Любомир був звичайним хлопаком двадцяти трьох років, що працював масажистом. Чорнявий, з чорними очима, інколи навіть мав час… бажання забігати до спортзалу. Нічого особливого в ньому не знаходилося, проте Любомир якось витягував таке своє життя. Навіть гроші мав. А де гроші, там і увага.
«У двадцять три роки потрібно бути або ще в університеті, або знайти собі нормальну роботу. Бо що це таке? Масажист. Та ще й по чужих хатах їздиш. Ти що, проститутка якась?» — коментарі його мамки були прекрасними. Та й що взяти з тої, яка постійно бухала разом з вітчимом? Ну от тому Любомир виживав так, як вмів. Школу закінчив (по факту, ледь-ледь дотягнув до дев’ятого класу), пішов у коледж на кухаря, але якось не склалося.
Курси масажу були сумнівними й Любомир прекрасно мізками розумів, що він, як спеціаліст, — ну таке собі. Але дякувати богу, придумали інтернет! Він розмістив на сайті з пошуку роботи свою анкету і, спочатку мало, але з часом все більше й більше, почав отримував дзвінків. Від жінок, переважно, але і бували чоловіки.
Любомир працював вже не перший рік і помітив, що у них суспільство якесь зіпсоване — більшість все одно вважала, що якщо ти масажист, то це завжди про секс. Ні. Брехня. Не завжди. Любомир не був святою людиною.
Вчора ввечері йому написав новий клієнт, який замовив послуги масажиста на п’яту вечора. Сьогодні. Район, який вказали у повідомленні, був незнайомим Любомиру. Вірніше, не так. Він сам виріс у Голосіївському районі, проте та вулиця навіть по карті проходила як поля та приватний сектор. Можливо, десь серед будинків буде потрібний, але зараз, поки він йшов попід парканом, сподівання на те, що його не обдурили, падали все нижче та нижче.
Зупинка маршрутки була або за двісті метрів перед приватним сектором, або аж на кінцевій, звідки йти куди більше. В принципі, не так вже й багато, особливо з тим розрахунком, що Любомир не брав з собою масажний стіл, але літо. Літо! Кляте літо.
Ворота будуть відчинені.
І ті дійсно були відчинені, а охорона нічого не сказала, не спитала. Перед тим, як зайти на територію приватного сектора, Любомир на протилежній стороні вулиці серед дерев помітив сіру покинуту будівлю, яка визирала до нього чорними порожніми очиськами. І наче холодок пробігся по спині, з чим Любомира аж перекосило. Дурниці які.
Територія приватного сектора виглядала дуже… «по-багатому»: і соковитий зелений газон, і будинки — справжні американські котеджі з фотографій елітного рієлторського журналу. Однак Любомира здивувало не це, а те, що нічого не було огороджено парканом. Взагалі. Таке буває?
На кожному будинку були таблички з назвою вулиці та номером. Що ж, в повідомленнях йому не збрехали й він зможе отримати сьогодні досить гарну зарплатню. Територія виявилася більшою, ніж здавалася за воротами, і Любомиру потрібно було пройти аж до самого лісу, де була двоповерхівка. Вона відрізняла від усіх тим, що мала білосніжні дерев’яні стіни, довгі вікна та якийсь надто гострий дах. Темний. І вікна всі закриті шторами чорними. Любомир важко зітхнув, відчувши, як по спині пробігся холодок. Його випадково не сатаністи якісь покликали до себе?
Пару раз глибоко вдихнувши, щоб заспокоїтися, Любомир підійшов до вхідних дверей і тільки встиг підняти руку, щоб натиснути на кнопку дзвіночка, як ті самі розчинилися. На порозі стояла дівчина у ніжно-рожевій сукні з відкритими плечима та поясом-бантиком, хвости якого спускалися майже до ніг, на яких не було жодного взуття.
— Любомир? Масажист?
Голос у дівчини такий, наче це дзвеніли дзвіночки вранці у весінньому полі. Любомир підняв погляд на її обличчя та побачив солом’яне волосся зі світлими, майже блідими, очима. Він тільки й зміг кивнути головою, на що привітливо посміхнулися та відійшли в сторону, дозволивши зайти в будинок.
Досить темно. Були увімкнені лампи, які виглядали як вогонь від свічок, і закриті штори. Сенс? У кожного господаря свій порядок у хаті. Меблів майже не було, тільки якийсь диван біля каміна та декілька полиць на стінці з химерними фігурками. Чомусь все це нагадувало лігво вудуїста з тих американських серіалів про Луїзіану. Чи де він бачив подібне?
— Тобі на другий поверх. Треті двері направо.
— Добре. Дякую.
Любомир, сильніше стиснувши в руці лямку сумки, що була на плечі, пішов на другий поверх. Сходи під ногами рипіли так, наче прогнили наскрізь. Неприємно. Відчуття такі самі, як наче хворий на голову сусід вирішив робити ремонт о шостій ранку. Любомир знав такий приклад з життя. На жаль.
