Дуже добре.
Чудово.
Приємно.
Я дивлюся на чуже обличчя, яке під світлом місяця таке привабливе, що лише від нього можна було б дійти до піку. Рваний видих з його сторони, змазаний погляд і червоні від сліз очі. Райська насолода від одного лише погляду цього трохи блідого, милого хлопця піді мною, але…
Недостатньо.
***
— Хес! Сьогодні до мене приїжджає гість, підеш ввечері погуляти? Я дам тобі грошей! — кричить з кухні, намагається перекричати музику, та у відповідь все одно мовчу.
Наші стосунки не зовсім на рівні сина і матері, хоч і маємо одну кров, вона не мій авторитет, а я просто іграшка для неї, м’яка, дуже мила в її очах, хоча в зрості вже на дві голови вищий, а в плечах точно в два рази ширший.
— Хес?
— Вибач, але не сьогодні. — паралельно переписую дуже важливі визначення якогось там дуже крутого хіміка, які мені, як економісту, не дуже й потрібні, але жахливий і трохи самозакоханий характер просто не дає не зробити домашнє завдання, на яке всі інші вже давно перестали звертати увагу. Я просто хочу бути найкращим, всюди, завжди.
— Мені дуже треба. — жалібно. Стоїть в дверях, спиною відчуваю цей суворий погляд, який не діє на мене років з пʼяти.
— Мам, тобі завжди дуже треба і я завжди сиджу тут, то в чому сьогодні проблема? — могло б прозвучати грубо, але в моєму голосі байдужості таки більше.
Коли одна ситуація трапляється декілька разів, це викликає звичку, от і я звик сидіти у своїй кімнаті серед нескінченних конспектів в навушниках і обов’язково з щільно зачиненими дверима, поки в сусідстві відбувається все те, що має позначку «18+». Але я не думаю про це, кому взагалі подобається думати про подібне зі своєю мамою?
— Сьогодні… важливий день. — усміхається, каже трохи ніяково і я майже вірю, а точніше, взагалі не вірю, тому що важливий день у неї регулярно раз на пів року, а іноді вони навіть стикуються.
Два щасливих дні зустрілися і перетворилися на один дуже нещасний – ось така казочка.
— Добре, я буду поводитися тихо.
— Хес…
— Дуже тихо. Мам, будь ласка, в мене ще багато роботи. — кажу та очей не відриваю від конспекту, я жодного разу за весь діалог не подивився на неї, бо знаю що там, на її гарному обличчі, через яке і не скажеш що в неї вже девʼятнадцятирічний син.
Стоїть ще кілька секунд, моя спина вже починає плавитися від її погляду, але таки йде, наостанок закочує очі, я це точно знаю, усміхаюся.
Важливий день, а це значить, в нашому домі буде новий чоловік. Якщо чесно, мене це зовсім не хвилює, навпаки, залишатися вдома навіть спокійніше на випадок, якщо якийсь з джентельменів дозволить собі більше ніж дозволено. Мене мало хвилює особисте життя матері, вона жінка, яка в двадцять років залишилась одна зі мною на руках, з гидотним мною, який тільки й знав що їсти, спати, кричати, плакати, ходити повз горшка, їсти пісок і багато-багато іншого що точно не зробило би маму щасливішою. Я кажу за те саме жіноче щастя, за яке так кричать всі, оте, яке ховається за широкими плечима чоловіка і його товстим ч… гаманцем. Що міг дати матері я? Нічого із того, чого жадала її нещасна душа, тому зараз все що можу – не показувати зуби кожному чоловіку, який для неї «важливий день». Трохи замислююся про це, повертаюся до конспектів, тільки-но змушую себе хоча б трохи сконцентруватися на ненависній фізиці, відчуваю вібрацію телефона біля свого ліктя.
«Хес, приїдеш?»
І купа емодзі, які я, узагалі-то, ненавиджу. В житті мої емоції, частіше за все, можна прочитати точно як неонову табличку, але в смс не поставлю навіть дужки в кінці повідомлення.
«Сумніваюся, що це запрошення на чай.»
«Ага, це дещо гарячіше за чай»
І знову смайлики. Смайлики! Смайлики! Псують весь настрій, який я і без того намагався з себе видавити, тому що недостатньо. Цього хлопця, Рея, мені було недостатньо, як і ще з десяток таких самих. Здається, я починав плутати їхні імена і обличчя, такі однакові, навіть пози в сексі всім подобаються одні й ті ж самі.
На фоні дуже вчасно починає грати пісня про залежного від своєї дівчини хлопця, який так і прагне розірвати її тендітне тіло на шматки. Це і є істинне жадання людського тіла? Коли відчуваєш, що торкатися його замало, цілувати, дивитися, захоплюватися недостатньо, хочеться розірвати і залишити всі ці шматочки собі як трофей, як нагадування про тваринне бажання. Слухаю приспів і, здається, автор знає про що співає, тому що кожному слову вірю, більше того, відчуваю, але куди почуття ці діти не розумію, тому що Рей точно не підходив на місце того, кого я бажав зʼїсти через неймовірну пристрасть.
«Можу заїхати о шостій»
Піддаюся цьому швидкоплинному бажанню, про яке досі співають на фоні, відкладаю телефон і на наступні вібрації вже не звертаю ніякої уваги, не хочу псувати цей настрій недоречними емодзі з його сторони.
Конспекти завершено, відчуваю, як на моєму обличчі з’являється бридка посмішка, бо навіть тут моя жадібність дає знати про себе. Буду кращим. Мене побачать. Кидаю всі зошити та підручники в рюкзак, прибираю на столі, займає це не більше пʼяти хвилин, через які в моїй кімнаті знову зʼявляється мама, вся така гарна, тендітна, прекрасна.
— Хес, я наполягаю. — і тикає в мене гроші з трохи злим виразом, на що я тільки кривлюся.
— В мене є гроші, тож це програшний варіант, вибач, вибач. — жартівливо, що тільки більше її гніває, а мені тільки більше не хочеться йти з дому.
— Звідки в тебе гроші? — питає без особливої цікавості, швидше за все, просто щоб запитати, щоб не було цього дратівливого мовчання.
— Та то там, то там, якось так, потроху. — не дуже професійно відходжу від теми, на що вона закочує очі, але допит не продовжує, хоча я б все одно нічого не сказав. Навряд чи їй сподобається відповідь на кшталт: «Є багатий коханець, який платить мені за секс». В її очах я м’яка іграшка, цього забувати не можна, тому усміхаюся як можна миліше.
— Пообіцяй, що посидиш тут тихо і не будеш виходити всього лише дві години, благаю тебе. — опускає голову, наче від цього залежить її життя. Дві години. Піднімаю очі на годинник, який висить в мене над дверима – 14:50 – приблизно о пʼятій він піде, години на те, щоб доїхати до місця зустрічі з тим самим хлопцем, якого мені «недостатньо», вистачить, хоча, яке ще місце зустрічі, це просто ліжко в його домі.
— Обіцяю, клянуся всім що маю! — театрально розставляю руки як для обіймів, на що отримую легкий удар по голові.
— Ти нічого не маєш. — каже вже на виході.
— В мене є ти, а це вже велика удача. — З усмішкою дивлюся на її радісне обличчя, яке від моїх слів стає ще більш щасливим, і зачиняю двері.
Посидіти в кімнаті дві години не так вже й важко, але коли в цьому є потреба – зовсім інша справа, хочеться щось робити, чимось зайнятися, зʼявляється бажання навіть піти помити ненависний посуд, приготувати поїсти… поїсти! Треба взяти з собою хоча б якийсь йогурт! Але як тільки беру старт, торкаюся ручки, вона мов окріп, від якого відсахуюся, бо чую чужий голос у коридорі.
— Лара, вітаю. — тихо каже, лунає в цьому голосі усмішка, а після шурхіт паперу, точно букет.
— Вітаю. — звучить у відповідь. Тепер мені не вийти. Дві години, і я прекрасно розумію, що вони навряд чи будуть читати книжки. Чоловік, за голосом дуже молодий, прийшов до жінки з впевненістю, що вони в цій квартирі одні. Які ще можуть бути думки окрім сексу?
Сідаю на ліжко, тихо, щоб навіть ковдра не шурхотіла, обережно лягаю та дістаю з кишені телефон, який чудом поклав туди хвилин пʼять тому, інакше довелося б вставати, а точніше, провести ці дві години дивлячись на стелю. Для повної картини не вистачає навушників, але як же сумно згадувати, що залишились вони у кишені пальта. Німий крик. Дякувати богу, є хоча б телефон.
