Частина I. Колчестер

 

   Бабине літо вступило у свої права на початку жовтня. Дерева майоріли під сонячними променями червоними, помаранчевими та жовтими барвами. У повітрі стійко пахло сухою травою. Птахи надривалися в останніх піснях цієї осені. Так, воістину благодатна пора.

   У салоні міжміського автобусу пасажирів було небагато. Годинник показував дванадцяту і більшість зараз перебували на роботі чи навчанні, тому основний контингент складали пенсіонери та діти. І серед них всіх виділявся один низькорослий чоловік, надто блідий для минулого спекотного літа і надто похмурий для такого сонячного дня. Він сидів у колючому коричневому піджаку та білій сорочці з розстебнутою парою верхніх ґудзиків і, притулившись до вікна, дивився на краєвид, що проносився повз. У чорному волоссі грали відблиски, а в сталевих очах відбивалося чисте небо, придаючи їм блакитного відтінку.

   Щоб не чути бубніння інших пасажирів, Леві слухав пісні Scorpions, щільно заткнувши вуха навушниками. Музику він любив і неабияку, а добірний рок і класику, яку роками збирав і колекціонував на дисках, у комп’ютері та на телефоні. Насправді зараз, слухаючи улюблені треки, Леві насолоджувався ясним днем, хоч на обличчі було написано протилежне.

   На ще зелених, з жовтими плямами, луках почали траплятися ферми, а за ними дедалі частіше котеджі. Незабаром автобус в’їхав на головну вулицю містечка. Колчестер був невеликим, всього на сто тисяч жителів. У центральній частині знаходилися магазини, кафе та школа, на периферії – приватні двоповерхові будинки з акуратними галявинками та садками плодових дерев на задніх подвір’ях.

   В один із таких будинків і переїхав віднедавна Леві. До цього дня він бував у новому житлі лиш кілька разів, але залишився цілком задоволений вибором. Дитинство чоловік прожив у селі, а в юності  переїхав у Челмсфорд і той так йому не сподобався, що повернення в тихе передмістя тільки тішило.

   Автобус зупинився біля зупинки, і більша частина пасажирів повалила тісним натовпом назовні. Леві розсудливо не став штовхатися і терпляче дочекався, щоб вийти останнім. Він планував зайти в магазин і купити чогось для сьогоднішньої самотньої урочистості, названої новосіллям..

   Поки йшов вулицею, несучи на плечі сумку – всі свої речі він відправив ще позавчора, залишивши при собі лиш найнеобхідніше – йому посміхалися зустрічні люди. Тут усі знали один одного і коли з’являвся новенький, це ставало темою для розмов на найближчі кілька тижнів. Сьогодні точно хто-небудь розповість, як бачив незнайомого симпатичного чоловіка в містечку, і який явно переїхав до них, судячи з об’ємної сумки. А потім чекай допитливих тіток з пирогами у себе на порозі.

   Тихо бренькнув дзвіночок на вході єдиного в окрузі маркету «Великий Тедд». Леві швидко пройшовся вздовж стелажів і заповнив кошик стандартним набором продуктів, обов’язково додавши до нього дві упаковки чаю. Останньою у кошик опустилася пляшка червоного напівсухого.

   – Добрий день, – посміхнувся йому за касою молодий хлопчина у чорно-білій кепці з логотипом магазину.

   Леві кивнув, не дивлячись. Касир взявся пробивати продукти та зупинився на пляшці вина.

   – Паспорт покажете?

   – Я не настільки зелений, щоб питати в мене паспорт, – очі кольору хмари примружилися.

   – Я пожартував, хоча віддам належне, ви дуже молодо виглядаєте, – скромно посміхнулися у відповідь. – Приїхали до нас на постійне проживання?

   – Так, житиму тут.

   Леві зовсім не горів бажанням так швидко заводити знайомства. Хоча, звичайно, Ханджі йому всі вуха продзижчала про це, заздалегідь підготовлюючи, і мало не складаючи список правил, як поводити себе на новому місці і знайомитися з місцевими жителями. Це був повний абсурд і Леві якнайшвидше повідомив їй про це, порадивши витратити енергію на щось більш корисне.

   – Я Метт Полсон, – хлопець простягнув долоню для рукостискання. – А ви?

   – Рівай Акерман, новий психіатр у лікарні Стенд-Айленд, – сказав Леві, не звернувши уваги на жест.

   – Круто! – щиро вразився Метт. Простягнутою даремно рукою він почухав у себе за вухом, ніби так і планував зробити з самого початку. – Стенд-Айленд – наша визначна пам’ятка, найстаріша психіатрична лікарня в країні. Кажуть, там багато привидів. Не боїтеся?

   Леві фиркнув і нагадав:

   – Я психіатр.

   – Ну так, точно, – Метт дістав поліетиленовий пакет з-під прилавка і хотів було скласти в нього покупки, але Леві похитав головою.

