венера – планета кохання, знищена глобальним потеплінням. вона горить й буде горіти все своє існування. юпітер мав би стати зіркою, але натомість він став невиправданою надією. він став чимось більшим, проте ніяк не блискучішим. дві яскраві «зірки» – венера і юпітер з’явилися в нічному небі.
коли зірки падали, він ніколи не зосереджував на них власної уваги – зорі й зорі, що у них такого? за своє недовге життя, йому пощастило побачити велику кількість зірок, які ніколи не відбивалися у його очах чи серці. проте, коли дехто важливий покинув його, він чіплявся поглядом за хвостика кожної з них, що пролітала повз, бажаючи лише одного – повернутися в день, коли життя змінилося. в той день, коли світ розгорнувся до нього спиною. коли навіть сльози не мали сил показатися назовні, а руки було зжато у кулаки. він не пробачив собі.
- сатору, ти мене чуєш? – це шьоко. вона завжди була такою одиначкою на фоні інших, що здавалося, наче її не образить жодна зрада, брехня чи порушена обіцянка. коли ґоджьо розмовляв з нею, він відчував заздрість та образу на самого себе – він мав бути найсильнішим у всьому світі, але ледве стримує себе, коли вона виглядала такою чарівною й спокійною після новин про їх спільного друга. проте, інколи йому приходила думка, що синці від її очами – це не лише безсонні ночі у лікарні, а й сліди від гарячих сліз. в такі моменти, сатору відчував ієїрі більш близькою, ніж вона була зараз. він власноруч відштовхнув її, боючись простягнути долоню.
- я впевнений, що хочу це зробити. хіба б ти не зробила так само?
- мені було б нічого втрачати. якщо ти відмовишся від суґуру, то ти відмовишся й від себе. – й вона була права – якщо ґоджьо наважиться на це, то втратить частину серця. й тоді стало зрозуміло, що сатору вже прийняв рішення, що казати – він прийняв його ще до того, як розповів іншим про власні наміри. він пройде через той шлях, який обрав для себе сам – зробить те, від чого його намагається вберегти шьоко. він ніколи не дослухався до неї коли було треба, й лише через проміжки часу розумів сенс слів ієїрі. – подумай про свою душу та перестань йти проти себе самого, дурнику.
- проте він зробив це зі мною.
шьоко лише дивиться на сатору, у відбитках її скляних очей він бачить себе – він розгублений, пошарпаний, а його яскраво блакитні очі виглядали мряко. навіть мертво. а потім вона нахиляє голову, наче вибачаючись через щось. скоріш за все, це було відчуття провини через нерозуміння почуттів сатору. ієїрі завжди була такою, вона вміла розуміти інших краще за будь кого, але завжди корила себе через те, що не мала сил зробити це із цим хлопцем. з якогось боку, він правий – ґето зробив дещо погане до нього, а з іншого – чим ґоджьо дуже кращим за того самого суґуру? й тільки зараз вона усвідомила, що ґоджьо прийшов не за порадою. він прощається, можливо назавжди.
- не роби дурниць. – хоча це й було єдиним, що шьоко видавила з себе, по її легеням пройшла хвиля паніки. вона не впевнена, чи була то наляканість, переляк, переживання, образа чи щось з палетки темних кольорів. а після неї, по всьому тілу, наче чорнильна ляпка на аркуші, поширюється липке й приставуче відчуття огиди, чий шлях починається зі сторони серця. її мозок ображено повторював «чому ти був одинаком, якщо я також була тут?» раз за разом, витісняючи кожну іншу думку. коли він йшов геть, сатору почув схлипування, а озирнувшись й зжаті у кулаки руки ієїрі. зірки схожі, чи не так?
—
це місце те й робить, що тхне сумом. ця біла-біла форма, засмучене й пригнічене світло, відбитки цокотіння взуття та папір, що рівно лежить на столах. було відчуття, наче місце було несправжнім. наче чийсь невдалий жарт, що потрапив у цей світ. й це місто має якусь дурнувату назву, яку ґоджьо навіть не збирався запам’ятовувати. нещодавно, коли все на світі зробило крок вперед, з’явилися подібні місця, де ти можеш промити собі мізки й стерти якісь спогади. наприклад, це роблять батьки, які втратили дитину через нещасний випадок. або ж люди, що закохані у людину з якою не мать шансів, обирають забути про уламки свого холодного серця. сатору належав до категорії тих, які не мали змогу навіть заснути через свою втрату. він зневажав себе за це.
- й що ти тут забув? – чи буде дивним, якщо ця жінка нагадуватиме ґоджьо утахіме? така сама зла на нього. він згадав, що не попрощався із нею, нанамі та мей мей. вони якось, але переживуть через таку втрату. ґоджьо ніколи не був частиною «родини», якою себе представляли члени магічної спільноти – він просто сатору ґоджьо, найсильніший чарівник-одинак. але він буде сумувати. якщо згадає, звісно. – якщо це ще одна плаксива історія про дівчину, я обіцяю викликати адміністратора й заборонити тобі приближатися до цього закладу. – краще б було так. на бейджику, що прикріплено до її форми, було написано ім’я, що викликало у ґоджьо усмішку. воно звучало схоже до «пам’ятай про обіцянку». за вікном знову сніг, а він чує голос, що питає чи буде ґоджьо гарячий шоколад, каву чи чай. неначе полон у відчутті домівки. він відмовляє.
- невже кожного питаєте про це? я на консультацію.
вона змовчала. він не знає чому, й вона сама не знає чому. це входить до її робочих зобов’язань – зустрічати клієнтів, розповідати їм про можливість вкоротити собі пам’ять, попереджати про всі можливі казуси й проводжати до кабінету. проте, в цей раз вона відчувала, наче компанія робить неправильні речі. зовсім не етичні. наче кожна людина має сама обирати свій шлях на блискучому хвостикові зірки, й ніколи про це не шкодувати. але, цей хлопець не зірка, й навіть не комета, він йде вперед по коридору й підозрює, що його чекає. все, що може відчути жінка – це тремтіння, хвилі якого лоскочать її серце. вона звільниться.