Другий поверх зустрів Любомира вузьким коридором, який видався надто довгим. І навіть попервах злякав, адже він побачив ще одного себе. Навіть коли голову повернув в іншу сторону, то теж бачив себе. Дзеркала. Хто додумався поставити так дзеркала? Та й навіщо?
Треті двері направо. Кімната, в яку він зайшов, виявилася ще темнішою, ніж вітальня. Вона була забитою меблями, порівняно з тим мінімалізмом, що царював на першому поверсі: і чорний шкіряний диван, і масажний стіл по центру, і вазони з квітами біля заштореного вікна. Багато рослин.
— Не стій у дверях.
Глибокий украдливий голос. Любомир повернув голову на голос та побачив чоловіка, що вийшов з ванни в одному рушнику на стегнах. Бліда шкіра, майже як той мармур, обтягувала жилясте тіло та слугувала контрастом для геть чорного волосся. На нього навіть не подивилися, лиш підійшли до столу та, скинувши рушник, вляглися на нього спиною договори.
Ну… що ж… Любомир відкинув всі свої сумніви, адже зараз він «спеціаліст». Залишивши на дивані сумку, він вийшов до ванної, щоб помити руки. Дзеркала не було. І вода видалася якоюсь твердою та гоструватою, наче це був пісок. Повернувшись назад до кімнати, Любомир підняв рушник з підлоги та вкрив ним чужі сідниці.
Любомир завжди мав на вибір декілька олій, але йому не сказали, яку бажано використовувати. У повітрі одразу ж розплився запах гвоздики з ледь відчутним кокосом і прозора олія лишилася невеликим озерцем на долоні. Розігріти й тільки після цього почати розминати.
М’язи забиті, перенапружені. Під руками, хоч якби допустимо не тиснув, геть не розслаблялися. Взагалі. Навіть олія, яка слугувала для розігріву, ніяк не рятувала. Може, він не був вже й таким «спеціалістом», а ще нижче?
— У тебе незвичне ім’я.
Промовили тоді, коли Любомир спустився на поперек, та повернули голову в бік. Чи злякало? Та ні. Він звик, що всі його клієнти ділилися на дві групи: ті, хто сплять, і ті, хто хоче поговорити. Любомир кинув швидкий погляд на обличчя клієнта та закляк. Яскраве блакитне око. Ніколи ще не бачив такого, ніколи… Щось в потилиці заскреблося і побігло вниз по хребту, з чим руки припинили працювати.
— Е-е… так, — відкашлявшись, все ж таки промовив Любомир та вирішив бути нахабнішим. — Твоє ім’я я так і не знаю. І, здається, вчора я переписувався з дівчиною, що відчинила мені двері. Тож…
— Іван. І так, ти переписувався з Марією. Вона моя помічниця, тому не хвилюйся — всі відповіді, які вона надала тобі, правдиві.
Йому щось потрібно було відповісти? Мовчання, яке розквітло після цього короткого діалогу, почало напружувати. Глибоко вдихнувши, Любомир повернувся до спини. Закінчити сеанс і піти, бо якесь напруження почало зароджуватися поруч з запахом гвоздики.
Любомир знову натиснув великими пальцями по поперек, щоб коловими рухами розслабити м’язи, як Іван почав рухатися. Спочатку він піднявся на ліктях, а після і геть сів на столі, змусивши відступити на крок. Щось зробив не так? Боляче? Та не тиснув вже настільки сильно, щоб… Любомир навіть додумати не встиг, як його схопили за підборіддя, яке з силою стиснули, та підняли голову.
Неймовірно блакитні очі. Цей погляд пробрався у саму душу, саму голову, знищивши всі думки про те, що було, що є і що буде. І тіло так розслабилося… Ні, обм’якло. Любомир був як та мишка, що потрапила у кільця справжнього змія. Пітона. Його загіпнотизували і він більше нічого не бачив, окрім Вані. Нічого не хотів, окрім Вані.
Іван посміхнувся гостро і Любомиру здалося, що він побачив справжні ікла. Як здалося, так і пройшло. До нього підступили ближче, майже нависли, схилилися і ледь-ледь торкнулися його губ своїми. Так мало лишилося. Ще трошечки. Любомир сам подався вперед та все ж таки поцілував його. Просто притиснувся, але від цього завмерли.
Мозок остаточно вимкнувся, лишилися лише потреби тіла, які ставали тільки більшими. Не збудження, щось геть інше, химерніше. Поцілунок став палким. Його губи кусали, лизали, торкалися своїм язиком його власний. Подих збився від відчуттів, яких стало настільки багато, що навіть перед міцно заплющеними очима з’явилися барвисті кола.