   – У паперовий.

   – Слідкуйте за екологією?

   – Щось типу того. І давай швидше, – насправді шурхіт поліетилену просто його дратував і нічого більше.

   Леві не хотів особливо світитися, а Метт, на його думку, вже й так багато інформації витяг. Будуть тепер в обхід лікарні на «прийоми» шастати всі кому не лінь, і пофіг, що не його профіль.

   Леві підхопив пакет продуктів та пішов на вихід.

   – До побачення, пане Аккерман!

   – Ага, – байдуже кинув він.

 

 

   Леві не раз доводилося зустрічатися з відвертим сумнівом у своїй професійній діяльності з боку старших колег. Вони вважали, що бути хорошим лікарем молодше сорока, неможливо. І Леві приходилося не раз доводити свої знання і навички, щоб заткнути за пояс зарозумілих старперів. Так він пробивав собі шлях, починаючи з коледжу і продовжуючи в університеті, хапаючись за будь-який підробіток в лікарні і додаткові навчальні курси. У підсумку Леві Акерман закінчив свій тернистий шлях божевільною трирічною інтернатурою за плечима, із дипломом університета з відзнакою, членством в Асоціації психотерапевтів та, нарешті, з затишним кабінетом психіатра у міській лікарні Челмсфорда графства Ессекс. 

   За розподілом чоловік чесно відпахав два роки. Він нажив собі трохи друзів і дещо більше недоброзичливців, а також непогані гроші, щоб перестати бути бідним студентом, яким він був під час навчання. Ханджі – близька подруга – тепер часто жартувала, що для повного щастя Леві бракує тільки дружини та пари діточок. Акерман культурно мовчав на її зауваження. Він мав настільки жахливий характер, що до своїх двадцяти восьми років інтимні стосунки можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Тому побудувати гідний осередок суспільства Леві навіть не мріяв і мріяти не хотів. Залишалася кар’єра і, якщо бути чесним, це єдине, що по-справжньому захоплювало його.

   – Отже, вони надіслали тобі листа? – поцікавилася Ханджі, в якої мало не тряслися окуляри від нетерпіння.

   Вони вдвох сиділи за високим столиком у барі, оповитому напівтемрявою. Грав блюз, на сцені співала фігуриста дівчина у темно-синій сукні, усипаній блискітками, і грав на саксофоні темношкірий хлопець.

   Леві покликав Ханджі у бар, бажаючи поділитися новинами. Він зберігав непроникний вираз, як і завжди, що страшенно дратувало жінку: «Я тобі не пацієнт на прийомі, щоб ти робив таку пику. Гей, Леві, посміхнися хоч трошки!». Насправді всередині Акермана все шаленіло від радісного збудження. Він ледве встиг витягти довгастий конверт із внутрішньої кишені піджака, як Ханджі вихопила його і почала патрати.

   – Легше, чотириока, він тобі нічого поганого не зробив, – спробував осадити запал подруги Леві, спостерігаючи, як та витягує лист з конверта, зминаючи своїми всюдисущими пальцями ніжний папір, і починає вчитуватися.

   – Що-о? Це правда? – хвилина подиву на обличчі Ханджі змінюється щасливим вереском, на який усі обертаються. – Вони взяли тебе в Стенд-Айленд? Серйозно? Леві! Леві, це ж… – від бурі емоцій вона хапає його і міцно затискає в обіймах, наче дружина, яка щойно дізналася про підвищення чоловіка.

   Леві насилу виривається з її чіпких рук:

   – По-моєму, це я маю скакати зараз від щастя.

   – Тоді чому не скачеш? – питає та, скалячись мов божевільна.

   Леві пирхнув і відвів погляд. Ханджі знала, що не та він людина, щоб верещати від щастя, але в душі він точно-точно радіє! Вона замовила у офіціанта по келиху найкращого вина, що було в закладі, і звернулася до Леві:

   – Це справді круто, я за тебе дуже рада!

   – Дякую, – пом’якшав Акерман, відчуваючи щирість у її словах.

   Разом вони випили за вдале запрошення, а потім Ханджі цілком очікувано показала на якесь вульгарне дівчисько неподалік і шепнула:

   – Як щодо познайомитися з ким-небудь? Та цілком собі непогана.

   – Непогана, – погодився Леві. – Ось тому нікуди не піду.

   – Чому? – здивувалася Ханджі, адже він щойно погодився з нею.

   Чоловік втомлено цокнув:

   – Я настільки жалюгідний, що ти шукаєш для мене не хороший варіант, а всього лише непоганий?

   Насправді йому було все одно. Але підчепити Ханджі – це святе.