він упирається у двері. вони такі ж білі, як й уся будівля, яку йому вдалось роздивитись. майже з самого вверху можливо побачити позолочену табличку з прізвищем господаря кабінету, яке здалась йому знайомим. раніше ґоджьо вибив би двері з ноги, саркастично принизив лікаря й очікував побачити реакцію ґето, що покладе руку на плече й посміється. саме тому він тут – він більше не та людина, якою він був разом з суґуру. раніше він думав, що з суґуру він є собою набагато більше, ніж наодинці. мабуть, так й є. замість акту насилля над деревом, він стукає й обережно відкриває їх, наче боючись пошкодити. сонячне світло одразу б’є в очі, а за столом сидить чоловік років тридцяти, не менше. його зелені очі дивляться на сатору декілька секунд, роздивляючись, а після жестом руки запрошує сісти на м’який стільчик перед собою.
- вітаю. ви за записом?
- так.
ця частина будівлі виглядала більш живою, ніж всі інші. книжкова шафка була заповнена різними книжками про різноманітні галузі біології та медицини, особливо великою була книга про мозок, його роботу та будову. це зрозуміла частина, яку навіть пояснювати не треба. на стіні висіли усілякі сертифікати у кольорових рамочках, грамоти з величезними печатками, дипломи й подяки, проте найбільше сатору сподобався календар з двома котами. скоро новий рік, мабуть, треба подарувати нанамі схожий. один з них має пухнасте біле хутро, а інший чорне, більш зализане. на підвіконні стояли зелені рослини, чиє листя тягнулось до сонця.
- тоді одразу до справи. що саме ви хочете вирізати зі своєї пам’яті?
- мого колишнього друга. хочу видалити всі спогади які з ним є.
ґоджьо намагається показати цю подію зі сторони жарту, дурно усміхнувшись. проте, лікар (що у цьому закладі забув дипломований лікар? хіба копатися у людей у мозку – не порушення правил?) не перший день працює у цій будівлі. він впевнений, що сатору боляче. це можна було б побачити по його очам, якби він не носив темні окуляри, або помітити по його диханню – одразу після власних слів, воно збилось й стало уповільненим. він знав, що хлопчина грається у цирк. сам сатору побачив перед собою образ ґето, який би поглузував з нього. він вважає, що це було б правильно. сильний не дасть цьому статись. а він зараз зовсім не найсильніший.
- я вам дам документ, який слід уважно прочитати та підписати, - його рука тягнеться до тумбочки у столі, щоб показати ті декілька папірців. він простягує їх ґоджьо разом із синьою ручкою, очікуючи на повну увагу. – за правилами організації, ви маєте віддати нам всі речі, які можуть нагадати про цю людину, а через декілька днів ми зможемо провести процедуру у вас вдома.
ґоджьо пробігається очима, намагаючись дуже швидко вловити суть. в папірцях було написано, що компанія зберігатиме всю розмову на камері, яку включать після підпису бумаг й відвідувач має відповісти на деякі запитання для процедури, також, це відео та речі залишаться в архіві на наступні п’ятнадцять років. кожен з компанії підписав договір на початку кар’єри, що немає права робити хоча б щось з даними, які отримає (а саме: намагатись нагадати клієнтові про подію, яку він намагається забути; викрадення особистих речей з архіву/будівлі; розповсюдження інформації тощо). декілька штрихів змінить його назавжди. чи можливо це? більше нема змоги відмовитися.
-
кімната, що нагадувала кухню у квартирці шьоко: той самий маленький стіл, коричневі стільці з подушками, запах кави з цигарками й свист чайника, який вимикається ієїрі. так вийшло, що під час зимових канікул (що були випрошені у директора учнями) їм дозволялося покинути старшу джуджутсу, й більшу частину часу вони жили саме у домівці шьоко. чому? бо вона ніколи не була проти, а суґуру з сатору вподобали приміщення. сніг за вікном падає, залишаючи за собою кучугури, за якими вони будуть ховатися, ненав’язливо почавши грати у сніжки. це виходило кожен раз, коли на вулицях з’являлись снігові баби, а на вікнах морозяні візерунки. щось циклічне було у їх дружбі.
- уно! - навпроти ґоджьо сиділа та сама шьоко, якою він її бачить кожен раз – з цигаркою між губ, які було розтягнуто у злу посмішку, у великому чорному светрі й з однією карткою у руках. вона виглядає щасливою, а її очі мають іскринки й запал. в один момент, він не впізнає її. кожен раз, коли вони грали у карткові ігри, переможницею виходила дівчина, що визивало на обличчях суґуру та сатору чисте невдоволення. – ви лузери, хлопці. можливо, час здатися?
- суґуру, у мене є картка зміни кольору. їй не може щастити декілька ігор підряд. треба лише обрати колір, якого у неї немає. – сатору повертається обличчям до ґето. це той самий суґуру, яким він його пам’ятав – зав’язане темне волосся (окрім кумедного чубчика), ледве прикриті повіками фіолетові очі, светр з новорічним написом й шапкою санти клауса (якби санта й справді існував, то ґето виграв би у спорі кращого носія червоної шапки та не отримав би подарунок). його обличчя здається таким близьким. – колоду мішав я, а це значить, що одного кольору там буде забагато. можеш не дякувати!
- як завжди, - ґето дивиться на ґоджьо невдоволено, наче звинувачуючи у програші його дурнуваті картки (серйозно, це наче прокляття! коли сатору мішав картки перед грою, вони завжди збиралися одним кольором й під час гри це визивало сильний резонанс. для всіх, окрім шьоко – її вдача у карткових, настільних чи інших іграх була неймовірною. аж нудить). проте, емоція швидко змінюється. – ти помітив, що на картках кольору, вона всю гру обирає синій? її остання картка також синя.
- але останній її хід – зміна на жовтий з червоного. це було б нелогічно, якби вона мала хоча б якусь картку окрім жовтої.