Вони там про щось базікають, обмін любощами, він соромиться зайти, вона сміється, він вибачається – все це дуже ніяково, від чого смішно стає вже мені. Лицемірно, нещиро, бо вже знаю що буде далі: той самий 18+, і стає ще сумніше, бо слухати цього я не хочу.
Вмикаю телефон: купа повідомлень у центрі сповіщень від одного й того ж контакту.
«Хес, приїжджай якомога раніше»
«Сумую»
«А ще я дуже хочу поговорити з тобою»
«Це важливо.»
Зітхаю. Намагаюся знайти в собі сили відповісти, екран за цей час декілька разів гасне, а я ніяк не можу налаштуватися на потрібний лад, бо зачепився за розмову у коридорі і не можу перестати слухати, тому що голос цього чоловіка на рідкість приємний, мʼякий, якийсь правильний. Що саме він каже не чую, але коли сміється, по моєму тілу мимоволі пробігають мурашки. Хочу подивитись, прямо зараз вийти у коридор, представитися, усміхнутися йому, потиснути руку та почути його ім’я. Залишаю повідомлення прочитаним, підходжу ближче до дверей, точно як збоченець підслуховую.
— Дуже радий бачити тебе, ти маєш прекрасний вигляд. — каже, здається, вже втретє. Чую як він хвилюється, як мама у відповідь по-дурному хіхікає.
Якщо чесно, я відчув легку радість. Невже вона нарешті знайшла нормального чоловіка? Стільки років очікування і таки не даремно.
— Я теж рада, будь ласка, проходь. — Чутно кроки, заходять, мабуть, у вітальню, не можу зрозуміти, але голоси вже не такі чіткі, і мужності аби відчинити двері мені не вистачає. Краще проігнорую цей надзвичайний інтерес та прямо зараз піду назад у ліжко, візьму телефон і…
— Ти казала в тебе є син, він вдома? — Ледве розбираю слова, знову тулюся до дверей, виглядаю зі сторони як маніяк, тут і гадати не треба, але хоча б так.
— Ні, його немає. — звучить так впевнено, що посміхаюся. Мама, насправді, дуже чесна, та тільки коли їй самій зручно казати правду, а зараз точно не найкращий момент для «так, він у сусідній кімнаті, тулиться до дверей щоб краще чути нашу розмову».
— Зрозуміло, це він? На фото.
— Так. Йому тут шість. — усміхається.
— А зараз скільки?
— Девʼятнадцять.
— Молодий. — так по-доброму каже, що мені стає соромно, хоч я і не зробив ще нічого поганого. Чомусь перебираю в голові всі світлини, які є у вітальні, на кожній я ще зовсім дитина, здається, найсвіжіша та, де мені сім.
— Кажеш як старий дідусь. — сміється.
— Ну, точно старший. — відповідає весело, а після вони знову мовчать. Про що розмовляли далі не чую, він каже надто тихо, вона відповідає не набагато голосніше, тож відлипаю від дверей, падаю на ліжко більш нахабно, бо тепер навряд чи почують, хоч і звукоізоляцію в нашому домі тільки обійняти та плакати.
Знову дістаю телефон: якісь повідомлення з ютубу, щось від погоди, звіт за тиждень: «ваш екранний час зменшився на 11%», але це не надто тішить, бо є місце, в якому мій час збільшився, – це дуже мені не подобається, а точніше, не подобаються наслідки, які вже дають знати про себе.
«Це важливо.»
І крапка для більшої серйозності, хоча я не можу бачити її інакше як сарказм.
«Звучить як сюрприз, а я їх не люблю. Щось сталося?»
Не надто обмірковую, пишу перше, що приходить в голову, відповідь отримую одразу, наче він сидів у нашому чаті весь цей час, але я встигаю смахнути в бік щоб вийти, побачити смс в центрі повідомлень і подумати, чи варто взагалі відповідати.
«Не можу писати про це, мені треба сказати особисто»
Посміхаюсь, бо уявляю з яким обличчям він це пише. Розумію, що відповіді не дочекаюся, тому заходжу в якусь гру, назви якої навіть не читаю, завтра замість неї буде інша, бо набридне і буде тільки засмічувати телефон набридливими нагадуваннями, – дуже схоже на те, що відбувається зараз в одному з моїх чатів. Не отримує відповіді цілих дві хвилини, і пише одразу:
«Як справи? Що робиш?»
«Нічого, в кімнаті сиджу, мама знову привела якогось чоловіка»
«Іноді здається, що вона їх для тебе обирає, так ретельно»
«Може й так, то що, думаєш варто закінчувати цей відбір у моєму ліжку?»
«Не думаю, в тебе вже є з ким ділити ліжко.»
«Чоловіків забагато не буває»
В кінці навіть дозволяю собі дужку – добре нагадування про те, що я приїду до нього через одну єдину причину, зрештою, ту саму, яка досі повʼязує нас один з одним – секс.
Нічого не відповідає, хоча бачу, як кілька разів починає щось друкувати, але безжально стирає. Виходжу з чату, повертаюся до ютубу, так проходе півтори години. Відео на будь-яких смак! Космос, риби, які вимерли мільйони років тому, розпад СРСР, якісь кліпи популярних пісень – все що завгодно! Та таке різноманіття набридає. Останнє відео дивлюся з перемотуванням, і, здавалося б, знайшов те що треба, з середини починається щось цікаве, як тут…
— Боже, Ален! Вибач! Зачекай, я зараз принесу рушник. — якийсь кіпіш змушує мене піднятися з ліжка, наважуюся навіть трохи відчинити двері щоб краще чути. І це не так страшно, настільки не страшно, що мужності вистачає й аби вийти з кімнати.
Мама на кухні, з вітальні теж чую якісь звуки. Навшпиньках підходжу ближче, одним оком заглядаю у кімнату, і як же мені пощастило, що він стоїть до мене спиною, голою спиною. Завмираю, розглядаю плечі, талію, світлу шкіру, яка здається мʼякою, волосся теж світле, а сонячні промені ніби змовились, так світять, що окрім нього в кімнаті не видно більше нічого, тобто, ні на що інше дивитися не хочеться, хоча навряд чи це провина нещасних променів. Я бачив багато тіл: різні фігури, кольори і відтінки, будь-які форми, та що завгодно, але те, що зараз у вітальні мого дому, наче вперше роздивляюся, наче ніколи раніше не бачив оголених тіл.
— Лара, все добре, не варто так хвилюватися. — чую усмішку в голосі. Повертається трохи вбік, а моє серце уходить не те що в пʼяти, воно вже у сусідів знизу, бо ще трохи і побачив би мене, а там сварка з мамою, з якою у нас «угода», сварка точно при ньому, а потім він піде, ніколи більше не повернеться… але яке мені діло. Чоловіків власної матері я ще не зваблював! Сумнівне зайняття.
— Залиш сорочку, або я дам грошей на нову…
— Дурниці, все добре, правда, заспокойся вже. — так лагідно каже, що і я заспокоююсь.
Виходе якась дешева драма з жахливого кіно: вона щось розлила на нього, він роздягнувся, далі між ними іскра пристрасті, яка спалює обох дотла, ну і, звісно, секс – саме такий сценарій, іншого не може бути. Тому я повертаюся до себе, так само навшпиньках, обережно зачиняю двері і знову німий крик, бо я міг взяти навушники, які зараз як ніколи потрібні! Сідаю на стілець, знову дістаю телефон, який від ненависті вже не хоче розпізнавати моє обличчя, налаштовуюсь на потрібний лад, але…
— Ларо, перестань, все добре. Дякую за вечір, мені вже час. — чую як потроху наближається, не поспішає, йде коридором дуже повільно, збирається піти. В цей момент моє тіло мов саме собі віддане, рухається точно не з моєї волі на балкон, звідти у сусідній, який був спільним для всіх мешканців поверху, і як завжди зустрічаю одного й того самого чоловіка, з яким вже як рідні.
— Ти куди біжиш? Обережніше. — по-доброму каже, коли я не надто ввічливо в нього врізаюся.
— Вибачте, містер Нозен, дуже поспішаю. До зустрічі! — останні кілька слів кричу зі сходів, спускаюся так швидко, що ноги болять. Хлопаю себе по кишенях: у лівому цигарки, у правому телефон.
Чого я хочу зараз і навіщо роблю це? Хіба я можу зазіхати на чоловіка матері? Звісно ні, і не буду, правда не буду, тільки на обличчя подивлюся, хочу розчаруватися і зрозуміти, що воно не в моєму смаку, а після забути про цю ситуацію.
Треба розчаруватися, треба розчаруватися — повторюю точно як мантру, і коли запалюю цигарку на порозі підʼїзду, теж думаю про це, а коли роблю першу затяжку, думка стає навʼязливою. Треба розчаруватися.