   Жінка досить різко зіпхнула Леві з високого стільця, через що той мало не впав на підлогу, і підштовхнула в плечі:

   – Не викаблучуйся, Акермане. Ти знаєш, що я вмію вибирати жінок. Йди і познайомся, годі сидіти в незайманих.

   – Я не незайманий, – огризнувся він. – Краще б собі мужика знайшла, скажена.

   – Ой, щось не пригадаю, щоб тебе хоч одна в ліжко затягла відтоді, як ми тут випускний відзначали, – захихотіла Ханджі, проігнорувавши решту слів друга. Вже вона знайде собі пригод цієї ночі, турбуватися не варто.

   Леві зітхнув. Ай, чого втрачати? У нього до того ж гарний настрій, може й вийде щось. Все-таки Ханджі має рацію, сексу в нього давно не було, а самозадоволення кому-завгодно з часом набридне.

   – Привіт, – зробивши максимально доброзичливе обличчя, почав Леві, підходячи до дівчини.

   Далі була довга розмова, цілком собі цікава, пара пляшок алкоголю та брудні поцілунки у підворітті. Коли справа дійшла до найінтимнішого, Леві раптом згадав, що в нього немає презерватива, а нова подружка мало того, що їх теж не мала, так ще була згодна зайнятися сексом без них. Уявивши, зі скількома вона так спала до нього, Леві не зміг витримати більше ані хвилини і ганебно ретирувався. Вже вдома він півгодини намивав спочатку руки з милом і обличчя, а потім і все тіло. Що ж, секс доведеться відкласти ще на невизначений час.

   Що ж стосується історії зі Стенд-Айлендом, то незабаром після того випадку в барі Акерман написав заяву на звільнення, швидко продав квартиру в Челмсфорді і на виручені гроші купив будинок у Колчестері. На все про все пішло не більше місяця.

   Стенд-Айлендом була старовинна психіатрична лікарня, куди за першокласною допомогою привозили хворих з усієї країни. У колишньому палаці функціонувало чотири стаціонарні відділення, розділені за ступенем тяжкості захворювань. Працювати там було мрією кожного амбітного лікаря, адже колчестерська лікарня була символом якості, солідним і серйозним місцем.

   Скільки про це говорили студенти під час навчання! У медичному університеті серед студентів кафедри психіатрії точилося неабияке змагання за право хоча б попрактикуватися в стінах Стенд-Айленда. Щоправда, тільки одиниці з горем навпіл проходили хитромудрий залік головного лікаря, після якого той вирішував, брати студента на практику чи ні, і у підсумку ніколи нікого не брав. Леві жодного разу навіть не пробувався, знаючи заздалегідь, що питання ставлять там такі, на які ніхто не зможе відповісти. Спеціально. Стенд-Айленд ніколи не приймав охочих, він сам розсилав запрошення тим, хто йому сподобався. Зі знайомих випускників Акермана таких не було.

   Шанс потрапити в Стенд-Айленд був одним на мільйон. І на неймовірну удачу Леві, йому несподівано пощастило. Лист-запрошення кликало Акермана на роботу і не посереднім лікарем, а завідувачем цілого відділення. Це багато чого значило – його заслуги, праця та відданість справі були дійсно значними, раз його помітили.

 

 

   Містечко можна було обійти за три години вздовж і впоперек, і Леві швидко дістався свого нового житла. Двоповерховий котедж бежевого кольору з коричневим черепичним дахом був невеликим, з просторою вітальнею, двома спальнями, ванною кімнатою і кухнею. Під великими білими вікнами ріс жасмин, а вздовж ганку була розбита клумба з хризантемами і півоніями. Галявина перед будинком рясніла опалим листям від кленів, що росли рівним рядом уздовж тротуару. Безсумнівно, житло було затишним, а місцева округа тихою та спокійною.

   Всередині було темно і пахло пилом. Поставивши покупки на стіл у кухні, чоловік пройшовся по будинку, щоб переконатися, що все гаразд. Світло працювало у всіх кімнатах, меблі з квартири, розставили, як він хотів. Її, правда, було небагато, і будинок виглядав по-сирітськи, маючи лише все найнеобхідніше. Але речі – справа наживна і з часом Леві поповнить обстановку і зробить котедж своєю неприступною норою, у якій із задоволенням ховатиметься від усіх.

   А поки Акерман, прикинувши час до вечері, навів порядок, протер пил, замів і вимив підлогу, розклав речі по шафах. Коли годинник показав п’яту, він приготував макарони з щедро натертим сиром, налив собі келих вина, і сів у вітальні перед телевізором. Готувати Леві не любив і назвати себе більш-менш пристойним кухарем не міг, тому велику частину часу задовольнявся нехитрою їжею, простою у приготуванні.