насправді, шьоко була гарною супротивницею – вона завжди обдумувала свої ходи, намагаючись передбачити майбутні рішення своїх опонентів (мабуть, її мозок плавиться та вона використовує зворотну техніку кожен раз, коли грає на велику колоду). сама ієїрі не вважає це чимось неймовірним (хоча скромність не є її характеристикою), проте в джуджутсу її поважали, як «гравця з великої літери». й було лише дві людини, що мали шанси проти цього титана – нанамі (який, до речі, не любить грати, но робить це дуже гарно) та мей мей (чи знає хтось інший, як грати на гроші й кожен раз виходити сухою з азартної гри, як не вона?). взагалі, іншим учням подобалось приходити до неї й грати, бо бути переможеним цією генійкою – справді нове відчуття, що зворушує. навіть та сама юкі цукумо, яку неможливо побачити у стінах старшої джуджутсу змагалась з нею (скільки людей тоді дивилося за грою? важко сказати: мей мей брала ставки на гроші; ґоджьо й ґето вболювали за шьоко й навіть намагалися якось допомогти за допомогою шулерів; нанамі сидів трохи подалі від інших, а хайбара намагався його підтягнути; утахіме сама обрала себе суддею й спостерігала за граю уважніше всіх). й важко сказати, чи подобається сатору й суґуру їх доля бути головними мішенями для самовдосконалення – вони люблять проводити час із шьоко, вони люблять грати й люблять бути тими, ким вони є, проте просто ненавидять програвати кожен раз. це втомлює.
- ви порушуєте правила при мені? настільки відчайдушні? – шьоко дивіться на цих бовдурів, а вони передивляються між одне одним, наче намагаючись обмінятися інформацією без використання слів. іноді складалося враження, що на наступному колі, сатору переверне стіл – він дуже погано ладнав з меблями, програшами та переможнецьким тоном шьоко. якось таке сталось у стінах старшої джуджутсу, за що вони всі отримали від вчителя масамічі. ну, як «вони». лише ґоджьо. – чи слід мені нагадати, що ви маєте обмеження за часом?
- тоді треба брати червоний. у колоді вони всі день посередині, а в неї його немає. – але, вони зовсім ігнорують попередження шьоко. сатору був впевнений, що вони мають рацію. ні, він знав, що їх логіка має бути переможною – не міг же він щось упустити, чи не так?
- логічно. вона б не змінювала на жовтий з червоного, якби мала його. обирай червоний. ми маємо перемогти.
- я обираю червоний, - з його рук на гральний стіл потрапляє картка, якою він тільки що хизувався перед супротивниками. у нього залишалось десь карток дев’ять (дякувати треба колоді, яку він мішав та ґето з вічними плюс два), в той час, як у суґуру має лише шість. чи треба казати, що ґоджьо впевнений у собі? напевно, це зрозуміло й без коментаря. - ну що, отримала? ми тільки розігрілися.
ієїрі тяжко зітхає поки роздивлялася картку, а після переводить погляд на зміну кольору ґоджьо. й так декілька разів. сам сатору міцно тримає руку суґуру, наче нервуючи, й очікує на виграшний тріумф, а ґето, не кліпаючи очима, спостерігає за шьоко, намагаючись її загіпнотизувати й перемогти. атмосфера в кімнаті змінилась з гральної на іншу, у щось на кшталт «усе або нічого», бійку на смерть (вони можуть, не треба перевіряти). чи готові гравці до розв’язки? звісно що ні.
- в наступний раз обіцяю, що переможу, - ієїрі кладе картку на стіл, а на її обличчі з’являється посмішка. така зла, гидка – одним словом, вона переможниця. в один момент, очі сатору й суґуру розширюються від подиву, бо сталось дещо неочікуване – вона кладе чортову картку плюс чотири. чотири. матінку її. плюс. як вони не врахували таку можливість? – я ж казала, що ви лузери.
- щоб я тобі ще раз довірився, сатору.
- це я з тобою більше не мухлюю.
- й так кожен раз. вам не набридло?
щось не так. в мить все починає білішати, хоча до цього був темний вечір. спочатку за вікном з’являється біла пляма, з якої йдуть тріщини, наче стара й якісна картина починає старішати, світло стає більш яскравим. зникають предмети з кухні шьоко – гральні картки, кружки з теплим чаєм, ганчірка з оленем на ручці двері. ґоджьо не розуміє що це й чому його друзям начхати: вони продовжують розмовляти, сміятись й робити вигляд, наче нічого не сталось. сатору намагається зрозуміти, що сталось, тому декілька разів кліпає перевіряючи чи не розігралась його уява.
його руки трясе. він переводить погляд на власні долоні, роздивляється тремтіння пальців. дихання різке, неповне, наче от-от заберуть шлях до кисню. стукіт серця віддається ритмом у вухах, ніякий інший звук не займає цього простору. в голові кружляє лише одна думка: «небезпека! рятуйся. швидше». проте від чого? він переводить погляд із власних рук у сторони, намагаючись зафіксувати хоча б щось. можливо, якась проклята енергія? чи якийсь шум, можливо, цокотіння? щось не так. щось не так. щось, бляха, не так. й шість очей йому не кажуть що саме.
проте, він розуміє, що щось не так остаточно, бо зникає шьоко. ніякого звуку, ніякого переляку у її очах. вона просто зникає, а за нею, маленькими шматочками, зникає стіл й стільці. серце починає битись ще швидше, а мозок зовсім перестає розуміти що трапилось. замість команди для рятування, він думає про це. чому ієїрі потрапила у білий простір? що це? чому він білий? інстинктивно він хапає ґето за руку, вибігаючи з квартири у одних лише капцях та дурнуватих светрах, які їм подарував хайбара. у під’їзді, він швидко закриває двері й намагається вибратися назовні.
- сатору, що в біса коїться?
- ти ж це бачив, суґуру. шьоко зникла.
ґето лише вигинає брови від здивування, наче він не розуміє про що йде мова. не міг же лише ґоджьо бачити це все? білі тріщини вже дібралися до будівлі, заполоняючи єдині двері під’їзду – бігти нема куди. повертатися до квартири – ризикований шлях, враховуючи швидкість білого простору – приміщення вже розтворилось у ньому, а шість очей не помічають ніякої проклятої енергії. хіба можливо, щоб без використання проклять, володіння території чи особливої техніки таке сталось? звісно, що ні.