Така фігура і гарне обличчя не можуть існувати разом, обов’язково має бути щось одне.
Стою хвилину, дві, три, випалюю першу цигарку, ще трошки стою, чекаю пʼять хвилин, це починає нервувати. Невже передумав? Залишився щоб…
— Вітаю. — ввічливо звучить як тільки відчиняються двері підʼїзду. Я розумію, що не привітатися зі мною, який майже обіймає ті залізні двері, було б трохи дивно. Це все відбувається дуже швидко, кілька секунд, не більше. Він виходить дуже швидко, тому чітко відчуваю запах його парфумів: трохи солодкі, але дуже личать йому, а головне – обличчя, від якого я на секунду завмираю, бо розчаруватися в такому випадку просто неможливо.
— Вибачте! — кажу до того, як в голові зʼявляється хоча б якась думка. Зупиняється, повертається до мене, дивиться з німим питанням, з сумнівом оглядається, шукає когось, кого я міг би покликати замість нього, але він тут один, а я більше ні слова з себе видавити не можу.
— Ви до мене? — перепитує з підозрою.
— Так, у вас не буде цигарок? — Секунди три просто дивиться на мене, а потім швидко дістає з кишені пачку ротмансу, підходить ближче, простягає мені з більш дружнім виразом обличчя.
— Будь ласка.
— Дякую. Я вас раніше не бачив, давно тут живете? — намагаюся завʼязати найприродніший діалог з усіх, але надто поспішаю з питаннями.
— О, я тут поки що не живу. — усміхається, а я від подиву округлюю очі.
Що значить «поки що»? Щодо матері, виходить, він серйозний? Буде жити з нами? Він? Така інформація просто не хотіла засвоюватися в моїй голові, бо мріяти про секс з вітчимом – не найкраща ідея як на мене, а я обов’язково буду, з такою фігурою, з таким обличчям як його… інакше просто не вийде.
— Зрозуміло, а як вас звати? — Простягаю йому пачку назад, але залишаю відкритою, натякаю, щоб він приєднався. Роздивляється мої руки, кидає стрімкий погляд в бік парковки і таки бере одну, запалює, видихає. Кожен його рух такий граціозний, витончений, що відчуваю себе дурнем на його фоні.
— Ален, а вас?
— Адам. — кажу перше імʼя, яке приходить в голову. Простягаю руку, яку він з усмішкою стискає. Ніжна шкіра навіть на руках. Та переді мною чортова мрія!
— Що ж… приємно познайомитись. — трохи ніяково.
— А скільки вам років? — питаю байдуже, краще нехай думає, що я просто хочу підтримати діалог, а не жадаю дізнатися більше інформації про нього.
— Двадцять девʼять, а вам?
— Двадцять чотири. — киваю, усміхаюся якомога миліше, брешу і не червонію, але будь-яку інформацію краще змінити задля безпеки, на випадок, якщо він знає про мене трохи більше за імʼя та вік.
— О, виглядаєте дуже молодо. — усміхається, робить ще затяжку, бачу, що майже закінчив. Часу в мене не так багато, як хотілося б.
— Це все завдяки спорту, мабуть?
— Мабуть, що так. — весело киває.
— Якщо ви збираєтесь жити тут, не проти обмінятися телефонами? Буду радий допомогти при потребі. — найтупіша причина з усіх, що я міг вигадати. В його погляді бачу секундну підозру, яка швидко розбивається об мій добрий вираз обличчя. Як то кажуть: “Усміхнене обличчя не бʼють”, чи не так? А в мене наразі це єдиний захист.
— Звісно, дуже дякую. — дістає з кишені телефон, простягає мені. І отак в мене зʼявляється номер телефону нового чоловіка матері. Та я клянуся, нічого робити не буду, просто знаю, що рано чи пізно це закінчиться і вона знайде нового, а цього я заберу собі, покажу йому, як приємно може бути з чоловіком, а, можливо, навіть і не з одним.
— Ще раз, був радий знайомству, на все добре. — усміхаюся. Викидаю цигарку в урну, він робить те ж саме, бажає мені у відповідь гарного дня з таким невинним обличчям, що хочеться розплакатись прямо тут. Такий добрий і ніжний вираз, що не мріяти про нього у своєму ліжку просто нереально. Заходжу в підʼїзд, стискаю у кишені телефон як найцінніший скарб.
Чекати я вмію і обовʼязково дочекаюся.
Ми почали трохи спілкуватися, протягом першого місяця ініціативу проявляв тільки я, далі ж час від часу Ален писав мені першим. Він розповідав про Лару, одного разу навіть згадав мене, мовляв: «Вона чудова жінка, сподіваюся, знайду спільну мову з її сином». Я підбадьорював його, а він з полегшенням видихав. Наше спілкування – суцільна брехня, здавалося, він не знає нічого про мене справжнього, бо я змінював навіть такі дрібниці, як улюблені продукти. Я почав остерігатися, щоб не було жодного збігу зі справжнім мною, а коли він приходив, я без благань матері йшов з дому.
***
— Ти хотів би спробувати утрьох? — питаю на видиху, і разом з цим запитанням позбуваюся диму, струшую зайвий попіл в імпровізовану попільничку, від чого хлопець в моїх обіймах починає кашляти, бо трошки не туди видихаю.
— Утрьох? — здивовано, — Ніколи не думав про це, мені і тебе достатньо. — піднімається, сідає на коліна, залишає на плечах шовкову ковдру. У цигарковому диму він має дуже сексуальний, привабливий та гарний вигляд. Знову викликає бажання.
— Я познайомився з одним цікавим хлопцем. — Обережно торкаюся талії, легенько проводжу по ній, стискаю, йому це подобається, бо бачу, як тілом бігають мурашки.
— І хто він? — намагається приховати невдоволення за нещирою цікавістю, але я знаю, що ця людина надто жадібна. Беру телефон з тумбочки, заходжу в наш з Аленом чат, в якому останнє повідомлення було від нього, натискаю на фотографію, яку Рей довго роздивляється, а потім здивовано каже:
— Ален? Я його знаю.
— Звідки? — тепер здивований я.
— Ну… ні, особисто ми не знайомі, звісно ні, він же модель. Ти його не бачив? — кривить обличчя, відводить очі, через що почуваю себе дурником, але мого нерозуміння достатньо, аби він вихопив мій телефон і швидко ввів у пошук імʼя «Ален Рейєр», – запитів випливає як води в океані. Забираю назад, роздивляюся світлини, дуже різні: десь в нього коротке волосся, десь довге, ось він голий, ось в пальто й водолазці до самого носа, але… за два місяці він ні слова не казав. Хоча була тут і моя провина, надто затьмарений бажанням розум просто не дав сигналу «поцікавитись життям», у нас і без того були теми для обговорення, тож весь цей час я жив у незнанні.
— То як він тобі? — безпристрасне запитання, через яке більш ніж зрозуміло, що я вже все для себе вирішив, незалежно від його відповіді висновок буде один.
— Гарний, — лягає на моє плече, — але ти гарніший. — з награним розчаруванням.
Так, він гарний. Гарний, привабливий, сексуальний настільки, що той, хто зараз на моїх руках, ночами стає ним.
Два місяці мені знадобилося, аби стати його добрим знайомим Адамом, а мамі цих шістдесяти днів вистачило, аби втратити інтерес, тому що в нашому домі зʼявився новий «важливий день».
— Хес, познайомся, це Вінні. — каже ласкаво, дивиться на нього з ніжністю, а він на неї з обожнюванням. Знайомство зі мною – це абсолютно новий рівень, бо тих, хто знає мене особисто з її коханців, можна порахувати на пальцях однієї руки.
— Вітаю. — тисну його руку, усміхається. На перший погляд йому не менше пʼятдесяти, але при цьому зміг зберегти гарну зовнішність та статну фігуру, точно займається собою, інакше мама навряд чи б подивилася на нього.
Що я казав, памʼятаєте? Іноді щасливі дні стикаються і стають нещасними, але…
— Тож, ти кинула Алена? — питаю як тільки за Вінні зачиняються двері. Годину він був тут, годину я всі їхні нудотні любощі терпів! Питаю так, наче мені взагалі не цікаво, йду на кухню, беру якісь горішки, які незрозуміло звідки і скільки тут лежать, але треба чимось зайняти рота для більшої байдужості.
— Ні. — відповідає невпевнено.
— Е…?
— Я не знаю що робити, вони обидва мені дуже подобаються! — Іноді її наївності не було видно кінця, а іноді вона межувала з, вибач мені Боже, безмежною тупістю.
