, я люблю тебе, добре запам’ятала?

 - Грошей не дам. — Я знала, що вони йому не треба, адже свої кишенькові Бен отримав тільки п’ять днів тому. Він не охоче приймав кілька доларів, які я завжди залишала на його дрібні потреби.- І я тебе люблю, Бен. До зустрічі.

По розмові я знову відчула, як щемить десь в грудях, в області серця. Йому було двадцять, але попри це він всеодно здавався мені маленьким хлопчиком, якого увесь час потрібно оберігати від різних факторів. 

 - Тільки б він не відмовив. 

Через годину ми з Беном вже йшли до лінії реєстрації і перевірки білетів на посадку. 

 - Анет, твоя машина ж лишиться тут?

Я вже знала, до чого він хилить і спочатку збиралася різко відмовити, та потім відкинула цю задумку. 

 - Вона перед квартирою. Їдь обережно і не перевищуй швидкість. — Вклала до його рук ключі від своєї «Мазди», до яких були причеплені ще й ключі від квартири. - Якщо не подобається твоя квартира, то перебирайся до моєї, всеодно пустуватиме. 

 - Як щедро. Коли збираєшся повернутися?

 - Бен, я не буду повертатися додому. 

 - Ти таки щось накоїла.

 - Ні, чесно. Там я маю одну справу, мушу все вирішити якомога швидше, а потім буду чекати на тебе, якщо таки захочеш приїхати. 

 - Справа з дядьком? 

 - Так, саме так. 

 - Не забувай дзвонити. Я скоро приїду. 

 - Вже в очікувані. — Я забрала свою невелику валізу з руки брата, поцілувавши його в щоку. - Люблю тебе, Бен. 

Він з посмішкою обійняв мене. Я чула його серцебиття, спокійне і неквапливе. 

 - Я люблю тебе, Анет. 

Час польоту пройшов досить таки циклічно. Читання книги, тривожний і короткий сон, кава, знову книга, трохи сну і кава. Літак приземлився в Осака десь о десятій ранку. Я забрала багаж, неспішно йдучи аеропортом. Майже біля головного виходу прийшов час для чималого здивування, яке було лише початком, але тоді я не мала й гадки про щось подібне. До приміщення увійшов чоловік років п’ятдесяти п’яти, одягнений в штани кольору хакі, чорна майка, на досить такі накачані плечі накинута легка куртка сіруватого кольору, коротке темне волосся, невелика, гарно доглянута, борідка та вуса, а увесь серйозний вигляд цього чоловіка підкреслював шрам, який вертикально проходив через ліву частину обличчя. На фото він виглядав інакше, молодше і не так серйозно, але я впізнала цього чоловіка, це точно був Шуторі, і він йшов до мене. 

 - Анет? — Він зупинився в кількох метрах від мене, не виймаючи рук з кишень своїх штанів. 

 - Так, Шуторі-сан, це я. Не думала, що ви приїдете в аеропорт і зустрінете мене. 

 - Я..не планував цього, але потім передумав і вирішив приїхати. Моя машина надворі. — Я бачила, як він обмірковує кожне своє слово, остерігаючись сказати мені щось зайве. - Ти колись була тут? 

 - Ще дитиною. 

 - Я так і думав. Вирішив приїхати, ти ж не знаєш міста і можеш довго блукати в пошуках таксиста і готелю. До того ж..ми не чужі. 

Його така фраза здивувала мене, але я не хотіла бентежити Шуторі своїм подивом і зайвими запитаннями. 

 - Дякую. Можете залишити мене поруч з найближчим готелем. 

 - Обійдемося без готелю. Можеш пожити в мене, поки вирішуватимеш свої справи.

 - Взагалі-то моя справа – це ви. 

Чоловік зменшив дистанцію, і від цього я збиралася ступити крок назад, але так його і не зробила. 

 - Я?

 - Ми могли б поговорити в більш тихому місці, якщо ви не проти. 

 - Твоя правда, я забув, де ми зараз стоїмо. 

А далі Шуторі мовчки забрав мою валізу і пішов до авто. Я пішла слідом, намагаючись зрозуміти, що змінило його в геть інший бік. Батьки казали, що він був самозакоханим і байдужим до всіх, навіть до тата, але зараз я не бачила тієї самозакоханості і байдужості. Він зустрів мене в аеропорту, забрав валізу, збирався забрати мене до себе додому, до цього бачивши тільки раз. 