- гей, сатору, все добре? – ні. зовсім не добре. білий простір все ближче й ближче тягнеться до них, приближаючись з двох сторін – шляху не було. у голові ґоджьо мерехтить іскра, й він розуміє, що щось не так. не через білий простір, через щось інше. наче він знає, що сталось, проте не може сказати чітко. можливо, щось йому просто не дає це сказати, усвідомити та зрозуміти? зараз не час думати, час діяти. – сатору, скажи щось.
- я маю заховати тебе звідси. я не хочу тебе втрачати.
ґето усміхається, наче зрозумівши про що йде мова більш, аніж сам сатору. він ставить руку на плече ґоджьо, поки за його спиною все наближається білий простір. це лякає сатору – він не розуміє в чому справа, але його мозок має одне правило: суґуру можна довіритися. він видихає, намагаючись опанувати себе й перестати думати про білий простір. він не може. просто не може. з його горла виходять важкі видохи, наче він намагався позбавитися повітря у легенях. серце б’ється так швидко, зараз візьме й вистрибне. він дивиться на спокійного ґето, який змушує панікувати ще більше. шьоко. шьоко зникла, а вони наступні! бляха, чому йому нема справи? чому лише ґоджьо наляканий, наче забите цуценя? хоча сатору ґоджьо – найсильніший чаклун нашого часу, він завжди програє. він програв. знову.
- але, сатору, ти вже це зробив. ти це знаєш.
-
- йо! – це ґето підійшов? у формі джуджутсу? ґоджьо декілька разів кліпає, а потім дивиться по сторонам: тут немає жодного білого простору, а місце зовсім не нагадувало під’їзд шьоко, та й снігу, що мав би бути на вулиці, не помітно. це був дурний сон, чи не так? жахіття все частіше й частіше приходять до нього у гості, а сам сатору не в силах згадати через що це почалося. можливо, відповідь якогось пов’язана з останніми словами суґуру? що він мав на увазі, коли сказав, що ґоджьо вже його втратив? так багато запитань, що не отримають відповіді. – щось ти тихий сьогодні. невже немає настрою поглузувати з когось?
- ми запізнимося у кіно, якщо ви так продовжите. ґето, де ти пропадав? – день кіно? щось у голові сатору перемішалось й він навіть пригадати не міг на що вони збирались піти. хоча, завжди коли мова йшла про великий екран у кінотеатрі, ґоджьо прекрасно знав всі сюжетні повороти наперед, розповідаючи їх своїм друзям (його беруть в кіно лише тому що він раз на півроку заплатить за попкорн з колою). щось точно не так. – а ти що дивишся? невже забув про «сліпий похід» у кіно?
точно. тоді це все вирішує, хіба ні? щоб запобігти спойлерів по якомусь з фільмів, ґето та ієїрі обирали його без ґоджьо, бо сам сатору дивиться будь які сюжети. вони це дізнались, коли сильно розчарувалися у ньому, пішли разом на дешевий фільм жахів, а цей розмовляв про нього всю дорогу до джуджутсу (якби вони були на веселковому драконі, то обов’язково скинули б цього розбишаку «політати». як мінімум, пожартували про це). так й виникла традиція «сліпого кіно» раз у декілька місяців. а що сам сатору думає про це? насправді, йому все одно на який фільм вони йдуть. він ніколи не вважав це чимось важливим, бо не мав улюбленого жанру чи сюжету. проте, важливим він вважав піти разом зі своїми друзями.
- як домовлялися. за солодощами для сатору та колою в банках, - суґуру завжди дбав про них й запам’ятовував улюблені смаки. наприклад, сатору дуже любить солодощі, а шьоко навпаки – дивитись на них не може, тому коли мова йшла про перекус разом, саме ґето думав про це. – можеш перевірити квитки?
- не панікуй. сеанс через сорок сім хвилин. поки доберемось, розберемо попкорн та займемо місця – час швидко пройде. пропоную не поспішати. – ґоджьо все ще відчував себе у якомусь трансі, що помітили і його супутники, проте чомусь не наважувалися запитати у чому справа. було відчуття, що він зараз втратить свідомість. що було дивним, це ж ґоджьо сатору. ієїрі встає з червоної лавки, й разом з ґето очікує таких дій він самого сатору. а він що? а він тільки зараз зрозумів де знаходиться: місце було схоже на квітучий парк запашною весною, що знаходився недалеко від їх улюбленого кінотеатру, що зрозуміло за пряним ароматом. такі місця зазвичай подобалися нанамі, першокурснику джуджутсу, що занадто полюбляв спокій та порядок, за що став однією з головних мішеней ґоджьо для жартів. хлопець встає з лавки, отримуючи якийсь саркастичний коментар з боку друзів. все ж таки, білий простір не виглядав як сон. він виглядав, наче жахіття прийшло за ним.
відчуття дежавю накриває хвилею сатору, кожна клітина його тіла намагається відштовхнутися від цієї огиди, наче він знає, що щось трапиться. липке відчуття, наче скріплене за допомогою клею, нагадувало про той переляк. й саме перед зупинкою автобуса, що з хвилини на хвилину буде на місці. але, з’являється зовсім інше почуття – суґуру, який відійшов на хвилинку від шьоко, кладе руку на плече сатору, наче прочитавши всі його думки й намагаючись заспокоїти. він завжди так робив, коли помічав, що щось не добре. й ґоджьо лише усміхався, дурно відводячи погляд. в такі моменти прохожим здавалося, що вони коханці, а шьоко дурно жартувала й робила фото.
- хлопці, все добре?
- так, просто спати хочу.