— Мамо, так справи не робляться, ти ж розумна дівчинка, а вони не твої іграшки.
Обери Вінні, обери Вінні, обери Вінні – майже злітає з мого рота, але обережність на першому місці.
— Так, я знаю, просто трошки почекаю, з часом все буде зрозуміло. — опускає очі, сама соромиться того, що каже, але вперто стоїть на своєму. Мої шанси знову зменшуються. Зітхаю, стенаю плечима і йду до себе, нічого більше не кажу, вона також мовчить.
«Ален, вітаю, зайнятий сьогодні?»
Пишу, як тільки зачиняю за собою двері в кімнату, ще секунди три гіпнотизую власне повідомлення, і, наче відчуваючи моє нетерпіння, воно відображається прочитаним.
«Вітаю, ні, сьогодні вільний, хочеш зустрітися?»
«Так, в мене вихідний, можемо випити кави або чогось смачніше»
«Минулого разу твоїм «смачніше» виявився дуже градусний ром, тож я краще кави»
Усміхаюся. Така собі спроба напоїти його розбилася вщент об «я знаю свою міру, мені достатньо». Такій правильності я тільки посміхався.
«Як забажаєш, тоді я надішлю адресу пізніше. О 17:00 нормально буде?»
«Цілком»
«Тоді до вечора»
На такі повідомлення він ніколи не відповідав, і зараз залишає просто прочитаним, але байдуже, бо я в приємному очікуванні, яке кожну нашу зустріч змушувало мене відчувати це солодке відчуття збудження, і я зараз кажу не про якусь там брудну хіть, ні, це такий собі душевний підйом, коли з кожним разом я відчував до нього не тільки фізичний потяг, а ще й моральний. Якісь його звички, що любить, а що ні, плани на майбутнє, щось з минулого, та все! Все це будувало його елегантне «я», яке неймовірно мене вабило.
За півгодини до зустрічі надсилаю йому якесь кафе, в якому ми ще не були. Прощаюся з мамою, яка все ще робить вигляд, що їй шкода, що вона згорає від сорому за свої дії, але я знав: вона нічого подібного не відчуває, їй подобається увага двох блискучих чоловіків, та я її не засуджую, бо розумію.
— Адам. — звучить замість вітання, сідає навпроти мене. А я досі не звик, за стільки часу зовсім не звик до цього імені.
— Ти вже тут. — радісно, тому що щиро радий бачити його, завжди гарного, завжди неймовірного. Він одним своїм існуванням змушував мої очі невідривно за ним спостерігати, та разом з тим я бачив, як його оточували й чужі погляди.
— Ти як? — усміхається, каже щось офіціантці, яка щасливо підбігає до нашого столу, починає крутитися та ніяковіти, коли Ален на неї дивиться.
— Добре, нещодавно дізнався дещо цікаве.
— М? І що це? — запитує, коли дівчина, отримавши замовлення з одним лише американо з льодом, йде.
— Чому ти не розповідав, що працюєш моделлю. — чи то питання, чи то твердження. Упираюся ліктями в стіл, вмощую підборіддя на кулаці, дивлюся на нього, а він дуже дивується, то ніяковіє, то лякається. Мовчить недовго, та перш ніж почати, видихає.
— Ти не подумай, я не навмисно приховував це, просто не люблю розмовляти про свою роботу.
— Чому? — щире здивування, бо я збрешу, якщо скажу, що не передивився всі його фотографії по двадцять разів, збрешу, якщо скажу, що не створив окремий альбом для особливо гарних, хоча що це я, вони всі, всі що я бачив в інтернеті – не менше як витвір мистецтва.
— Тому що я її не люблю. — тихо, ледве чутно, бо Ален не з тих людей, хто дозволяє собі плакатися через власні проблеми. Насправді, я купу часу витратив просто на те, аби він розповів, що в нього захворіла собака, і навіть після цього лунали десятки вибачень та «не бери до уваги, це вже мої справи». Тож зараз мені не можна випустити з рук цю дуже тонку ниточку.
— Впевнений, ти чув це багато разів, але на світлинах ти зовсім інший, — роблю невеличку паузу, продовжую, коли зустрічаємося поглядами, — живий.
— І що це значить? — з легким смішком. Офіціантка приносить каву, він дякує, усміхається, а вона мліє, але не затримується і швидко йде.
— Значить, що мені навіть трохи шкода, що я ніколи не бачив тебе таким, як на фотографіях. Наче камера – твоє продовження, вона любить тебе, а ти її. — так уважно слухає, що мені дуже хочеться сісти на вуха, казати і казати до тих пір, доки не змушу подивитися на мене таким поглядом, яким дивлюся на нього я.
— Такого мені ще точно ніхто не казав. — робить ковток, ховає очі. В житті він дійсно зовсім не такий, там такий вільний, від деяких фотографій навіть віє неймовірною пристрастю, а зараз переді мною дуже щирий, милий.
— А що ж казали?
— Всяке, що я гарний і привабливий.
— Ну, не без цього, звісно. — сміюся, він усміхається у відповідь.
Трошки тупенький, тому що тільки такий не побачить, якими очима я дивлюся та чому взагалі кажу всі ці слова. На самому початку я клявся, що це маленьке зацікавлення, він же чоловік мами, я не маю права, але поява Вінні розвʼязала мені руки настільки, що зʼявляються думки про більш впевнені дії.
— А ти… тобі подобаються? Мої фото. — питає так соромʼязливо, що я готовий вмерти прямо тут і зараз, про всяк випадок навіть перевіряю, чи не пішла з мого носа кров.
— Так, Ален, я передивився всі що є у відкритому доступі.
— Он воно як, тоді… може ти хочеш подивитися ті, яких ще ніде немає? В мене була фотосесія вчора, фотографії є тільки у фотографа і у мене. — я хочу накинутися на нього прямо зараз. Цей соромʼязливий тон зводить з розуму настільки, що у відповідь тільки киваю, боюся, що якщо відкрию рота, скажу не те що треба. Він точно збирав всю сміливість аби запропонувати мені це, а після сухого кивка починає сумніватися.
— Правда хочу. — театрально видихає.
— Добре, тоді поїхали, вони в мене вдома на компʼютері. — залишає на столі гроші за каву, киває офіціантці, яка весь цей час не зводила з нього очей, і ми виходимо. Його машина стоїть майже під самим кафе, я сідаю на пасажирське, він – на водійське. Мені вже доводилося гостювати в нього одного разу, я добре запамʼятав де він живе, і ні, я не сталкер, якщо забути про окрему папку з його фотографіями. Сталкер зовсім трошки.
— Як Лара? — питаю, коли виїжджаємо з парковки. Він чомусь не квапиться відповідати, уважно слідкує за дорогою, замислюється.
— Добре, але я думаю нам краще розійтися.
— Що?! — мимоволі виривається надто емоційно, але не радісно, а шоковано. Звісно, чути таке я навіть надто радий, але не встигаю перемкнути свої емоції і виходе якось налякано.
— Не думав, що ти так відреагуєш. — зі смішком.
— Скільки ти мені розповідав про неї, очевидно я буду шокований. В чому справа? — а у самого в голові крутиться тільки одна думка: «Невже дізнався про Вінні?», хоча, до речі, його звіти Вельнаннуел, при одній лише згадці сміятися хочеться, але стримуюсь.
— Ми надто різні, вона чудова жінка, але з самого початку наші стосунки трималися лише на цікавості, яка ніяк не рухалася далі. — каже так вільно, що мені вдвічі приємно. Те що каже – музика для моїх вух, його довіра – насолода для моєї душі.
— Це дуже прикро, але я радий, що ти не надто засмучений. — усміхаюся, хоч і зовсім не вмію підтримувати людей, а він розслабляється.
— Не засмучує, тому що, насправді, зараз є дехто, хто мені до душі. — з дуже ласкавим обличчям каже, але для мене це як грім серед ясного неба. Одразу стає так неприємно, серце пропускає дуже болісний удар. Невже я приділяв йому замало уваги? Невже я… зрештою, не підходжу?
— Он воно як, і хто це?
— Ох, ну… це нова людина, ми нещодавно познайомились. — я ще й недогледів! Більше мені сказати було нічого, будь-які слова вмить втратили сенс, я дуже засмутився, дійсно шкода, що він таки не побуває в моєму ліжку, бо можливо, його мені б було достатньо?
В мовчанні доїжджаємо до дому Алена, залишає машину на парковці, потім піднімаємось на сьомий поверх, мене знову зустрічає ця простора, біла, затишна квартира, але жоден з її переваг зараз мене не тішить. Хто йому подобається? Чому це не я, чому не я?