 - Ти зголодніла? — Шуторі зачинив багажник і обернувся до мене. 

 - Що? Ні, ні, я не голодна. 

 - У тебе буде своя кімната, в будинку є чого поїсти, там відпочинеш і тоді поясниш, чому я і є твоєю справою. — Відчинив двері пасажирського місця. - Сідай. 

Не знаю чому, але я не мала бажання сперечатися з ним. Просто кивнула, мовчки сіла в авто і защепила ремінь безпеки. Шуторі був дивним, але поруч з ним, на диво, мені було спокійно. Мабуть вся справа в родинному зв’язку, та дорогою до його будинку я навіть не знала, наскільки великим був той зв’язок. 

 - Твій брат залишився у штатах? — Заговорив Шуторі, зосередившись на дорозі. 

 - Так. Він вчиться і прилетить до мене по закінченню екзаменів. 

 - Востаннє бачив його ще немовлям. 

 - Чому ви не приїздили до нас частіше? — Я сама не зрозуміла, чому так різко випалила таке питання. 

 - Через домовленість.

 - Тобто? 

 - За кермом про таке не розмовляють. 

 - Ваша правда, тільки деталі неочікувані, я завжди чула, що ви просто не любите штати і вам до вподоби залишатися вдома. 

 - Я так і просив Мей-Лін та Марджорі казати тобі, і всім, хто питав би про мене. 

 - Заінтригували. — Я відвела погляд від Шуторі. Мені хотілося дізнатися, про яку домовленість він казав, але за кермом і справді про таке не говорять. Дорога від аеропорту до будинку дядька зайняла зо двадцять хвилин. Ми вийшли з авто і він забрав мою валізу, прямуючи до вхідних дверей. Будинок був пристойного розміру, в два поверхи, з невеликим садком на задньому подвір’ї. Шуторі зупинився біля дверей кімнати на першому поверсі, одразу після вітальні. 

 - Якщо тут буде не затишно – перейдеш в іншу.

 - Та ні, дякую, мене все влаштовує. Значно краще готельної кімнати.

 - Відпочивай, я буду на задньому дворі.

 - Шуторі-сан, ми могли б поговорити зараз? Часу у мене не дуже багато, а справ лишилось чимало. 

 - Вже взяла білет назад? 

 - Ні, я більше не повернусь до штатів. — Я зняла худі, лишаючись в чорній футболці. Помітила одразу, як погляд Шуторі пробігся моїми, вкритими тату, руками. 

 - Мей-Лін не..

 - Так, так, я знаю, тато був би проти. Я зробила тату місяць тому. 

 - Вірно. Ти не повернешся до штатів?

 - Я збираюся померти тут. Ви не подумайте, я не самогубця. 

 - Я не зовсім розумію, що ти збираєшся сказати. — Чоловік склав руки на грудях. Хоч він і виглядав кремезним і абсолютно байдужим до навколишнього світу і його мешканців, та за цієї розмови я бачила легке занепокоєння та напруження в його темних очах. 

 - Як почати.. — Я сіла на ліжко, ноги знову були ватяними і стояти далі здавалося тим ще випробуванням. 

 - Ти хвора, так? — Він сів навпроти. 

 - Вийшло легше. Так, я хвора, в кращому випадку помру через півроку і не надто болісно. Тому я тут. Ви мені потрібен. Ви потрібен Бенові. Він дорослий хлопець, безсумнівно, але я боюсь. Мені страшно залишати його одного, розумієте? Я не боюсь померти в двадцять п’ять через клятий рак, але боюсь, що мій брат залишиться сам. — Все це я проговорила на одному подиху, але Шуторі не перебивав. По закінченню моїх слів він просто схилив голову вниз, дивлячись на свої руки, зчеплені в замок.

 - Я до останнього сподівався, що ніколи цього не почую, особливо від тебе чи від Мей-Лін, якби він не загинув. 

 - Що ви маєте на увазі?

 - Твоя мама була хворою на рак, зазвичай це повторюється з дітьми також. 

 - Так, мама померла в сорок. 

 - Ні, Анет, твоя мама померла в двадцять п’ять. 

Шуторі підняв погляд на мене, зустрівшись з, в край, розгубленим обличчям. 

 - Моя мама, Марджорі, померла в сорок років.

 - Твоя мама не Марджорі, Анет, а мій брат не був твоїм батьком.