- якщо почуваєш себе ніяково, то можемо піти до мене. тут хвилин дванадцять пішки. не змушуй себе, - шьоко позбувається свого недопалку у найближчому смітнику (який зручно прилаштований до зупинки), а після підходить до ґоджьо та ґето, й хоча вираз її обличчя не видавав хвилювання, інтонація голосу й серце казали інакше. від неї пахне парфумами та цигарками, запах перемішався й влився у її одяг, а можливо, навіть у шкіру. сатору звик до нього.
й от, стоять вони як дурники, очікуючи мозкових процесів та відповіді білявого хлопця, але він не встигає висловитись. перед ними зупиняється потрібний автобус, який прийшов трішки раніше, ніж очікувалось. дверцята відкриваються, запрошуючи у середину. зараз саме сатору обирає їх наступні дії: на всіх порах відправитися у кіно чи скривитися й замовити таксі додому шьоко. звісно, й перший, й другий варіант приходять йому до вподоби, проте він робить крок вперед. все ж таки, його друзі готувались до цього, суґуру навіть солодощі взяв.
- ще почніть рюмсати, - ґоджьо усміхається, проходячи до середини автобуса, запрошує ієїрі та ґето за собою. шьоко дивиться на суґуру, суґуру дивиться на шьоко, без якихось зайвих слів вирішуючи, що сатору той ще коханець драми. ґето пропускає дівчину, мило усміхнувшись й сказавши «після тебе», а ієїрі йому підігрує, легесенько кланяється, наче принцеса, та проходить вперед. хлопець заходить останнім, й як тільки він наближається до своїх друзів, автобус закриває дверцята й продовжує свій шлях. насправді, було трохи дивним, що він був майже порожнім. зараз саме час, щоб всі поверталися з роботи, а зайнятими були всього декілька задніх місць. вони присіли на вільні місця, ближче до переднього виходу.
- суґуру, дивись! - сатору, що обрав місце біля вікна (він завжди проходив у транспорт першим, щоб обрати місце, яке йому подобається найбільше), вказав пальцем на картину за ним: великий собака, якоїсь службової породи, з рожевою короною. біля нього маленька дівчинка, цей головний атрибут належав саме їй, й дорослий чоловік, скоріше за все її родич. суґуру, відповідно, дивиться. він підіймає брови та фіксує погляд на ґоджьо, його реакція описувала якусь відразу й засудження, але воно не було таким поганим, яким мало б бути. – як думаєш, мені би личила така корона?
- звісно.
- ми ж дарували тобі схожу, бо ти хотів кумедний обруч. й де вона зараз, ґоджьо? – ієїрі, яка сиділа позаду, переводить погляд з свого телефона на хлопців. ґоджьо подумки зауважив, що треба було не акцентувати увагу на тій собаці. так вийшло, що вони сіли вдвох на перших місцях, біля водія, а шьоко зайняла наступне, одразу за ними. сатору декілька секунд мовчить, що робить ситуацію маленьким уявленням конфузу, можливо, він намагається згадати. проте, дива не стається – він не пам’ятає про цей подарунок.
- наша зупинка, - ґоджьо, який був врятований лише через водія та його стиль праці, намагається якнайшвидше вийти з громадського транспорту до свіжого повітря, залишивши якісь гроші за проїзд. суґуру одразу наздоганяє його, виходячи другим з автобусу й помічає, що «пан багатій» вкотре заплатив за всіх. з одного боку, це гарно зі сторони ґоджьо, який навіть не помітить пропажі цих грошей зі свого рахунку, а з іншого – він навіть не подражнив своїх друзів. це дивна поведінка.
прямо навпроти зупинки, стояв великий кінотеатр з різними гарними афішами, куди вони зазвичай й ходили. наприклад, по інтернету ходив трейлер «людини-павука», чий великий постер привертав увагу через неонові кольори та гру з шрифтами. або ж, «чистої крові», якогось нудного фільму про середньовіччя з популярною акторкою, яку ніхто не впізнає й вона помре під час перших сцен. проте, самою яскравою афішою був фільм, який сатору ніколи не бачив у мережі, трейлера чи якогось спойлера. він звався «нескінченне сяйво незаплямованого розуму». пафосна назва, хіба ні? що за дурень її обирав? а що за лох її вподобав?
- все ще хочеш спати? – ієїрі, яка вийшла остання з автобусу, підходить ближче до ґето і ґоджьо, які роздивлялися різні плакати фільмів. дівчина помічає прикутий погляд сатору до того самого фільму, який вони саме зараз підуть дивитись. невже ґето розбазікався? чи, можливо, ґоджьо навчився читати думки? це все нісенітниця. - ми трохи раніше, аніж треба. пішли за попкорном, зайдемо до зали, поки там небагато людей.
простоявши в черзі за попкорном, перевіривши квитки й попавши до великої зали з екраном, де вже було декілька людей, сатору нарешті проходить до восьмого ряду, місць посередині. з них завжди краще видно, тому шьоко при першій можливості взяла саме їх. ґоджьо сідає справа, посередині ґето (якого примушують слухати всі коментарі «пана кіномайстра»), й останнє місце для ієїрі. найчастіше, вони залишались на таких місцях, проте бували й рази, коли змінювали й сунулись. у будь якому випадку, вони зручно вмостилися.
- тримай, - суґуру передає сатору солодощі, спеціально куплені для нього й по банці кока коли кожному, достаючи все зі своєї чорної сумки. він завжди носив з собою поштарку, про яку в джуджутсу багато кажуть. наприклад, ходили чутки (чийсь поганий розіграш, й скоріш за все, ґето навіть знає чий), що його сумка немає межі. чому? бо туди може вміститися все: ключі, телефон, гаманець, жуйка, плеєр з навушниками та деякі речі сатору, які йому ліньки носити. суґуру й не був проти.
- чому саме цей фільм? – сатору повертається до шьоко та суґуру, поки перша відкриває свою банку напою (вона намагається що є сили відкрити її й не пошкодити собі нігті, її краще не чіпати), а інший повертає голову до ґоджьо. декілька секунд він думає, а після вирішує відповісти.
- шьоко сподобався постер, а мені назва. його не сильно розповсюджували, тому ти б не зміг знайти спойлерів, навіть якби знав.