   Після вечері Леві ще деякий час сидів на дивані, смакував на диво недурне вино і під бурмотіння телевізора витав у своїх думках. Йому подобалося тут. Подобалися зміни в житті. Здавалося, що все нарешті складатиметься так, як і має бути у успішного чоловіка – гарний будинок, хороша посада, а потім, як у солоденьких сімейних фільмах, які так полюбляла Ханджі, він знайде жінку і вони заведуть двох-трьох потішних карапузів. Леві пирснув про себе – ну ні, останнє точно не варте його життя. Він вважав себе егоїстом до мозку кісток, і стереотипна життєва програма його не цікавила від слова зовсім. Головне, що було в житті Акермана, хоч він і не зізнавався нікому – допомога іншим. Він пам’ятав один страшний сон, який, на жаль, був дійсністю, коли його мати захворіла на шизофренію і за кілька років наклала на себе руки, не витримавши страждань. Було жахливо спостерігати за її муками, знаючи, що це не лікується. Ремісій не було, тільки безперервні галюцинації та голоси в голові. Один суцільний жах тривалістю в декілька років і коротка смерть, що полегшує, наприкінці.

   Потім, вже навчаючись в університеті, Леві читав багато, неймовірно багато книжок із психіатрії та психології, відпрацьовував на практиці у лікарнях за трьох, і остаточно переконався у своєму, як він вважав, призначенні. Смерть матері, хоч і болісно, але сприймав філософськи – життя просто показало йому, чим він має займатися.

   Задзвонив телефон. Леві отямився від своїх думок.

   – Слухаю.

   У слухавці зашурхотіло і радісний голос промовив:

   – Привіт, Леві! – Ханджі. – Як новий дім?

   Чоловік посміхнувся:

   – Привіт. Мені подобається. Тут тихо.

   – Це так чудово! Як щодо того, щоб відзначити новосілля?

   Леві подивився на недопитий келих і зітхнув:

   – Я вже.

   – Як?!

   – Забий, це було неофіційно. Я планував, як більш-менш облаштуюсь, покликати вас.

   Запрошувати когось у дім, де поки що нормального обіднього столу, погана ідея, так вважав Леві. Він любив, щоб все було ідеально.

   У слухавці почулося обурення:

   – Але це тоді вже не новосілля виходить, а казна-що! Так, я приїду до тебе наступних вихідних, заразом подарую тобі щось для облаштування будинку.

   – Ага, кавоварку подаруй. Її мені так не вистачає.

   – Леві, ні! – вигукнула Ханджі. – Згадай свій шлунок, який ти вперто ігнорував, і чим усе скінчилося. Тепер каву пити не можна, скільки разів тобі казати! І їсти абищо теж, якщо ти забув. Дорослий чоловік, а…

   До минулого року Леві нехтував нормальним харчуванням, хоча знав, що організм спасибі не скаже. Балувався кавою, яку шалено любив, частіше, ніж нормально їв, аж поки не довелося звернутися до лікаря з пекельними болями в шлунку.  Тоді-то сумна новина розкрилася, потім був довгий курс лікування виразки, яка ледь не прорвалася, і жорстка дієта, деяких принципів якої він досі дотримувався, бо болі все одно час від часу нагадували про себе. І, звичайно, на вимогу Ханджі, яка поставилася до цього напрочуд серйозно, з кавоваркою довелося розпрощатися і перейти на чаї. Перебиваючи кофеїнову залежність, про яку Леві раніше і не здогадувався, він досить швидко став «чайним наркоманом», як тепер жартувала подруга. Він перепробував вже стільки сортів, що й з рахунку збився, і міг по праву вважатися експертом у різновидах цього напою.

   – Та я знаю, – буркнув Акерман. – Пожартувати вже не можна.

   – Ну і жарти в тебе… Ай! Марто, припини! – закричала Ханджі. – Леві, вибач, мій пацюк хоче відкусити мені пальці! Зателефоную пізніше!

   Леві не встиг попрощатися, як дзвінок обірвався. Він задумливо подивився на згаслий екран.

   Він познайомився з Ханджі на конференції з мікробіології та біохімії. Вона виступала з доповіддю про якісь віруси, якими заражала черепах, а він – про вплив менінгіту на психічні процеси. Якимось чином Ханджі зацікавила його доповідь, і на кава-брейку вона підійшла до нього. Так зав’язалося їхнє спілкування. На той час вона навчалася у класичному університеті на спеціальності з молекулярної біології та вірусології, і мріяла стати видатним науковцем. Напевно, схожа специфіка професій здружила їх. Леві часто бував у неї в лабораторії і проводив експерименти на щурах, перевіряючи вплив психотропних препаратів на мозок і спостерігаючи супутню поведінку. Це у майбутньому стало темою його диплома.

   Леві посидів ще з півгодини на дивані і вирішив, що час лягати спати. Виплеснувши залишки вина в раковину, він вимив посуд і, зависнувши на хвилину над розстеленим рушником для сушіння, подумав, що більше пити на самоті не буде. Надто сумно.