Частина 1.
Мᴇні ɜᴀᴧиɯиᴧᴏся ʙіᴄіʍ ʍіᴄяціʙ, і я ʙиᴩіɯиᴧᴀ ᴨᴩᴏʙᴇᴄᴛи ᴋᴏжᴇн дᴇнь ᴛᴀᴋ, яᴋ хᴏᴛіᴧᴀ ʙᴄᴇ жиᴛᴛя, біᴧьɯᴇ нᴇ ɜʙᴀжᴀючи нᴀ ɜᴀбᴏᴩᴏни, яᴋі ᴦᴀᴧьʍуʙᴀᴧи ʍᴇнᴇ і щᴏᴩᴀɜу чіᴨᴧяᴧи нᴏʙᴇ яᴩʍᴏ, ᴄᴋᴏʙуючи ᴩᴏɜуʍ і ᴛіᴧᴏ.
Я вийшла з кабінету лікаря Терези на ватяних ногах, не маючи впевненості у тому, що відійти на кілька метрів від стіни буде хорошим рішенням, а впасти посеред коридору було не надто привабливою ідеєю.
- Мені шкода, Анет, але Вам залишилося не більше року, місяців вісім, можливо трохи більше.
Її голос не змовкав, здавалося ставав дедалі гучнішим. Я з невимушеним виразом обличчя слухала, як мені, без жодних пом’якшень, повідомляють, що я помру ще до того, як мені виповниться двадцять шість. З пам’яті стерся той момент, коли лікарня лишилась за моєю спиною, а я сіла за кермо своєї темно-синьої Мазди. Тільки в момент, коли мої руки лягли на холодне кермо, я дозволила собі заплакати, і мій тихий плач зовсім скоро перетворився на розгублені ридання, ніби плакала не доросла жінка, а маленька дівчинка, яка щодуху впала до асфальту, серйозно розбивши колінця і розірвавши новенькі колготки, які купила мама, ще вранці з посмішкою віддаючи їх тобі в руки. Я не знаю, як довго плакала на тій лікарняній парковці, але щось всередині клацнуло, ніби хтось грався вимикачем і споглядав за тим, як всі куточки в кімнаті то віддаються світлу, то знову поринають в суцільну темряву. Вимикач всередині мене зупинився, мабуть, посередині, не прийнявши остаточно рішення. Звук нового повідомлення змусив мене на мить забути про новини, і я взяла мобільний до рук.
- Ти обіцяла приїхати скоріше. Твої справи вийшли з-під контролю і все полетіло шкереберть?
Це був Бен. Мій милий, моментами діставучий, але від того не менш улюблений молодший братик.
- Я вже в дорозі, скоро поговоримо. — Швидко відписала я, кидаючи телефон на пасажирське сидіння праворуч від себе.
- Що я тобі маю сказати?
Мій погляд зупинився на дзеркалі.
- Що я маю сказати сама собі?
Я зрозуміла, що мені не подобається погляд і обличчя дівчини у дзеркалі. Синці під очима, розпатлане волосся дивно-каштанового кольору, ніякого макіяжу і в цілому загальна картина мала надто простий вигляд, я не хотіла закінчити саме так, не хотіла зустрітися зі Смертю саме в такому вигляді. Телефон швидко повернувся до моїх рук, я була в пошуках контакту Ненсі – феї-чарівниці у сфері жіночої краси. Чекати на відповідь довелося всього два короткі гудки, а потім:
- Вай, мадам Денбрук. Яким вітром занесло?
Ненсі усміхалася. Здається вона завжди була усміхненою.
- Привіт. Маю для тебе роботу. Вільні години знайдуться?
- Жартуєш? Для тебе вони завжди знайдуться. Зрівняти кінчики? Може чубчик хочеш?
- Ні, точно не щось із цього. Я хочу щось нове, аби було кардинально інше від того, що всі звикли бачити.
- Салон працює до шостої, у нас ще достатньо часу, аби твої забаганки були втілені в життя, мадам Денбрук.
Я подякувала і завершила дзвінок, після дістаючи з сумки свій блокнот.
- Якщо мені й залишилося менше року, то він буде таким, аби я не жалкувала в момент останнього подиху.