ага, от кому назва вподобала. й саме в цей момент світло меркне, а екран починає програвати заставку з назвою компанії, яка їм займалась. перед очами знову з’являється та назва, яку сам сатору вважав занадто пафосною на вході до кінотеатру. як сяйво пов’язано з розумом, хіба це не дурня? йдуть імена авторів, головних акторів, режисерів та напис, що історія заснована на реальних подіях. й починається сам фільм. перші кадри виглядають мряко, саме тому на їх фоні чітка дівчина з яскравим пурпуровим волоссям, що намагається завести бесіду з чоловіком, трохи старшим за неї. вона поводить себе, наче вільна дитина, розповідаючи багато першому кого побачила. її звати ганна сетум, вона працює у бібліотеці й навчається у якомусь престижному коледжі, а чоловік, що уважно її слухає – семюел ген. він репортер маленького каналу, на здивування, добре заробляє.
- це ще один фільм для рюмсання? – сатору, який звик до різноманітних жанрів, не вперше дивився на фільм з клише за темою кохання. він був впевнений, що ця історія буде про муки дівчини, бо вона закохалась у одруженого чоловіка й помре у своєму горі, наклавши руки на своє життя. він запиває свою думку напоєм, скептично поглядаючи на фільм. – м, ти взяв без цукру?
проте, скоро починаються дії, на які він не очікував - ганна позбавляє себе пам’яті про семюела, зовсім забувши про нього. коли семюел навідується до неї у бібліотеці, вона його не впізнає й питає чи не потрібна йому консультація, а після розгортається до іншої дівчини, поцілував її. й він, побачивши це, вирішує на такий самий крок, відправившись до знайомої ґоджьо компанії. їх назва здалась йому схожою на щось, що він не зміг би пригадати.
- гей, а вам ця компанія нічого не нагадує? назва якась знайома.
- можливо якась відсилка? таке зараз у тренді.
- тц, нічого свого придумати не можуть.
й далі фільм йде динамічно: семюел бігає по щасливих спогадах, що вони зробили разом з ганною, намагаючись заховати її від зникнення з його пам’яті. він так багато разів був щасливим разом з нею, що йому стає соромно за свою витівку. він каже їй, що шкодує через те, що зробив. він би бажав відмовитись від свого вибору. в цей ж час, члени організації намагаються знешкодити його пам’ять про ганну за допомогою обладнання. ґоджьо коментує деякі моменти ґето, який сміється з дурних жартів друга, поки ієїрі заснула на плечі суґуру (мабуть, це просто не її жанр).
у фільмі є момент, коли показують їх останню близьку зустріч. вони їдуть потягом до іншого міста, де на ганну чекає похорон її мати. й дорогою, дівчина розповідає, що просто не знає куди діти цю любов. так, людина загинула й не може її приймати, проте вона все ще є. семюел, який визвався стати підтримкою для партнерки, тримає її за руки та прохає віддати йому цю любов. бо він прийме її.
але, це була історія без щасливого фіналу. семюел не зміг зберегти свої спогади про ганну, й колись, вони зустрілись у бібліотеці, де й почалась їх історія. вони навіть слова одне одному не сказали, хоча ганні він здався знайомим. фільм закінчується, вмикають світло. йдуть титри, суґуру будить шьоко, а сатору відчуває себе дивно. цей фільм залишив на його розумі клеймо, яке він не може змити – чому цей сюжет здавався йому знайомим? дивно почуття дежавю пронизувало його. знову.
- й як вам фільм, хлопці? – сонна ієїрі, яка проспала половину гарних сцен, тягнеться за недопитою колою. вона перевіряє час на своєму телефоні, після ховаючи його у карман. – якщо поквапимося, то встигнемо на автобус до джуджутсу.
- пропоную залишитись у тебе, а завтра вранці доїхати до джуджутсу. я хочу у якесь кафе побазікати.
- нас пан яґа повбиває. ми й у джуджутсу можемо поговорити.
- якщо ти переживаєш через останній автобус, то я можу викликати райдужного дракона. все буде добре, масамічі навіть не дізнається.
- та, шьоко, давай. чи ти боїшся цього динозавра?
- я з радістю подивлюсь на тебе, коли він дізнається про свою кличку.
- шьоко, все добре? вперше бачу, щоб ти так рвалась до джуджутсу.
- невже іншу пачку цигарок забула там?
- дуже смішно. ні, я просто втомилась. якщо сильно хочете піти у кафе, то зустрінемося пізніше.
виходячи з кінотеатру, вони помічають, що темнішає. саме тому ґето та ґоджьо вирішили провести ієїрі до автобусної зупинки, на що сама дівчина виразила невдоволення за допомогою скибок саркастичних слів, але ці розбишаки її не слухали. вони завжди були такими. а вона завжди відчувала себе вільною з ними.
- от й твій автобус. будеш у джуджутсу – напиши.
- мені слід нагадати, що вона старше за нас?
- він й сам згадає, - шьоко ногою ступила на поріг громадського транспорту, розгорнулась обличчям до сатору з ніжною усмішкою та суґуру, який махав долонею на прощання. вони вже завтра зустрінуться в тому самому класі, з тим самим паном масамічі та тими самими проклятими техніками. – дякую.
як тільки автобус поїхав, сатору тягне суґуру за руку до найближчого кафе, яке помітив ще давно. тут гарна вивіска з неоновим світлом, а на склі різноманітні листівки з кошенятами та полуницею. буде працювати ще годину, чого з головою вдосталь ґоджьо, щоб виговорити всі власні думки. заходячи, в очі одразу потрапляє більшість пустих місць, два з яких займають самі чаклуни. коли до них підходить офіціант, ґоджьо прохає молочний коктейль з чимось солодким, а ґето звичайний чорний чай.
- про що ти хотів поговорити, що затягнув мене сюди?
- про фільм! про що ще можна розмовляти?
- тоді починай. що тобі сподобалось?
