Він грав на гітарі. Розміреним, чітким, ледь чутним звучанням. Грав, навіть не стараючись, геть не задумуючись ні над чим: струни натягнуті погано, а під тематичною наліпкою схована тріщина. І нікому він не скаже, що це сам кинув гітару об стіну, коли здалося, що там промайнув черговий дух. Здалося ж, правда?..
Мелодія з невеликими перервами заповнювала кімнату. Раз за разом, ніби все ніяк не могла початися, чи то чогось не вистачало, аби їй нарешті настав кінець. Але він старався.
Та раптом Сал завмер. Його рука все ще неочережно затискала струни. І аж дрижала від нестерпного липкого погляду.
— Чого ти так дивишся на мене? — Запитав він хрипло. І, здається, навіть глянув у бік Ларрі своїм єдиним оком, не створеним зі скла.
Гучне сопіння, викривленого від давнього удару носа, вмить затихло.
Ларрі лежав поруч, на необачно кинутому матраці, що слугував йому ліжком. На ньому вони й сиділи увесь вечір. Усі вечори, взагалі-то. Ларрі старався робити вигляд, що щурі, які стали гостями(чи сусідами?) його не турбують, та це було не так. Він прикрив власним ліктем прогризену в матраці дірку, і трошечки піднявся поруч з другом. Саллі відклав гітару, і, був готовий поклястися, що до цього моменту Ларрі її не помічав, повністю зациклений на власних думках. Саллі розумів його. Останні тижні, чи то місяці, чи то роки їм всім було нелегко. Та все одно було цікаво, про що він думає.
Саллі не питав. Не було про що.
З шумом миготіла стара настільна лампа, розсипаючись в підвалі жовтим світлом. Ще трохи, і вона перегорить, якщо не зараз.
Пройшло всього кілька секунд, та все одно здавалось, немов вічність. Найбільша каторга, коли навколо відбувається суцільний жах, а ти не можеш його зупинити.
Вони сиділи так скільки могли.
Ларрі все ще лежав, а Саллі сидів поруч. Між ними була тиша, але обидва очікували на якусь примарну відповідь. Її не було. Тільки Ларрі, ніяк не відриваючи від Сала погляд, запитав:
— Можна дізнатись? Що у тебе під маскою?
Чи то пхекнувши, чи то зітхнувши, Саллі приклав руку до “обличчя”.
— Це не маска. Це протез.
І, начебто, він казав йому про це мільйон разів, з тих самих пір, як вони зустрілись вперше?
Ларрі скривила неприємна посмішка, що під гидким світлом стала ще огидніша.
— Гаразд-гаразд… А під маскою у тебе що?
Тіло пронизала блискавка. Саллі знав, що це насправді. Дихати стало неможливо. Серце якось криво зупинило удар, та згодом стукнуло знову. А Ларрі все дивився за його реакцією, з неприхованою цікавістю.
Сал не знав, що йому казати. І чи була у цьому якась потреба. Чи варто Ларрі знати, як банально і по-дурному Сал хвилювався за занижену оцінку відразу після того, як їх усіх мало не перемололи на ковбасу? Чи треба йому знати про лист Тревіса і те, як всередині почало щось незрозуміло тріпотіти до нього, і до Ларрі також? Чи треба йому знати, як Сал плутається у власних думках? Нащо знати про порушений апетит після усіх останніх пригод, про які вони стали старанно замовчувати в компанії, і якими він може поділитись тільки з Ґізмо? Ларрі точно не треба знати, як Саллі намагається затулити собі вуха чим завгодно і ледь не лізе на стелю щоразу, як батько уві сні кличе мертву дружину. Цього було забагато. І все ще замало для того, аби язик повернувся поділитися переживаннями, якщо їх можна такими назвати. Це не трагедія, порівняно з тим, що сталося, і продовжує ставатися у їхньому житті, та Сала все одно зачепило це питання. Настільки, що сироти на його шкірі можна було побачити неозброєним оком. Та все ще недостатньо.
Саллі не знав, чи Ларрі бачив. Тільки підозрював, і підозри його були найгірші у той момент..
Саллі поглянув на нього, з острахом побачити щось лихе. Але Ларрі все ще був тим самим Ларрі, лиш якась незрозуміла Саллі гірчинка тінню пробігла по обличчі, стягуючи м’язи шаленою напругою. Він жадав відповіді, а Саллі не мав змоги відповісти. Язик сидів глибоко в горлі. Його злякав цей німий вираз в очах друга. Це був біль? Страх? Що це?..
Все здригнулось, Саллі наче прокинувся від довгого сну, коли дверний дзвінок сповістив, що вони більше не самі. Ларрі аж підскочив на ліжку, плеснувши в долоні.
— Оп, а от і кур’єр!
— Ти щось замовив? — Оговтуючись, пробурмотів Сал.
Ларрі жваво підійшов до дверей, щось розповідаючи. Але Саллі вже нічого не чув. Його хриплий голос розчинився в шумі дощу, а розмазана фігура назавжди зникла за дверима.
Щемом скувало серце. Саллі змазав з протезу краплі ще поки не дуже рясної зливи, стираючи їх разом з болючими спогадами. Проковтнув набіглий в горлі плач, і поглядом пройшовся по висіченому на могильному камені імені.
Свинцеві краплі дощу вбили у ще сиру землю кілька квіток, заплутаних у чорній стрічці. Вітер потріпав волосся, і Саллі задрижав весь, та не від холоду.
Маска тріснула. Та не протез.
Невидима сила звалила Сала з ніг. Під протезом защипали гарячі сльози, з горла вирвався болючий крик. Щось незрозуміле з ним робили ці свинцеві краплі.
Вони змусили його ридати, рвати висохлими пальцями слизьку траву, сидячи в багнюці посеред цвинтаря, і благати Всесвіт про відповідь лиш на одне питання: а що ж було під твоєю маскою, Ларрі?..