— Адам. — Можливо, мені варто було проявити більше наполегливості? — Адам. — Одразу сказати, що він мені сподобався, начхати на матір, яка одразу ж знайшла собі нового. — Адам!
— А? — згадую, що зараз це моя роль. Всі думки залишаю на потім, не дуже хочеться своїм кислим обличчям псувати йому настрій, тому усміхаюся, коли він простягає мені склянку апельсинового соку. Вже запамʼятав, що це мій улюблений.
— Ходімо. — хапає за запʼястя, а я дуже боюся, щоб від таких дій в мене не встав член, розумію, що він це без будь-яких думок робить. На фоні моєї шкіри його рука така бліда, як порцеляна, і в моїй голові лише одна думка: «Як сильно треба кусати, щоб лишився помітний слід?».
Веде у свою кімнату, швидко вмикає ноутбук, вводить пароль, відкриває потрібну папку, у якій більше ста файлів. Більше! Ста! Файлів!
— Ого… — перше, що виривається, а він сміється.
— Це найкращі, їх було близько пʼятиста. — а на цих словах моя щелепа майже падає на підлогу.
Насправді, я в цьому… взагалі не тямлю! Тож, мабуть, це нормально, зробити стільки фотографій. Скільки ж годин для цього потрібно? Починаю гортати, помітно, що тут лише найкращі, бо на кожній обличчя як на підборі, пози хоч і різні, але кожна гарна, а піджак на оголене тіло, яке, на жаль, можу бачити тільки на фото, – моє блаженство зараз. Намагаюся контролювати жадібність в своїх очах, але з кожною новою світлиною її стає все більше, як і бажання обережно закрити цей дорогущий ноутбук, обережно відкласти його вбік, і не дуже обережно накинутися на цього чоловіка, як щасливий пес на свого господаря.
— Ален, вони неймовірні. — починаю гортати портретні кадри, де його очі то в камеру спрямовані, то кудись в бік.
— Тобі подобається? — перепитує з усмішкою.
— Так, ти… не знаю чи можу підібрати відповідні слова аби описати, наскільки ти гарний. — якось мимоволі кажу тихіше, просто надто зацікавлений переглядом фотографій, але після цих слів ловлю його здивований погляд. Завмирає, дивиться так, ніби побачив щось на моєму обличчі, а ці його очі змушують мене трохи ніяковіти. Хоча чи були очі винні? Чи він сам.
— Слухай… те, що я казав раніше. — опускає голову, навіть не на фотографії дивиться, а просто кудись вниз.
— М?
— Людина, яка мені подобається … це ти. — стискає кулаки та піднімає таки свої блакитні очі на мене, дивиться так, немов в душу заглядає, з острахом, очікуванням, цікавістю, але я втрачаю таку навичку як «розмовляти», назавжди чи ні – не знаю, та зараз точно не можу сказати ні слова, тому що звучати зараз не ті прокляті букви мають, які вирішують не так багато, як дії. Дії.
Мені вистачає якихось пару секунд, аби торкнутися його шиї і притягнути до себе. Нарешті ці вуста можу відчути на смак, вуста, які спочатку не рухаються зовсім, але розслабляються під моїми наполегливими діями. Відчуваю смак ненависного американо, його ніжні губи, які досі мені ось такими тільки снилися, те, як язиком проводить по моєму піднебінню, сплітає з моїм. Дуже волого, від того гучно, і звуки ці швидко викликають сильне збудження, маленький відсоток якого я відчув ще на моменті його зізнання. Під моїм напором лягає на диван, я зверху, проводжу рукою по животу під його футболкою, від чого він ледве чутно стогне у поцілунок, обіймає мене за шию, плутає моє волосся зі своїми пальцями. Якщо чесно, ніколи ще я не відчував подібного. Настільки приємно від якогось нещасного поцілунку, легких дотиків, силу яких контролювати вже не можу і іноді надто сильно тисну, через що він ойкає.
— Адам, не треба, зупинись, це неправильно. — жалібно каже мені у вухо, коли притискає обіймами до себе ближче, але тут же чую рваний видих. Слухати це імʼя не дуже приємно, наче кличе когось іншого, а я хочу, аби він казав «Хес», хочу, але і правду сказати не можу.
— Чому неправильно? Невже тому що ми хлопці. — на видиху, звучить кудись йому в шию, яку одразу кусаю, зализую, кусаю вже сильніше, щоб подивитися, як же виглядають мої сліди на його тілі?
— Ні, ні… я маю розлучитися з Ларою для початку. Вибач. — відштовхує, відвертається, ховає від сорому очі і приводить до ладу дихання, але я до тями ніяк не можу прийти.
Тобі не треба розлучатися з нею, вона вже давно знайшла нового. — дуже хочу сказати, майже виривається з усією правдою яку до цього приховував, але стискаю кулаки. Вдих, видих. Я ще не в порядку.
— Ні, не вибачайся, це я винен, щось мені трохи зірвало дах. — як доказ, великим та вказівним пальцями тру перенісся, але ніяк не можу прийти в норму. Вперше я не розумію, що робити з цим клятим збудженням, вперше воно сильніше моїх думок.
В той день я не пам’ятаю як попрощався з ним, як повернувся додому, де у вітальні дуже мирно сидів Вінні. Тоді я вперше відчув ненависть до нового чоловіка матері. Як вона могла зробити це? Зрадити когось настільки прекрасного, як? З одного боку я був вдячний за той шанс, що мені випав, але, все ж таки, мене дуже хвилював стан Алена. Це змушувало тонути в постійних внутрішніх конфліктах. Насправді, я просто хотів його трахнути, здавалося, когось настільки гарного мені буде достатньо. Це ж добре, можна не обмежувати себе якимось статусом стосунків, немає потреби бачитись раз на день, постійно писати як одне за одним сумуємо – зручно, хіба ні? Але я забувся, тепер я хотів бачити його, сумував, пропонував зустрічі, та не задумувався над причинами, просто трахнути вже було недостатньо, я був щасливий дивитися в його блакитні очі, розмовляти з ним, відчувати хвилювання від випадкових дотиків.
На наступний день Ален приїхав, а я, втративши всю свою мужність у справах, які стосувалися цього чоловіка, пішов з дому, а коли повернувся, побачив пригнічену матір на кухні, з бокалом її улюбленого, червоного вина. Не знаю чи розповіла вона йому про Вінні, чи видала свою зраду в пориві емоцій, але заспокоївши її, тим ж вечором отримав повідомлення від нього.
«Я хочу побачити тебе і поговорити»
«Я хочу побачити тебе», а друга частина вже не мала сенсу. Лише через це розумію, що діалог, швидше за все, буде приємним. Назначає час на завтрашній вечір після своєї зйомки, і я ці півтора дня знаходжусь в неймовірно тривалому очікуванні. Біда пройшла повз, від матері він більше не дізнається про мене, єдине джерело правди – я сам, та чим ближче наша зустріч, тим менше мені хотілося розкривати себе, бо його реакцій в моїй голові мільйони: розлючених, засмучених, злих та жодних хороших. На наступний ранок до матері приїхав Вінні, її пригнічення як і не було, це тішило мене, допомагало відчувати не таку сильну провину перед нею та Аленом.
«Хес, зустрінемось?»
Несподіване повідомлення від Рея, його контакт я давно видалив, тому над чатом тепер красувався лише набір цифр – ще одна невирішена проблема, з якою варто було розібратися.
«У мене зустріч увечері, о третій годині підійде?»
«Цілком! Я надішлю адресу»
Відправляю єдиний смайлик, який є в моїх нещодавніх, той самий, яким користуються всі чоловіки 40+, особливо у яких є діти – палець вгору. Хоч я і пролітаю за всіма категоріями, ні чоловік, ні батько, але це єдине, чим можу заміняти словесну відповідь.
Через годину отримую адресу: не надто далеко від його дому, але не можу зрозуміти що це та де це, житловий будинок без кафе, без готеля, нічого. Кривлю нерозуміння, швидко вдягаюся, бо поки розглядав і намагався зрозуміти що воно та де, час наче в два рази прискорився.
Прощаюся зі знову сяйною матірʼю, добираюся до того місця дуже швидко, бо памʼятаєте про моє фінансове становище? Гроші мого коханця – мої гроші, а куди я зараз їду? До свого коханця, який дуже турботливо викликав мені таксі. Навіть трохи шкода розривати з ним стосунки, але розуміння, що він досі присутній в моєму житті – сильний дискомфорт. Я знайшов декого цікавіше. Знайшов декого, кого хочу бачити не тільки в ліжку, а і поруч з собою у звичайному житті, у цій безмежній рутині, дзвонити якщо сталося щось радісне або погане, розповідати все що заманеться. Душевний спокій – ось як я можу описати Алена.
