Я людска душа і моє ім’я - Ейя. Те що я людська душа означає що я живу на Землі як людина, а це означчає що я здатана думати, розуміти і відчувати. Наприклад душі тварин не зовсім такі як ми, хоча вони такі пупсики. Я прожила ще не так багато життів, всього п’ять. Звісно що, я бережу спогади про кожне з них, адже це робить мене мною, і допомагає бути сильнішою. Я з впевненістью можу вам сказати, що тут у забутті, кожна душа пам’ятає всі свої життя у детальних подробицях, навіть якщо їх було міліони. Так, деякі душі живуть дуже дуже давно. Насправді, будь-яка душа по своїй природі безсмертна. Тому, якщо я буду називати когось старою, то це лише значитиме що душа живе довго, але вона зовсім не відрізняється від тих, що тільки народилися. Хіба що, такі давні душі знають набагато більше і їм, з огляду на їх досвід, краще вдається потрапляти на вищі рівні і проживати свої життя спокійніше. Можливо у вас виникне питання, чи не значить це що нас, душ, нескінченна кількість, адже ми не вмираємо, а тільки народжуємося? На жаль, хоч ми всі могли б жити вічно, є тут дещо у забутті, що може знищити ті душі які раптом стали занадто слабкими, рваними чи поламаними. Тут у забутті зовсім непогано. Точніше, тут не нудно і не весело, не сумно і не радісно, не тривожно і не спокійно. Єдине що визначає твій стан тут - це інші душі з якими ти опинилася на даному рівні. Душі, які знаходяться в однаковому настрої, мають схожі інтереси і бажання, мають спільні наміри і спільне розуміння що добре а що погано - потряпляють в одне місце. Цікаво, що в яку сторону ти не йтимеш аби дійти в інше місце, всеодно завжди залишишся тут. Місцеположення може змінитися тільки через тоді, коли сама змінишся. Зараз я почуваю себе вельми добре, і поряд зі мною такі ж милі душі як і я. Ми часто з ними літаєм, пірнаєм, ходим і бігаєм, хоч як то все називай - а тут це виглядає однаково. Ми спілкуємося одна з одною, разом снідаємо і розповідаємо про свої земні життя. І хоча, якщо глянувши на карту, побачиш що цей рівень анітрохи не вищий аніж середина (рахувати точно не хочеться, адже рівнів близько тисячі), мені тут подобається. Чесно кажучи я досі не докінця розумію це ранжування, адже те що якісь рівні знаходяться нижче ніж інще - зовсім не означає що там гірше. Можу сказати, що почуваюся тут рідною серед усіх. Ми не спречаємося і не сваримося. Я завжди ділюся з ними своїми цукерками, а вони зі мною яблучним соком. Я тут майже наймолодша, тому зі мною всі старші люблять гратися і потайки розповідати про свої настрашніші та найтемніші життя. У кожної з них своя історія як вони потрапили на цей рівень. Наприклад, Сера розповідала, що вона в останнє своє життя змогла дожити до глибокої старості. Вона була професором в одному Бразильскому університеті. Професор вже мав сиву бороду і лисину на голові. Кожного дня він їхав зранку на кафедру біології у свій невеличкий кабінет. У кімнаті були два великих вікна в які ранком завжди світило сонце. Здавалося, навіть в найпохмуріший день сонце всеодно заглядало сюди. Декілька годин він сидів і заповнював папери і плани занять для свої груп. Кожні десять-п’ятнадцять хвилин він підіймав голову і спостерігав як пилинки танцюють і бавляться в проміннях світла. Потім він вставав і йшов у великі зали читати лекції. Перед студентами він був непритаманно свому віку жвавий. Він розказував завжди цікаво і зрозуміло, залишаючись після лекцій поговорити з тими хто хотів щось запитати. Професоор також ніколи не впускав можливості підколоти своїх учнів, помічаючи зацікавленість молоді один в одному. Він завжди звертав увагу на кожну таємну усмішку, погляд і фліри віями між тими двома, які ще були не готові усвідомити свої почуття. Звісно, викладач знав що оголошувати отак про чиїсь почуття не гарно. Але що вже поробиш, не так і багато речей в його він можуть викликати хоч якісь почуття, тим більше приємні. Тому він завжди знаходив нові жарти про яких не будь двох нещасних, що мали необережність сидіти тримаючись за руки. І кожен раз він отримував бурхливу відповідь аудитирії. Всі сміялися. Адже професор був доброю людиною і насміхався над ними не зі зла.