- все! – надзвичайно швидко приходить офіціант, поклавши напої з підноса на стіл. під гарячий чай ґето виділили пакетики з цукром, який він висипає до кружки й перемішує, поки ґоджьо обирає блакитну трубочку для свого молочного коктейлю. він завжди брав блакитні трубочки, віджартовуючись про власні гарні очі. – сюжет, музика та персонажі. от, наприклад, семюел.
- чому не ганна? я думав тобі подобаються такі персонажі.
- мені просто більше сем сподобався. а тобі?
- у нього були занадто драматичні репліки. як на мене, то фільм дивний. на шість з десяти. – після цих слів, ґоджьо демонстративно кривиться, наче ці слова образили його професійну думку кінолюба. одна з його долонею лежить на серці, ніби він от-от, й помре від цих слів, - тобі подобається все. от назви фільм, якому би ти дав менше семи балів?
- хіба я винен, що ви водите мене тільки у гарне кіно? – на що суґуру лише усміхнувся. сатору завжди шукав відмазку, коли його питали про щось таке. він сам не впевнений чому.
ґоджьо чує дивний звук з боку каси, й повернувши голову, розуміє що вже бачив саме цю стену. його очі завмерли у моменті, він незворушно дивиться на зникнення кав’ярника у білому просторі, чий отвір відкрився саме біля нього. ґоджьо знову наляканий, наче кошеняти, на що одразу реагує суґуру. він питає що сталось, й намагається поговорити з іншим чаклуном, проте ґоджьо не поворухнувся, доки той самий чоловік не зник. після цього, він повертає голову до схарапудженого друга, намагаючись заспокоїтись. він знав, що це відчуття дежавю – має щось значити.
- нам треба йти, - сатору одразу бере суґуру за руку, намагаючись хоча б в цей раз врятувати його. то був не сон. то був, бляха, не сон. він веде його до виходу, перед цим кинувши якісь гроші на стіл. ґето навіть здивувався не тому, що «найсильніший» зляканий, а тому, що він залишив свій напій. – нам треба забиратись звідси, й як скоріше.
- поясни мені у чому справа. – суґуру, який нарешті знаходить сили, щоб зупинити сатору, дивиться у його нажахані очі. він йому друг, чи що? чому він так намагається приховати причину свого кошмару? це ж ґето – його весна, незабутнє літо і остання зустріч. це суґуру – його перший та єдиний друг. – я нікуди не піду, поки ти не розкажеш мені у чому справа.
- білий простір. він до цього забрав шьоко, а тепер й того бариста. він хоче забрати тебе у мене, - здавалось, наче руки ґоджьо почнуть кровоточити, він сильно вдавлює нігті у шкіру долонь. його голос трясе, сатору вперше помітив, що все перед його очами розмите. його чарівні блакитні очі мокрі. – будь ласка, залишся зі мною.
- ти досі не зрозумів? – ґето, який до цього виглядав здивованим, тепер нагадував того, хто відчував провину. його брови трохи піднялися, а погляд очей виглядав м’яко. на обличчі з’явилась ніжна усмішка, але було помітно, що куточки губ тремтять. його долоні накривають долоні ґоджьо, що був занадто здивованим, щоб реагувати на це. спочатку, він сміється, а потім й каже. – сатору, це все твоя пам’ять, якої ти вирішив позбутися. ти вже втратив все. ти не можеш боротися з власним розумом.
й після цього, ґето повертається й спокійно йде назад до кафе, що розтворялось у білому просторі. він там горить язиками білого полум’я. й він зникає. знову. білий простір – це стерта пам’ять, й поки він знаходиться тут, він пам’ятає про ґето. проте, його змусять встати. він знову загнаний у пастку.
-
оу.
у цей раз, ґоджьо знав, що білий простір існує. це не просто сон. фактично, це подорож між його спогадами. він згадав, що він тут робить – він вирішив позбавити себе пам’яті про ґето. тому що ґето покинув його й стер спогади про ґоджьо. завжди, коли поруч був суґуру, сатору відчував себе просто сатору. не главою клану ґоджьо, не найсильнішим чарівником нашого часу, навіть не ґоджьо сатору. він був щасливим ті три роки, які знав суґуру та зараз він найбільше за все шкодує, що зробив це. й ґето (чи можна його назвати суґуру, якщо це все у голові ґоджьо?) знав це. з самого початку, він знав, що залишив сатору. чи бачив подібне справжній ґето, який вирішив позбавити себе цих спогадів?
знову спогад. знайомий коридор, знайомі двері та знайомі тріщини на них. відкрите вікно у кінці коридора, а через нього проходять останні промені сонця. у нього в руках тяжкий пакет з якого виглядає ароматний чай та якісь фрукти. він стоїть та не наважується постукати. він пам’ятає цей день. тоді, коли він постукав – він не отримав відповіді, й пішов. тому що він не в силах допомогти тому, хто цього не хоче.
- суґуру, я знаю, що ти там. – ґоджьо стукає у двері декілька разів, проте не отримує відповіді. якщо це спогад, який він має забути у кінці, то він може отримати другий шанс? може, в цей раз, все буде по іншому? – тут була шьоко до мене, так? я бачу на підлозі її недопалки та речі для тебе. ти її не пустив так само, як не пускаєш мене. це не шлях для тебе.
все ще мовчить, чи то не маючи жаги відповісти, чи то йому просто соромно. сатору знає: суґуру там й уважно його слухає. сам ґоджьо сідає, спиною упершись у стіну біля дверей. він мовчить, слухаючи власне серце. в останній час, що він провів тут, він чув його тільки коли боявся, що загубить ґето, а натомість зараз він знає, що втратив його. назавжди.
- я приніс тобі чай. не знав який ти хочеш, тому взяв декілька з тих, які ти полюбляв пити. – він достав з пакету закриту пачку чаю, який суґуру пив з ним на кухні шьоко. рік тому, коли вони були більш пихатими та безтурботними, сатору любив запах гарячого напою та солодощі до нього, весь час вислуховуючи жарти ієїрі та ґето про це. – я би приніс більше, якби був впевненим, що ти відкриєш. це моя доля – рятувати лише тих, хто цього хоче. хіба не жорстоко?