— Дякую, гарного дня. — усміхаюся таксисту. Виходжу з машини, з якої висадили мене прямо під потрібний підʼїзд, бо Рей вже чекає, киває коли бачить мене, усміхається, не каже ні слова, запрошує мене зайти і я заходжу.
Піднімаємось на другий поверх, відчиняє найгарніші з усіх що є на поверсі двері, заходить першим у білосніжну, неприродньо світлу квартиру. Жити в такій навряд чи можна.
— Зміна обстановки? — запитую зі смішком, заходжу слідом.
— Хес, я дуже скучив за тобою. — підходить ближче, обіймає за шию, тягнеться аби поцілувати, але вчасно затикаю його порив долонею.
— Послухай, я приїхав не для цього. Поговоримо?
— Поговоримо після справи. — посміхається. Знімає з мене кофту, залишає її на підлозі коридору, під його натиском роблю декілька кроків назад, зачіпаю все на своєму шляху: якась полиця, квіти на підлозі, дзеркало, тільки і встигаю озиратися назад, поки разом не падаємо на якийсь диван.
— Рей, ніякої справи не буде, я хочу припинити це.
— Боже, не кажи дурниць. — Добирається до ременя, возиться з ним достатньо довго, аби я стиснув його зап’ястя та змусив подивитися на себе.
— Це не дурниці, я приїхав завершити це все.
— Адам? — голос ліворуч. Ви ж вже зрозуміли хто це кличе мене? Єдиний чоловік, який звертається до мене так, єдиний, через кого я можу відчути такий ступор, як зараз. Клац, і в голові жодних слів, жодних букв.
— А, точно. — каже Рей. Встає з мене, підходе до тумбочки поруч з диваном, бере з неї камеру і наводить обʼєктив на мене, — Уявляєш, Хес, ми з ним все ж таки знайомі. — і тільки в такій неймовірно жахливій ситуації згадую, чим заробляє собі на хліб цей хлопець. Фотограф. Тепер все стає на свої місця, відчуваю себе настільки не в своїй тарілці, що навіть нудить.
— Хес? Невже ти… син Лари. — не звучить як запитання, нічого в цих словах не звучить, все бачу на обличчі, яке шоковане, дуже засмучене і розумію, що бачити я цього не хотів і не хочу.
— Ален, все не так, будь ласка, не надумай собі нічого. — Встаю з дивану, підходжу ближче, обережно торкаюся його руки, цей дотик він відчуває як щось дуже небажане, бо швидко відсторонюється.
— Що не надумувати? Що в цій ситуації я можу надумати? — робить ще кілька кроків назад, кривить слова, але тепер виглядає спокійно, лише голос зберіг крихту емоцій.
— Ох, то он які у вас стосунки, що ж… — каже Рей, залишає камеру там, де взяв, граціозною ходою йде до дверей і звідти додає, — Погуляй, моє прекрасне щеня, все одно повернешся до мене. — з посмішкою. Кожне його слово Ален слухає дуже уважно, а коли за Реєм зачиняються двері, найнеприємніша розмова в моєму житті продовжується.
— Ти приїхав до нього? — байдуже.
— Ні! Тобто, так, але я приїхав, аби закінчити наші з ним стосунки, хоча там і стосунків ніяких не було! Я хотів… щоб був тільки ти, Ален. — Не знаю що потрібно казати в таких ситуаціях, намагаюся підбирати слова, але нічого не виходить, здається, кожен звук з мого рота для нього нещирий.
— Чому ти збрехав мені? Навіщо, Хес? — майже жалібно, бачу, що все це дуже його розчаровує і засмучує настільки, наскільки я не хотів бачити таких його емоцій. Будь моя воля, до кінця життя тримав би ту правду у собі, та мені вже було б простіше змінити імʼя, зробити якісь підроблені документи, аніж вимовити: «Я син жінки, з якою ти зустрічався».
— Я не думав, що… все зайде так далеко. — кажу тихо, понурюю голову і тому не знаю які зараз на його обличчі емоції, але факт залишався фактом, ніякої радості там не могло бути.
— І тому вирішив, що можна мені брехати, тому… чекай. — робить паузу, через яку я не стримуюсь та піднімаю на нього очі, хоча краще б не робив цього, краще б дивився на ту кляту підлогу до кінця свого життя, бо мені важко описати емоції, які виражає його обличчя – це було розуміння, від якого з’являлося неймовірне розчарування.
— Ален…
— Ти вирішив, що таким чином зможеш розсварити мене з Ларою? Закохав у себе, аби я пішов. — хочу істерично кричати наскільки він помиляється, але мовчки ковтаю величезний ком, роблю декілька невпевнених кроків в його сторону, а він стільки ж назад.
— Ні, ні, все не так.
— Ти справді сподобався мені, з самого початку я був щирим, відчував неймовірну провину за те, що мене тягне до іншої людини, не дивлячись на наявність дівчини, докоряв ще й за те, що ти хлопець, мені було так важко, а ти… весь час брехав мені, грався. — і ніяк спростувати я цього не можу. Брехав? Так, немає виправдовувань. Грався? Так, я бажав його лише у своєму ліжку, а коли в очах Алена горіла невинність та ніяковість, моє жадання ставало тільки сильнішим, і це була істинна хіть, більше нічого. Так було.
— Ти теж подобаєшся мені, вся ця ситуація така дурна, я розумію, але в мене немає ніяких корисливих цілей, пробач і, будь ласка, тільки не відвертайся від мене, ти дійсно дуже мені подобаєшся. — знову очі в очі. Не знаю що шукаю в його погляді, але бачу миттєву втому, бачу, що думки його не відпускають настільки, що слухає через слово, то опускає голову, то відводить погляд, то знову на мене дивиться, і в якийсь момент це все зникає. Холодне обличчя, від якого по моєму тілу пробігають мерзенні мурашки, дарує гидотне відчуття зими, а я ненавиджу морози.
— Ситуація дійсно дурна, тож краще закінчити доки все не зайшло занадто далеко. — Бере з тієї ж тумбочки свої речі, закидає на плече рюкзак, йде до виходу, а я нічого не роблю, так і дивлюся в ту підлогу поглядом, яким не бачу нічого. Чую, як зачиняються двері, після чого в квартирі стає тихо настільки, що давить.
Запаморочення, легка нудота, але навряд чи винна тиша, та й підлоги тієї я не бачу, бо незвично туманно. Той ком в горлі нарешті знайшов вихід у вигляді сліз. Більше за все я не хотів такого висновку, але цього не уникнути, сказав би правду, чи продовжив мовчати. Запамʼятай, моя дурна голова: всі таємниці рано чи пізно стають вочевидь, приховувати щось вічно не зміг ще ніхто, а якщо думаєш, що ти єдиний в кого це вийшло, впевнись, що твоєї правди дійсно ніхто не знає.
Місяць. Другий. Третій. Надворі зима, діти бавляться в сніжних сугробах, чоловіки змінюють шини на зимові, а я наче Белла з сутінок: дивлюся у вікно, спостерігаю за життям, що лине повз мене, з кожним днем все сильніше ненавиджу себе за це. Я втратив спокій, а кожен візит Вінні супроводжується для мене агресією. Мама почала хвилюватися, запитання «як твої справи?» звучить в нашому домі частіше за дзвін келихів для вина, яке вона так любить, а мені нічого було відповідати. «Все добре» – вісім букв, які ніяк не відображалися на моєму обличчі. Не добре.
Я помилився, думав, що якісь там стосунки не для мене, що вистачить людини у ліжку без збереження контактів, без зайвих зустрічей та ярликів.
— Хес, куди ти? — питає матір, коли застає мене в коридорі напів вдягненого.
— Погуляю.
— Холодно на дворі, нормально одягнувся?
— Ага. — відповідаю перед тим, як двері з гуркотом зачиняються.
Давно вже гуляю до однієї і тієї ж самої адреси, знаю, що набрид до нудоти, але не можу інакше поки відчуваю, що є якась краплина надії, хочу нею користуватися поки бачу, що і він в ці зимові, холодні дні ходить один.
— Ти заблокував мій номер і не лишив мені вибору. — відчиняє двері, мовчить, тому рота відкриваю першим. Мовчки відходить в бік, впускає мене, як завжди, бо я знову вдягнений дуже легко, від чого тремчу як листя на сильному вітру. Знову зробить мені чаю, сяде поруч, створить ілюзію комфорту, змусить на якісь жалюгідні секунди уявити, що все так: тиша і спокій, ми разом, а тих помилок і не було.