Рука швидко виводила букви на аркуші, переносячи думки на папір у твердій обкладинці. Першим записом було «волосся. Чорний колір, інша довжина, червоні пасма». Моє волосся було нижче пояса, здається за двадцять п’ять років я ніколи не підрізала його більше, ніж сантиметрів на сім чи й менше того. Дівчата з мого курсу завжди експериментували зі своїми зачісками, виправдовуючи це тим, що розійшлися з хлопцем, а волосся все пам’ятає і береже погану енергетику. І що за дибільні забобони? Я не була людиною, котра сліпо і з страхом вірила у всілякі прикмети, на кшталт чорної кішки, порожніх відер, полетівшої на підлогу ложки чи ножа, розбите дзеркало і десять років нещасть…здається моє дзеркало десь таки розбилося. Про волосся. Я не змінювала зачіску через хлопця, бо ніколи такого не мала, та й вони мені не подобалися, для страждань і сліз в подушку я й без цього мала вдосталь причин. Та тепер вимикач всередині нарешті почав наближатися до прийняття рішень і схоже обрав, в якому положенні йому зупинитися. Через годину я зупинилася перед салоном Ненсі. Вагань не було, так чи інакше, я вже не мала чого втрачати. З дверей мене зустріла усміхнена господарка маленького магічного місця, в якому щоденно відбувалося десь з три десятки жіночих перевтілень.
- І знову привіт. Я гадала, що ти передумаєш і напишеш есемес «я забила на цю спонтанну ідею, запис скасовується:)»
- Цього разу мої наміри серйозні. — мовила я, зупинившись біля столика з всілякими журналами і каталогами. - Хочу щось таке. — Мій палець вказав на обкладинку одного з модних журналів. На сторінці красувалась брюнетка, з довжиною волосся десь по плечі.
- І ти не почнеш тут рюмсати, щойно ножиці відріжуть більше половини від існуючої, на даний момент, довжини?
- Плакати через волосся? Ну дякую, якось обійдусь. То мені сідати в крісло чи ти не хочеш докладати руку до втілення першого пункту з мого списку?
- Та звісно сідай. — Ненсі вказала на вільне крісло. - Про який список мова?
- Список бажань. — відповіла я, вмостившись в зручному перукарському кріслі. - Я хочу втілити свої бажання в реальність ще до моменту, коли час закінчиться.
- Хочеш вкоротити собі віку, але до того моменту гарненько так все змінити і стати ходячою Віагрою?
- Вік колись сам себе вкоротить.
Ненсі чаклувала над моїм волоссям години зо три, але результат вартував всього того болю в сідницях і спині. З салону Ненсі я вийшла вже іншою, та й мій настрій був іншим, так само як і сприйняття себе. Стало легко, ніби з моїх плечей нарешті спав один з тих каменів, які роками заважали мені вільно і глибоко вдихнути, чи то просто відчувалося полегшення від того, що з голови забрали кілограм чи півтора волосся. Я хотіла змінити колір волосся ще будучи підлітком, але батьки активно протестували на кожну мою, бодай маленьку, згадку про бажання зробити щось зі своїм виглядом. Зараз ніхто не ставив мені заборон, я сама припинила забороняти собі робити те, що хотілося. Для усвідомлення факту, що життя коротке і давно пора забити на можливий осуд і чиїсь заборони, треба було захворіти довбаним раком? Я не знаю, що дратувало мене більше. Чи то моя тупість і всі ці роки дитячої безпорадності, страху перед батьками і суспільством загалом, чи то я злилась на життя і такі його сучі подарунки, яким було властиво мати летальний фінал. Перша зміна власного вигляду трохи потішила мене, і на короткий час відволікла від розмови в лікарні, та потім я згадала повідомлення Бена. В той момент серце стиснулося, дихати стало важче, а очі запекли, ніби десь була пожежа і ядкий дим так і прагне скувати мене і віддати в лапи до свого дружка-полум’я. Що я мала сказати Бену? Як я мала йому сказати? Треба просто підійти і одразу випалити щось як:
- Агов, братику, як ся маєш? Слухай, тут таке діло, моя цицька влаштувала бунт, десь замутила рак і мені лишилось місяців вісім, прикинь. Вже четверта стадія, хіміотерапія мені не допоможе, там тільки гроші в смітник і волосся випадатиме жменями.
Чорт, я знаю, як ідіотськи це могло б прозвучати. Правду кажучи, після того, як я проревілась за кермом на тій парковці, зрозуміла, що бажання лікуватися не маю, навіть якби це збільшило мої шанси на одужання. Мені було якось страшно залишати Бена самого. Та й я тільки рік тому закінчила навчання, ну знаєте, отримати диплом юриста було тяжко, а влаштуватися в компанію «ЕйдсКорпорейшин» було ще тим виносом нервів і терпіння, але трохи подумавши я все-таки лишилась при своїй думці–лікуватися я не хотіла. Бену було вже майже двадцять, він розпочав навчання у коледжі, все йшло досить таки добре. На моє місце швидко знайдуть іншого юриста, всього то справ, було трохи неприємно від останнього, але я ще змалку знала, що людям чхати на тебе і твої негаразди, а незамінних особ не буває, заміну знаходять завжди, лише термін пошуків відрізняє ці моменти одне від одного. Я витратила пристойну частину свого життя на навчання, забувши про мрії малої Анет, яка все ще продовжувала жити і жевріти надією десь всередині мене. Може зараз саме час подумати про себе? Може якраз зараз час зробити все, чого завжди хотілося? Чорт забирай, так! Я хочу зробити все, що донедавна вважала дикістю і тим, що ніколи не зроблю. Другим пунктом у моєму списку стали слова «пірсинг. Ніс та вуха», а після рядком нижче «тату. Хочу те, що все життя було мені до вподоби».