а що ґето? суґуру сидить біля двері, слухаючи ґоджьо. він дивиться на тумбочку, що була біля його ліжка. там їх спільна фотографія: він, шьоко та сатору. зараз він думає чи відчиняти йому двері, чи закритись від нього, чи відштовхнути знову. справжній суґуру був таким самим – він тримався, що є сили, щоб не показувати себе таким своїм друзям. великі синці під очами, він сильно схуднув та сидить у брудній білій футболці.
- я обіцяв тобі, що ми підемо до планетарію. мені подобалось спостерігати за тобою вечорами, коли з’являлись зірки й ти намагався розгледіти їх об’єднання у сузір’я. – сатору знімає чорні сонцезахисні окуляри, які носив до цього, ставить їх біля себе на підлогу. – мені подобалось знати, що ти робив це біля мене. у мене була думка, що ти відчуваєш себе у безпеці поряд.
він згадав як саме все закінчилось з ґето. йому подзвонила шьоко, якій суґуру дав прикурити у шінджюку. він одразу дістався туди, щоб подивитись у безсоромні пурпурові очі, висловити свою думку й спробувати впевнити свого друга це не робити. а той що? той задав найважче питання у житті сатору, дозволив себе вбити та пішов геть. ґоджьо ще довго сидів на тих сходах, які були недалеко звідти, де його й знайшов пан яґа, запитавши друге найгірше питання. «чому він не зупинив його?» справді. чому він не побачив цього раніше? чому суґуру не прийняв допомогу? чому через че проходять вони вдвох?
- нещодавно я бачив сон. в ньому ти клявся, що якби мав змогу, повернувся б у нашу першу зустріч та пройшов повз. а я кричав тобі, що ми маємо ціль, як чарівники й твоя мрія немає сенсу. більше за все на світі, я хотів, щоб ти залишився.
- але я пішов та пішов би знову. це не змінити.
- я не вірю у це. а знаєш, що саме кумедне?
- що це було навпроти кфс?
- ні. те що двоє найсильніших позбавили себе пам’яті, бо їм боляче. хто втішить найсильнішого?
- ніхто. бо він сильний.
знову темнішає. білий простір любить забирати спогади саме у темряві. хіба хтось помітить злі плани у ній? звісно ні. сатору дивиться на двері, його уява вже створила образ суґуру, що сидить під ними й сумує. більше за все на світі, він би хотів його обійняти й ніколи не відпускати. він би хотів чути його серцебиття, натомість поділившись своїм. він так багато хотів, проте лише одне бажання було найважливішим – суґуру його не покидав. це більше немає сенсу.
- я б хотів, щоб ти залишився, суґуру.
- я хотів би це зробити. тепер, я бажаю залишитись. я б хотів зробити так багато речей.
- я хотів би не відпустити тебе тоді. або в той раз, коли я прийшов до тебе так, дійсно поговорити. можливо, ти б розтанув від моїх слів та впустив в середину, де ми разом поговорили б про все. не вбив би всіх тих людей.
- зараз це марно. ти ж сам бачиш.
й правда. сатору повертається до сходів, що були трохи далі. він побачив білий простір, що повільно наближався. проте, саме в цей раз, він дивився на нього зі спокоєм всього світу. його руки не тремтіли від страху, а горло не боліло через крик. він перестав боятися, що суґуру заберуть. його перша й остання весна закінчилась у той день, коли він не мав змоги втримати його. зараз він просто пережив це знову.
- я б хотів побачити зорі з тобою в останнє.
- прощавай.
білий простір поглинув все, що мало ім’я ґето. кожен веселий спогад, їх парні місії, навчання разом, вечори ігор, походи у кіно, жарти, аманай ріку, фото з шьоко. все, що він знав про суґуру зникло. скоро він прокинеться новою людиною. він цього більше не хоче.
-
меркурій – це забута планета.
після того, як ґоджьо позбавився своїх спогадів багато чого змінилось. він сам змінився, коли не мав суґуру у своїх голові. й всі це бачили. особливо боляче було шьоко. коли вона більше не мала сил дивитись на нього, яким він став, вона запросила утахіме до своєї квартири. тої самої, де вони були втрьох. скільки ж тут спогадів, скільки ж тут заховано. вона купила алкоголі напої й декілька нових упаковок цигарок. якщо порівнювати її раніше та зараз, то на другому курсі навчання вона була найщасливішою дівчиною у світі.
- якось ґоджьо запитав, чи будемо ми друзями й у інших світах. ґето одразу усміхнувся й сказав, що він бовдур. вони не очікували моєї відповіді, а одразу пішли вперед, подалі від джуджутсу. перед сном я протягом двох років згадувала цей момент, й бажала вірити, що вони були впевнені у моїй відповіді, тому не очікували на неї. це було так дурно, тому що вони ніколи не говорили це до мене. ґоджьо вірив у свого «першого й єдиного друга», хоча я також там була. навіть зараз, він не пам’ятає ким я була, тому що без ґето – я просто тінь. він знає, що ми вчились разом. а ґето я не бачила з того дня, як він пішов. – відкрита пляшка вина, майже заповнена попільничка та утахіме, що залишалась поруч. мабуть, вона єдина, кого шьоко сюди пустила.
- чи шкодуєш ти, що ґоджьо відмовився від своїх спогадів?
декілька секунд шьоко мовчить. вона уявляє як йому було боляче й чому він це зробив. проте вона згадує, як було боляче їй, коли вона прохала його залишитись, а він… він вільний, наче вітер. як у своїх рішеннях, так у своїх діях. вона видихає палкий дим цигарки. віднині він вільний. й вона йому заздрила. бо вона є заручницею цих спогадів, вона п’є алкоголь та курить, щоб відчувати себе краще. вона дивиться втомленими очами на іорі. вона відчуває себе присоромленою, бо це неправильно.
- я вважаю він дурень. час від часу я сумую за ними та їх неочікуваними гостинами у мене. у мене вдома все ще є ті дурні светри, які вони залишили на наступне різдво.
…
- я б хотіла думати, що наступне різдво наближається.