— Я втомився, Хес. — голос звучить дійсно втомлено, а я знову відчуваю лячний кінець, як, зрештою, і завжди.
— Я теж. — лягаю на складені руки, вказівним пальцем зачіпаю його білу футболку, спостерігаю, але ніякої реакції. Страшно.
— Якщо прийдеш ще раз, я переїду.
— І там тебе знайду.
— Тоді буду тікати, поки не відчепишся. — зі смішком, недобрим таким, дуже мерзенним, йому таке не пасує.
— Я кохаю тебе. Будь ласка, дай мені показати, як сильно ти подобаєшся мені.
— Ти вже показав, мені вистачило. — Встає, підходить до вікна, відчиняє його, на кухні вмить стає холодніше, бере з полиці цигарки, запалює одну, вдихає, видихає, майже одразу починає тремтіти від холоду, але я знаю, що моїх речей він не візьме, тому йду у коридор, знімаю з вішака якусь його курточку, приношу і він без прирікань приймає.
— Яка ж ти горда пташка, Алене. — упираюся долонями в підвіконня так, щоб між моїх рук був він, якого ця близькість не змушує ніяковіти. Видихає дим вниз, роздивляється мої або свої ноги. Мовчить, я теж мовчу, просто дивлюся на це обличчя, яке мені не достатньо бачити кожен день, воно ще й приходить в мої сни.
— Мабуть, що так, але ця гордість допомагає мені уникати багатьох помилок, шкода, що її немає в тебе. — з посмішкою.
— Я жертвую нею, аби повернути тебе.
— Набридло.
— Знаю. — наближаюся, нахиляюся, і ще, наче не помітив.
— Мені вже нічого казати тобі.
— Але ти постійно щось знаходиш. — ще трошки ближче, він не дивиться на мене, не бачить, як уважно спостерігаю за його вустами, які він то кусає, то легенько облизує. Не втримаюсь, начхаю на все і поцілую.
— Тишу ненавиджу сильніше. — залишає недопалок в попільничці, відштовхує мене, йде у бік кімнати, але моє тіло реагує на це трохи швидше, хапаю його за лікоть та обережно повертаю до себе.
— Ален, я благаю тебе, припини. Що мені ще зробити, щоб ти повірив мені? — мовчить, дивиться на мене з таким сумнівом, що вірю в якусь прозору надію. Підходжу ближче, обережно, як до всіма покинутого кота з вулиці, такі бояться людей, бо частіше за все проживають не найкращі дні, та й викинутими виявляються точно не від хорошого життя, і зараз це він, кіт, який прогинається в спині, коли намагаєшся погладити, який шипить, коли наближаєшся, який ненавидить людей, але жадає уваги. Я не знаю чиєї уваги хоче Ален, але не бажаю бачити на ньому чужі сліди.
Я полонений пристрасті і, мабуть, клятий німфоман, але поруч з ним все це набуло іншого сенсу. Втрачаю розум від того, наскільки сильно хочу торкнутися його шкіри, поцілувати кожен міліметр тіла, а насолодитися збудженим виразом обличчя хочу до зірочок в очах, але є одне “але”: зараз це не просто тілесні любощі, тепер це особливий звʼязок між нами, діалог двох тіл.
Опускає голову, дивиться на мою руку, якою досі стискаю його лікоть, не відштовхує коли роблю ще один крок, не тікає, вільною рукою торкаюся щоки: бліда, прохолодна, ніжна.
— Залиш мене нарешті в спокої, невже ти не бачиш, що я не можу відштовхнути тебе. — пошепки, настільки жалібно, що майже плаче, але відштовхнути дійсно не може. За три місяці жодного разу мене не вигнав, не зачинив двері перед моїм носом, впускає, мовчки сидить, курить, слухає мої плаксиві розмови, іноді навіть заварює чай, і так було майже кожен день, тому що я боявся пропустити хоча б один.
— Після того як ти зʼявився в моєму житті, думаєш, я здатен на це? Залишити тебе? Ален, мені простіше вирвати собі язика.
— Навіщо тобі виривати язик? — зі смішком. З таким, якого я вже три місяці не чув, знову зʼявляється надія, яка відображається на моєму обличчі у вигляді щастя.
— Щоб більше не казав усіляких дурниць і взагалі не розмовляв. — усміхаюся у відповідь. Моя долоня досі на його обличчі, гладжу щоку великим пальцем, це привертає його увагу, піднімає очі. Різниця між нами не надто велика, сантиметрів десять, але ми дуже близько, тому дивиться знизу вверх, ось такий його погляд, щирий, невинний, діє на мене як міцний алкоголь. Не даю йому подумати над продовженням розмови, все одно всі вони за останній місяць не мають сенсу.
Я катую нас обох своїм відчуттям провини, благаю його повернутися, а він іноді дає відповіді, всі варіації яких вже напамʼять знаю, бо три місяці, з яких я не пропустив жодного дня, сиджу на його кухні. Не даю йому подумати над новою відповіддю, бо цілую раніше, ніж з його вуст вилітає хоча б звук. Цілую і не відчуваю з його сторони небажання, не відштовхує, дозволяє торкатися себе, дозволяє відчути смак табака, дозволяє притягнути себе ближче, упирається долонями в мої плечі, а я міцно тримаю його за щоки, з кожним його видихом стає тяжче, а мій язик нахабніше. Кусаю губи, то свої, то Алена, вже сам плутаюсь, бо тілом пробігає приємний жар. Я хочу його і тілом і душею. Хочу єднання, особливого звʼязку, а він цьому не противиться, що ще більше зводить з розуму. Опускаю руки нижче, тканину футболки на його талії стискаю до болю в долонях, щоб трошки прийти до тями, не скоїти нових помилок, а він обіймає за шию, не розриває поцілунок, дає згоду на все те, що крутиться в моїй голові з того самого “щасливого дня”, з того самого «Боже, Ален! Вибач! Зачекай, я зараз принесу рушник».
— Не поспішай, Хес. — нарешті чую своє справжнє імʼя цим голосом на видиху, рвано. В таких умовах не поспішати не виходить, хоч і розумію, що насолоджуватися набагато приємніше повільно, ловити кожен рух та подих.
— Ти знущаєшся. — пошепки зі сміхом кажу йому в губи, а він невпевнено киває. Робить кілька кроків назад, веде мене за собою, а точніше, я просто йду слідом, тому що ні на міліметр не хочу від нього відходити, притуляю його до себе сильніше.
— Щоб ти знав, я досі ображений.
— Знаю, але я ніколи більше не буду так розчаровувати. — Цілую шию, кусаю, від чого він ледве чутно стогне, стримується, а коли стає складніше, зовсім затуляє рот долонею.
Тож, наскільки сильно потрібно вкусити? Відсторонююсь, роздивляюся почервонілу шию і того ж кольору щоки, а очі дивляться кудись вбік, через що мені доводиться насильно повертати його до себе. Легенько стискаю підборіддя, зустрічаємося поглядами, та саме зараз розумію справжнє значення слова “пристрасть”.
Тепер розумію, чому той хлопець з пісні так жадав своєї коханої, що хотів розірвати на шматки її тіло, вважав це швидкоплинною хіттю, яка сьогодні-завтра забудеться як і все що не має ніякого значення, але у висновку тільки більше в цьому тонув. Як і я зараз, дивлюся в ці блакитні, туманні очі, сам себе боюся.
— Обіцяй.
— Обіцяю, Ален. — пальці вже самі нащупали край його футболки, яку повільно знімаю, через що на секунду доводиться відірватися від його вуст, але навіть ця секунда здається мені вічністю. Була б моя воля, приклеїв би його до себе, помер би в один день з ним, ліг би в один гроб. В моїй голові це більше було схоже на неконтрольовану залежність, але він тільки ширше простягає руки, дозволяє до болю себе обіймати, кусати до крові свої мʼякі губи.
В деяких ситуаціях ніяких слів в голову не лізе, або вони просто зайві, як зараз, коли мої пальці дуже професійно пораються з ременем його брюк, коли знову доводиться розірвати поцілунок, аби і самому цей набридлий одяг стягнути. Як же приємно бачити в його очах очікування, те, як роздивляється мене, як ледве помітно закусює нижню губу, а я потроху втрачаю від цього залишки свого жалюгідного розуму.
— Скажи мені, чи перший я хлопець у твоєму ліжку? — питаю, посміхаюся, нагинаюся до нього, кусаю плече, він важко видихає від моєї ваги, але все ж обіймає за шию так міцно, не залишає вибору окрім як лежати ось так, нерухомо в його обіймах.