Любомир відчув, як Ваня поклав руки йому на пояс джинсів, аби розстібнути ремінь, а після розірвав поцілунок, щоб стягнути з нього футболку. Холодок пробігся по плечах, наче кондиціонер був увімкнений на зимній режим, проте розум чіплявся за це менше, ніж на секунду.
Ваня знову впився в його губи, на цей раз з силою вкусивши, та штовхнув в плечі. Сильно штовхнув. Любомир зі здивованим охканням впав назад на диван і його ноги смішно піднялися догори, чим скористалися. Іван підхопив їх, аби зняти взуття та штани. В одній білизні, коли над ним нависли геть голим, аби показати своє збудження.
Точно одурманили. Любомир опустив ноги, аби присунутися ближче до краю дивана, та вклав руки на чужі стегна. Якісь холодні. Спина була зовсім не такою. Чи то від олії… Не важливо. Любомир притиснувся губами до живота Івана, спустився вниз на стегно та лівою рукою обхопив член біля основи. Повернувши голову, він торкнувся язиком голівки, кінчиком обвів її вершину, відчувши вологу, і спустився до кільця пальців.
Жодного звуку згори, наче й не дихали зовсім. Це підбурювало, це було тим гострим ножем, який шкрябав потилицю і не давав відсторонитися. Любомир губами піднявся до голівки, яку одразу ж обхопив, та почав рухатися. Одразу швидко, одразу так, щоб почути хоч якийсь звук. Голос. Стогін. Та хоч щось. Надто велике бажання, від якого аж стегна почали тремтіти.
Рука рухалася поруч з губами й пальці сходилися з ними на середині члена. Любомир відчув долоню у себе на потилиці, яка тут же з силою надавила. Надто сильно. Він нічого не встиг зробити, лиш замичати, як його змусили взяти член глибше та почали рухатися. Швидко. Не давши навіть передихнути.
Перед очима почали збиратися темні кола та сльози, щелепа вже нила десь біля вилиць, як Ваня різко сіпнув його за волосся, відтягнувши від себе. Судомний голосний вдих, з яким аж в грудях почало нити та в голові паморочиться, і Любомир як зі сторони відчув, що його потягнули назад. Сильніше. Він втиснувся спиною в спинку дивана, вигнувся так, щоб голова була відкинута. Аби зменшити біль.
Любомир здивовано видихнув, коли на ньому опинилося щось важке, а після й застогнав від чогось гострого, що впилося в шию. Це був не біль, це було щось інше, від чого так солодко потягнуло. В усьому тілі. Любомир закотив очі та стиснув руками боки Івана, що вдавлював його собою в диван. Слабкість розкрила свої обійми, незнайоме задоволення шкреблося десь в голові. Коли з губ знову злетів стогін, від нього відсторонилися так само швидко, як і втиснулися. Любомир повалився на м’яке сидіння, дихаючи так, наче пробіг не один кілометр, і вже підняв руку, яка неймовірно сильно тремтіла, щоб торкнутися своєї шиї, як йому на коліна кинули одяг.
— Вдягайся та йди. Тобі заплатить Марія.
Голос Вані розплився медом, огорнув його, і руки Любомира самі почали розправляти футболку, щоб натягнути її, а після і штани. Все як у тумані. Навіть жодної думки не було про те, що трапилося. Любомир, перекинувши лямку сумки через плече, штовхнув двері та вийшов в коридор. Довгий. І на іншій стороні він. Багато його. Ноги майже не гнулися. Любомир чіплявся за поручні, коли спускався по сходах, аби тільки не переламати собі все тіло. Марія дійсно чекала біля вхідних дверей і, побачивши його, всміхнулася.
— Вами задоволені.
Любомиру в руки всунули декілька купюр і, поки він їх перераховував, до його шиї торкнулося щось крижане та вологе, що змусило напружитися та відсахнутися в бік. Марія як стояла, так і продовжувала стояти з посмішкою, лиш схилила голову до плеча, наче чекала від нього чогось. Але пройшло не більше секунди, як вона поклала долоню на дверну ручку та відчинила їх для Любомира.
— Гарного вам дня. Якщо ваші послуги ще будуть потрібними — ми вам напишемо.
— Гарного дня.
Він сказав це лише для того, аби… просто повторити за Марією, і переступив поріг будинку. Тепло. В приміщенні було настільки ж холодно, як в якомусь склепі. Шкіру почало приємно поколювати, повернувши думки про повернення додому взимку та гарячий душ. Кроки давалися складно, наче годинами сидів з зігнутими ногами. Але дихання стало глибоким. Та рівним. Любомир йшов геть все швидше й швидше, і вже не побачив того, як з будинку, у якого не було жодного вікна та у якого дах обвалився на другий поверх, на ґанок вийшла бліда фігура з ненормально довгими вузлуватими кінцівками, що проводжала його своїм блідим поглядом.