Я людська душа, і моє ім’я - Ейя. Те, що я людська душа, означає, що я живу на Землі як людина, а це означає, що я здатна думати, розуміти і відчувати. Наприклад, душі тварин не зовсім такі, як ми, хоча вони такі пупсики. Я прожила ще не так багато життів, всього п’ять. Звісно, що я бережу спогади про кожне з них, адже це робить мене мною, і допомагає бути сильнішою. Я з впевненістю можу вам сказати, що тут у забутті, кожна душа пам’ятає всі свої життя у детальних подробицях, навіть якщо їх було мільйони. Так, деякі душі живуть дуже давно. Насправді, будь-яка душа по своїй природі безсмертна. Тому, якщо я буду називати когось старою, то це лише значить, що душа живе довго, але вона зовсім не відрізняється від тих, що тільки народилися. Хіба що, такі давні душі знають набагато більше і їм, з огляду на їх досвід, краще вдається потрапляти на вищі рівні і проживати свої життя спокійніше. Можливо, у вас виникне питання, чи не значить це, що нас, душ, нескінченна кількість, адже ми не вмираємо, а тільки народжуємося? На жаль, хоч ми всі могли б жити вічно, є тут дещо у забутті, що може знищити ті душі, які раптом стали занадто слабкими, рваними чи поламаними. Тут у забутті зовсім непогано. Точніше, тут не нудно і не весело, не сумно і не радісно, не тривожно і не спокійно. Єдине, що визначає твій стан тут - це інші душі, з якими ти опинилася на даному рівні. Душі, які знаходяться в однаковому настрої, мають схожі інтереси і бажання, мають спільні наміри і спільне розуміння що добре, а що погано - потрапляють в одне місце. Цікаво, що в яку сторону ти не йтимеш аби дійти в інше місце, всеодно завжди залишишся тут. Місцеположення може змінитися тільки через тоді, коли сама змінишся. Зараз я почуваю себе вельми добре, і поряд зі мною такі ж милі душі, як і я. Ми часто з ними літаєм, пірнаєм, ходим і бігаєм, хоч як то все називай - а тут це виглядає однаково. Ми спілкуємося одна з одною, разом снідаємо і розповідаємо про свої земні життя. І хоча, якщо глянувши на карту, побачиш що цей рівень ані трохи не вищий аніж середина (рахувати точно не хочеться, адже рівнів близько тисячі), мені тут подобається. Чесно кажучи, я досі не докінця розумію це ранжування, адже те, що якісь рівні знаходяться нижче, ніж інші - зовсім не означає, що там гірше. Можу сказати, що почуваюся тут рідною серед усіх. Ми не сваримося і не сперечаємося. Я завжди ділюся з ними своїми цукерками, а вони зі мною яблучним соком. Я тут майже наймолодша, тому всі старші люблять гратися зі мною і потайки розповідати про свої найстрашніші та найтемніші життя. У кожної з них своя історія, як вони потрапили на цей рівень.