— Так. — тихо відповідає, у саме вухо шепоче, а я від цього гарячого дихання забуваю як дихати. На секунду завмираю, потім з’являється ідея, подібна моєму стану, божевільна, дурна. Встаю з ліжка, а він, упираючись на лікті, спостерігає як ходжу по кімнаті в пошуках чогось, йду на кухню і повертаюся зі своїм рюкзаком.
— Що там? — питає зі здивуванням, точно не очікував, що перервуся в такий момент, що зможу це зробити і, насправді, він матиме рацію. Нестерпно. Нестерпно! Нестерпно! Але задля великої мети витримую та знаходжу потрібну річ, повертаюся до ліжка, ловлю його трохи шокований погляд і посміхаюся.
— Якщо боїшся, можеш уявити, що я жінка. — тепер сам роздивляюся предмет у своїй долоні. Помада червона, як свіжа кров, чужа, точно не для мене, але для нього. Кожен колір його, а червоний на блідій шкірі Алана лише в моїй голові виглядає як рідний, а що буде наяву?
— Що за дурня. — каже зі смішком, звучить трохи істерично коли кидаю на підлогу ковпачок. Наношу помаду на свої губи, абсолютно точно виходить криво і навряд чи привабливо, але коли повертаюся у ліжко, залишаю легкий чмок на його губах, відсторонююся, аби подивитися і бачу картину, яка якщо сниться, то точно до вологої білизни. Червоний змазаний колір на його губах і серйозний погляд. Клац. В цей момент можна було почути, як щось в мені зламалося. Багато разів цілую шию, залишаю багато слідів, але вже не зрозуміло червоні вони, бо кусаю надо сильно, або через помаду. Він стогне, чіпляється за моє волосся, тягне його в різні боки, а коли опускаюся вниз, в його голосі починає звучати паніка.
— Хес, що ти збираєшся робити… зупинись… — та я не можу. Бачити, як на його тілі залишаються мої поцілунки, бачити, як він вигинається, чути кожен його подих.
Не можу зупинитися, хоч і помади вже не вистачає, на грудях був останній помітний поцілунок, далі якісь жалюгідні залишки, а коли роздягаю його повністю, коли доходжу до місця, від якого він більше контролювати себе не може, то забуваю про все. Головне у цій справі взяти член повністю, одним разом, щоб все горло собі роздерти і почути цей видих страху, відчаю, шоку. Одне діло, коли це робить дівчина, і зовсім інше між своїх ніг бачити хлопця. Я розумію, тому його реакція ще більше збуджує.
— Хес! Хес! Не треба! — благає, але разом з тим дихає так рвано, а значить я працюю у правильному напрямку. Трохи інтенсивніші рухи змушують його стогнати голосніше, казати щось нерозбірливе, але спроби мене зупинити виглядають так жалюгідно і нещиро, не вірю. Зупинюсь, якщо його голос буде не таким солодким, якщо дійсно всього цього не захоче, а це точно не зараз, точно не тоді коли не знає куди подіти руки, стискає ковдру так, що майже чую як вона шелестить під його пальцями. Вигинається, дихає часто-часто, а коли гладжу його стегна, здригається. Вперше робити це мені самому приємно і хочеться. Вперше я готовий віддавати, а не тільки приймати.
— Не треба? — дражнюся, сідаю на його стегна, але вагою сильно давити не хочу, упираюся колінами в ліжко так, що ноги починають ледве-ледве трястися. Він лежить піді мною, спочатку не знає куди подіти свої прекрасні очі, але коли проводжу по його грудях долонями, ловлю дуже туманний, впевнений погляд.
— Ти хочеш дійти до кінця? — несподівано серйозно та наче зовсім не дихає в цей момент.
— З тобою, Ален, я хочу залишитися і після кінця. — відповідаю так, як він і питає, з усією серйозністю що маю, з усією відданістю і… коханням.
— Тоді зроби вже те, що зібрався. — чую легке невдоволення, разом з яким неочікувано звучить нетерпіння, через що в мене виривається смішок. Нагинаюся, залишаю легкий чмок на його носі, але на цьому солодкі та милі моменти закінчуються.
Декілька різких рухів і він, трохи переляканий від неочікуваності, на моїх колінах. Дуже близько, шкіра до шкіри настільки впритул, що боюся, аби не відчув мої мурашки як свої власні. Залишає руки на моїх плечах, доки я своїми дуже нахабно стискаю сідниці, мʼякі, дуже ніжні, я б хотів сказати, що це особливість, але він модель, і так, він особливий.
— Якщо чесно, я вперше відчуваю такий мандраж. — з усмішкою кажу, засовую в його рот вказівний і середній пальці, які він дуже вульгарно облизує, але в його виконанні навіть ця вульгарність елегантна. Прекрасний. Чарівний.
— Якщо чесно, я вперше відчуваю щось у собі. — каже вже після того, як я, врешті-решт, починаю робити те, заради чого ми всі тут зібралися, еге ж? Тихий видих обпалює мою шию, через що прискорююсь, через що і він починає стогнати.
— Алене? Нумо, поговори зі мною. — з легкою насмішкою кажу, коли вже чуються всі ті вологі звуки. Не можу замовкнути, не вмію мовчати, не хочу.
— Поговорити? Зараз? — питає, але я чую щось на кшталт «замовкни» або «зараз точно не до дружніх бесід».
Легенько штовхаю його в груди, падає на спину і, нарешті, момент «істини», якщо можна так сказати. Мій стан не краще за ломку від нестачі наркотиків, але він, якийсь героїн чи щось подібне тут, переді мною, лежить і роздивляється, як закидаю собі на плече його ногу, обережно проводжу пальцями по внутрішній стороні стегна, цілую щиколотку – все це очі в очі, він свої не відводить, я теж відірватися не можу. Очі в очі, але з тим же в голові обертаються мільйони думок: “Як добре я розтягнув його?”, “Чи буде йому боляче?”. Я наче цнотливий пʼятнадцятирічний хлопчина перед ним, але з нас обох єдиний маю досвід з хлопцями, тож впевнено тягну його до себе, одна нога так і залишається на моєму плечі, друга зігнута на моїй лівій. Так близько.
Я намагаюся робити все як зазвичай: обережно ввійти, почекати доки звикне, послухати не дуже солодкі стогони від болю, а потім обережно рухатись і з кожним рухом складніше стримуватися, розумію, що треба, розумію… намагаюся розуміти, але як же хочеться одним разом ввійти повністю! Хочеться! Хочеться! Хочеться! Майже втрачаю звʼязок з реальністю, але коли зустрічаюся поглядом з його очима, які виглядають з-під прикритих вій, у мене того звʼязка з реальністю наче ніколи не було. Притримую його ногу, яка дуже зручно лежить на моєму плечі, нагинаюся і входжу глибше, через що він вигинається, чіпляється за мене нігтями, видихає так гучно, що здається, немов в моїй голові цей видих луною віддається, кожною частинкою тіла відчуваю. Цілую в губи, ніс, лоб, багато-багато поцілунків залишаю, намагаюся заспокоїти, тому що рухатись починаю інтенсивніше, а він стає гучнішим, нігті його впиваються в мою спину глибше, а кожен подих залишається на моєму тілі, всі його сліди я збережу. Цілую шию, кусаю і він скрикує, бо я вже не розумію де ті кляті межі.
Я хочу залишити сліди всюди, хочу зʼїсти його! Хочу зробити частиною себе! Повністю своїм! Хочу, але зараз можу тільки рухатися швидше, щоб він почав затуляти рот долонями, щоб дивився отак, з неймовірним задоволенням, без змоги стримувати голос, щоб стогони ці знищували залишки мого розуму, щоб я нарешті зрозумів, що він мій, а я його. Спостерігаючи за процесом, відчуваючи всі ті неймовірні емоції, я займаюся сексом наче вперше, тому що його не те щоб достатньо, здається, Алена мені вистачить навіть після смерті.
Запах гару. Стає трохи лячно, бо прокинутись з думкою «пожежа!» не дуже приємно, але з острахом кричу:
— Алене?! — і одразу в сусідній кімнаті чується шум-гам, щось падає, хтось падає…?
— Ти прокинувся? Вибач, що розбудив. — каже та повертається до ліжка, ще трохи сонний, у розтягнутій футболці, завдяки якій видно кожен мій слід на його шиї, та шортах, які під футболкою навіть не видно.
— Що ти там робиш? — усміхаюся, хлопаю поруч з собою по ліжку, але він з діловим виглядом хитає головою.
— Готую святковий сніданок, сьогодні ж день закоханих. — зі смішком, у відповідь сміюся, бо якби чотирнадцяте лютого було змаганням серед закоханих, я б, швидше за все, став абсолютним переможцем.