На вулиці вечоріло, холоднішало. Небо затягало темними хмарами, а в повітрі пахло снігом. Кінець січня не полишав спроб раз за разом нагадувати, що зима не закінчилася. Я ненавиділа зиму. Взимку я втрачала всіх, кого любила. Мені було шість, коли за тиждень до нового року помер мій дідусь. Мій тато загинув в автокатастрофі в січні, тиждень після нового року. Мама померла в лютому. Їй було майже сорок, коли рак грудей перетворив гарну, міцну, життєрадісну і завжди усміхнену жінку на гнівливу, мовчазну, худу, бліду та змучену мадам, яка щодня кричала і благала завершити її страждання. На ранішньому прийомі Тереза сказала, що рак часто спостерігається і у доньки, якщо ним хворіла мама, чи навіть бабуся. Про бабусю я нічого не знала, вона лишила маму і дідуся багато років тому, здається тоді моя мама була геть дитиною. Але Тереза мала рацію, у цій лотереї мені випав програшний квиток.
«Мазда» зупинилася на парковці біля будинку, на третьому поверсі якого облаштував своє гніздечко Бен. Було вже за сьому вечора, надворі геть стемніло. В такий час мій, кількома роками раніше непосидючий, брат вже мав бути вдома, дивитися телевізор у вітальні, або сидіти за ноутбуком на кухні, на всіх парах готуючись до завершення курсу і всіх екзаменів, якими викладачі зазвичай лякають студентів ще з вересня. Зайшовши до ліфту мій палець машинально обрав кнопку потрібного поверху. Я знову глянула в дзеркало. Звідти на мене дивилася майже так само втомлена, з синцями під очима і без жодної краплі макіяжу дівчина, яку від попередньої картини відрізняла лише нова зачіска.
- Задоволена? — проказала я сама до себе, а двері ліфту відчинилися.
Довго гратися з дверним дзвінком не довелося – Бен відчинив двері, пускаючи мене всередину.
- Ти навіть кричати не будеш?
- Що з твоїм волоссям? — він зачинив двері і зупинився в мене за спиною.
- Не повіриш, їхала собі трасою і якось різко зрозуміла, що хочу щось змінити, тому почала з того, що було найпростішим – підстригла волосся. Подобається? — Я повернулася до Бена, який не зводив з мене своїх карих очей.
- Тобі личить, виглядаєш..як би то сказати…більш живою, а такий колір волосся виразніше підкреслює твою шкіру і очі.
- Ти глянь, що я чую? Зелені чоловічки з космосу викрали справжнього Бена для експериментів, а мені лишили космічного клона?
- Ха-ха, смішно. — Але він дійсно усміхнувся. - Що ще стрельнуло тобі в голову, поки їхала трасою?
- Ще кілька ідей по зміні зовнішнього вигляду. Ти ж знаєш, як я хотіла тату і пірсинг, а батьки увесь час волали, що їхня донька не має бути схожою на повію чи учасницю бандитського угрупування. Але до всього я подумала, чим нам повечеряти. Ми поїдемо до того кафе, куди тебе завжди тягнуло ще змалку, і там вдосталь наїмося курочки.
- А тепер ти захотіла такою стати? Тепер я буду думати, що інопланетяни вкрали тебе, лишивши тут мені космічну копію.
- Всього кілька тату і пірсинг. Ага, то ти думаєш, що я не можу захотіти повечеряти з власним братом в кафе, куди він завжди перся так, ніби там щогодини давали халявні подарунки?
- Та на здоров’я. Ти хочеш змін і це природно, до того ж ти молода, все життя попереду, чому б не зробити його таким, яким воно постає в твоїй голові? — Бен поклав руки на мої плечі. - Я вірю у ваші добрі наміри, Анет Денбрук, але буду змушений попросити кілька хвилин на збори. Не зміни своїх планів, треба прокатати нову зачіску.
Він залишив поцілунок на моєму лобі, як робив це вже багато років поспіль, а я збиралася відповісти, але раптово всі слова зникли. «Все життя попереду», ця фраза завжди діяла мені на нерви, проте тепер звучала якось по-іншому. Було схоже на те, ніби запросити людину зі зламаною ногою підійматися сходами, або пригощати діабетика тортом. Ти хочеш, але можливості більше не маєш, так само і в мене на той час не було жодних уявлень, як сказати цьому хлопчиськові, що скоро мене не буде поруч, і «все життя попереду» це якихось вісім місяців, з урахуванням нинішнього плину часу – це ніщо.