Наприклад, Сера розповідала, що вона в останнє своє життя змогла дожити до глибокої старості. Вона була професором в одному бразильському університеті. Професор вже мав сиву бороду і лисину на голові. Кожного дня він їхав зранку на кафедру біології у свій невеликий кабінет. У кімнаті були два великих вікна, в які ранком завжди світило сонце. Здавалося, навіть в найпохмуріший день сонце все одно заглядало сюди. Декілька годин він сидів і заповнював папери і плани занять для своїх груп. Кожні десять-п’ятнадцять хвилин він підіймав голову і спостерігав, як пилинки танцюють і бавляться в проміннях світла. Потім він вставав і йшов у великі зали читати лекції. Перед студентами він був непритаманно свому віку жвавий. Він розказував завжди цікаво і зрозуміло, залишаючись після лекцій поговорити з тими, хто хотів щось запитати. Професор також ніколи не впускав можливості підколоти своїх учнів, помічаючи зацікавленість молоді один в одному. Він завжди звертав увагу на кожну таємну усмішку, погляд і флірт віями між тими двома, які ще були не готові усвідомити свої почуття. Звісно, викладач знав, що оголошувати отак про чиїсь почуття не гарно. Але що вже поробиш, не так і багато речей в його віці можуть викликати хоч якісь почуття, тим більше приємні. Тому він завжди знаходив нові жарти про яких-небудь двох нещасних, що мали необережність сидіти, тримаючись за руки. І кожен раз він отримував бурхливу відповідь аудиторії. Всі сміялися. Адже професор був доброю людиною і насміхався над ними не зі зла. Після університету він ішов обідати біля узбережжя в маленькому ресторані. У теплі дні він сидів на терасі, а в холодні - всередині. Після обіду він йшов додому, де мешкав у просторому одноповерховому будинку з білими стінами. На задньому дворі був газон, квітник і теплиця, де росли огірки та зелень. Професор, будучи біологом, любив природу і вмів про неї доглядати. У його квітнику можна було побачити багато цікавих рослин: гербери, амариліс, росянка капська з Південної Америки, венерин черевичок з Азії, дикий люпин з Греції і навіть орхідея-привид з Карибських островів. Так пройшли його спокійні та насичені будні, доглядаючи своїх студентів і квіти. Йому було вже 94 роки, але ніхто навколо не здогадувався, що він перебував у таких похилих літах. Помер він одного ясного дня, намагаючись заново освоїти їзду на велосипеді. Він навіть вдалося, він вже мчав мокрим асфальтом під жовтими кронами весняних дерев, коли надорогу вискочив кіт. Через слизьку дорогу його велосипед, а разом з ним і професор, впали. Боляче не було зовсім, але він майже не міг рухатися. Скоро приїхала швидка і забрала його в лікарню. Того ж дня він зробив свій останній вдих, лежачи на ліжку біля вікна, повз нього ходив медичний персонал, і якийсь молодий лікар посміхався йому. Він замружив очі від яскравого сонця і більше їх не відкрив.
Сера вважала, що це була її найкраща смерть серед усіх, що з нею траплялися. Вона завжди посміхалася і казала: «Саме так і мають помирати старі дідусі. Отак, намагаючись осідлати велосипеда у 94 з гаком роки».
Я любила Серу, а особливо саме цю історію життя професора біолога. Це життя привело її на цей рівень і познайомило нас. Я взяла собі за мету, теж колись прожити так довго і так весело. На жаль, скоро Сера сповістила нас, що збирається знову на Землю, і ми всі трохи засмутилися. Ми навіть зібралися провести її. Попили разом останній раз кави, обійнялися і пообіцяли зустрітися ще раз. А потім спостерігали, як Сера підійшла до порталу і поступово зникла. Через деякий час ми дізналися, що вона потрапила в Італію, стала донькою однієї бідної жінки. Я ще деякий час спостерігала, як вона прокидалася, плачучи ночами і будячи свою маму, як вона дивилася на знову невідомий їй світ своїми карими очима. Але якось фокус змістився з її життя, і я більше не змогла знайти Серу на Землі. Натомість, я іноді спостерігала за одним маленьким хлопчиком в Україні. Йому було не більше року, але його волосся вже було надзвичайно міцним, і через це він виглядав трошки дорослішим.